Він у всьому звинувачував панаєхавших. Його місто забруднювалося з кожним днем все більше й більше. Молодь не звертала уваги на те чи викидає вона пляшки з-під пива у смітник, чи ставить біля ніг Сковороди. У метро взагалі було нестерпно їздити: кожен намагався пропихнутися у вже напханий вагон, наступаючи при цьому усім на ноги. Брудні бомжі (і чому це їх пропускають повз турнікети?) смерділи перегаром і не тільки.
У маршрутці теж було брудно. Вона їхала через автовокзал та автостанцію, тому у салон набивалися бабці із замизганими торбами, молодики з величезними спортивними сумками.
Він не любив «спальні райони». Тут концентрувалася найбільша частина панаєхавших. Йому ж Тут доводилося жити уже два роки. Кожен день у під’їзді, у магазині в черзі за півбуханкою українського та батоном, біля бювету він чув їхню сільську мову, від якої його тіпало, яка його неймовірно дратувала.
Удома він умикав телевізор і кричав на екран, який показував політиків та поп-зірок. Усі вони були панаєхавшиє. Містом керувала людина з Харкова, районами міста – її люди. Усі були з різних куточків країни – приїжджі.
На роботі він теж не міг звільнитися від своїх думок, бо його знов оточували панаєхавшиє. Цей тип панаєхавших він не любив найбільше – це були кар’єристи. Кожен з них мріяв посунути його, зайняти його робоче місце біля вікна, ніхто не слухався, хоч він і був їхнім начальником. Вони думають, що їм все можна, що вони розумніші за інших! Як коти, співробітники спостерігали кожного дня за ним своїми хитрими, підлими, лицемірними очицями із своїх кутів.
У натовпі він міг хоч трохи розслабитися, звільнитися від роздумів, він просто плив за загальною течією, яка вносила його у метро.
Він часто згадував своє попереднє місце проживання. Квартира була в центрі, у новому будинку, який був збудований поруч із столітніми. Він любив виходити ввечері і гуляти між ними, дихати повітрям історії, яка творилася за цими вікнами видатними людьми. Чи не на кожній будівлі була прибита меморіальна дошка. Але квартира була профспілковою, він не встиг її вчасно приватизувати, організація її забрала, а в обмін на неї надала житло на Теремках. Він пам’ятав, як у вісімдесят восьмому отримав її, як радів, що вона поруч із станцією метро, що вона у центрі, як телефонував своїй матері у село, щоб повідомити цю радісну звістку. Він пам’ятає, досі добре пам’ятає, радісну усмішку батька і його слова: «Нарешті ти, синок, урепився в столиці!»
Але приємні спогади швидко зникали, як тільки він заходив у вагон, де хтось дихав смердючим перегаром йому у шию,або ж наступав на ноги, вимазуючи його блискучі, намащені кремом туфлі.
