Заувага: людям, схильним до суїциду, краще не читати...
Так кажуть люди, що збираються під балконом...
А ще вони мріють побачити відбиток сонця...
Розділ 1
„Зроби скло для очей, щоб бачити Місяць великим...”
Леонардо да Вінчі
Відколи поселився у колишньому гуртожитку, то утвердився в думці, що в таких умовах не те що жити, а й вмирати не хочеться. Потім ще трохи подумав та й вирішив, що мені більше нічого не залишається. Гроші заплатив – тепер живи. Кімната велика, просторна... От тільки що незатишна. Одягнений настільки тепло, що аж моторошно. Сплю теж одягнений. Однак мені дуже холодно. Постійно. Треба подивитися на термометр – у моїй кімнаті його немає. Хоча навіщо він потрібен: по-перше, це дуже дорого, по-друге, проблематично дістати, по-третє, я і так знаю, що надворі далеко за мінус... Батареї є... Холодні... А мають бути... мають бути... „Мають бути”,- ось як це зараз називається.
Тепер щодо більш-менш хорошого. Навпроти моєї кімнати живе прекрасне створіння. Ця дівчинка мені подобається. А я їй, певно, не подобаюся, бо в мене така кімната, що й сором казати. Отож, щодо кімнати. Сказати, що світла немає – це нічого не сказати. Уявіть собі, на стелі виситься одна бідна лампочка, та й для неї вимикача немає. Хоча він і не треба – гуртожиток „відрубаний” від світла. Що ще сказати, навіть не знаю... Про шпалери вже ніхто й не згадує. Навіть я. Бо немає ані шпалер, ані підлоги. Хоча останнє таки є. Але мені здається, що вицвіла підлога втратила свою цноту ще до часів Першої світової – така ж дирява, як і стіни. „Дайте мені сонця!”- волаю подумки, але бачу поперед себе суцільне жахіття. Це що, війна почалася?.. Закінчилася?.. Надворі – мінус дуже багато градусів. Потім скажу точно – подивлюся на термометр. А зараз і не збагнеш, чи то я на вулиці, чи то в кімнаті. Та нічого, протримаюсь, може, воно й краще буде. Кажуть же: „Любов гріє”. Та де там...
А ось і вона!.. Виходить зі своєї кімнати, накручуючи на пальці дивовижні коси. Диву даюся, як у таких умовах їх можна відростити. Хоча, наскільки мені відомо, її умови значно кращі за мої. Проходить повз мене...
... Цього вечора ми, як завжди, зібралися у моїй кімнаті (бо вона найбільша). Сіли, взялися за руки. Цей вечір нічим не вирізнявся від усіх інших. Тих, що були до цього. Вона сидить навпроти. Відчуваю, як тепло її рук завдяки цьому живому ланцюгу доходить і до мене. Приємно, аж боляче. А вона усміхається. О Боже, як вона усміхається!.. Якби ти побачив, Боже, цю усмішку, що сидить навпроти мене, ти б, мабуть, заснув і більше ніколи не прокинувся... Здається, закохався...
Почалася медитація. Це тоді, коли ми сидимо і бубнимо собі під ніс невідомо яким тоном щось на зразок „о-о-м-м-м...”. Як завжди буває, у багатьох із нас перед очима з’являються образи. Щодо мене, то нічого нового – мати кидає немовлят під каток. Завжди одне й теж саме. Аж набридло. А вони не плачуть, ні!.. Лише сміються... Сьогодні вони теж сміялися. Так, як сміються демони вищого ґатунку. Таким чином, перша стадія медитації добігла кінця. Як повелося, першим слово сказав Пропан. Він себе так називав. Ми теж, бо серед нас він був найстаршим. Йому було двадцять – він володів нашими душами. Після Пропанових слів заговорили усі ми. Кожен про своє, наболіле і переболіле. Чортівня якась, тобто, все саме так, як завжди буває... Кожен щось просить, чогось хоче... Так тривало би вічно, якби не гуркіт палиці. Вона вирвалася з рук нашого вожака і зависла у повітрі. Ми знову почали канючити, промовляючи слова так само монотонно. Як завжди...
Просимо Сонця. Того Сонця, що колись давно літало небом... Тепер цього немає. І нам дуже від того холодно: мені, моїм братам і сестрам. Треба сказати, що в нас усі жінки – сестри, а чоловіки – брати... Ми вдруге почали просити Сонця: не дуже наполегливо, бо знали, що воно може з’явитися лише під час третьої молебні. Пропан гуркнув палицею – припинили. Відчинилися двері – зайшли двоє скоцюблених чоловіків у кожухах. Їм було по вісімнадцять. Хоча це неточно – вони на стільки виглядають. Чоловіки підійшли до Пропана, щось шепнули йому на вухо – той кивнув. Ми почали брати те, що вони нам давали,- Сонце. Точніше, Сонця. Їх було так багато, що кожному вистачило. „Сонце, ти таке красиве”,- кажу до нього. А воно лише усміхається. З листка паперу. Художник Зирко намалював його вугіллям. Мені навіть здається, що воно палає – я з дитинства неабиякий фантазер. Ніхто не малював краще від Зирка. Ми знову почали бубоніння – наші руки нагріваються від тепла аркушів. Три рази на тиждень нас водять на завод, де їх виготовляють. Там теж холодно... Закінчився другий етап молитви.
Третій етап передбачає те, що на небі має з’явитися Сонце. Ми дуже швидко зашаруділи аркушами по колу, передаючи тепло одне одному. Однак Сонце так і не з’явилося. Треба сказати, що в нас ніколи не виходило викликати Сонце. Не вийшло й тепер. Воно на нас образилося...
Цієї ночі я дуже страждаю. Ні, не від того, що холодно. До холоду я вже звик. Дивно... Тільки-но усмідовив одну з багатьох своїх тваринячих особливостей – здатність пристосовуватися до будь-яких умов. Чекаю, коли на мою дурну голову наступить „завтра”. Чекаю, коли побачу Її. Завтра ми підемо до шахти. Мені вже принесли виклик. І я піду разом із Нею – ми ходимо парами. А так щастить один раз на три роки. Запалюю свічку. Вона дуже маленька, тому мені треба зробити все дуже швидко...
Очі натрапляють на правила проживання в гуртожитку. Він чотириповерховий. Ще є підвал, та в ньому нецікаво – я туди не ходжу. Живемо на третьому. Нижче – холодно. Вище – зруйновано. Можна сказати, що з цим будинком нам ще підфортунило. Могло б не бути і цього. Інші, хто не вмер, живуть у землянках. Хоча є теж живу у своєрідній землянці, бо майже ніколи не бачу світла. Пишу у темряві – писати мене навчила мама. Її забрали у дев’ятнадцять. За мною теж скоро прийдуть – мені шістнадцять. Спитаєте, як мені може бути шістнадцять? Моя мати що, народила мене, коли їй виповнився рік? Сам не знаю. Усіх забирають, а потім вони повертаються: такі ж молоді, але з іншими. Одним із таких „інших” був і я. Мабуть, вони стерли згадки з моєї пам’яті. Та нічого, згадаю. Мама привела мене сюди і зникла через три дні. Свічка поки що горить. Накрився ковдрою, бо інакше вітер загасить свічку, а в мене більше немає сірника. І свічки. Та красуня попросила сірника – і я віддав. Останній. Моя рука міцно стисла правила проживання: „...поважати своїх братів і сестер, двері не вибивати, голим не проникати, ділитися останнім Сонцем зі своїми ближніми. Мене пробрав морозець – я сплю біля батареї. А вона забула, як це бути теплою. Їй, мабуть, теж прочистили мізки. У цьому ми з нею схожі. Правила ховаю до лівої кишені кожуха – залишився від батька. Його теж забрали. Засунув руку під подушку – відчув вітер і... аркуш. Встиг побачити лише підпис – знову вітер. Стало темно. Знову. Як завжди. Я вже звик до темряви. Усю ніч буду думати про Неї...
Настало „завтра”. Моя мрія збувається раз на три роки. І цей раз, можливо, останній – у дев’ятнадцять – якщо не раніше – мене заберуть. Вона каже: „Привіт!”. Я беру її інструменти – вони важкі. Дівчині моєї мрії – десять. О Боже, дівчина моєї мрії, а я навіть не знаю, як її звуть!.. Назву її Маргарет. Так звали мою мати. Вона на неї схожа.
Бачу, як вона тремтить. Та на можу віддати їй дірявого батькового кожуха, бо тоді я замерзну насмерть і ніхто не донесе її інструмент. Я люблю Маргарет, але не довіряю. Думаю, вона мені не допоможе. Вже не ті часи, щоб довіряти.
Вона усміхнено глянула на мене. Як можна? Сьогодні ж на один (!) градус холодніше, ніж було вчора. Після війни кожного дня стає холодніше на градус. Сьогодні шістдесят шість. Один тутешній пророк сказав, що нікого не стане, коли буде шістдесят вісім. Післязавтра? Невже післязавтра настане? І куди ми тоді подінемось? Всі знають, що ніщо з нічого не народжується і ніщо безслідно не зникає. То що з нами... Що буде з нами? Мені ж лише шістнадцять!..
Ми підійшли до шахти. Вона все ще усміхається. Її маленький ротик хоч коли-небудь затуляється? Чи ні?.. От я, наприклад, знаю, що коли затуляти рота, то багато снігу не налетить. А вона усміхається – не боїться снігу. Та вона взагалі нічого не боїться. Хіба що, може, мене...
Цікаво, чи усміхаються янголи? Якщо так, то вона – янгол. Хоча який там янгол? Вона – мій Бог! І досі смердить у очах: пам’ятаю вчорашнє завершення магічного ритуалу. Незважаючи на холод, усі роздяглися, трепетно поклали аркуші додолу, до середини кола. Дивно, але коли про щось думаю, мої гадки стають реальністю... Ніяк не можу відвести очей від Маргарет. Мені хочеться бути тим, що під нею... Бути тим, з ким вона рухається в такт. Я поставив ще одну німфу сідницями до себе, вона трохи розвела ноги і я, уже в котрий раз у неї увійшов. Та я на неї не зважаю. Так лише... Трохи рухаюсь... Мої очі прикуті до Маргарет. Вони дивляться і уявляють, що вона біля мене, що наші душі рухаються в такт, мов то годинник, а не душі. Та Маргарет до мене ніколи не підходила. Не підійшла й на цей раз. Може, соромиться, бо їй лише десять? А до інших не соромиться?!? Не підходить і все! А це, мабуть, все тому, що в мене понівечене як тіло, так і душа – батьки часто мене били. Видно, хотіли вбити, щоб я не бачив того жахіття, що настане післязавтра. Проте я виявився живучішим, аніж треба. Я і зараз їх люблю...
Вона стоїть зліва. Її розпатлане волосся питально дивиться на мене. Кокетливо, кумедно – як завжди. Ящик із інструментами впав. На мою ногу. „Її очі втамовують біль”,- подумав я. „Ти ангел?”- питаю. „Ну що, ти йдеш, чи ні?”- питанням на питання відповідає молода красуня. „Мабуть, вона не почула мого запитання”,- думаю, а в моїй душі знову спливають спогади, як вона вчора кохалася... „Ти йдеш? Довго тебе чекати?”- повторила і пішла першою. Досить їй було відвести погляд, як я згадав про біль, згадав про те, хто я і – що найстрашніше – перестав мріяти. У нозі нестерпно боляче – ящик видався важчим, ніж я смів очікувати. Ангели лікують лише коли поряд? Я припідняв ящик і пішов слідом за нею. Яка ж дивовижно струнка її постать, яка легка хода!.. Розпатлане волосся Маргарет стає моєю тінню.
Треба сказати, що шахта існує ще з часів Першої світової. Таких небагато залишилось. Її переобладнали під завод, завдяки чому ми харчуємося. Опалювати приміщення нам не доводиться – забагато клопоту. Усі зайняті виготовленням їжі. Тутешні пророки це передбачали. Дивно, але все, що вони передбачали, ставалося. І ніхто навіть не намагався щось змінити. Передбачили чуму – з’явилася чума, землетрус – те ж саме, Третю світову – аналогічно... А ще пророки казали, що Сонце зникне, а після глобального похолодання воскресне, мов Фенікс, і ті люди, що залишаться, започаткують нову, шосту расу, що не матиме потреб у їжі – лише в Сонці. Нам теж воно треба, і ми не хочемо віддавати наше Сонце якійсь невідомій шостій расі...
По стінах шахти розвішені малюнки Зирка – вугляні Сонця, що гріють душі. Я йду слідом за Маргарет. Вона така, така!.. Така, що коли про неї кажу, то аж дух перехоплює. Саме така, яка мені потрібна: очі, в які падаєш, мов у прірву, особлива зовнішність, а ще вона... професійна німфа, краще від якої дарувати насолоду жодна жінка не здатна. Не вірите? Приходьте до нашого гуртожитку – вона вам таке покаже!.. І щоб краще побачити картину, на якій намальована ця дивовижна персона, треба виділити чудовий характер і гарну витримку. Її можна порівняти хіба що з вином, яке пили старі монахи. Її молодість і красу не зіпсувала навіть війна...
У 2013-му році планету накрив туман. Він забрав багатьох людей, які на очах засвічувалися, мов та фотоплівка. Ті, хто хотів, пішли; хто не хотів – залишились. Я належав до останніх. Але хтось розпочав атомну війну. Туман зійшов, а після цього замість глобального потепління – яке пророкували науковці – настало глобальне похолодання. І наша смерть настане післязавтра...
А поки що Маргарет біля мене. І це найголовніше. Я ставлю інструмент додолу, а вона за ним нахиляється. Дивно, але у фізичному плані вона ще й як обігнала свій вік. Довкруг неї лише заздрість, любов і секс. О! Ця лінія стегон, від яких я божеволію. І не тільки я. Вона – досвідчена жриця любовного ложа – спіймала мій погляд. Це точно! Хоча не надала йому значення. А для мене це так важливо. Хоча нічого дивного: я – квазімодо, а вона – принцеса-німфа, до якої мені не дотягтися. Подаю їй молоток, а сам беру мотузок. Хоч вішайся зараз – вона не помітить. Ящик ставлю на замок від сейфа, бо інакше його вкрадуть і продадуть – усім треба гроші. Мені теж. Саме тому на замок. Саме тому я тут і працюю. За гроші можна купити їжу і сексуальне задоволення у „Будинку Фей”. Я маю жахливу зовнішність, тому жодна з німф не дарує мені втіхи. Лише за гроші. Магічні ритуали є винятком – гріх не дати. Тому я витринькую гроші у триклятому „Будинку Фей”. Це все позаземний розум винен; їм завше потрібна наша енергія: спочатку вони отримували її від війн, потім – від сексу. Тепер усе наше життя побудоване на сексі. Хоча ні, на їжі та сексі. Чи сексі та їжі. Пишіть як завгодно...
Шахта дуже велика, як і все, окрім моєї коханої – вона маленька і дуже тендітна. Аж занадто. А шахта – навпаки, велика, більша від моєї кімнати. Вона дає їжу, заради якої потрібно „рибалити”. Я закидаю мотузок, а Маргарет б’є молотком по головах потвор, якими наповнений казан. Вони голосно вищать – тому ми в навушниках. Їм, судячи з усього, боляче. Вам, майбутнім людям, мабуть цікаво, що то за потвори такі. Розповім – мені не складно. Ті химери є вихідцями з паралельного світу. Вони думали, що катаклізми зруйнують їхній світ, завдяки чому перебралися до нас, зарившися глибоко під землею (ми їх потім відкопали – їсти хочеться). А сталося зовсім не так, як гадалося. Вони не розрахували кількість кисню, необхідного для життя на нашій планеті, тому – надивившися на нас, нікчем – продали всю зброю своїм конкурентам, за що отримали великі гроші. Далі можу помилитися – мені переповідали. Отож, вони стали досліджувати пристрої, котрі б виробляли кисень. І їм це вдалося. А потім Бог зняв останню печатку зі своєї книги – ненавиджу її – і почався Апокаліпсис. Можете називати це по-іншому, так, як вам подобається. Як на мене, слово „Апокаліпсис” звучить саме так, як треба!..
У пошуках їжі ми перебралися під землю, де й зустріли цих самих потвор. Усю зброю, як я вам переповідав, вони продали. У нас зброї не було і подавно. Хіба що віник, лопата та граблі. Цього у хазяйстві ого-го скільки! Ми виявилися сильнішими – голоруч передушили. А вони такі крихітні, худощаві. Єдине що мізки більші за кавун. Тому зараз харчуємося цими безпорадними тваринами, що плавають у казані. Їх небагато лишилося. Що буде далі?..
Людина, мабуть, завше приходила на все готове. Так сталося і тоді. Завдяки потворам, чесно кажучи, ми й живемо. Вони дуже розумні – читайте про великі мізки – тому прудко вигадали спеціальні причандалля для носа, які виробляють кисень. Ми їх навіть іноді прикрашаємо. На деякі свята, яких ми понавигадували вдосталь. Наші попередники були такі смішні без цих штук. А якщо зараз їх познімати, станеться те ж саме, що зашморг на шию. Тільки гірше. Завдяки химерам ми прожили шістдесят шість днів після Апокаліпсису. До речі, коли Землю оповив туман, ті термометри, що не полопалися, показували нуль. Ми вигадали нові термометри – до двохсот градусів, з надією, що доживемо до двохсот... Як виглядають потвори? Такі собі маленькі, худі – дуже-дуже мало м’яса. Не вірите – покуштуйте. Приходьте до нашого гуртожитку. Заодно розважитеся у „Будинку Фей”... Найсмачнішими частинами тіл є очі – такі великі. А ще кажуть, що коли з’їдаєш їхній мозок, то стаєш набагато розумнішим. Чесно кажучи, мозок дорого коштує. Як було раніше, так і залишилося – гроші правлять світом. От тільки зараз майже не залишилося, чим правити. На мозок у мене грошей ніколи немає. Але є, мабуть, у Пропана. Він дуже розумний, бо бере з нас гроші за оренду і за те, що ми живемо в його ордені. До речі дивно, що його у дев’ятнадцять не забрали. Невже це через пригоду у горах?..
Гроші... Завжди їх не вистачає. Спасибі, що не ввели податку на повітря. Хоча яке там повітря? Його ж давно немає. Як згадаю – смішно. Цей податок, здається, вигадали у 2012-му, а через рік померли всі люди, старші за двадцять. І не від того, що забракло грошей на податок – платили справно. Тепер тих, хто доживає до двадцяти, забирають. От якби можна було б зупинити час і жити, жити, жити...
Про що ти думаєш?- спитала Маргарет.
Про тебе, про мене, про життя,- відповідаю.
Справді?- дивується.
Від цього питання мені заклало вуха, а вона лише усміхається.
Справді,- кажу.
Відволікаюсь і раптом мене кусає потвора. Маргарет люто б’є її молотком по голові, кладе до мішка, а тоді бере мою руку і, дивлячись мені у вічі, очищає язиком рану, злизуючи кров. Потім вона легенько кусає мене за руку. І мені це подобається. „Яка сильна і ніжна, як для свого віку”,- думаю. „Боїшся?”- питає, а з її голови наче вилазить демон. Їй бо! „Чого?”- минулося. „Боїшся, що тебе знову вкусять?- пхнула мене рукою по плечу і голосно зареготала.- Я теж”. А потім я зрозумів, наскільки її палкі губи палкі – вони впилися в мої. Я бажав цього із семи років, коли вперше пішов разом із нею до шахти. Тоді я ще не знав, що можна „по-дорослому”. Виявляється, можна. Це вже вам не „Рятувальники Малібу”, яких я надивився по тупому телику... Тоді, коли він ще був... Вона робить це знову, приклавши руку до мого..., коротше, туди. Я не смів навіть мріяти про це. „Що? Що ти робиш? Довкруг же стільки людей! Нас побачать!”- волаю про себе. Вона, наче прочитавши мої думки, припинила і сказала, що я їй подобаюся. Мабуть, вона вже звикла до випадкових знайомств...
Додому ми вертаємося довго. Точніше, дуже довго. Принаймні, довше, аніж зазвичай. І дивно, але мені зовсім не холодно. Чи то вітер вщух, чи мороз пом’якшав?.. Вона спитала першою.
Як ти ставишся до Бога?
Бога? Богів дуже багато,- не укумекавши що до чого кинув їй відповідь.
А до Диявола?
Не знаю. А що? Ти, може, підтримуєш тих пророків, що він переміг?
Набагато істотнішою перемогою є те, що люди думають, начебто він програв... Диявол зміг переконати людей у тому, що його немає.
Ану доведи! Доведи, що він є!
Як можна довести існування того, хто вищий за тебе?- відповіла Маргарет.
Доведи, що Диявол існує.
Ти потребуєш від мене довести існування неіснуючих циклопів.
Ми засміялися і, вже обійнявшися, весело пішли далі...
У неї в кімнаті набагато тепліше, ніж у мене. На шибках – сонця з вугілля. Те ж саме на аркушах, стоси яких ми знайшли у підвалі. Там дуже холодно. Не те, що в кімнаті Маргарет. У неї досить тепло і навіть затишно. Мабуть, це через сонця, що наклеєні на склі. Треба й собі повісити таку ілюзію затишку, бо вони гріють душу.
А раніше Сонце світило: жовто і весело, яскраво і грайливо. І ні в кого на вікнах не висіло намальоване Сонце. А тоді його затулила хмара. Кажуть, що під час Апокаліпсису світлих людей забрало саме Сонце. Воно зникло після тієї хмари, що, мов пошесть, пронеслася небом того злощасного 2013-го. І досі пам’ятаю червоне Сонце. Після того ніхто його не бачив. Зникло? Вмерло?.. Куди поділося Сонце? Ніхто не може дати відповідь. Чи може?..
Маргарет чомусь нахилилася. Її симпатичний, як і сама вона, кожушок припіднявся, і я побачив її дивовижні ноги. Я навіть спробував уявити, що між ними. Це нескладно, бо, як я вже казав, ще з дитинства фантазер. Вона розвела ноги трохи ширше і... усміхнулася. Мені стало смішно, бо її губи усміхалися мені знизу, через ноги. Вони палали. Чи, може, палахкотіли? Та це неважливо, бо в такому положенні вона простояла не довго. І не треба. Я і так роздивився все, що мене цікавило. Ну, майже все. Решту домалював, хоча я не художник. Її спина розпрямилася, і Маргарет простягла мені ліву руку. Дивно, але вона не була пошрамована, як в інших німф. Мабуть, чоловіки все за неї роблять, а вона навзамін дарує їм насолоду. Треба сказати, що в нас – людей республіки – поцілунок на одному рівні з оральним сексом. Вона, либонь, сильна у цій справі, бо чому тоді за нею упадає стільки чоловіків? Чи вона бере чимось іншим? Цікаво чим... Зрештою, вона, як і решта жінок, носить під серцем дитину, та, за словами того ж тутешнього пророка, ніхто не встигне народитися. Бо що? Правильно, Апокаліпсис. А запліднили жінок встигли ще два місяці тому. В надії... Це єдине, що нам залишилося... Вірити... Вірити і молитися...
Я зазирнув їй в очі, і мені здалося, що падаю у прірву. Невже на нашій планеті є життя?.. Її рука все ще лежить у моїй. Мабуть, її приємно цілувати. Я так і зробив. Спробував. Невже не отримаю ляпаса? Саме так! Не отримаю.
- Що ти робиш, дурнику?- лагідно мовила німфа.- Я хотіла щось тобі показати.
- Що?- це питання стало турбувати мене більше, ніж решта світу.
Я навіть трохи злякався – дивно. Вона розкрила руку зі словами „ти міг його проковтнути”.
- Хто це? Що це?
- Це Магог,- весело мовила десятирічна жінка,- принаймні, я так його називаю.
Вона сіла на камінь. Він холодний. Відчув це собою, бо сиджу поряд із нею. Боже, я навіть не мріяв про це! Спасибі. Камінь важкий. Його підніме не менше п’яти чоловік. Хоча не дивно, що цей камінь смачно лежить саме у кімнаті Маргарет – як я вже казав, вона користується попитом у чоловіків.
Цілий місяць Маргарет провела у „Будинку Фей”, який ми називаємо „Німфовим Садом”. Ні, не гостею. Хоча вона була бі. Маргарет працювала у Саду. Як елітна працівниця. Вона була, є і буде королевою сексу. Більше за все я прагнув записатися до неї на прийом. Та це було мені не по кишені. Я працював у поті лиця – марно. Не назбирав. Та якби й назбирав, то все одно не потрапив би до неї. Черга з тих, хто її жадав, вишикувалася на п’ять (!) місяців уперед. Бажаючих володіти нею було „не стільки багато, як часто”. Так каже адміністратор Саду, бо кожен (хто має гроші) записувався безліч разів на день не менше, аніж на тиждень уперед. Своїх коханців ревнували до Маргарет інші німфи. Та що поробиш? Вона – королева сексу... Ті, в кого були гроші, їх не жаліли. На інших – так. На королеву бажань – ніколи. У мене ж не вистачало навіть на один візит. Маргарет пропрацювала там сім днів – набридло бачити однакові пельки. За потрійним тарифом – хоча гроші були і будуть для неї не важливі. Маргарет, врешті, вирішила, що це робота не для неї і вона варта кращого... Набагато кращого... А що міг запропонувати їй я? Отож!..
Зараз вона сидить справа, схилившися на моє плече. Її ліва рука тримає Магога. Вона в який раз розповідає про нього, пестячи малого. Каже, який він молодець, як і коли він з’явився, скільки їсть. Розумію мало. Складається враження, наче вона думає на якійсь суперіноземній мові, перекладає жахливим перекладачем, навішуючи тим самим на мої вуха самі знаєте що. Хоча ця мова нагадує мені щось на кшталт старослов’янської. Принаймні, в її мові дуже багато хоча й знайомих, однак досить дивних слів. Може, чоловікам подобається саме її сленг, а не те, що між ногами?.. Хоча навряд чи – вони її очима з’їдають...
У брунатного Магога біле волосся. Ворушачись як зараз, він нагадує собою руку Маргарет. У мене таке враження, що він посивів. І не дивно. Мабуть, ревнує до володарки бажань. До всього цього ще й волохатий. Лише в одному місці щось схоже на залисину. Ніг у нього немає – нагадує слимака. Але коли я раніше дивився на слимаків, мене вивертало, а зараз – ні. Тут щось інше. Мені все одно недобре. До речі, зустріти зараз слимака мало не диво. Зовсім мало залишилося їх у шахті – там волого. А Магог, мов той маленький домовичок, блимає своїми великими очима. Блимає, а його тіло тремтить. Маргарет пояснює, що то він так дихає: йому дуже складно, бо він, магого-мутант, мабуть, ніколи не звикне до повітря. А ще вона каже, що знайшла його... в туалеті. Мало його не вбила. Сміється. Навіть позіхає. Від власного сміху. Мало не плаче. Каже, що від убиття втрималася, бо дуже ним замилувалася – такий він був красивий у порівнянні з оточуючим його середовищем. Ще б пак! Туалет!.. Отак він здався їй дуже навіть симпатичною потворою і Маргарет не погидувала взяти його до рук. Тримає і до сих пір. Іноді. Нікому не показує. Мені, здається, випала честь. От спасибі!..
Скляні сонячні аркуші посвітлішали. Я збуджуюся, коли бачу світло. Скоро настане ніч. Не знаю, як там у вас, але у нас уночі яскраво від сяйва метеоритів, а вдень темно. Дуже темно. І холодно. Невже завтрашній день стане останнім? Це я цитую того ж пророка. Та звідки він знає? Хто йому таке казав? Божевільний! Куди ми можемо дітися? Кому ми потрібні такі, як ми є? Хоча мені зараз не до цього... Як завжди... Не до цього!.. Тим паче зараз. Вона – біля мене. І я хочу, щоб день ніколи не наставав. Лише ніч, ніч, ніч... Маргарет ніжно поцілувала мою пошматовану шию і назвала мене по імені. Та я не розчув її слів. Навіщо чути? Я і так знаю, як мене звуть. Вона наказала мені лягти. На пружини, заслані ганчір’ям. Мені нічого не залишається робити окрім як повинуватися – вона у цій справі ас. Я вже почав уявляти, що вона зі мною зробить, але вона – нічого. Лише лягла поряд. Спиною до мене. І все, амба! Погано кролику...
Відчуваю її тепло і мені цього досить. Досить думати не тією головою. Я зробив так, як свого часу радила мені мама: уявно перелити кров із однієї частини тіла в іншу. Ще тато мені казав, що „Бог дав людині дві голови, та крові так мало, що думати ними можна тільки по черзі”. Жартун! Мабуть, вичитав десь у газеті. Вони раніше виходили. Ви, люди майбутнього, мабуть, уже й не знаєте, що це таке. Газета – це така паперова штука, на якій понаписувана всяка єрунда. Проте вона краща за тупий телик... Щось я відволікся. Більше не буду, бо інакше я забуду про свою історію, яку прагну вам повідати. Отож, щодо королеви. Для мене головне, що вона поряд...
Ми провели разом цілу ніч. Чесно кажучи, я просто не повірив своїм очам, коли вона змогла просто заснути. І це після того, що мені розповідали... Розповідали, а я повірив – телепень. За вікном все ще літають метеорити. Я на них дивлюся і... мрію. Відчуваю оргазм. Ні, не фізичний – духовний. Ніколи такого не відчував. Кажуть, що це метеорити від Сонця. А ще кажуть, що воно прийняло забагато світочів, чого не витримало. Багато людей тяглося до Сонця. І що з ними стало? Вмерли чи відлетіли в інший вимір? Мабуть, їм зараз добре. Звісно, якщо вони не поклали кістки смертю хоробрих. А нам – ні. Нам погано. Дуже погано, бо нам не залишилося Сонця. Вони забрали його з собою. Вкрали наше Сонце. Ненавиджу... Ненавиджу їх!..
Дивлюся на вікно, де намальовані сонця. Вони світяться від метеоритів, які, як-то кажуть, скоро підірвуть нашу планету. Буквально. Не сьогодні-завтра. Та я про це не думаю – голова забита зовсім іншим. І це „інше” зовсім не турбується про долю нашої планети... Моєї планети... Та воно геть не знає слово „доля”... Головне зараз те, що намальовані сонця дарують світло і гріють мою душу. Цікаво, про що думає вона, та, чиє тепло я відчуваю...
Настав ранок. Згідно з пророцтвом залишився один лише день до нашої кончини. Магог все ще спить у своїй шкатулці, до якої вчора його поклала Маргарет. Вона теж спить. Як красиво і яскраво вона спить!..
У неї є термометр. На ньому – шістдесят сім. Я не дивуюся, що в неї є термометр, адже пам’ятаю, що вона працювала у „Німфовому Саду”. Та я її за це не картаю. Хто я такий, щоби вказувати їй, як треба жити? По наших мірках я ніхто, а вона – багачка...
Сподіваюся, моє послання дійде до вас, людей майбутнього. І ви дізнаєтеся про те, що було насправді. Невже мені лишився всього лише один день? Якби було треба, я продав би свою душу взамін на життя Маргарет. Але чи змогла б вона це оцінити? Не впевнений... Хоча я впевнений у тому, що її люблю. Як?.. Як я досі міг не вірити у кохання? Адже воно є, є... Проклинаю себе за це... А вона ще спить. Все ще спить...
Потяглася, легенько штовхнула, усміхнулася... Глянула самотніми очима. Ніжно провела рукою. По своєму кожуху. Її очі все ще приязно на мене дивляться. Треба сказати, що поряд із нею (або коли про неї думаю) у мене постійно тісно між ніг. Сподіваюся, що в неї – мокро. Бо інакше навіщо бути разом? Не думаю, що ми з нею створені для вищих цілей, більших, аніж просто секс... Не думаю... Я досі не думаю... Лише сподіваюся... Сподіватися, мріяти, вірити – тільки це лишилося мені, враховуючи вміст моєї кишені...
Намальовані сонця потьмяніли. Вже майже не видно малюнків – лише відбитки. Відбитки Сонця... невже завтра, коли почнуть літати метеорити, буде кінець? Її губи прилипли до моїх. У „Будинку Фей” ця насолода цінується найбільше – п’ятдесят монет. Секс коштує чотири. Боже, мені здається, що я забитий у цьому матеріальному світі гвіздками. Тими, якими тебе, Бог, прибивали до хреста. Підкажи мені шлях, як мені вибратися з твоєї пастки. І чи є вихід із цього лабіринту взагалі? Мовчиш? Не скажеш? Звісно, що не скажеш. Що з мене візьмеш? Яка з мене користь? Живу за правилами, думаю лише про гроші. Але я хочу змінитися. Хочу лише змінитися. Ти спеціально так зробив, щоб я хотів, та не міг? Ти чуєш мене, Боже? Ну, звісно, що ні. Ти чуєш лише обраних...
Її рука, як і вчора, поселилася між моїх ніг. Я відповів взаємністю. Вона пристрасно стогне. Я теж. Почуття б’ють через край, а ми навіть не знаємо одне одного. Хоча, може, це на краще. Ми вільні. Вільні від знань... Яка ж вона все ж таки чуттєва! Між моєю рукою і її тілом – не менше п’яти штанів. Ми познімали їх із потвор, тих, що зараз варяться у казані. Навіщо їм комбінезони? Все одно ми їх з’їмо. Її стогін, здається, щойно зворушив увесь світ. Моє вухо відчуло її пристрасний подих... Пропан вигадав заборону. Одну з багатьох. Тому треба сказати, що ми займаємося сексом лише в одязі. Не тому, що холодно. Тому, що голими можна перепихуватися лише під час практикування магічного сексу. Порушення заборони вважається смертельним гріхом. Та нам зараз не до магії – ми займаємося роздяганням. Цікаво, що нам, людям, вдалося поєднати дві культури: стару людську і брудну позаземну. Одне одного варте, я вам скажу.
Вона почала знімати мій кожух. „Як?”- промайнула відчайдушна думка. Я ж квазімодо. Тим паче нас за це стратять – безглуздя якесь... Хоча яка різниця? Завтра – повторний Апокаліпсис, який доб’є всіх тих, що залишилися. Завтра, коли термометр покаже шістдесят вісім. Як буде – так буде. Почав розстібати її кожуха. І їй це подобається. Це я бачу по грайливих очах, які чомусь стають червоними. А ще я бачу, що вона – моя королева. Її рука ковзає вже майже по моєму тілу, бо все ще прагне бути ближчою до мене. Чому? Чому ця купа мотлоху прикриває моє тіло? Я не можу більше чекати... Моя спрага, що ти робиш зі мною? Не можу більше чекати її ритм! Краще голим померти – від холоду. А ще краще – в її обіймах. Заснути, померти!.. Тільки б не жити так, як жив я до цього. Тільки зараз я помітив, що ми відгороджені від життя одягом. І прагнемо звільнитися від цих кайданів, допомагаючи одне одному. Як ми могли жити одне без одного?..
Треба сказати, що вона допомагає мені більше, аніж я. Її пульсуюча рука все ще мене збуджує, чому я безмежно радію. Маргарет продовжує виконувати свій тремтячий стогін. Під мій акомпанемент. Її дитяче обличчя сяє задоволенням, а доросле тіло допомагає обличчю отримувати насолоду. Своїми чуттєвими вигинами. У моїй голові почала грати музика. Я допоміг їй залишитися в одному лише комбінезоні. Я ще раз переконався в тому, що її тіло – бездоганне. Так само, як і вона сама.
Я вперше відчуваю її запах. Саме запах тіла, а не вмісту якогось флакончика. Ніс відчуває щось схоже на молоко. Вона, мабуть, теж щось відчуває, бо її ніс бігає по моїй шиї, а язик голосно лоскоче. Стягаю комбінезон правою рукою, а ліва тим часом розглядає її шовкові трусики. О Боже, які ж у неї трусики! Від чого я божеволію більше: від неї чи від її білизни? Мабуть, від неї. Проте не можна не визнати, що трусики в неї класні. Я вже це казав? Вибачте, захопився...
Її чорний трикутник просвічується через білизну. Вона тілесного кольору. Треба сказати, що ми прилипли одне до одного так само, як і наші губи годиною раніше. Вона божеволіє в екстазі, а я, а я... А я допомагаю їй звільнитися від нікому не потрібної ніжно-шовкової білизни. Вона мені теж. Ми стаємо єдиним цілим, а її стогін відкриває мені дорогу у Всесвіт. Всевидяще Око вже точно знає, що з нами відбувається – наша пристрасть порушила найсвятіший закон республіки. Але Око нічого не робить. Певно, лише дивиться, бо йому цікаво. Нам із Маргарет теж. Цікаво пізнавати себе одне в одному.
Увійшов у неї вдруге, а її тихий стогін зробив мене царем світу. Нам зараз так, так... Не лише тому, що стільки ніжності, але й тому, що порушили найбільшу заборону нашої республіки. Я вперше цілком її відчуваю: відчайдушний подих, тихий лагідний смуток, поривисту зажуру і чаруючу безодню... Коли вийшов – усміхнулася. Обоє мокрі, немов попали під дощ, якого вже давно немає. Та що там ми?.. Спітніла навіть підлога. Ми дивимося у стелю і мовчки мріємо...
Зайшов Пропан, але більше ми його не боїмося, бо забули й таке слово „страх”. Його уста мовили, що наша страта відбудеться завтра. Її призначило Око. Якщо воно всевидяще, то чому призначило на завтра? Завтра ж усі помруть. Чи ні? Чи, може, воно так зробило спеціально. Хоча навряд. Усі знають, що Око не знає жалю.
Я голосно засміявся. Страшно. Маргарет прикрила очі кожухом – забула, що вона без білизни. Пропан, мабуть, відчув потяг до її чорного трикутника, бо озирнувся. Вийшов. За дверима почувся гуркіт палиці. Маргарет заплакала. Я все ще голосно сміюся...
Через годину був у воді – плавав. Підвал переобладнали під басейн. Зробити це було не дуже складно, бо у нас була купа заліза. Воду зробили зі снігу. Надворі його багато. Носили відрами. Я люблю плавати, бо тоді мені гарно думається. Тим паче, після якісного сексу. Навіть більше, ніж просто якісного. Хоча, звісно, плаванням це назвати складно – сніг майже не тане. Я добре загартований, тому не захворію. Я ще ніколи не хворів...
За вікном – шістдесят сім, а я шморгаю носом. Все буває вперше. Маргарет навідріз відмовилась іти зі мною – у неї зустріч із Пропаном. Оральна. Якщо завтра пророцтво не збудеться, то, може, її і помилують. А мене – ніколи. Тим паче тепер я конкурент нашого вельмишановного вожака. Навіть не знаю, що зі мною буде. Хоча я можу припустити, що одне з двох: або розірвуть навпіл, або, або... Або змусять з’їсти власне, власне... В результаті чого я захлинуся своєю кров’ю. Але нічого. То буде завтра, а ніч із Маргарет того варта. Пропан настукує своєю металевою паличкою, яку має замість ноги. Я чую темп постукування, бо кімната Пропана знаходиться над моєю. Сиджу в своєму логові (інша назва – кімната), перекладаючи з руки в руку батькового годинника. Нервую. Ніколи такого за собою не помічав. У правилах республіки „вибивання дверей” стоїть окремим пунктом, але Маргарет порушила ще одну заповідь –залетіла вихором до кімнати, вхопила мене за руки, притисла до себе і міцно поцілувала. „Ходімо,- почулося,- швидше!”. „Нічого не розумію”,- зупинився у ступорі. „Я вбила... я його вбила! Я вбила Пропана!”- крикнула жінка...
Ми бігли сніжною долиною. Вона так і називалася. У бік проклятої гори. Вона теж так називалася. Мені казали, що останнім із нашої республіки туди ходив Пропан. Додому він повернувся без ноги. Повернувся, але жодним словом не обмовив гору – боявся. Але всі знали, що він ходив саме туди... Ходив, був... А тепер його немає... Його вбила Маргарет...
Вона стрімголов летіла вперед. Моя рука теж. Услід за власною рукою чимдуж чесав і я. Її голова відчайдушно дивилася на сніжні кучугури, а моя відчувала її божевільний подих і неймовірно молочний аромат. Зараз він був змішаний із потом – це завжди мене збуджувало більше, аніж просто Маргарет. Бігти стало важче – затисло у штанях – тому я почав забувати про те, що вона поряд. До речі, сьогодні, мабуть, перший день, коли вона не усміхається. Глянув на неї – спробувала вичавити з себе щось на зразок щасливої посмішки. Не вийшло – лише якісь лиховісні зуби. Кров її губ текти перестала – замерзла. Пропан її бив. Тепер вона досить серйозна. Ні, не зла. І саме це мені в ній подобається. Маргарет не озирається назад. На відміну від мене. Лише біжить. Чому ніхто не кинувся навздогін? Чому?.. А, може, тому, що ніхто не наважується йти в гору? Не збрешу, коли скажу, що в усіх гора асоціюється з очима Пропана: несамовитими, до смерті наляканими, залитими кров’ю. Саме такі очі ще нещодавно дивилися на нас. Тепер вони сплять.
У гору ходити боялися. Сміливці звідти не поверталися – ми вважали їх безвісті зниклими. Одному лише Пропану вдалося звідти повернутися. Всім бажаючим піти до гори досить зазирнути в його очі... Якщо туди ніхто не ходить, то чому під моїми ногами протоптана стежина?..
Нам стало тепло. Ні, надворі не потеплішало. Просто ми щодуху бігли. В результаті вищесказаного Маргарет сіла перепочити. Я теж. Спину притулив до гори. От якби хто почухав – одягнений тепло. Зітхнув. Зітхнула й гора. Та, що стоїть за мною. Із її пащі вирвалося щось на зразок „у-а-а-а”, наче то немовля, а не гора. Земля під нами задеренькотала. Ми й не помітили, як опинилися всередині – якийсь розумний механізм переніс нас туди. Вона сіла праворуч від мене. Темно, але можна до дрібниць розгледіти всі подробиці наших облич. На маленькому кам’яному столику лежить іграшка-лялька. Маргарет бере її до рук зі словами „в мене була така сама”. Під ногами казна-що зашаруділо. От чому... Чому вона не взяла записку, що лежить поряд? Одним словом, жінка... До аркуша потяглася моя рука – даремно. Наші з нею кінцівки затерпли – завмерли, мов стомлені статуї, що стоять поряд. Вони нагадують образи язичницьких богів, яким молилися наші попередники. Я читав про них у книжках. Та ми не молилися. Даремно. На лялькиній шиї теліпався мотузок, а між ніг стирчала голка. Сподіваюся, іграшка Маргарет була трохи іншою. Не такою, як ця: волосся – біле, сукня – червона, очі – блакитні... Щось скрипнуло... Чому я завше прислухаюся до дрібниць?..
Не знаю чому, але Маргарет опинилася навпроти мене. Із скоцюбленою головою. Вона підвела голову лише тоді, коли аркуш почав відчайдушно кружляти довкруж нас. Чому вона першою взяла ляльку, а не записку? Одним словом, жінка... Аркуш завис між нами. У повітрі, чи що там нас оточує? Ми замотали головами в такт. Ну, невже ми не знайшли б кращого заняття, аніж баламутити мізки? Знайшли б! Але голови думали інакше – вони від нас більше не залежали, і стали чимось на зразок автономних республік, яких ще нещодавно було багацько розкидано по світу... Тобто, ми не залежали від наших голів... Щось я заплутався... У мене почало поколювати у кінцівках. Невже дівчинка-лялька штурхає мене голкою, яку витягла з-поміж своїх і без того нещасних пластмасових ніг? Та я не можу гідно розібратися, бо голова несамовито кружляє справа наліво, зліва направо, перечитуючи записку. Не хочу читати – доводиться, не хочу дивитися – змушують. „Хто вставив сірники в мої очі? Покажіться, демони вогню! Це вам не морг! Проклинаю вас! Іменем світла, землі і вогню!”- з полегшенням вирвалося в мене...
Шкодую вже про те, що полишив республіку. Зараз би практикував магічний секс із якоюсь німфоманкою, викликаючи Сонце, що від нас відвернулося... Кохання, емоції... Краще б сидів у кімнаті, розглядаючи намальовані сонця, які понавішані вікнами... Інформація записки сама вкладається в мою голову. Від мене не потребують нічого – лише біль. Спочатку записок було так багато, що я бачив лише сірий аркуш, а потім став розуміти – звик. Схоже, хтось розгорнув безкінечну книгу, що має мені щось пояснити. Голова Маргарет похилилася набік, а з рота побігла піна. Так, як біжить у скажених собак, тільки останні намагаються ще викоцюрблювати язика. Маргарет навіть не намагається. „Точно сказилася!”,- подумав я... Потім її очі заразом із головою почали обертатися на всі триста шістдесят. Невже з моєю головою відбувається те ж саме?.. Голова впала на підлогу та покотилася вперед...
На папері написано про те, що наша п’ята раса віджила свій вік і нам пора по ямах, тобто, на кладовище. На зміну нам прийдуть набагато досконаліші істоти, яким навіть їжа буде непотрібна. Лише Сонце, якого немає. Найкраще із написаного було те, що всі, окрім нас, помруть. Моя егоїстична натура радіє з того, що я врятую власну шкуру. Сподіваюся, доля вершника без голови на мене не чатує, бо в мене немає коня. Далі там говорилася всяка довготелеса маячня. Слава Богу, ту мурню я якраз і не запам’ятав. Але я певен, що якби цей аркуш читала Маргарет, вона б запам’ятала все до найменших дрібниць, заразом із комами й крапками. Її пам’яті позаздрить кожен пересічний вінчестер. А щодо мене, то гарним фактом є те, що мені вдалося запам’ятати, хто саме започаткує цю кляту шосту расу: ми з нею... На відміну від голови Маргарет, мою треба змінити на вінчестер, бо термін придатності – на превеликий жаль чи на превелике щастя – вичерпаний...
Добре, що я хоча б це зрозумів... Але як ми зможемо зробити щось, наприклад, дитину, коли... Коли тіла наші без голів? Тобто, голови без тіл... Дивлюся, а ручки... Ось де вони! Навіть ворушаться. І ніжки теж. Ручки хапають себе за вуха – голова, як не дивно, на плечах. І це прекрасно!.. То що ж це було? Нарешті втрутився здоровий глузд – я так довго на нього чекав... Витвір моєї уяви?.. Галюцинації?.. Знову...
Все довкруги стало білим – забагато інформації. На сцені Всесвіту – лише Маргарет... І я... І ми не знайшли нічого кращого, окрім як почати кохатися: бентежно, фатально... А звідти – де білі промені – долинають голоси. Баритон... Тим самим тембром ми призивали Сонце під час оргій. Під нами з’явилася калюжа поту – в усьому винен темп „вхід-вихід”...
„Білс мун морітес...
Білс мун морітес...
Мірс омнібус ком’юніс...”- безупинно лунають голоси.
Розплющую очі. Вона теж. Заходить невідомо яка жінка з питально простягнутою тацею: „Ще чаю, сер?”. Маргарет киває замість мене на знак згоди. Грюкають двері – скрипить підлога. Вона починає шепотіти моєму вуху: „Вийшло. У нас усе вийшло. Ми – перші люди нової епохи!”. Поглянув за вікно і... О Боже! Сонце! Справжнісіньке Сонце! Як же так? Звідки воно могло взятися? І де ділися сонячні метеорити? Де намальовані сонця? Це мені що, виходить, наснилося?.. Витвір моєї уяви?.. Маргарет попереджала мене, що плутанина ілюзій та реальності – це не дуже добре. Точніше, дуже недобре...
Далі є :)
Зворотній зв’язок / Feedback
e-mail: upt_@ukr.net
internet-portal: godevil.hut2.ru — присвята чорно-білій людині
hamster: sirko.by.ru — багато цікавинок стосовно моєї персони
ordinal identification number on our planet: 3180403011 — мій номер на цій планеті
