Заувага: людям, схильним до суїциду, краще не читати...
Розділ 2
Не важливо, скільки людей помре у цій Війні...
Важливо лише те, скільки ложок цукру буде у вашій чашці...
Що сниться, коли плаваєш?..
Що сниться, коли плаваєш?..
Та відчепися ти!- відмахуюся,- у мене болить голова.
Тату, що сниться, коли плаваєш?
Зачувши слово „тато”, як підстрибну в ліжку, мов ошпарений.
Коли?.. Коли я спав... У... У мене з’я... з’явився... „Тату”?- я справді злякався.
Ну чого ти, тату?- великими очима на мене дивиться галюцинація.
Я що, вчора так наклюкався? Кручу головою, роздивляюся навкруги. На стільці – халат. Той, що був учора. Ні, мабуть, не наклюкався. Химерна потвора все ще сидить на моєму носі – дуже-дуже великі очі.
- Що сниться, коли плаваєш?- не вгаває очаста потвора.
Згадав. Його звати Диво. Бачив його уві сні. Але що ж то був за сон? Чи то моя уява плутає ілюзії та реальність, сплітаючи їх докупи? Ну, добре, хай буде, як буде. Повіримо ілюзіям.
Чого ти, такий-сякий вихухаль, усівся на моєму-то носі?- питаю.
Тату, що сниться, коли плаваєш?- Диво з видіння про „дерево із корінням догори” смачно зробило кліп-кліп очима.
Тату, що сниться, коли плаваєш?
Окастий дядю, ви, мабуть, помилилися адресою.
Вже давно помилився, але мені не сумно... То що сниться...- продовжує грати його платівка.
Малий, ти, мабуть, щось переплутав. Може, ти хочеш спитати „що значить, коли плаваєш уві сні”? То візьми сонник. Я певен, він десь тут валяється. Подивися на полиці,- скоріше б він від мене відчепився.
Ні, я все правильно спитав.
Думаєш?- нарешті почулася м’яка хода Маргарет.
Ти сам мене вчив!- не вгаває малий.
Маргарет, ходи-но сюди! Тут до мене причепилася якась окаста потвора.
Яка саме?- почувся голос Маргарет із-за дверей.
Та, що зі сну.
Якого саме сну?
Про дерево.
Ясно. Знову все забув,- мовила Маргарет.
Розчинилися двері – вона увійшла, підійшла до ліжка, забравши з мого носа цю химеру.
От спасибі,- дякую Маргарет.
Що, налякав дядю?- питає вона у Дива, яке тут же стало жертвою лоскоту.
Це я розумію з того, що воно якось похрипує і безборонно хихоче. Маргарет теж голосно сміється.
А що ти від дяді хотів?- Маргарет навмисне іронічно сплетає звуки.
Що сниться, коли плаваєш? Скажи мені, мамо, бо тато не хоче!
Не хоче, кажеш?- у голосі Маргарет прозвучала нотка сарказму, бо її очі вхромилися в мої.- Секрет?- продовжує допитуватися далі.- А от і не секрет! Коли плаваєш, сниться мо-о-р-е-е-е...
Знову відключився. Крізь сон чую гуркіт якихось ящиків. Хтось вирішив зробити перестановку? Не зважаю – сплю. Болять очі. Мабуть, під ними вже залягли мішки, а самі вони червоні від безсоння. Мені не видно, бо дзеркало відсутнє. Тим, паче, очі ніяк не бажають розплющуватись...
Застав себе у дорозі – прокинувся. Повітря навкруги сильно пітніє, скрипіть та іржавіє. А я лежу в залізній коробці. Більше не сплю. На ноги стати не можу – болять. А якби й не боліли – стеля занизька. Яке там у повен зріст?.. Щодо коробки... Може, вона і не залізна, але мої очі відзначають певну схожість. Не вірити очам не можу, бо я з ними домився вірити побаченому... Ні, це не та коробка, в якій солдати після війни їздять додому. Це радше схоже на транспорт, бо мене підкидає. Ще й як! З чим мої відчуття можна порівняти? Ну, скажімо, у книжках я читав про тролейбуси... Підстрибувати – не від щастя – не перестаю. Мабуть, під колесами – каміння. А, може, і ніяке це не каміння: тролейбуси, до прикладу, здатні підстрибувати, курсуючи ідеальним асфальтом... Дивно, але питання „Як я тут опинився?” виникло у мене лише зараз – після провалів у пам’яті мій мозок дуже довго приходить до тями. В який раз я дістаю з кишені щоденника, аби занотувати до нього наступний етап свого життя... Зсередини машина виглядає жахливо – саме лише залізо. Все, що мене оточує, якесь безколірне... Мені часом здається, що предмети, які живуть довкола мене, не мають смаку. А ще я відчуваю, що це не випадково. Часом я знаходжу себе у цьому світі якоюсь чорно-білою людиною. Непомітною, сірою тінню. Тінню Бога, в якого мене перетворили. Якщо я – Творець, то чому не пливу хмариною в повітрі, то пірнаючи, то виринаючи на поверхню... Чи просто не переміщусь туди, куди мені потрібно... А куди мені потрібно?.. Чи пак то лише пишуть у книжках?.. Чи то я ніякий не Бог?..
У будь-якому випадку мене зараз везуть металевим фургоном. Везуть, а я навіть не знаю, де я і хто я. От якби до мене навідалася Маргарет... Та вона мене, мабуть, уже й покинула. Кому потрібна чорно-біла людина? Зі мною нецікаво... А я ж завше хотів стати кимось... Постаттю... Бути вищим від інших...
Я завважив, що перестав рипатись. Мабуть, коробка зупинилася. Але чому?.. Не маю бажання виходити із цієї металевої коробки – до неї я вже звик. Звик, тому і не прагну до змін... Двері розчинилися. Я шукав їх збоку, а вони, виявляється, нагорі. Чиясь рука потяглася до мене з обривистими словесами: „Сюди!.. Скоріш!.. Немає часу!..”. Мені нічого не залишилося, окрім як ухопитися за казна-чию руку, що спритно витягла мене з ящика. Хтось її добре підкачав...
Вже стоячи босими ногами на металі, я зрозумів, як той клятий ящик мені осточортів! Як я міг до нього звикнути?.. Ліворуч сяло Сонце. Воно було білим – його яскравість перевищувала всі межі, до яких я звик. Воно сідало за горизонт, який намагався приховати його туманом...
Міцний кожум’яка глибоко зазирнув у мої вічі – наче щось перевіряючи – і наказав пересісти в інший ящик, який, судячи з усього, належав йому. Я що, покинув одну коробку заради іншої? Сів. На питання „Куди” почув „Туди, де світить Сонце”...
„Повези мене туди, де зелена трава,
Повези мене за місто, де сонця нема”,- наспівує моя рипла голова.
Коробка задзижчала – поїхала. „Туди, де світить Сонце? А хіба тут воно не світить?”- питає розум, а очі не можуть відірватися від трупів, якими заслана земля біля незвичайної машини, що донедавна була мені за рідний дім. Невже цьому кожум’яці вдалося покласти таку „шумну” компанію? Може, запропонувати йому роботу в нашій корпорації?.. Хоча ні, не буду. Він, бачу, і так непогано влаштувався. Цікаво, скільки йому платять?.. І скільки йому заплатять за мене?.. Мені не подобається картина, на якій намальована купа трупів. Складається таке враження, що хтось полив мертві тіла гірчицею і не збирався їсти – цей мертвий слиз мене лякає... „Скоріше б ця картина змінилася”,- думається мені, а мотор цьому сприяє, дзижчачи...
Нарешті я помітив різницю між металевими коробками „до” і „після”: раніше я не бачив, куди мене везуть, а тепер бачу. Щоправда, не тримаю кермо. Може, колись мене теж зроблять володарем такої махіни... А поки те „колись” настане, мої очі бачитимуть лише сніг і гори. Темнішає. Гуркіт коліс пригасає.
Привал”,- почули вуха.
Коли ми потрапимо туди, де завжди світить Сонце?- запитую у згустка м’язів, що вирішив присісти на засніжене каміння.
Завжди? Ні, воно там світить не завжди. Але сяйва так багато, що ти й не помічаєш, коли його немає,- м’язи струсили з лівої рукавиці сніг – сірого кольору.
Якби мені вчора сказали, що це сніг,- нізащо б не повірив. А тепер мені нічого не залишається, окрім як вірити всьому, що бачу. Чесно кажучи, я стомився від зневіри. Сніг – сірий? Хай буде й сірий. А чом би й ні? Може, хтось посипає його грязюкою... Звідки мені знати?.. Губи зашепотіли – все ще думають про Маргарет.
Раніше, відколи себе пам’ятаю, вночі літали метеорити. А тепер їх немає.
Метеорити? Вперше чую... І що з того? Хай собі літають...- без присмаку цікавості мовило накачане тіло.
„Значить, правду кажуть... Ще б пак! Звідки тобі знати?.. Качки – тупі, мов опеньки. Так казала мама – вона з одним таким якось перепихнулася. Вони, як інша раса, мов марсіани, що втрачають цноту при народженні”,- все ще міркую.
Звісно, що метеорити. А що ж іще?- кажу після паузи.
Ніколи їх не бачив... І бачити не хочу!- по його тону я зрозумів, що він, мабуть, хотів сказати „та пішов ти на...”, але змусив себе втриматись.
Скільки себе пам’ятаю, щоночі дивився на небо. Воно було світлим від їх сяйва. Кажуть, ті метеорити були останнім сонячним світлом. А тоді зникли і вони – я перестав бачити.
Часом, коли не бачиш, розумієш більше, аніж тоді, коли бачиш.- нарешті я відчув його зацікавленість.- А що ти там казав про сонячні метеорити?- на небо виліз червоний Місяць.
Нам казали, що метеорити – це рештки Сонця, що вибухнуло.
Ти помітив утрачене Сонце? Вітаю!- качок виглядав уже не таким безмозгим, як я було про нього подумав; навіть навпаки, м’язистий кожум’яка став більше схожим на філософа.
Звісно, що помітив. Як можна не помітити? Воно ж зникло. Все! Амба! Надворі – мінус шістдесят, а єдине, що ми робимо,- жремо і трахаємося. Щоправда, один художник малює сонця,- ніяк не можу збагнути, чому про свої видіння розповідаю так, наче то реальність.
Чим?.. Чим саме він малює?
Вугіллям,- таке відчуття, наче це не я говорю, а хтось інший.
Винахідливо,- його посмішка, мабуть, заржавіла, бо він перервався,- а де воно взялося?
У підвалі. Там, здається, є все: мішки, старі запаси...
А що б ви робили, якби запаси скінчилися?
Не знаю. Я про це не думав. Може, перестали б малювати...
Справді?
А що ви там казали про те, що Сонце можна не помітити?- тепер моя черга допитуватися.
Звісно, що можна. Це простіше простого. Інші люди – а їх багато – живуть собі звичайнісіньким пересічним життям і навіть не помічають, що Сонця вже давно немає, що людство його втратило.
Але як... Як можна було втратити Сонце? Ще ж учора я його бачив,- таке враження, що всі прагнуть мене заплутати.
Ти все ще віриш ілюзіям? Віриш Сонцю? А людство втратило Сонце, бо перестало в нього вірити. Людство перестало вірити у світло,- накачаний м’яз продовжує доводити власну думку до широкого загалу, яким є я.
То як?.. Виходить, Сонця зовсім не існує?- проказую думки вголос.
„Треба сказати Маргарет – от вона здивується”,- міркую собі.
Виходить, що не існує. Я тобі все завтра покажу,- мовив згусток м’язів.
Схотів припіднятися – затисло спину. До цього всього не можу поворухнути навіть головою... Сумно...
Прокинувся від каміння – підскочив. Гудіння тисне на вуха – боляче. Ловлю себе на тому, що очі дивляться туди, де має бути Сонце. Але його чомусь не видно. Перед носом з’являється рушник – його мені простягає м’язистий знайомець. По-іншому його не назву, бо імені його не знаю (і боюся спитати), а незнайомцем уже й не назвеш. Судячи з усього, він продовжує везти мене туди, де вщент розіб’ються мої ілюзії. А якщо я цього не хочу... Може, я хочу вірити... Вірити у Сонце, Небо і Землю... Невже цього немає і це всього-на-всього чиясь вигадка?.. Вигадка, в якій ми живемо...
Мої руки допомагають носу висякатися – вчора мене продуло. Вперше. Дивлюся на горизонт, де прагну побачити Сонце. Але його не видно. Очі, чому ви його від мене ховаєте? Чому ви ховаєте моє Сонце?..
У спогадах літає Маргарет. Їй скоро буде одиннадцять, а я навіть не знаю, де вона і як вона. Я ж міг спитати щодо неї. Чому я цього не зробив? Боявся? Боявся, що мене в чомусь запідозрять? Маргарет, моя люба Маргарет...
Розплющую очі, бо вони відчувають гудіння. Вуха сприймають химерну апаратуру, кольори якої переливаються, переходячи один в один. Їду. Вперед. Всупереч ілюзіям. Назустріч Сонцю. Очі прощаються з горами. Перед ними з’являється простір, засланий дивними дерева. Такими, як я колись бачив уві сні – з корінням догори. Страшно... Волосся стає дибки від одного лише погляду. Дуже страшно... Очі заплющуються, аби не бачити цього жахіття...
Коли прокинувся, побачив світло. Нарешті. Моя голова почала несамовито обертатися з боку в бік. Разом із тілом. Сонця немає. Все ще ховається? Якщо це так, то звідки береться світло? „Пішли”,- грубо мовив той самий знайомець. Мабуть, йому не подобається моя допитливість. Дивлюся під ноги – дороги немає. Лише якась дивна підлога – однаково жовта, схожа на пісок. Ми все ще на вулиці. Чи, може, у цьому місті такого поняття просто не існує? У будь-якому разі це місто, незважаючи на те, що окрім себе і мого м’язистого супутника нікого немає. Хоча, може, і є. Просто нікого не бачу. Зі своїми очима я ще давно домовився, що віритиму всьому, що вони мені показують...
Отож, довкруж мене – простір, засланий будівлями-двоповерхівками. Впадає в очі те, що вони якогось надзвичайно білого кольору, а за формою схожі на собори. Дивно, що всі споруди – однакові... Те ж саме я неодноразово бачив уві сні про республіку-гуртожиток. Там я сідав і крутив своїми жилавими ручками брудний фотоальбом. Він містив фотокартки незнайомих мені людей. Усі вони стояли біля храмів – принаймні, я їх такими уявляв: великі, прозорі, чисті...
Я стомився і хочу перепочити,- випалив настільки лучно, що ехо сповістило про мене всі споруди довкруж.
Перепочити?.. Встигнеш і в труні!..- сказав довготелесий м’яз.- Чого стоїш, мов укопаний? Пішли!
„З ним не посперечаєшся”,- подумав я. У відповідь на мої думки м’язи вхопили мене за руку – довелося підкоритись. Ну, не волочитися ж мені по землі. Темп ходи жорстоко швидкий і, здається, що храми виростають на моїх очах. Пішов дощ, а ми з цим довготелесиком стали схожими на дідів із моторами між ногами, що пішли по гриби. От тільки грибів тут немає. І лісу. Немає чому підпирати небо. Очі дивляться нагору – неба теж немає. Лише невловимо чорний простір. Здається, безмежний, схожий на очі Маргарет... Якщо немає неба, то звідки взятися дощу? І якщо це не дощ, то що?..
„Якесь усе таке одноманітне”,- подумав я, зайшовши до приміщення, що нічим не вирізнялося серед інших. Дивуюся, як цей маленький храмобудиночок може бути таким великим. Ікони? Жодної, запевняю вас... Для мене теж загадка, що тут і як...
Мої вуха знову вловили гул, схожий на той, який я чув у металевій коробці. Здається, нещодавно ще в ній знаходився, а тепер, як згадаю, тіло кров’ю заливається... Йдемо довгим коридором, який з голови до ніг залитий світлом, не маючи жодної лампочки. Чомусь саме зараз мені згадався мій дитячий страх і вмить під ногами зашаруділи павуки. Волосся стало дибки, та мій провідник упевнено казав: „Не зважай... Забудь про все це”. Від його мови миттю все забулося.
Коли коридор – який більше нагадує лабіринт – залишився позаду, я побачив світло. Ще більше світла... Очі відразу чкурнули догори. В пошуках Сонця. Але його немає. Все ще немає. Лише чорний простір: чи то пак дах скляний? Приміщенням гасають істоти бежевого кольору. Вони або голі, або мають комбінезони тілесного кольору – вприлипку до тіла. Незважаючи на їх стрімкий рух, мені вдалося розгледіти, що їхніми тілами розкидані кишені: в кого – більше, в кого – менше. Мабуть, це комбінезони-невидимки, кишені яких не сховати, бо вони прострочені білими нитками. Їх більше, аніж я смів очікувати: чимдуж шмигають зі сторони в сторону то пірнаючи у двері, то винирюючи з них. Їхній хаотичний рух схожий на літання упереміш із плаванням. Мені чомусь здається, що вони відпрацьовували свої рухи безкінечно довго – настільки їхній хаотичний рух неперевершений. У голові чомусь заграла музика: чимось нагадує класику, та я такої ніколи не чув. Пильно вдивляючись в істот я помічаю різницю між ними. Нарешті. Одні вищі, інші – нижчі, мають різноманітну кількість кишень (про що я згадав раніше). Але раніше я не запримітив, що, окрім кількості, кишені різняться за якістю – маю на увазі розмір. У мене, як бачите, сорок третій розмір ноги, а у вас, до прикладу, тридцять дев’ятий. Оце в них те ж саме: тільки в нас маємо справу з ногами, а в них – із кишенями.
Кишені метушаться по залі. І лише пильно вгледівшись можна зрозуміти, що їхній рух – ідеальний: залітають із одних дверей, вилітають в інші. Можу навіть допустити, що там такі ж коридори, через який вели мене. От тільки в них вони, мабуть, прямі, бо лабіринтами так не гасають. Все ще дивуюся, звідки береться світло: жодного Сонця, жодної лампочки. Невже світло виходить із цих створінь?..
По центру зали стоїть якась ємність, схожа на великий казан. До неї підрулюють химерні створіння, витрушуючи весь вміст своїх кишень. Що саме вони туди кидають? Думки, ілюзії?.. До їхніх кишень більше нічого не влізе. Зате влізе у торбину отого славного діда, що привернув мою увагу до своєї персони. Гарний був би крадій: і телевізор, і магнітофон, і купа-купа всього влізла б до його торбини... Він нагадав мені дитинство: в нього довга, мов у Мороза чи Санти, борода – до колін. Не накладна, ні. Це точно, бо дуже вже правдоподібно вона виглядає. Цікаво, він об неї не спотикається? Цікаво, чому він не обріже довготелесу свою бороду? Вона ж, либонь, заважає дідові носити торбу. Мабуть що цінну. Бо інакше навіщо її носити?.. А ще такі густі-густі брови. Білі-білі, як і борода. Мабуть, їх основним завданням є ховання від світу очей – так їх багацько. Торбина, як я вже казав, вельми громіздка. „Мабуть, серед цих створінь він головний”,- чомусь подумалось мені. Невже полум’яно-сивий дід „не Мазай” посилає мені імпульси? Йому що, робити більше нічого? Хоча ні, є... Громіздка торбина, з якою в ліфт не зайдеш, злетіла з плечей додолу. Дід мало-помалу, мов риба, підійшов до казана і став витрушувати вміст масивної торбини.
- Пішли!- буркнув мій небагатослівний провідник.
- Куди?- все ще озираюся довкруж.
- І не треба робити вигляду, наче ти це вперше бачиш!
- Куди?- вдруге дивуюся вголос.
- До НЦ,- почув у відповідь.
- НЦ? Що це ще за чортівня?- майже в паніці питаю.
- Навігаційний центр.- спокійно відповідає м’яз.- Маргарет казала, що ти з пам’яттю не дружиш, але щоб настільки!..
- Маргарет? Де вона?
Мій новий знайомець знизав плечима і повів мене наступним коридором. Мої очі дивуються не стільки численності, скільки розмаїттю дверей без дверей, безмежна кількість яких вишикувалася в чергу до округлої зали...
Мій гід посадовив мене у крісло і сів поряд. Перед очима постало багато телевізорів. Точніше, аркушів, на які було спроектовано зображення. Пильно вдивляюся. Виявляється, тут одночасно крутиться безліч фільмів. Щоправда, без звуку. Тому, хто може дивитися стільки всякої всячини водночас, позаздрив би й Цезар! Навіть не помітив, як висловив думки вголос. Мій супутник не змусив себе чекати.
Та схаменися ти! Це ніякі не фільми. Це – ваше „життя”.
Життя? Чиє життя?
Ваше... Все, чим ви живете,- не побарився з відповіддю знайомець.
Чим живемо?- ніяк не наздожену його думку.
Так. На екранах усе ваше життя, тобто, коробки! Великі й маленькі, широкі й вузькі...- він зиркнув на годинника.
Коробки?..
Мало не забув!..- схаменувся широкий м’яз.- Треба увімкнути сонце.- знайомець натис на кнопку.
Моє обличчя, видно, стало кам’яно-білим від подиву, бо він заговорив, не очікуючи на відповідь.
А ти як думав? Ваше життя – наше прикриття. А ви, люди, схожі на вівсяне печиво, що розфасоване по коробках нашого прикриття. А Сонце – лише електронна проекція. Так само як і решта всього, до чого ти звик.
Виходить, Сонця немає?
Ну, звісно, що немає.
А ви нас завжди дурили... І-і-і... Зараз дурите!- від щирого серця ляпнув я.
Ми лише робимо свою частину роботи. Ми лише робимо те, у що ви хочете вірити. Якщо це Сонце – хай буде Сонце, якщо Бог – хай буде й Бог...
То ви – лише маленькі гвинтики великої системи?.. А ті, що ми...- мене обривають на півслові.
То були посередники між нами й вами – збирачі інформації.
Збирачі чого?
Можливо, вони колись доростуть навіть до ангелів,- продовжує тираду кожум’яка.
Як той сивий дід із торбою?
Авжеж... Його статус дозволяє. Та він ангелом бути не хоче – забагато мороки. Відповідальність і все таке! Коли ми з ним про це говоримо, дід Самуїл зазвичай каже, що „Краще бути королем малих, аніж мурахою великих”. Іноді я з ним не можу не погодитись...
Прокинувся від світла. Очі Сонця більше не шукають – розуміють, що його немає. Під боком лежить тіло... Стягаю ковдру – Маргарет... Знову: дзеркала, гул. Натягаю халат гідний самих атлантів. Маргарет не займаю, бо інакше вона мені заважатиме. На своє відображення уваги не звертаю – я вже себе бачив. Нічого нового дзеркало мені не скаже, тому воно мені нецікаве. Розумію, що тепер, знаючи правду, я не маю права радіти Сонцю. Не мають права і вони. Бо це – лише електронна проекція. А якщо ми віримо в неіснуючі ілюзії, треба руйнувати цю віру: будь-яка віра завжди будувалася на ілюзіях... Виходить, треба перестати вірити будь чому і будь кому?.. З цими думками дивлюся в натовп. Навпроти балкону стоїть дерево. Тобто, два,- якщо не двоїться в очах... Наче хтось прочитав мої бажання і створив чергову ілюзію. В котрий уже раз... Чесно кажучи, дерев мені справді не вистачало. Але ж я знаю, що вони є, бо їх немає...
З-поміж зеленого листя визирають невеличкі істоти. Дивляться на мене. І взагалі, хто збрехав моєму розуму, що вони „невеличкі”? Може, насправді вони гігантські, адже дерева ген-ген далеко... А, може, це просто зелене листя в білу цяточку?.. Не знаю і не хочу знати... Не збираюся забивати голову всяким дріб’язковим сміттям – деталями... Відтепер для дрібниць мої двері щільно зачинені...
Схоже, ніби хтось поставив ці дерева навмисне, аби мене відволікти: щоб я не казав того, про що думаю. Та, попри все це, я докладу всіх зусиль для того, щоб ті, хто стоїть під балконом, схаменулися. Я скажу їм правду!
Вельмишановні посланці.
Ми зібралися сьогодні на цій землі...
Іт катауре каукас,
Лен зі фарен рі ні кас...
Щоб почути правду.
Фарн хер фер.
Я був там, куди не пускають пересічні душі.
Айл зіт зі лайв, верен кібнт нах ауер дух.
Мені вдалося вияснити, що Сонця не існує.
З цього слідує, що нам немає чого радіти ілюзіям.
Фаусір ніхт рене унс.
Кон ко вояж реле кум тум ілюзіонірт ніхт.
Напруга зростає. Публіка почала незрозуміло перешіптуватись, внаслідок чого невпевнено загула.
Я бачив тих, хто дурить наші душі.
Мені не залишається нічого іншого, окрім як оголосити їм війну!
Зілі бін тан, але вірт вах ван Варрт!
„Війна, війна, війна!”- озвалося у вухах. Натовп лунко загомонів у передчутті – ніхто не чекав почути від мене ці слова. Навіть я...
Зібрання конгресу почалося раніше запланованого на сім годин. Члени конгресу повідміняли свої зустрічі, оскільки ця, ну, самі розумієте... На Маргарет не чекали, прокоментувавши це тим, що життя Всесвіту важливіше. Так-то воно так, але не для мене. Для мене важливіша Маргарет.
Усі питально на мене витріщилися, мовби чогось чекають. Може, пояснень?.. А я чекаю на Маргарет. Де вона? Що з нею? Раніше вона завжди рятувала мені в біді. А зараз, коли її допомога так потрібна, я... Я навіть не знаю, що й казати...
За дверима гомонять чоботі. Нарешті, дочекалися! А ось із прочинених дверей до зали зайшла й Маргарет – сама бездоганність, у якої неперевершене все: від стильної блузки до чобіт на довготелесих шпильках. Що й казати, міс... Але... Дивно, чому ніхто не звернув уваги, коли Маргарет зайшла? Чому на неї не дивляться і зараз?.. І взагалі, як на неї можна не дивитися?.. Увага жодної персони, окрім моєї, не прикута до цього чарівного створіння, що зараз повільною ходою просувається до мене. „Чого тягнеш? Іди хутчіш!”,- думаю, на що вона лише пильно усміхається. Вони що, не бачать мій відсторонений погляд, не бачать, куди я дивлюся,... вони що, вирішили, що це я просто замислився і чекають мого слова? Чекають... Виходить, воно для них дуже важливе, коли чекають... І досі відчуваю на собі пекучі прискіпливі погляди... Виходить, я голова конгресу?..
Врешті-решт підійшла Маргарет. Чому вона вирішила порушити ділову атмосферу? Може, тому, що всі стільці зайняті, а я не наважився принести додатковий? Вона сіла на мене. Точніше, на мої коліна. На моє питання „Ну що?.. Що нового?..” вона не відповіла. Лише посміхнулася. Публіка заозиралася – мабуть, вловила мій відсторонений погляд. „Це ти мені маєш сказати, що нового...”,- мовила Маргарет. „Про що, про що я маю говорити?”- несподівано для себе запитую вголос. „Про війну, війну, війну...”- почули вуха думки залу, публіка якого досі боязко сидить із прикритими ротами.
Маргарет почала шепотіти мені на вухо. Іноді вона говорить досить-таки голосно, та я вже звик. Зараз мало місце саме це „іноді”. Якби не цей її гомін, публіка перестала б озиратися. Нарешті... Увага публіки прикута до мене – що я такого сказав? Продовжую вичавлювати слово за словом – те, що каже мені Маргарет...
Останніми моїми словами, які я зафіксував, було наступне: „Єдине, що нам залишається – війна”. Конгресмени і конгресвумени різко заметушилися. Либонь, подумали, одне з двох: або зараз залетять терористи-смертники, або що я на тому майдані пожартував. Тепер щодо останнього... Як можна жартувати на балконі, де кожен твій порух фіксується і відбивається склом? От і я кажу: „Ніяк!”. Навіть не знаю, що ті баламути за круглим столом у мене ще питали. Я їх не слухав. Вони мені не цікаві. Я думав про Маргарет, яка відповідала на всі запитання. Було видно, що вона, на відміну від оповідача цієї історії, була в курсі: досконало зналася у питаннях щодо будь-чого. Я не слухав – дивився. У Маргарет прекрасна міміка. За нею я і зрозумів, що вона вела мову про війну, доводячи її необхідність. Я що, навчився читати по губах?.. Певно, що так... Конгресмени і ...вумени заспокоїлись і принишкли, закриваючи одне одному роти. Судячи з усього, їм не залишилося нічого іншого, окрім як погодитися з низкою „необхідностей”. Вся увага загалу була прикута до Маргарет. Виявляється, вона займає гідне місце в нашій корпорації...
Сьогодні ми рахували зброю – почалася війна. Роблю обхід воєнною базою, роздивляючись навкруги. Маргарет не видно, але я знаю, що вона поряд. Я це відчуваю. База знаходиться під „ковпаком”: там згори щось на зразок музею, куди приходить достобіса туристів. „Ковпаком” ми охрестили Велику Піраміду. Раніше під цією диковиною світу жило місто, та ми переобладнали його під військову базу. Про те, де поділися мешканці міста не відаю, бо цим займається Маргарет. Тепер щодо обладнання. Одразу попереджаю, що я не технік, не інженер і не механік. Тому спробую пояснити ситуацію так, як сприймаю її сам.
Капітальне приміщення поділене на сектори, а вони, в свою чергу, на клітини. Якщо покрутити головою вусібіч, то зліва й справа можна побачити щось на зразок... вуликів для бджіл. Справді, дуже схоже. У кожному відділі знаходиться зброя. Треба сказати, що чарунки ідеально однакові. Тепер щодо зброї. Вона в нас найсильніша з усіх можливих – думки психічно хворих. Так, саме вони розкладені чарунками військової бази. Точніше, не вони, а зошити, що містять незліченно багато сторінок із божевільними думками...
Якщо чесно, до війни ми не готові, бо воювали дуже давно і вже забули, що це таке. Навіть саме слово „війна” пригадується вкрай важко. Але ж пригадується. Саме тому ми і воюємо. На днях Маргарет видала наказ, щоб дітей навчали войовничому мистецтву. Саме тому письменниця Сальфард Мардрігес видала книгу „Вбий мене, себе й усіх!”. Назва не дуже. Та нічого. Головне, що вона не продається (бо її б не купували), а насильно втюхується всім. Головне, що книга цінна, бо увібрала в себе знання всіх війн до ХХІ століття включно. Тоді демоси тільки й знали, що вбивати одне одного. Внаслідок цього названа мною книга складається з 5624 томів – останній, на жаль чи на щастя, ще недописаний. Кожна істота завжди має при собі всі ці томи. І не тільки. Мікрокоп’ютери в наш час дають можливість читати будь-що. Але, що цікаво, широченна мережа, про яку століттями мріяли люди, виявилася нікому не потрібною громіздкою лажею, в плебсі званою сміттям. Завдяки науковому прогресу всі настільки розлінилися, що було б добре, якби хоча б один із тисячі прочитав би бодай один том. Я зрозумів це й мені від того добре. Завтра треба почитати цю відчайдушну епопею „Війна і НЕмир” нової епохи – хоча б один томик...
Із учорашнього дня діє наказ про примусове залучення створінь – нам підлеглих – до читання книг. Установку дала Маргарет. Завдяки їй усі вчаться. Але чи потрібне їм таке навчання? Йде війна. Тому, мабуть, що потрібне. Люди покидали підприємства і взялися за читання – вони вже й забули, що воно таке гортати паперові аркуші замість кліків пальцем по екрану. Та ми їх навчимо – хай нюхають паперові палітурки. Треба завважити, що жодне з виробництв не призупинилося – всім керують машини. А ми... Ми виступаємо лише в ролі спостерігачів. Принаймні, поки що... Звісно, окрім нас із Маргарет – ми ж бо тримаємо ситуацію в своїх руках. Як-то кажуть, під контролем... Не дуже гарною статистикою є те, що не вчора-сьогодні почастішали випадки згоряння думок заразом із мізками – дуже багато втрачених знань треба туди запхати. А чи треба? Я радив Маргарет зменшити обсяги викладу інформації, та вона проігнорувала моє зауваження, як завжди буває...
Книжки книжками, та перед моїми очима – секретна зброя: думки божевільних. Маю щастя підійти до однієї з чарунок – беру до рук книгу. Точніше зошит, у якому достобіса (якщо не більше) сторінок. Він зайорзаний, але цікавий. Я давно відвик оцінювати будь-що з першого погляду. Сідаю на підлогу (ну й холодна!) і беруся за читання. Відкриваю з останньої сторінки. Роблю так завжди, бо з кінця читати цікавіше. Нікому не потрібних авторів та редакторів мій погляд минає. Але ж це зошит. Чому тут написано про офсетний друк і тираж у п’ятдесят примірників? Ясно! Зошит, мабуть, видавався тоді, коли в погоні за прогресом про книжку забули, а видавці вирішили востаннє порадувати себе книжкою, навмисне схожою на зошит. Навіть книга з такою голосною назвою як „Думки божевільних” не змогла привернути уваги. Тираж у п’ятдесят примірників, либонь, теж... Судячи з усього, для кінця ХХІ століття такий тираж вважався більше ніж нормальним і майже фантастичним, а про купівлю книжки навіть мова не йшла – її дарували. Ті, хто брав презент, скоріше за все, не перегорнули жодного аркуша. Ну й добре, що не перегорнули, інакше книги могли б не зберегтися і ми не мали б зброї. Не можу не зауважити, що на решту книжок, які заполонили інші чарунки, чекала та ж доля...
Ремаркою до розділу були такі слова: „Божевільна розмова нанесена на папір із магнітного носія. Рік 2013-ий”. Читаю далі.
Мене звати? Я не знаю свого імені. Принаймні, справжнього імені... До слова, так само, як і ви.
Що ви хочете отримати від життя?
Отримати? Життя нічого мені не пропонує.
Чим би ви хотіли займатися?
Вивченням атомно-молекулярного гіпофізу.
Атомно-молекулярного чого?
Гіпофізу.
А що це таке?
Взаємопов’язаний статевий розвиток нижчих і вищих світів.
Що?
Це коли ви самі вирішуєте, хто вас народить, де і як це станеться. Ви самі обираєте собі батьків. Безперечно, ви навіть можете створити особливі умови для зачаття.
Для зачаття кого?
Вас!.. Я вже не кажу про міжпланетний статевий досвід. Чого ви так на мене дивитесь? Так були зачаті, до прикладу, Христос і Крішна... А ви... Ви самі обираєте своє життя.
Якщо це справді так, чому тоді ви зараз сидите напроти мене... м-м-м... у лікарні для невиліковно хворих?
Тому що я так забажав.
Забажав? Півжиття провести у в’язниці, а пів – у дурці?
Ви нічого не розумієте... В мене карма, я її відробляю... І взагалі, я не з вами. Я з вами не розмовляю. Я зараз не тут.
Як так, „не тут”? Я ж із вами розмовляю!
Це не я і ви зі мною не говорите! Я – витвір вашої фантазії, ілюзія... Саме такий, яким ви хочете мене бачити – доступний...
Якщо ви зараз не сидите напроти мене... Тоді де?
Найлегше запитання на сьогодні. Я в парадоксально кривому вимірі Червоної планети...
Записи відклав, бо мої мізки прищемило – ніби хтось запхнув голову в тиски. „І справді зброя,- подумалось мені,- але як її використовувати?”.
Маргарет знала відповідь як на це, так і на безліч інших запитань. Дивитися на неї зараз вкрай важко – з ніг до голови пробирає відчайдушний кашель, від чого сльозяться очі. Причепилася якась хвороба, коли ми їхали до міста. Як зараз пам’ятаю той камінь, із якого мені не пощастило припіднятися, і того здорованя, що сидів поряд. Тоді мені защемило нерв. І не один. І взагалі, я – чорно-біла людина, що давно вже стала більше схожою на оголений нерв, аніж на людину. Лише Маргарет знає, що зі мною відбувається. Але, судячи з усього, їй невигідно прояснювати мені ситуацію. Тому вона нічого не каже – говорять лише її очі. Та я їх не розумію...
Зараз вона стоїть перед публікою. Вона це любить. На відміну від мене. Стою і я. Поряд. Ніхто не звертає на мене уваги... Хіба потрібне щось більше простому смертному?.. Так завжди буває, коли зі мною Маргарет. Ще б пак” Я сам від неї волочуся. Звісно, якщо ще є чому волочитися...
Із слів Маргарет я зрозумів, що вона створила дві ватаги. Маргарет чомусь не каже мені про свої плани. Тим паче зараз. Від цього я хворію... В одній ватазі сто відсотків божевільних жінок (це жах!), а в іншій – стільки ж цілком здорових хлопців, що викликає в мені ще більший острах... Щодо здорових хлопців – не факт! Але принаймні, вони виглядають здоровісінькими, на що неспроможні більшість чоловіків. Потрібно сказати про те, чим займаються піддослідні: психи грають у квача, а здорові п’ють абсенінтос – новий вид абсенту, черговий винахід Маргарет.
Наступного дня вона вирішує об’єднати дві ватаги в єдине ціле. Заради групового сексу. Хоча б про це вона мене попередила... Їй ця думка подобається. Хлопцям теж. Вони ще не знають, що ця грайлива десятирічна дівчинка завтра ж поселить їх під одним дахом із божевільними, об’єднавши в єдиний організм груповухою.
Наступний день не змусив довго себе чекати. Ніч стала днем, і Маргарет наказала юнакам іти до божевільні, що між нами звалася „Будуар на Овдіївській”, бо знаходилася саме на Овдіївській. Маргарет, певно, володіє гіпнозом (як деякі політичні лідери), бо всі її слухаються, мов ті ягнята. Вона знає всіх і кожного, а її знають навіть ті, про існування яких вона не здогадується. Знають і бояться... Я – не виняток, але окрім остраху я відчуваю до неї любов... І коли я будь-де йду разом із Маргарет, більшість людей з нами схвально вітається – зазвичай, кивком голови. Так, що пересічна людина і не помітить безпосереднього контакту очей. Я вже до цього звик. Вона теж...
Сьогодні ми з Маргарет пішли у божевільню: дуже цікаво, як себе поводять наші фаворити: хто асимілювався, хто став лідером... Чи, може, там панує безсмертне рівноправ’я?.. Хоча, чесно кажучи, субстанції не буде доти, доки людина віритиме в свою акцидентність... А чи вірять вони у власне безсмертя?..
Двері відчинили двоє молодиків із веселими чупринами і сумними фізіономіями. При зброї: у кожного при собі божевільний щоденник із військового складу в одній руці та пара блідо-зелених паличок в іншій. Усе це ми завчасно роздали нашим підлеглим. До речі, це теж була ініціатива Маргарет... Не збрешу, коли скажу, що в моїй уяві постійно спливають галюцинації щодо диво-створінь. Мабуть, уся справа у магічному балконі... Нарешті мені вдалося опуститися з голови на ноги...
Іду вперед. Коридором. Довгим, із бездоганним освітленням. Чомусь саме він знову нагадав мені коридор із видіння? Начебто, нічого дивного: чиста підлога, все освітлено звичайнісінькими лампочками... Дивним є лише те, що всі лампочки горять – раніше, скільки себе пам’ятаю, такого не було. Оце щоб ніхто не викрутив? Вони ж навіть без плафонів! Секунда – і лампочка у твоїх руках... Виявляється, ніхто й не спокусився. Треба ж таке. Який порядок!.. Продовжую йти, пишаючись з того, що на ходу придумав таку аферу. Як мені її назвати? Хай буде „Лампочка”. Просто і вухам подобається... Все ж таки світло...
Не забарилися і світлі кольори – ми підійшли до дверей, оббитих білим паралоном. Не довелося чекати, доки розчахнеться маленьке віконце – воно чекало нашого приходу. Наполохані очі миттєво прочинили паралонову браму між життям і смертю. Поки що вмирати ніхто не збирається. Дверцята прочинилися гладко, без скрипу. „Мабуть, хтось їх змазує”,- подумалось мені. Зайшли.
Не можна не сказати хоча б по декілька слів про хлопців із дівчатами. Хлопці почали заробляти гроші ще з раннього дитинства: хтось працював різноробом, хтось розвантажував вагони... Тепер щодо дівчат: ще змалечку вони зробилися жінками, чим і заробляли собі на хліб. І не лише на хліб: колготки, флакончики, ліфчики, колеса, хліб і траву. Все це було їм було потрібне більше, ніж вода. Мало не забув, що вони любили користуватися такими собі резиновими штучками, які клієнтура і досі ненавидить. Не збрешу, коли скажу, що дівчата заробляли набагато більше за хлопців, бо їхніми клієнтами були ті ж самі хлопці. Дівчата пройшли щось на зразок „Будинку Фей” із мого видіння. Не знаю вже від чого, але дівчата, тобто жінки, збожеволіли. Усі до одної. Принаймні ті, що живуть за паралоновими дверима, мають саме таку історію. Напрошується запитання: „Чому вони здуріли?”. Точно не скажу, та можу припустити, що, можливо, від занадто частої імітації оргазмів... А хлопці – справжні самці! Фізично витривалі – поперетягували собою тонни цеглин, кавунів і цукру... Для чого вони силувалися? Для того, щоб у наших ротах завжди було повно затишку: і цукор, і борошно, і гречка, і картопля... Людей для проекту Маргарет обирала власноруч. Чесно кажучи, це була моя ідея. Її поцупила Маргарет. Та я на неї не ображаюся, бо люблю... Чи як це тепер там у вас називається?.. А проект зветься „Посади і виросте”, хоча особисто я запропонував „Саджанці”. А що? Гучно й просто. Але Маргарет так не думала. Вона завше ігнорує мої ідеї. Або просто краде...
Не можна не помітити, що зала дуже простора. Вона схожа на двері – оббита паралоном. Зараз в ній знаходиться сорок дві людини. Разом із нами. Хоча я не здивувався б, коли вона вмістила цілу сотню. Маргарет зробила вигляд, наче цілує мене, та насправді вона прошепотіла моєму вуху, що їх „двадцять на двадцять”. Звідкіля така точність? Вони що, кролики?.. Ми почали спостерігати за тим, як люди – тобто, божевільні – стають кроликами. Та ні, не в прямому значенні, бо інакше сюди забрів би дід Мазай. Але його сьогодні не було. Двері гуркнули нам услід, а рожевий газ, запущений до кімнати, підіймається до стелі, що теж нагадує двері. До речі, на стелі – лампочки. Такі, якими лікуються – фіолетові. В мене такі ж висять у туалеті... Хоча, здається, коли я зайшов, вони чомусь були жовті. Маргарет сказала, що прочитала в якійсь книзі, знаній як „Єли Са Вета”, практичні настанови для створення надзвичайно розумних, спритних, витривалих фізично й магічно, воїнів. Для цього треба, всього-на-всього, спарувати божевільну самку з фізично витривалим трутнем. Знову бджоли?!? А Маргарет хто ж тоді?.. Виходить, що матка? Якщо це справді так, то на неї зараз злетиться з десяток трутнів із криком: „Церква з нами!”... Але мене це більше не хвилює, адже матка насіла на мене. Не знаю, хто почав раніше: ми чи вони. Але мені подобається не знати. Буду й трутнем, якщо треба. О Маргарет, моя люба Маргарет!.. Божевілля якесь!..
До речі, зваживши на всі обставини, в нас із Маргарет точно буде вундеркінд... Бо вона – божевільна! Така ж, як і решта публіки сьогоднішньої корпоративної вечірки. Лампочки стали чорні – зникли. Орієнтири були повністю втрачені – загублені у червоній пітьмі... Залишилося орієнтуватися по стонах. Ми кінчили. Вона пішла далі. Я теж. По периметру, бо ж приміщення – квадратне... Люблю проводити вечори таким чином – мене привчила Маргарет...
„Найвеличніший ворог сховається там,
де ви менше за все будете на нього чатувати...”
Юлій Цезар, 75 рік до н.е.
Не пам’ятаю, як прокинувся. Головне – що я прокинувся. Кімната, яку бачать мої очі, є чимось середнім між злидарем і багачем. Золота середина? Можливо... Трохи порившися під подушкою, моя рука чомусь намацала люстерко. Трохи боязко дивитися – підношу до очей, бо все моє життя – боротьба зі страхом. Очам своїм не вірю! Що зі мною? Жах – не те слово! Та у моєму лексиконі гіршого слова немає – даремно... Ховайся в жито!..
Мішки під очима, що, здається, зараз пилом засиплють мій відбиток. Скло бачить все. Від нього нічого не сховаєш. Скло бачить наскрізь... Мій кулак чимдуж летить у напрямку найлютішого мого ворога – себе. Точніше, свого відображення. Який митець перефарбував мою руку в червоний колір? Мені не подобається... Більше не подобається червоний... Відкидаю гидку, бридку, червону залізяку геть. Подалі від гріха. Постукали у двері. Озирнувся – в кімнаті один.
Хто ти? Що ти?- у крик.
Та це я, це я, сер...- хутко почув у відповідь.
„Я”? Тебе так звуть?
Вибачте, сер... Це Постулат,- чую м’який голос.
Не знаю, хто ти, але заходь,- упівголоса кажу дверям, як вони прочиняються.
Експедиція за Сонцем готова, шеф.
Шеф, телепню? Шеф?- незнайомець лише знизав плечима.- Хіба твій шеф не Маргарет?- Постулат (чи як його там) вдруге знизав плечима.
Ну, добре, а чого ти до мене приперся?- не виспався після дурної ночі.
Потрібен ваш дозвіл, сер.
Ну, добре. Я тобі дозволяю. А тепер іди геть!.. Іди шукати своє Сонце!..
Я б із радістю, сер. Але потрібен ваш підпис,- підносячи до мене аркуш, мовив незнайомець.
„Скоріше за все, ці підписи Маргарет вигадала нещодавно”,- крутиться у мізках.
Але ж завжди підписами завідує Маргарет,- він знову знизав плечима,- мабуть, її немає.
Черканув якусь карлючку – він заспокоївся і вийшов. А то якось тремтів, як осиновий листок. Ноги підкошуються – якнайменше, це нерозумно для людини, в якої стільки зірочок (ніяк не можу вивчити ці трикляті військові звання). Злякався мене?– згадалося дзеркало... Ще б пак! У мене такі мішки під очима... У дверях він закляк і лише після слів „Можеш іти, Постулате”, вклонився й вийшов. „Якось занадто швидко зібрали експедицію. Що занадто – те не здраво”,- подумав я, засинаючи... Уві сні я бачив лише те, що в мене поцупили час... Хто посмів?..
Зранку перший мій погляд був спрямований на календар. На пожованій, неначе витягнутій із одного місця, даті виднілося двадцять восьме січня... Я відразу наказав змінити в моїй кімнаті цей драний календар на відривний. Чому він такий запущений? Невже я не слідкую за часом?.. Із цього дня буду. Календар відривний – ніхто більше мене не надурить. Звісно, якщо хтось лишень посміє зазіхнутися на мій час...
Усі бігають, метушаться. І це зрозуміло: відправляється експедиція „Всі проти всіх”. Цю назву теж вигадала Маргарет. Часом мені здається, що ця юна леді краде мої думки. Коли вийшов на балкон без дзеркал (а, отже, це не сон), мої очі побачили тридцять шість юнаків. Не більше – не менше: хоч рахувати я навчився... Вони збираються у похід. На вигляд їм десь років по чотирнадцять – шістнадцять...
На цей раз Постулат забрів без стуку. Він, певно, знав, що я цього не люблю, тому улесливо повів.
Ой, вибачте, мсьє не дуже зайнятий?
Чому ти мене завжди по різному називаєш?
А як мені слід називати вас, ваша високосте?
Та ніяк!.. Тобто, нічого, забудь!..
Чи приєднається ваша милість до походу „Вщент ілюзії”?
Цю назву, мабуть, теж придумала Маргарет. Я одягся і вийшов...
Розділ 3
Єдиний спосіб стати розумнішим –
грати з більш розумним суперником.
Основи шахів, 1883 рік
Надворі тепло. Але не спекотно. Волого, але не мокро. Чомусь згадалося, як пару днів тому ми святкували революцію – а саме перший похід – у „Космосі”. Треба сказати, що це такий лажовий заклад, що й шукаючи навряд чи дошукаєшся гіршого. Хоча зійде й таке. Все одно я не клубна істота. Я туди не ходжу, а один раз можна і потерпіти. Ще коли я звідти повертався на метро – люблю метро – то в мене витягли гаманець. Так я тоді ще півгодини бігав, поки мені позичили, тобто, подарували, п’ятдесят копійок. На дорогу додому, хоча я ще не вирішив, де мій дім... Оце так подумати, то й життя наше коштує ті ж самі п’ятдесят копійок. Якщо не вірите, спитайте себе, „чому ніхто не краде душі?”. Гаманці крадуть, а душі – ні. А все тому, що вони коштують ті ж самі п’ятдесят копійок і нікому не потрібні...
У похід вирішив піти разом із молоддю. Чесно кажучи, я не дуже й хотів, але мене вмовила Маргарет. Коли ми посідали по залізних коробках, вона сіла поряд. Я ще довго дивився, як вона усміхається – інші шкатулки на колесах понеслися вперед, а ми ще довго вагалися, наздоганяти їх чи ні. Як не дивно, у нас із Маргарет зав’язалася розмова.
- Здається, що хтось поцупив у мене час.- поділився з нею враженнями.
- Час поцупити неможливо, бо його немає.
- А якщо уявити, що він є?
- Тоді він є... Не переймайся так...- Маргарет притислася до мене грудьми і палко поцілувала.
- А скільки людей у нашій армії?- цікавлюся в неї.
- Людей?.. Армія?.. Тридцять шість солдафонів, якщо ти про це...
- А цього не замало?
- Достатньо.
- Чому саме тридцять шість?
- Пам’ятаєш, як ми спарювалися в божевільні? Двадцять на двадцять...
- Двадцять один на двадцять один,- підправляю я.
- Ми з тобою не рахуємось.
- Чому так?
- Бо ми з тобою особливі.
- Виходить, у похід їдуть лише діти божевільні?
- Плюс ми з тобою.- із зухвалою посмішкою промовляє жінка.
- Як на мене, від них ми нічим не відрізняємось. Тож ми теж діти божевільні.
- Можливо,- в’їдливо каже вона.
- А чому саме тридцять шість? Хіба не мало бути сорок?
- Який ти в нас правильний...
- Правильний?
- Ти не врахував випробування, на якому шестеро лягли смертю хоробрих.
- Лягли? Випробування?- копирсаюся у мізках, волаючи віднайти бодай щось.
- А хіба ти не пам’ятаєш?- іронічним тоном мовила Маргарет.- Ти ж сам вигадав правила гри.
- Тоді скажи мені, чому не збігаються цифри?- питаю, не відриваючи рук від керма.- Коли їх було сорок, а шестеро загинули, то має бути тридцять чо...
- Одна жінка народила більше ніж одну дитину. Та не вдавайся до дрібниць! Хіба тобі мало клопоту?
- Дрібниць?.. Клопоту?.. А де... Де їхні батьки?
- Ти точно не пам’ятаєш, чи це перевірка?- єхидним тоном запитує Маргарет.- Мабуть, і справді забув. А чим, по-твоєму, діти харчувалися?
- Батьками? Діти їли своїх батьків?- тисну на гальма, мимоволі розбиваючи голову об кермо.
- Так мало бути. Генії – жертви цивілізації. Вони жертвують своїми життями заради чогось великого. То чом би не пожертвувати чимось і для цих тридцяти шести воїнів?
- Чимось? Батьки для тебе не люди? Хіба вони – мотлох?- мій рукав почав витирати з лоба червону рідину, що скочується на очі.
- А ти вважаєш людьми божевільних сучок і накачаних виродків, які за все життя не спромоглися накачати головний свій м’яз – голову?
- Вони – люди. Все одно вони – люди!- сам того не бажаючи, я натис на педаль – за нами здійнялася курява.
- Не хвилюйся, все саме так, як і мало бути. Вони їли живе м’ясо протягом одного лише місяця життя.
- Лише протягом одного місяця?.. Ну, добре, тоді я хочу спитати, чому в нас із тобою немає дітей?
- Немає? А ти поглянь уперед. Вони – наші дітонькі. Усі тридцять шість! Мої маленькі...
- І кого народила ти? Як його звати?
- Його ніяк не звати. Він помер...
Ми зупинилися біля піраміди. Усі. Мабуть, вважається гріхом не привітатися з пірамідою. Озирнешся довкруги – суцільні тобі гріхи... Тож вони вийшли з металевого панциру. Діти війни щодуху побігли до кам’яної споруди і, вхопившися за руки, почали баяти. Тим часом як їхні руки сплелися довкруж піраміди, їх витончена мова стала єдиною.
Зібн зулі буні зінд але зін да,
Хатур хан хаувенірт ібн катаумі фуріна...
Жибл хам хатх ха кан уві сірт заубі хірт,
Катхл кхан кхір кха його зу ргін хан...
Пора року, що зараз навкруги, мені подобається. Проте я чомусь не розумію, яка саме: світить сонце – мов улітку, гасають хмарини, наче то весна, дощить – неначе осінь. І до всього цього йде сніг, а на обрій окрім Сонця виліз ще й Місяць на привісок. Це все відбувається через дітей, чи тільки тому, що ми тут?.. Треба сказати, що сезони асоціюються в мене з подіями, події – з людьми, а люди – з предметами. Літо – Сонце, Осінь – Дощ, Весна – Небо, Зима – Місяць. А я сам – пакетик з ручками. Це коли уявити, що я – предмет! Був би предметом – тільки пакетиком, був би твариною – лише собакою... І хай би хто щось заявив супроти мене – забив би палицею, як собака Діоген...
Нас завели до будинку, зовні схожого на підвал. Треба сказати, що всередині краєвиду ніякого, проте видніються маленькі віконця – дороги у великий світ. Знизу лежить зброя. Нам наказали її взяти. Потрібно не забути сказати, що я перший раз її бачу... Цю як завжди хитромудру зброю... Та мовчу – головний дуже сердитий: м’язистий такий, схожий на знайомця. Зброя, що стоїть на стенді, блідого кольору, що колись був-таки зеленим. Як виглядає? Дуже просто. Я б навіть сказав, що занадто просто. Зброя складається з двох частин: одна згинається навпіл, як у тирі, а інша – просто довга палиця, всередині якої – простір, мов у трубі. Для чого вона? Не знаю. Може, щоб прочищати першу частину. Чи це просто палиця для биття? Взяв обидві. Так зробили й інші. „Хай буде”,- подумалось мені...
Що це було, тренування чи спецзавдання, ми не знали. Проте ми знали, що довкруж нас – пустеля, заслана біло-жовтим простором і що нам треба вижити. Над нами замайоріли невідомі об’єкти. „Шикуйсь!”- гукнув лейтенант. Може, він зовсім і не лейтенант – я у цих, як їх там, погонах, зовсім не кумекаю – проте в нього такий потужний голос... Точно лейтенант! „Вогонь”,- грізно випалив він, бо об’єкти різноманітної форми якраз заходять на посадку. Не знаю чому ці телепні повідкидали вбік свою пластикову зброю і почали копирсатися в рюкзаках. Мабуть, цього разу зброю видали ні в дугу – став телепнем і я. Моя пластикова єрунда – точніше, дві – міцно залягли в пісок. На спині намацав рюкзак, у якому став копирсатися з думками на зразок „Я що, гірший за інших?”. У рюкзаку запримітив книжку. Ну я і телепень! Дурбелина одним словом! Викинув палицю заради якоїсь там книжки. За палицею не встигну, бо об’єкти вже сіли. Зараз, мабуть, із них повибігають і почнуть по нас палити, як завжди буває... Безсумнівно, вони мають зброю. А ми – одні лише книжки. Невже від книжки буде користь? Невже книжка ладна бути зброєю? У будь-якому випадку разом нас багато, нас не подолати... Якби ті люципери мого клятого волосся були поряд, їх можна було б пристукнути книжкою – така важка. Та наші вороги, мабуть, палитимуть із відстані. Тож я вирішив подивитися, на що я проміняв зелені палиці. Ну, я зовсім звихнувся! На мене біжать озброєні до зубів вороги, а я взявся за читання.
Моє ліве око бачить більше, аніж попереднє. Це тому, що воно нічого не бачить!- читаю в книзі, відчуваючи слова побратима, що тримає схожий зошит у своїх руках. Не можна приборкати страх, тому що його не існує,- говорять із нами літери.
Тим часом наші вороги урізали відстань – досхочу начитатися не вийде. Але не думаю, що ми настільки дурні, щоб викинути останню зброю. Певно, ці аркуші важливіші за будь-що: чималі танки, енергійні літаки, озброєну до зубів піхоту. Вуха стали чути нашу пленарну зброю, що гучно лунає з наших спільних вуст.
- А-а-а... Це ті байстрюки, що бояться бездни премудрості?..- доноситься звідкись.
- Звертаюся до вас, о люті бісмарки! Заправте свій овечий мотлох під піхви та краще сядьте почитайте вашого духовного самогубця,- оце ми ідіоти; проміняли палиці на щоденники божевільних.
- Ви проміняли своє життя на сніданок. Тепер нічого не буде... Буде лише вечеря,- читаю незрозумілі каракулі.
- Пишіть мої слова сюди, занотовуйте їх у дріб’язкові ваші мізки,- каже такий самий, як і я, солдат.
- Ви, людці, розумієте лише ваше... А те, що наше... Ви на нього мочитесь...- не вгавав я, бо захопився читанням.
Наші голоси то зливалися в один, то переливалися з одного в інший, змінюючи тембр, гучність і... Вони були непередбачуваними, а не лінійними, до яких я звик...
Перемога належить нам! Час збирати трофеї!- лучно кинув той самий лейтенант.
Іменем Світла, Землі і Вогню! Я проклинаю ваші душі!- в захваті продовжую читати щоденник божевільні.
Годі вам, сер, ми перемогли!- цікаво, хто це говорить за моєю спиною.
Щастя вам,- читаю далі,- удачі і смерті. Тільки не тої, яку вам кортить відчути.
„Як можна було до такого додуматись”,- подумки перегортаю аркуш на новий, сподіваючись, що той буде чистим...
Втрати з нашого боку?- почулося ззаду.
Жодної,- навіть не здогадуюся, хто це говорить.
З їхнього?- ніяк не можу відірватися – мене захопила книга.
Всі пали смертю хоробрих, сер... Вони навіть не добігли до нас, сер...
От і добре... Буде ще...- у голосі лейтенанта я вловив нотку голосу Маргарет – він такий же ніжний і серйозний водночас.
Ніяк не можу оговтатися від шоку першої перемоги, від зошиту, від того, що Маргарет назвали „сер”, від того, що всі біжать за трофеями. Всі, окрім Маргарет і мене. Хтось чемно відбив мені поклон і побіг за рештою. Відклав свій зошит убік. На пісок. Очунявся від того, що Маргарет підхопила його із землі і, поцілувавши, запхала назад до мого рюкзака. „Ну, що? По трофеї?”- почув фанатичний голос Маргарет...
Трофеями виявилися такі ж істоти з кишенями, яких я бачив біля казана. А ще просто неба валялося вицвіле тіло якоїсь химерної істоти з ошпареними крилами – невже це ангел?.. Такими їх не малюють – у книжках вони з крилами. По землі розкидано ще щось. Не можу зрозуміти, що воно таке, але його чомусь із захватом розхоплюють наші підлеглі. Маргарет не може утриматися, щоб нічого не кинути вслід, внаслідок чого гучно оголошує: „Збирайте! Ці трофеї – ваші!”...
„Що... Що ми робимо?.. Це війна?.. Це – війна...”,- я мовчки зітхнув і голосно пішов уперед...
Сьогодні я почуваю себе вкрай недобре – у маківці й досі крутяться спогади щодо вчорашнього. За що ми воюємо?.. За що?.. За повітря?.. Чи за трофей, яким є життя когось іншого?.. Це все справа рук Маргарет: вона займається як приправами, так і десертом... Невже я зміг покохати таке безжалісне створіння... „Хай тепер вона залишається сама, як той палець – я від неї йду”,- урочисто промовила шия, довкола якої обкручений зашморг. Пхнув ногою стілець – завертілися спогади. Вони бігають так швидко, що й не вловити. Скажу одне: мої спогади нагадують кімнату, до якої я підвішений. Облущені стіни, брудне повітря і миршава підлога, на якій живе мотлох. Кімната, на якій живу я. Нічим не кращий і не гірший за це сміття, що розкидане довкола. Зашморг міцно обхопив своїми лапищами мою шию – голова похилилася набік. Мені відомо, що коли висіти мовчки і не ворушитися – смерть наступить майже безболісно і набагато швидше. Тому вишу і не рипаюсь – цей хід я довго зважував...
А2-А4 – здається, найбездарніший перший хід, який можна намудрувати. Та, попри це, я на нього зважився.
Н7-Н5 – вона копіює мої ходи? Яка в цьому логіка?
Е2-Е3 – мені немає що втрачати. Хіба що юну Маргарет.
Вона пропускає хід. Хіба можна пропускати хід у шахах? Як вона сміє порушувати правила гри?
D1-G4 – мій наступний хід. Нарешті я перестав бути пішкою. Я став королем ситуації – ферзем, якого прагну позбутися.
С8-А6 – вона мене не б’є. Невже це гра у піддавки? Шахи – це не така... Не така гра...
Вона закриває дошку... Хіба можна закривати дошку під час гри?.. Закривати, коли в ній залишаються люди?..
Закриває дошку, систему, життя... Моє... Бо я залишився у грі... Закриває?.. Сказати точніше, відкриває, відволікаючи мене від гри, гуляючи в яку я щиро заплутався...
Очі помічають, як звідкілясь з’являється Маргарет. Зі словами щось на зразок „гівнюк, телепень і дурбелина” вона починає витягати мою шию із зашморгу. Бачу, що почуття гумору в мене не відбере навіть пані Смерть. От якби хтось відібрав у мене життя... Лежу на підлозі – наді мною схилилася Маргарет. Живий. А вона – жодної сльозинки, лише „телепень і дурбелина”. Я знаю, що такий. Але чому тоді мене треба було обов’язково рятувати. Невже моє завдання на цій планеті – народитися і померти – ще не закінчене?.. Відтепер називатиму її мадам М... Вона зіпсувала моє життя... Вона більше не моя... Більше не моя Маргарет...
Вдивляюся в її очі і начисто розумію, що це зовсім не ті очі, до яких я звик... Це зовсім не мої, не мої очі... „Чужа!.. Чужа Маргарет!.. Чужа Мадам М!..”,- горлопаню їй услід... Вона повертається із двома амбалами, що натягають на мене сорочку й звуть їсти перловку. В мене не залишається іншого вибору, окрім як іти туди, куди мене кличуть. Бо мене взято попід руки, а зашморг телембіжиться не на шиї, до чого я встиг звикнути,– а на спині...
Мені холодно... У мене як завжди зв’язані руки... От тільки зараз я це розумію...
Далі буде :)
Анонс
Що ж буде далі?..
Невже все, що довкруж нас - лише ілюзії, в які ми граємо?..
Невже моя ілюзія скінчилася?..
Невже я згнию у психушці заразом із іншим сміттям цивілізації?..
Невже я залишуся шматом лайна для людства?..
Невже я навіки залишуся твоїм рабом?..
Скоро :-)
Зворотній зв’язок / Feedback
e-mail: upt_@ukr.net
internet-portal: godevil.hut2.ru — присвята чорно-білій людині
hamster: sirko.by.ru — багато цікавинок стосовно моєї персони
ordinal identification number on our planet: 3180403011 — мій номер на цій планеті
