16:23, на екрані гра “Grotto”
Я його б’ю, б’ю. Ще трішки залишилося... Ах, не встиг я добити його. Знову не виграв від цього козла! Наступного разу треба буде дістати десь артефакт Трініті – з ним я точно надаю по рогам тому клятому американському козлу. А ще спробую розкачатися на тупих героях...
Знімаю навушники, знімаю окуляри, виходжу з гри. Так, пора вже й попрацювати, бо ще виженуть – тьфу, тьфу, тьфу – з роботи. А гроші тут дають чималі. Отож, закриваємо вікно іграшки, знову робимо папку гри "прихованою", щоб інший користувач не зміг грати в моє хобі на моєму ж робочому місці. Хоча не так страшно те, що він пограє, як боюся, щоб про це не взнав часом мій менеджер. По регламенту заборонено гратися протягом робочого часу. Хоча якщо з іншого боку, то для чого ви тоді давали мені навушники та віртуальні окуляри?
Я впевнений, що шеф знає, що я загружаю ігри. Він знає і те, що інші в цьому офісі також граються і в робочий час. Більше того – все життя є грою. Але все має бути в міру, тому зараз час працювати... Отож, загружаємо "Google", відкриваємо програмне забезпечення, робочу пошту – і пішли... Які сьогодні до нас листи критики? Ага, якийсь кент – це він так підписався – каже, що "Google" неправильно видає популярність його інтернет-магазину. Чому ж це неправильно? Такого не може бути, тому що "Google" – він самий чесний і самий справедливий. Майже суд. Зараз глянемо, що він тут написав...
"I have my small but nice business. And it’s internet-shop. But bad work of your company results to our poorness. What's wrong in your system, that we have best statistics in our country?
Sincerely yours, Vadim.
Russia”
Найцікавіше, що навіть не додав адреси його інтернет-магазину. І на що він тоді сподівається? Мабуть, дебіл. Відкриваємо "Google", вводимо його поштову адресу, перестрибуємо кілька посилань... Ось він – сайт магазину. Робимо “альт-таб” – і з’являється інше віконечко: віконечко програми "Google", де розставлені всі рейтинги, всі реклами і пропозиції, які мають відношення до "Google". І що воно нам каже? Що дана фірма дійсно існує в нашому рейтингу, але далеко не на першому місці. Тому хай смокчуть або доплачують.
Та що тут дивного? Так працюють в наш час усі корпорації – хто виграє, той виграє у всьому. Тому якщо хочеш мати кращий рейтинг в Інтернеті, то май велике відвідування на своєму сайті. Якщо хочеш найбільше заробляти, то заробляй багато. Отже, так йому і відписуємо:
“Good afternoon.
Company "Google" thanks you. Are you really so strange, that you can not understand, what’s "Google"? We have many company with many popularity. You, in vain, occupy one of last place in our rating. So we’re sorry.
Sincerely your, "Google"
Так, важко пояснювати древнім дядькам, що місце твого сайту залежить тільки від кількості людей, які заходять на твою сторінку. Усе в "Google" залежить від популярності. І що тут поробиш? Адже це простий маркетинг: якщо хочеш мати Інтернет, то роби дійсність. Або плати за обман.
Може, ще трошки пошпіляти в гру? Ні, треба розвивати силу волі! Ех, а руки так і тягнуться закрити вікна робочих програм, а натомість загрузити гру “Grotto”... Ні! Послухаємо цього разу розумніший внутрішній голос. Відкриваємо наступного листа:
“Да вы задрали со своими баннерами!
Это «Яндекс». Насколько мы понимаем, то у нас с вами соглашение насчёт баннеров. Так почему же вы его нарушаете? В приложении даём ссылки нарушений и предупреждение. Иначе пойдём через суд.
«Яндекс», Дима, управляющий”
Та ми плювали на ваш суд. Так, ви “Яндекс”, так ви модні і ви наші конкуренти, але ви ще в 90-х роках опустилися на друге місце і залишаєтеся на ньому досі. Тому не варто ставити ультиматуми. Хоча я згідний, що наша "Google" дещо заганяється з банерами – є все ж таки якась міра, яку ніяк не відчуває наше начальство. Хоча це, мабуть, навіть не начальство, а наше рекламне агентство... О, саме йому я і перешлю цього листа. Та й справді це не моя компетенція – сперечатися з “Яндексом”. Отже, натискаємо “переслати”, вибираємо зі списку прізвищ “Марина Одольцева” – і ще одна справа зроблена. Відкриваємо третього листа:
“Привіт, милий.
Ти знову зник з “Лінійки”. Що це таке? Невже у тебе немає часу на мене? Хоча б у “асьці” з’явися, а то я так заскучала за тобою. До речі, додаю тобі в листі мій теперішній ікспіріенс в “Лінійці”. Гадаю, ти прифігієш. Так, саме ти мене присадив на цю гру, але тепер ти залишився десь позаду. В мальках
Твоя Наталі.
Чекаю на Турнірі. Ти ж не забув про Турнір?”
Трясся його матері! Що за дівчата тепер пішли? Ти мене хоча б додому запроси. Чи погуляти... Не влаштовуй побачення тільки у віртуальній грі. Починаю їй відписувати...
Але хлоп – важка рука лягає на моє ліве плече. Це шок! Тому що ніхто в нашому світі не торкається тіла без дозволу. Обертаюся... А, це шеф. До речі, прикольний мужик.
– То що це ти тут робиш? – питає він.
– Працюю, звісно ж, – морожуся я. Намагаюся не дивитися йому в очі.
– Ти знаєш, чому мене підвищили? Тому що я знаю всі хитринки молодших співробітників. Отже, досить вже переписуватися з лінійниками. Пора тобі попрацювати...
– Та я і працюю. Ось щойно відморозив два листа, – усміхаюся йому.
– "Відморозив"? Ми відповідаємо, тому що це відділ саппорту, а не агентство Дідів Морозів. Второпав? Насправді у мене до тебе є важливіша справа.
– До мене? – я знову клею дурня. – Можливо, підвищення?
– До підвищення тобі далеко, хоча ти й досить розумний чувак. Є новий проект, в якому ти можеш зашарити. Я б міг тебе поставити навіть керівником проекту, але ти такий... Ти такий... Над тобою буде наша Віка. Вона буде опікуватися тобою. І слідкувати за тобою. До речі, цей проект контролюється службами.
– Невже? Може, ми маємо зламати щось? Чи переворот у державі? – кепкую я.
– Вистачить жартів. Завтра вранці чекаю тебе в своєму кабінеті.
– Тоді, можливо, я сьогодні швидше піду додому?
– Я ж не сказав, що ти вже на новому проекті, правда? – він наказовим тоном глянув мені у вічі, хоча ще кілька місяців тому ми з ним сиділи поряд в офісі. – Завтра у кабінеті.
– Звісно, пане начальнику. А вино буде? Чи з собою брати?
– Буде, але не вино. Для тебе – заготовлена різка, – і він посміхнувся, як посміхався колись. – Різка і коньяк. Насправді на цій посаді буде велика відповідальність і добрі гроші. Тому добре подумай. Маєш ніч.
– Якщо коньяк, то я вже згідний, – я посміхнувся йому взаємно.
І він пішов. А я повернувся до комп’ютера... Та ні, хай горить уся ця кореспонденція критики, якщо завтра підвищення. Це ж зрозуміло, що якщо завтра комітет викликає мене, якщо співпраця з владою, то можна плювати на сьогодні. Отже, надягаємо навушники, беремо віртуальні окуляри... А ні, краще вдома пограюся. Ще трішки залишилося до кінця робочого дня... Гаразд, ще п’ять хвилин пороблю вигляд старанного працівника компанії. Тупо втикаю на свої апартаменти, у яких знаходжуся більшість свідомого життя щодня. Довга кімната, розділена високими перестінками. Тому в кожного з’являється ілюзорне відчуття свого власного кабінету, але насправді кожен начальник може до тебе зайти, щоб попалити, зігнати чи послати. До того ж, цей кабінетик настільки мізерний, що, крім ноутбука, вішалки й стола, тут нічого більше не вміщається. Звісно ж, ще на твоє тіло вистачає трохи місця. І такі білі й звукоізолюючі стіни, і такі структуровані наші комірки, і такі схожі всі ми. Відділ саппорту – відділ, який створює добру репутацію компанії, тому що робить вигляд, що ми зважаємо на прохання чи погрозу кожного клієнта. І саме для цього "Google" тримає два поверхи у своєму хмарочосі таких ось відморозків, як ми, щоб якнайшвидше реагувати на листи клієнтів. А таких у нас багато – весь світ користується пошуковим сервісом для власних і робочих потреб. Радість тільки в тому, що більшість відповідей на листи зводяться до простого: “Просимо вас глянути в FAQ (питання, що найчастіше задаються) на сторінці "Google" і дякуємо за користуванням нашим сервісом”.
А ось і минуло п’ять хвилин. Тому підіймаюся і йду курити. Законний перекур на десять хвилин у коридорі, де я одразу ж викликаю таксі. Куди б то мені сьогодні поїхати після роботи: до коханої чи додому? Поїду додому, а там ще трохи розкачаю свого героя, щоб надавати колись по рогам тому американському козлу. Можливо, зайду на кілька годинок у “Лінійку”, щоб не ображалася кохана Наталі, яка так чекає мене на Турнірі. Та й справді треба підтримувати з нею стосунки – хоча б і віртуально, – а то колись захочеться чогось.
На цих сексуальних мріях викидаю недопалок сигарети, дивлюся на годинник – якраз пора додому. Тим паче, що завтра вранці в кабінет до шефа, а тоді починаються зовсім інші обов’язки. Відзавтра можна буде плювати на всі листи, програмування й менеджерів. Відзавтра співпраця з владою. Хоча, можливо, це я так лише розмріявся, а насправді заставлять робити якусь програмку тестування або – що ще гірше – аналіз “небезпечної особистості”, над чим працюють одні мої знайомі. Та мені все одно – лиш би не робити теперішніх обов’язків відділу саппорту, бо нуднішого не придумаєш. Отже, йду в гардероб, накидаю одяг, виходжу з корпусу...
І де ж це моє таксі? Здається, я викликав “555”... Ось якесь стоїть... Підбігаю:
– Ви з “555”, так?
– Ну і? – відмахується водій.
– Ну і те, що я замовляв вас, – кричу йому в обличчя, але він і вусом не повів. – Я щойно замовляв вас.
– Ні!
– Чому це “ні”? Я вам заплачу, – у мені вже підіймається хвиля гніву, і я ладен накинутися на цього невігласа.
– Тому що ви не блондин, – він і далі тупо дивиться на мене. Мабуть, впевнений, що я зараз зніму парик і стану голубооким блондином. – А я чекаю блондина в зеленому плащі.
– Та пішов ти... – і шукаю ще якесь таксі з номером “555” на даху.
Нема ні одного вільного таксі. А ось і дрібний дощ починається. Треба швидше знайти якусь машину. Та що це таке? Ніби так гарно починався вечір: відпустили з роботи або навіть, правильніше, відпустився з роботи, а тут додому ніяк не доберуся... Треба дивитися пильніше, щоб не пропустити якого вільного гаврика і швидко застрибнути до нього в таксі. Вдивляюся в сіру вулицю. Проносяться сучасні автомобілі, забруднюючи повітря. Бігають люди, які ще не встигли запастися власними автомобілями. А зверху – десь на висоті трьох метрів над головою – літають багатші люди. Так, у них вже не просто автомобілі, а модні реамобілі, яким не страшні ні затори, ні аварії, ні пішохідні переходи. Проте пальне до них дорожче. І податки на екологію. Реамобілі тільки недавно ввійшли в масове використання, тому на них ще задивляються, розкривають роти, показують пальцями. Проте інколи й кидають камінням – щоб не звикали до шику.
О, здається, це моє таксі. Підбігаю до синього “Ауді” – відколи це “555” стали синіми? – й питаю на рахунок свого замовлення, не сильно сподіваючись слова згоди від таксиста підвезти мене... Бічним кругозором помічаю, що до цієї машини підбігають ще двоє. Але не встигаю обернути голови, тому що вони мене крутять за руки, кидають до машини, а водій швидко рушає з місця і несеться не в бік – а ти на що, дурню, сподівався? – мого дому. В пастці-автомобілі залишаємося четверо: троє їх і я один.
А я так хотів додому. І тут чоловік праворуч каже до сусіда ліворуч:
– Почнемо? – і витягує якусь шкатулку з кишені. – Так буде легше. Правда, Вітя?
– Правда, але не піджар його, – відповідає йому водій. Отже, це Вітя, наскільки я розумію. Так і познайомилися.
– Не зрозумів? – я починаю борсатися. – Ви щось попутали. Я чекав таксі і не пов’язаний ні з якими таксистами, бандитами чи ще щось типу, – з переляканими очима, але контролюючим голосом я їм випалюю все це. Проте чоловік праворуч холоднокровно відкриває свою сіру шкатулку. Я додаю: – Ви чого? Я комусь щось винен? Я віддам.
– Ні, друже. Розслабся. І не намагайся нас задобрити, бо нічого не вийде. Знаєш, що це таке? – і тикає мені шкатулку під самий ніс. Я, звісно ж, негативно хитаю головою. Бачу, що він цим задоволений. – Це нейринульгатор. Ну, по-народному він так називається. Тому зараз ти забудеш, як ми виглядали, що тобі подавали на обід, і взагалі забудеш, як пройшов сьогоднішній день... Ну, тобто згадаєш, але так, як ми захочемо це бачити.
– Що? – видихаю я, розуміючи що я "попав". До того ж, не в своє таксі.
І все. Тому що в цю мить ця сіра штука відкривається і якось дивно світиться, всмоктується в мій лоб. Дуже болить, але за мить відчуття зникають...
І все.
16:23, Контрактова площа
І знову я не знати що тут роблю! Чи досі сплю, чи вже майже заснула… Всі звуки навколо лунають, мов ехо. Реамобілі снують, як змії, тікаючи від кольорових згустків заздрощів пішоходів і моїх прокльонів. «Візьму камінець, підкину, може, влучу в цей реамобіль – ластівкою промайнула думка і збила радіохвилю в моїй голові». Думати з такою штукою у вусі заборонено, можна лиш музикою насолоджуватися. І так два тижні, поки система в тобі не адаптується. Добре, що зараз уже не потрібно паритися, дістаючи з кишені радіо. Пишаюся собою за те, що на минулому тижні дозволили тим "професіоналам" зашити собі у вухо міні пристрій. З ризиком, зате менше заплатила! Пізніше задумалася на мить, поміркувала і зрозуміла – знову прогадала. Треба було ходити з тим радіо, що радувало мене з кишені, що мала від старшого брата у спадок. Все ж таки реліквія, з нормальних часів залишилася.
Не хотіла поступатися сучасному світові, але що не зробиш під солодкими гостинцями друзів-хіміків… Так, інколи моя божевільність вихлюпується райдугою за вінця недолугої совісті. Визнаю це! А отже стаю на крок ближчою до фальшивого сучасного світу надтехнологій і… і ще якоїсь там фантастичної мури. Раніше потрібні мені радіохвилі шукала великим пальцем, а зараз… Смішно подумати, років п’ять і мріяти про таке не можна було! Хитаєш головою ліворуч-праворуч, налаштовуєш потрібну тобі хвилю і не паришся, шукаючи радіо в кишені. Але мінус таки є – збоку це виглядає, ніби ти два роки тому потрапив у страшну аварію, яка на згадку про себе подарувала тобі нервовий тік. Треба буде сьогодні після зустрічі виколупати це лайно зі свого вуха і пошукати стареньке радейко. Але перед цим зайти в гості до хіміків.
Нахиляюся по камінець. Знову збилася радіохвиля! Ще один мінус – маю ходити “роботом”! Але це правило після сьогоднішньої мініоперації уже буде не для мене. Підкинула! Цього разу не влучила. Мабуть, погано цілилася. Не про те думки зараз. Нетерпляче дивлюся на годинник і розумію, що мій новий листоноша запізнюється на зустріч, як і всі попередні. Добре, що цього разу хоч не з мех-мату хлопчина, а то ці боягузи завжди все псували. Істориків мені ще не рекомендували. Подивимося на їх рівень самовіддачі.
Голова стрибає з лівого плеча на праве. Хоч насправді ці рухи майже непомітні оточуючим, я не комфортно себе почуваю. Мені здається, що два роки тому я все ж таки потрапляла в аварію.
Небо поволі затягло грозовими хмарами. Я зрозуміла, що довго свого історика чекати не зможу. Та й власне, подзвонити сказати йому про це я теж не зможу, бо, як завжди, принципово залишила телефон вдома. А раптом цей доброволець намагається зі мною зв’язатися, сповістити про скасування зустрічі, а я собі тут стою і його чекаю? Та ні, він же знав, з ким буде працювати. Повинен сам з’явитися! А як не з’явиться, то знайду кращого лицаря. Здаватися? Нізащо!
Почала подумки перебирати інші кандидатури. Їх залишилося не так уже й багато – п’ятеро. Двоє з них – дівчата. Треба було їм одразу відмовити, не давати надії. Надто яскраві і надто юні, а такі наполегливі. Не хочеться псувати їм життя. Хто знає, чим вся ця історія закінчиться. Нехай поплавають, підростуть, а потім я сама їх знайду. Хоча, запитаю краще поради у Каті. Хоч я, як завжди, зроблю по-своєму, але нехай вона думає, що я до неї прислухаюся.
Де Катя? Озираюся навколо. Мабуть, знову шукає крамничку, де можна купити Чупа-Чупсів. Коли їй набриднуть ці погані звички? Добре, що хоч курити кинула, а то я просто задихалася поруч з нею. Просила: “Не залишай мене без попередження, будь ласка, як того разу!” Але: “Добре, Мала, я ж казала, що такого більше не повториться!" – божилася Катя. Ну, і де ти тепер?
Вона, як завжди, ніби прочитала мої думки і за мить визирнула з-за рогу. Махнула мені рукою, мовляв: “Все нормально, я поруч” – і тепло посміхнулася. Дев’ять місяців життя у Штатах далися все ж таки їй взнаки. Мабуть, тепер тепло у Катиній голлівудській посмішці помічаю лише я – надто вона стала фальшивою і білосніжною. Посміхаюся у відповідь і замиловуюся – яка ж гарна у мене перекладачка! Іде, ніби пише. У її м’якому волосі завжди ховається грайливий вітер. Вона закладає трьома пальцями чорне пасмо за вухо і злегка похитує головою: праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч… Шукає улюблену пісню. Посміхається. Мабуть, знайшла. У Каті на щоках рум’янець – вона задоволена. Кишеня набита Чупа-Чупсами. Все іде за планом. У неї. А я і досі чекаю свого історика.
Катя підходить ближче:
– Ми довго тут маємо стирчати? Мені ще макроекономіку готувати на завтра. Майже п’ята…
– Мені сорока сказала, що той хлопчина дуже гарненький.
Катя задоволено посміхається. Я знаю, як швидко і безболісно примусити її не скиглити:
– Не підходь так близько. І ґудзик застебни під шиєю. Зараз тобі не весна! Ти мені хвора непотрібна! А ще мене Малою називаєш, – останнє я додаю подумки.
Катя нудиться, перемелює Чупа-Чупс і часто позирає на годинник. Їй не терпиться побачити обіцяного красеня. На мить мені навіть шкода стає її. Навіщо я запропонувала їй поїхати зі мною? Мені ж сьогодні не потрібні будуть її знання. У Каті зараз стільки проблем в університеті: пари через мене прогулює, до семінарів не встигає готуватися… Але я не відчуваю себе винною. Вона знала, на що йшла! Нам залишається дочекатися студента-історика – і справу зроблено. Передамо йому всі наші листи, а він, сподіваюся, не підведе.
– Нам його рекомендували! Не хвилюйся, – ніби читаючи мої думки знову, каже Катя.
Інколи мене дратує її проникливість. Якщо у лівому вусі у неї радіо, то, можливо, у правому, пристрій для читання чужих думок? Та ні, тільки не Катя! Вона ж не шпигунка з американських фільмів. Хоча… Ніхто не знає, чим насправді вона у тій Америці займалася. Чим? Чим? Чупа-Чупси смоктала. Одне втішає – посмішку вони їй не зіпсували.
Озираюся навкруги. Блакитний шарф у натовпі не знаходжу. Отже, історик забув про мене. Вирішила: чекаю десять хвилин, хапаю Катю під руку і їдемо додому. Адже їй на завтра макроекономіку готувати. Катя хитає головою. Невже вона і справді читає мої думки? Та ні, мабуть просто шукає “Джем-ФМ”… Я знову озираюся навкруги.
Не бовваніли раніше тут ці хмарочоси. Було затишніше! А вулиця, що праворуч, нагадувала мені старі вулички в Одесі. Сюди б ще євреїв завезти – і просто викопана “жемчужина у моря”. А що зараз? Сотні вікон і тисячі очей з них не дають тобі спокою. Ти ніби перебуваєш під постійним наглядом. Реамобілі заважають визначити – це над тобою снігові чи грозові хмари нависли, чи, можливо, небо взагалі чисте та погоже. Домогосподині більше не вирощують на балконах квіти. Зникли з Контрактової блідолиці готи. Рідко зустрінеш тут закоханих. Світ поринув у шовкові тенета Інтернету. Не до квітів тепер і не до прогулянок. Всесвітня мережа поволі поглинає все більше і більше слабких. Якби не такі каті, студенти-історики, то навіть не знаю, що стало б з нашим світом.
Сумка починає втомлювати плече. Вкотре зазираю до неї. Перекладаю на інше плече. Ця втома солодка. Саморобні розмальовані конверти тішать душу. Вони пахнуть щирістю і надією. Через тиждень листи втішатимуть тих, кому адресовані. Якби віднести їх просто на пошту, то ще не відомо, коли б ці конверти відкрили теплі тремтячі від радості руки. Та й не відомо, коли відкриють, бо історика у блакитному шарфу досі не видно. Катя береться за нову цукерку і сумно поглядає у мій бік.
– Листи листами… За мною там макроекономіка плаче, – каже вона, знову наближаючись до мене.
Я відкриваю їй таємницю:
– Я вирішила, що ще десять хвилин, а тоді ми підемо. Так от – п’ять уже минуло.
Помічаю, як Катине обличчя з неприхованим задоволенням розтягується у посмішці. Останніми днями вона дуже дивна. Зовсім несерйозно ставиться до нашої справи, хоча знає, що так не можна і за це обов’язково покарають. Сподівається на моє розуміння і підтримку. Думає – не здам. Правильно думає! Таких, як вона, засуджувати не можна. Всі ми добровольці. І грошей за це не отримуємо. Нехай радіють, що взагалі від справи не відмовляється, а їздить слухняно зі мною на всі зустрічі. Після кожного такого разу я дякую Каті. Але вона вдає, ніби не чує. Знає, що мені ніхто не дякує. Та й сама подяк чути не хоче.
Знову відходить від мене, безтурботно похитує головою і з нетерпінням чекає, поки спливуть ті п’ять хвилин.
Починає накрапати дощ. Усе-таки то були грозові хмари над головою! Я дістаю з сумки свою стареньку парасольку. Восени ніколи не вийду з дому без неї. А от Катя сьогодні без парасольки. День був сонячним, ніщо не віщувало опадів. Мені стає шкода дівчину. Так хочеться запропонувати їй сховатися до мене, але нам не можна поки що разом. Нехай у хмарочоса просить прихистку. Вона так і зробила. Розумниця. Занурила руку в кишеню і знову дістала звідти Чупа-Чупс. Це за сьогодні уже третій. Більше їх їсти я Каті не дам. Принаймні сьогодні. Кліщі по вісімнадцять років витримують без їжі, а вона і дня без цієї дурнуватої цукерки не проживе.
З-за рогу на великій швидкості з’являється синє “Ауді” з табличкою “555”. Відколи це наше таксі стало синім? Ми перезирнулися. Але "Ауді" промчало повз нас і сховалося за наступним поворотом. У ту ж мить сталося несподіване – важка рука лягає на моє ліве плече. Це шок! Тому що ніхто у нашому світі не торкається тіла без дозволу. Обертаюся... Студент-історик??? А де ж тоді блакитний шарф?
11:34, на екрані “Search analysis manual”
І я читаю цю документацію, щоб знати, чим буду займатися найближчі півроку на новій посаді... Хоча навіть уявлення не маю, як називається моя посада. Мабуть, пошуковий аналітик, судячи з назви. Чесно кажучи, ця документація – повна мура. Перший розділ повністю присвячений тому, що мені не можна робити. Тобто розповсюджувати засекречену інформацію, ділитися з друзями чи знайомими будь-якими даними, фактами чи навіть роздуми з приводу своєї роботи, розголошувати місце роботи чи рівень зарплати... Заборонено майже все, що дозволяється демократією. Добре, що дозволяють спати і їсти. Але мене ця робота інтригує. Тому що якщо багато обов’язків, то мають бути якісь виняткові права. Мабуть.
Хтось постукався в мою аську. Дивлюся – невідомий номер... Але все ж читаю:
– Це я, Віка, – дивлюся її інформацію, але там пусто. Чомусь у Віки тепер інший номер, не той, що я знав на минулому своєму робочому місці.
– А чому інша аська? Це типу засекречена? – намагаюсь пожартувати.
– Вгадав. І справді засекречена. До речі, ось і твоя нова аська: “271442882542”. І тепер будемо тільки на ній висіти.
– Це наказ чи прохання? – питаю у своєї типу шефині.
– Це обов’язки. Ти ще не дочитав документацію? – якби зараз бачив її оченятка, то вони, без сумнівів, висвердлили б у мені дірку.
– Ні. Але вже майже дочитую. А ще хотів спитати: чому там так мало інформації про саму роботу? Чим ми будемо займатися взагалі? А тут не те, що документація, а просто обмеження прав, – мабуть, тут я перегнув, тому одразу ж додаю: – в доброму сенсі цих слів
– Не будь сильно розумний Ти не перший і не останній, хто так каже. Коли дочитаєш – зайдеш до мене. Тому поквапся.
– Слухаюся, пані. На протязі півгодини зайду.
Копіюю свій новий номер і відкриваю нове віконечко славного комунікатора "ICQ", який давно вже прозвали в народі аською, закриваю старий номер... Відчуття, що перегортаю сторінку в своєму житті. Мабуть, так воно і є. Ось тепер мій кабінетик не схожий на колишній. Тепер більше простору в цій кімнатці, краще меблі, не один, а вже два ноутбука, швидший Інтернет. Взагалі набагато зручніше тут, на 20-му поверсі хмарочоса "Google". І зарплата значно вища. Але душею відчуваю, що ігри тут не пограєш – халява не пройде. Єдине запитання залишилося: що за це від мене захочуть? Ну, за півгодини взнаю. Поки треба дочитати цю кляту документацію обмеження прав.
Щось у мене голова болить. З чого б це? Ніби нічого вчора не вживав, ніби виспався, а така біль. Не довго думаючи, витяг упаковку знеболюючого з кишені, дістав дві таблетки і закинув у рот. Якщо одна не допомогла, то дві вже напевне мають справитися з моєю головою. Ще й забув про сьогоднішній похід до шефа. Ніби й не забуваю таких серйозних речей, а тут вчорашня розмова про нову посаду просто витерлася – як хтось видалив її з запланованих речей. У результаті вранці прийшов на минуле робоче місце і взявся дороблювати вчорашню роботу, а через півгодини отримав такого прочухана від шефа... Він мене чекав з коньяком, а я не з’явився. Ледь не звільнив з нової вакансії, хоча я навіть не встиг у ній побувати. Але я поплакався на своє важке життя – і все обійшлося. Просто врятувало, що давно був знайомий з шефом, а він, дякуючи Богу, не робот, хоча й працює на корпорацію машин. Але коньяку мені не налив. І біс з ним, з тим коньяком, – і так голова, мов з похмілля.
Так, досить мусолити файли-думки – швидко за документацію, а то звільнять двічі за один день з тієї ж вакансії.
За 20 хвилин я вже сидів у Віки. Її кабінет був значно гарнішим за мій. Ну, шефові – шефине, а програмеру – програмерське. Віка була дуже ввічлива, але слідкувала за кожною моєю реакцією на окреме її слово. Такий собі психологічний тест. І я взнав, що моя майбутня робота варта того, щоб обмежити мої права як громадянина. Тобто щодо розголошення інформації. Бо за таке можна попасти не те що в суд, а навіть у пекло. Швидше за все, я там і буду. Здається в "Об’явленні від св. Івана Богослова" щось говориться про те, що всі люди будуть пронумеровані й ходитимуть зі штрих-кодами, а не іменами. Цей період віщувався давно – ще десь з 2000-го почалися банківські карточки, дисконтні карточки, серійні номери... Тепер "Google" започаткував нову тему: показувати людям саме ту рекламу, яка їм потрібна. Звучить гарно. Але щоб знати, що ти любиш, треба вивчити твої смаки і вподобання.
Як це зробити? За допомогою системи "Google". Такий собі новий етап маркетингу – цілі оправдовуються методами. Або реклама оправдовується правом читати ваші листи. Навіть не листи, а все, що ви шукали за вчора, за останній рік, за все своє свідоме життя. Вся ця інформація лежить на серверах, а потім програма її індексує – для кожного індивідуально – і видає вам рекламні банери на просторі Інтернету, які можуть вас зацікавити.
Але є й інший бік – захист від тероризму. Влада хоче знати про всіх потенційних – або перспективних – терористів і перехоплювати – або знищувати – до скоєння теракту. А як це робити? Можна тільки догадуватися, тому що Віка обмежилася кількома словами:
– А ще інколи тебе будуть просити зробити аналіз не бренда, а людини.
– А це ще що таке? – здивувався я. Мені здавалося, що "Google" тут не психоаналізом займається, а пошуком інформації на користь клієнтів. – Я маю пройти курс психолога чи як?
– Та ні, все значно простіше. Людей, які шукають підозрілу чи небезпечну інформацію, помічає програма і видає список таких... Скажемо так, список неадекватних людей, – далі Віка чомусь витримала паузу, знову ж таки, тестуючи мене. – Далі їх беруть на облік і в індивідуальному порядку перевіряють.
– Ну? А я тут до чого? – я поглянув на стіл шефині й помітив там диск з моїм прізвищем. Зрозуміло – мене теж аналізували до того, як взяти на цю роботу. – Я ж програміст. Я повинен буду перевіряти їх пошту чи як?
– Ні, такого ми не робимо. Ти що? Це ж репутація фірми "Google", – Віка квапно глянула на годинник, намагаючись, щоб я цього не помітив, а далі додала: – Тому не думай про таке. А тим паче не кажи. Гаразд, зараз я тобі вишлю ще один додаток на мило. Тобто на пошту...
– Нічого, я сленг розумію, – я усміхнувся, розуміючи, що Віка намагається вживати лише офіційні назви програм. Хоча в чому причина? Мабуть, тому що шеф говорить презентабельно на відміну від простих людей. – Повір, Віка, я знаю, що "мило" і "пошта" є синонімами.
– Добре. Коли дочитаєш додаток – можеш бути вільним. А завтра почнеш працювати. До речі, завтра з’явиться і напарник.
– Напарник? – Віка знову мене шокувала. Чомусь напарники у мене асоціювалися швидше з міліціонерами, детективами, а не з програмістами. – Навіщо мені напарник для аналізу?
– Ну, він вже давно працює з цим... І взагалі не забувай, що ти поки що на випробувальному терміні, – і знову її очі спробували спопелити мене. – Все, вільний.
– До зустрічі. Всього найкращого, – відповів я, все ж намагаючись розігріти її серце.
Я пішов до свого кабінету. І мене муляли дві речі – завтрашній напарник і диск з моїм прізвищем. Уже в кабінеті я розпростався у своєму кріслі, відкрив квартирку і закурив. Так, ще плюсом вакансії був факт, що курити можна просто на робочому місці. Гм, до завтра... Тому що якщо напарник виявиться не любителем сигарет, то доведеться курити знову в коридорі. Трясся його матері! Курва мама, навіщо мені цей напарник? Я затягся і вирішив увімкнути якусь легку музику... І тут я зрозумів, що ці два ноутбука, яким я був несказанно радий ще годину тому, були моєю бідою – за іншим екраном буде сидіти мій напарник. І ще одна думка пролетіла реамобілем у голові: "Який це до біса напарник? Це буде людина, яка контролюватиме мене". Від цієї клятої думки знову почала гудіти моя голова, тому я затягся і вибрав папку "Наутілус Помпіліус":
...Неужели я мог залететь так высоко
И сорваться жестоко, как падший ангел?
Прямо вниз. Туда, откуда мы вышли,
В надежде на новую жизнь.
Прямо вниз. Туда, откуда мы жадно
Смотрели на синюю высь.
Прямо вниз...
Слова обірвав звук нової пошти – ось прилетів і додаток від Віки. Справді цей лист прилетів, як "падший ангел". Я викинув недопалок і взявся за читання додатка, щоб швидше піти додому. Щось мене непокоїло в цьому місці. Хоча розум говорив – і був правий, – що це все від надмірного тону Віки. А ще від того клятого напарника, з яким доведеться ділити цей чудовий кабінет. Але нічого. Ба, навіть веселіше буде, а то одному тут проводити по вісім годин – це ж можна зійти з глузду. До того ж, нічого страшного в контролі, тому що я точно не збираюся висилати секретну інформацію друзям, говорити про свою зарплату чи взагалі порушувати закон. Я не з тих людей. "Поки що!" – пожартував я сам з собою і взявся за нову документацію. Вона була значно цікавіша за попередню, яку я про себе назвав обмеженням прав.
У новому додатку йшлося про мінуси маркетингових досліджень, які допомагали виробляти саме те, що людям потрібно, але через обмежену вибірку і велику вартість охоплювали тільки певний пласт населення, нехтуючи особливими – багатшими і біднішими – чи просто креативними людьми. З цим важко не погодитися... А тоді пішло бла-бла-бла про сенс вивчати запити кожної людини, про необхідність створювати будь-який товар і для кожного з нас, про дешевизну і неймовірне задоволення інтернет-ресурсами. А в кінці дуже просто: "Компанія "Google", враховуючи її досягнення і прозорість політики, першою запропонувала індивідуальний підхід для кожного з своїх користувачів. Залишайтеся з нами".
Все інше я маю дізнатися, мабуть, завтра, хоча й так зрозуміло: програма індексує всі запити всіх людей, формує базу, автоматично зіставляє бази користувачів і бази рекламних агентств, – і ось тобі, любий клієнте, товар, який не роздратує тебе, а навпаки, зацікавить або хоча б підніме настрій. Звісно ж, з певною похибкою, бо ми теж можемо помилятися. А мені – як і ще сотням схожих – доведеться, любий клієнте, пильно стежити за програмою, щоб вона не дала збою, не помилилася, не переплутала тебе з іншим клієнтом, обов’язково врахувала твій лист критики, який нам прийде з іншого відділу, а тоді ми передамо помилки, яких припустилася програма, нашим програмістам на 30-му і вище поверхах, які щось перероблять і наблизять "Google" ще на крок до ідеалу, – і це все для тебе, любий клієнте. Проте якщо ти введеш в пошуковому рядку щось про вибухівку, імена з чорних списків чи терористичні угрупування, то замість реклами отримаєш запрошення на допит.
І тут мені зателефонували на мобільний... Хто б це міг бути? Я легенько кивнув головою праворуч – і увімкнувся телефон. Почув такий знайомий голос:
– Привіт! Ти чому морозишся? – це була моя прекрасна фея Наталя. Трясся його матері!
– Чому ж це "морожуся"? Я завжди на зв’язку.
– Та я вже кілька годин стукаю тобі в аську, а від тебе ні слуху, ні духу, – обурюється коханка. Ще не дружина, а вже такі заяви.
– Я був у шефині, тому не бачив меседжів. А що ти хотіла?
– Хотіла зустрітися. До речі, ти мені вчора класно допоміг в "Лінійці", – її голос наповнився теплотою. Добре, що хоч секс з нею ще не віртуальний, а то я б вмер від таких діалогів. – Добре ми вчора надавали тим ламерам, правда?
– Правда, правда. Але я все ж таки на роботі. Може, пізніше це обговоримо?
– О котрій ти звільняєшся? Давай підемо в якийсь клуб чи... чи до тебе? – тепер її голос наповнився ніжністю. Але я це називаю "хочунчиком". – То як? О котрій звільняєшся?
– Насправді багато дуже роботи... але думаю, що заради тебе вирвуся швидше, – так тупо, проте чомусь діє на жінок. Тому і використовую цей тупий крючок. – То що, до мене?
– Так, давай до тебе. Я одягну щось красиве і візьму свою мишку.
– Мишку до компа?.. Я собі згадав, що в мене ще залишився порошок, який скоро вивітриться, – насправді в мене нічого такого не було, але якщо вона візьме мишку, то ми знову залипнемо грати в "Лінійку" і до сексу не дійде, як і того разу. – Тому, люба, може, сходимо в клуб? Я давно не виходив на люди. Потрясемо кістками, стара?
– Ненавиджу, як ти це кажеш!
– Я ж по-доброму, – а сам думаю, що знаю, що "ненавидиш", але це й заводить. – Ще й зустрінемося з нашими друзями, га? А то вони й забули нас.
– Гаразд, вмовив. Але якщо ти обманюєш... – мабуть, думає, чим пригрозити. Та нічим, стара, бо те, чим можна, хочеш ще більше, ніж я. – Ну, я все рівно візьму мишку в рюкзак. А що за товар?
– Як і минулого разу. То як? В шість в "Культі"?
– Угу, – у неї такий голос, що я розумію: вона ще думає. Тому треба добивати.
– Я тобі навіть принесу флешку з "респаунд-форс", – так, добиваю й чую, що вона вже сміється. – В шість?
– В "Культі". І не забудь флешку.
– Але ти сама зателефонуєш Сані і Ромі, ок? – кажу я. Хоча б це треба перекинути на неї, а то мені ще треба пробити порошок, який пообіцяв, але якого нема. – Саня і Рома! Дзвони зараз.
– І не забудь флешку. Цілую.
– Цьом-цьом.
Ху, хоч це зробив нормально. Та й справді треба десь вибиратися – хоча б в клуб, як не на природу, – щоб не стати таким віртуальним другом, як більшість моїх ровесників. Хоча я не такий вже й старий... Всього лиш 25 – адже це самий розквіт сил. Але ці роботи, ігри, віртуальні друзі й коханки – вони діють, як наркотик... Приходиш додому – і сідаєш знову за ноут. Прокидаєшся – таксі – робота. Додому – і знову ноут... Здається, це перша вилазка в клуб за останні два тижні. І перший секс – якщо буде – за останній місяць. Це біда.
Тому я киваю головою ліворуч, кажу тихо "Чорт" – і телефон набирає мені замовленого абонента...
– Чьо? Здєсь я, – чую закумарений голос Чертухи.
– Привіт, братуха! – намагаюся бути веселим, а то не схоче нічого пробивати. – Як поживаєш?
– Норма. Чьо надо?
– Ось з малою вирішили подвіжувати. Ти як, можеш чимось помогти?
– Чьо? – кричить Чертуха, а я чую на фоні істеричний сміх і драм-енд-бейс на всю гучність. – Громчє!
– Хочу намутити цей..., – я кричу, але боюся називати речі своїми іменами, а то вуха в нашому корпусі ще такі. – Понял? В клуб іду!
– А, норма! – тут він починає дико сміятися. Ще цього мені не вистачало. – Да, подєзжай.
– Буду за півгодини! Але щоб якість в нормі, ок?
– Давай. Лаве бєрі! – Чую крізь жорсткий драм-енд-бейс. Він завжди нагадує про гроші. – Я дома. По кєдам.
– Чекай мене! – кричу я йому і киваю головою ліворуч, щоб завершити цю істерику в своєму вусі.
Отже, намутив порошок, замутив кохану... Що ще до щастя?
Треба дочекатися цієї бісової документації. Дочитую по діагоналі – так, як вчили на "Курсах швидкого читання". Всім зрозуміло, що ці курси чудово підходять для читання журналів, інтернет-новин, романтичних книг, але ні в якому разі не для технічної документації. Але що поробиш – я поспішаю. Суть моєї посади я вловив ще в кабінеті Віки: "Менше говори, роби, що скажуть. Чекай інструкцій". По ходу прочитання своїх обов’язків курю і слухаю "Наутілус":
...Движения твои скоро станут очень плавными,
Походка и жесты – осторожны и легки.
Никто и никогда не вспомнит самого главного
У безмятежной и медленной реки.
На берегу очень дикой реки,
На берегу этой тихой реки,
В дебрях чужих у священной воды,
В тёплых лесах безымянной реки...
І викидаю недопалок. Чудовий день. І сонце світить – воно усміхається мені. Я й справді вірю в усмішки долі – як я їх називаю. Коли доля каже тобі: "Так, роби це, тому що я тобі щойно і тут дала натяк, і тут допомогла, і тут сонце показала, а ти все тупиш і тупиш," – то варто до цього прислухатися.
Отже, накидаю куртку, вимикаю ноутбук – в той же час скоса дивлюся на інший ноутбук, гадаючи, чи поставити на нього якийсь вірус, але потім передумую, – викликаю таксі й біжу до ліфта.
Стою біля ліфта і чекаю. Що за дурниця? Я кілька разів натискаю кнопку виклику цієї клятої машини, а ліфт катається вниз-вверх і на мене не звертає ніякої уваги. Я ж, чорт забирай, не на другому поверсі, а на двадцятому. У мене пріоритет. А він все одно катається вниз-вверх, вверх-вниз... За кілька хвилин я не витримую і телефоную до Віки:
– Алло, Віка?
– Звісно ж, – чути її здивування, – це Віка. А ти кому дзвониш?
– Це я туплю. Я ось дочитав, поприбирав на робочому місці, – знову обманюю я, але знаю, що всім на моє робоче місце плювати, – і збираюся додому. І ось я стою біля ліфта, а він на мене не реагує. Я вже десять хвилин викликаю цю кляту машину, а ліфт тусується між іншими поверхами.
– А ти точно прочитав додаток? – питає Віка, а я за цим тоном знову відчуваю її спопеляючий погляд. – Там про це йшлося.
– У... Прочитав, звичайно, але про ліфт нічого не бачив, – і тут я собі згадую, що в додатку все ж таки говорилося про конфіденційність 20-го поверху, номер аськи і, як завжди, заборону розмов про це. – Це там, де номер аськи ввести з мобільного?
– Так. Пане, ви взагалі здорові? – питає Віка, знаючи, що я просто читав документацію, як художній роман. – Це зарплата вдвічі більша, ніж ви отримували! Андерстенд?
– Сорі, Віка, я цього ще не второпав, – знову клею дурня, тому що під час прочитання цього абзацу думав про Чорта й істерику в його квартирі. – Тепер зрозумів. Дякую. До завтра.
– Бувай здоровий, працівник, – вона знову підкреслює. От стерва.
Я витягую свій мобільний, швидко вибираю функцію "приєднатись до...", вводжу свій новий номер "ICQ" – все і справді, як в св. Івана Богослова – і швидко стрибаю в ліфт. Помічаю, що навіть тут стоїть камера "Google". Так, я розумію, звісно ж, що наша корпорація за допомогою цих недешевих апаратів запропонувала дивитися зі супутників на міста зверху, дала можливість слідкувати за своїми автомобілями, щоб захиститися від грабіжників, показала всі вулиці міста, допомагаючи туристам і міліції, але до чого тут ліфт? Щоб я не мочився в ліфті, чи що? Ні, це вже занадто.
І тут в мене виник образ... "Сіра шкатулка, яка розкривається і наближається до моєї голови"... Вона так схожа на цю камеру в ліфті... І знову заболіла голова, хоча я ніби вже й забув про неї. Я намагаюся думати про клуб і Наталю, автоматично ковтаючи ще дві таблетки знеболюючого, і знаю, що завтра все стане на свої місця. Відкривається ліфт. Я виходжу з цього корпусу. Корпус "Google".
Колись це була моя робота просто програміста. Ще недавно вона стала для мене хобі. Тоді я відчув за цим начальство, маркетинг і гроші. Пізніше "Google" став марудною роботою розбирання листів критики. А тепер це справді яскрава будівля посеред міста Київ. Проте я добре розумію, що саме тут сидять наші боги та дияволи. "Нас" – це всього людства, шановні панове.
Нема часу впадати у роздуми, тому що відкриваються вверх скляні – якщо зауважити, то ні пуле-, ні лазеро- непробивні – двері, за якими починається вуличний хаос. Я миттю знаходжу жовті "555"... "Чому вони жовті, а не сині?" – пролітає в голові. Але розумію, що і вчора, і позавчора, і п’ять років тому, мабуть, "555" були фарбовані в жовтий колір. І це теж маркетинг, але їхній. Застрибаю в своє таксі:
– Замовлення на Васильківську?
– Так, але не на Велику Васильківську, а просто, – відповідає мені водій. А я помічаю, що він є негром – тут мені доля не усміхається. – Когось чекаємо?
– Ні, – відповідаю я чорному і переборюю в собі неприязнь до цієї раси, яка завжди появляється тільки там, де вже стало добре, – погнали, шеф!
– За 15 хвилин будемо.
І ми їдемо. Я торкаюся мочки вуха, знаходжу верхню сережку і рухаю її – це у мене служить за "плей" у моєму вшитому в вухо плеєрі – і вмикаю першу, яка попалася, пісню:
Всего золота мира мало, чтобы купить тебе счастье,
Всех замков и банков не хватит, чтобы вместить твои страсти.
Невозмутимый странник, неустрашённый адом,
Ты человек без имени, мне страшно с тобою рядом...
І я заснув...
18:04, арка Дружби народів
Сутеніло. Тепер вечоріло швидше, ніж місяць тому – доводилося звикати до цього. Частіше сидиш удома, довше спиш, більше дивишся дебільних і не зовсім фільмів. Усе нібито нічого, але доводиться звикати. І чекати березня-місяця, коли можна буде на кілька годин довше, але якщо щоденно, то це вже кілька днів, жити і не тужити.
Ми стояли з Катюхою і нервово кидали погляди на годинники: коли ж вони з’являться? Якщо домовилися на 18:00, то це не просто так, а домовились все ж таки. Мать-перемать, чому люди такі безвідповідальні? Ставало холодно. Катюха щільніше закуталася в шалик, витягла свої рожеві і навіть чимось дитячі рукавички. Я свої забула, тому ховала руки в кишені.
А ось і вони – солдати майбутнього. Тобто наші історики, яких ми й чекали:
– Привіт, дівчатка.
– Вітаю, – грубо відрізала я.
– Угу, – теж не дуже чемно привіталася моя Катя. – Важко було прийти вчасно?
– Так ми й вчасно, – тихо сказав Юра, милий на личку хлопчик, – ось на моєму годиннику якраз 18:00.
– Яка-яка? – ніби не почула я і метнулася ближче до його годинника, але там і справді була шоста година. – Невже не спізнилися? І ти не переводив стрілки годинника?
– Ні, звісно ж. Ми ж довіряємо одне одному, – і Юра змовницьки глянув на друга-історика. – Гаразд, давайте ближче до справи. Ви розповідали про...
– А ти все передав Сашкові? – перебила я його. Після ствердної відповіді я продовжила допит: – А чому ж це вас тільки троє? Ти казав, що бажаючих уйма, що всі ваші тільки й того хочуть, що почати страйк. Ну?
– Ми ж студенти. Зараз не всі впевнені в тому, що справа вигорить. Ось якщо ти все гарно розтолкуєш Саші та Ромі, то наступного разу нас буде в кілька раз більше, – Юра багатозначно вказав на своїх сусідів, які разом з ним прийшли. – Ми ж студенти. Нас треба батогом і пряником. Батіг вже всі помітили... Ну, це я там символічно називаю нашу владу. А ось пряник у твоїх руках. Тому починай...
– Починати? Що ж, хлопці-молодці, ходімо погуляємо... Подалі від камер.
– Я знаю гарну кафешку, яка досить недалеко, – підкинула ідейку Катя. – До речі, там камери "Google" тільки в туалеті, тому в залі можна буде спокійно говорити. Угу?
– Угу, – погодилася я.
Як організатор, я ринулася вперед, проте відчула руку Каті. Та тягнула в іншому напрямку:
– Ти трохи не в той бік йдеш, – усміхнулася Катя. – Нам туди...
– Дівчата, а ви впевнені? – підлив масла в полум’я Юра. От ці історики.
– Так, цілком, – усміхнулася я йому, але так різко, щоб він потупив погляд. – А ви слухайте... Отже, у мене є знайомі, які стирбили... Сорі, це мій жаргон. Тобто вони десь викрали інформацію про те, чим займається наш улюблений "Google". Всі знають таку корпорацію? – я поглянула на юнаків. Вони впевнено кивали головами. Я зиркнула на годинник – нічого, встигаємо. – І "Google" порушує закон конфіденційності. А що саме? Так ось ця корпорація дозволяє собі перечитувати нашу електронну пошту, індексувати – тобто вносити в свою базу даних – наші запити в рядку пошуку "Google". Вони це пояснюють тим, що таким чином роблять нового типу маркетинг – показувати клієнту лише ті реклами, банери, посилання, які можуть зацікавити цю людину.
– А як це? – перебив мій монолог менший історик. Здається, це Рома. – Як вони можуть взнати, що мене цікавить? В голову залізти?
– Майже в голову, – я подивилася на Юру і Катю – вони це вже знали. А Юра мав би розповісти хоча б ці дрібниці своїм історикам. Доведеться мені розказувати. – Не в прямому сенсі в голову, але вони можуть читати твої інтереси. Як? Тому що ти в пошуку "Google" вводиш або запити по роботі, або свої захоплення. Роботу відсіюємо, а в базі даних залишаються твої вподобання. Андерстенд?
– Соу-соу, – теж англійською відповів Рома, здається. – І що далі?
– Так ось ця викрадена інформація говорить про те, що наша влада домовилась з корпорацією "Google", що ті їм будуть видавати найбільш небезпечних клієнтів. Тобто якщо ти цікавишся чимось, непотрібним в цей час владі, то тебе викликають на допит. Можливо, ти зникнеш з цього міста. Можливо, тебе просто знищать... – я спеціально витримала паузу, щоб ці слова дійшли до кожного. – І це порушує всі права вільної людини. Більше того, їхні камери, які зараз вже висять всюди, дають нам можливість бачити красиві місця далеких країн, свою машину, яку залишив без нагляду, свою кохану на балконі... Але ці ж камери дозволяють слідкувати за потенційно небезпечними персонами. Про це також говориться у викраденій інформації. Тут приклала свою руку теж наша влада...
– То хай собі так і буде, – втрутився Сашко. Здається, це Саша, бо то, мабуть, Рома. – Небезпечних людей і справді треба контролювати. Нічого поганого в цьому не бачу.
– Але ж як ти можеш знати, що він небезпечний?! Та хай вже, якщо небезпечних, але вони тими камерами відслідковують своїх політичних опонентів, збирають різні матеріали на нас, на простих людей... Та й взагалі хто їм давав право заглядати в туалети, наприклад, у цій кафешці? – я показала на будівлю попереду. Саме сюди ми і йшли, щоб все детально обговорити. – Я вже не говорю про те, що вони шиють матеріали брудними нитками. Ну, знаєте, різні "Фотошопи", "Відеомейкери"...
– Угу, – вставила свої "п’ять копійок" Катя, вона й справді добре знала "Фотошоп" і різні там... інші програми. – Ми то вміємо.
– І в чому твоя ідея? – спитав Роман, але сам чомусь дивився не на мене, а кудись вдалечінь.
– Я вважаю, що треба покласти край цьому порушенню наших прав, – я почала гучно, бо це мене й справді зачіпало за живе. – Почнемо, гадаю, з різних петицій в міжнародні суди. Мабуть, ще не в усій Європі політичні вибранці настільки знахабніли. Хоча "Google", в принципі, міжнародна організація, але надія є... Крім того, треба влаштувати страйк, листівки, написати електронні листи всім знайомим і незнайомим, щоб люди бачили, що воно насправді діється... Якщо й то не допоможе, то ми підемо на кардинальні міри. Наприклад, влаштуємо повстання. Студенти завжди були дуже активними, тому саме вони...
– Подивіться! – показав рукою Роман десь далеко за горизонт. Мене просто бісило, коли хтось перебивав мене. Я ладна була розбити пику цьому шмаркачу Ромчику. – Та що це в біса?..
– Ого! – підхопив Юра.
– O shitt, блін, whats the hell, йолки-палки? – так інтернаціонально могла лаятися тільки моя Катя.
– Ні фіга собі, – і я подивилася туди, куди показував Роман. Тепер я не злилася, а просто прифігіла.
Там, де сходяться земля з небом, горизонт з горизонтом – там появилася нова смуга... Зелено-голуба смуга. І хоча надворі вже було досить темно, але ця смуга просто колола очі. Її неможливо було не помітити. Це, як третє небо, як несподіваний рівень. Можливо, це Апокаліпсис?
Перехожі теж зупинялися біля нас і перелякано дивилися на край неба, де з’явилася нова смуга. За кілька хвилин ця зелено-голуба стрічка перетворилася у велику хмару, яка постійно наближалася – в цьому не було ніяких сумнівів – у наш бік. Нічого доброго це не прогнозувало.
18.45, на екрані "DB in Use: Validity Checking of Roman Kondrat"
Я стояв і дивився у вікно. Гм, гарне наше місто зверху. Ось ці вершини хмарочосів, ці менші будівлі, завішані рекламою, ці реамобілі, що снували на різних висотах у пошуках кращої долі. Хоча вони немало заробляють, але сучасні податки на машини й екологію досить немалі – сказати краще, громіздкі, – тому реамобілі у своїй більшості були доступні тільки багатим фірмам таксі, які на цьому ринку вже давно завоювали ім’я та капітали.
Так, пора вже збиратися додому... А то скоро сьома, а я ще стовбичу на цій роботі. Ось тільки хай дорахує програма "Validity Checking" цього дивного за запитами і, можливо, потенційно небезпечного Романа Кондрата. Перевіримо, що це за птиця... А ще дослухаємо пісню:
...Я буду проміння за пальці тримати,
Гарячі, як жовті вогні,
І в губи безодню небес цілувати
Ніхто не завадить мені.
Хочеш, я твоїм кольором буду?
Восьмим кольором, восьмим чудом.
Білим, я буду білим, як сніг,
Якщо ти ним бути дозволиш мені.
Гарна музика, трепетні струни душі, а плюс відчуття закінченої роботи і плани на вечір – все це робить щастя. Просте маленьке людське щастя, якого всі ніби хочуть, але ніяк не можуть скласти докупи всі компоненти. Мабуть, часто забувають про маленькі деталі, без яких механізм щастя працює не зовсім правильно. Отже, мені залишилося здобути ще відчуття закінченої роботи.
Я підходжу до ноутбука... Там багато-багато рядків тексту, кілька тисяч фотографій і відео – і все це про одного такого містера Кондрата. Ох, це мені ще цілу ніч усе це треба буде читати?.. Ні, я завтра віддам всі ці матеріали своєму напарнику – хай копається в цьому смітті. Якщо що – хай звертається до мене за порадою. Я йому пораджу швидше закінчити цього Кондрата Романа і взятися за щось нове.
Взагалі-то досить непоганий трапився мені напарник. Я думав, що шефиня Віка дасть якогось стукача, а виявилося, він нічого так хлопака. Ми разом ходили на обіди, по каву, ми могли потеревенити про те, про се, любили посміятися чи поглузувати з перехожих, але це все було ніщо з його найбільшим плюсом – він теж курив, тому я міг курити на робочому місці. Просто за своїм столом, відкривши квартирку навстіж. Мені вже не доводилося йти в сірий коридор, щоб там курити з дурнями (можливо, був один-два нормальних) і базікати про їх машини чи дружини.
Отже, з напарником ми порозумілися одразу. Нові мої обов’язки теж були досить прийнятними. Дечим мені навіть подобалася теперішня робота: це була різнопланова робота "пошуку" і "відбору" різних особистостей. Найцікавіше було, коли попадався моніторинг когось з політиків – така собі дорога послуга під замовлення від компанії "Google" – на них і справді було що копнути.
Так, але зараз треба якнайшвидше вибратися з цього офісу, бо вже по сьомій... Вимикаю ноутбук, записую план на завтра, щоб нічого не забути – наприклад, віддати цього містера Кондрата своєму напарнику, купити новий акумулятор додому, передзвонити коханій Наталі, купити квитки в Крим, – накидаю плащ, дивлюся, чи не забув чого...
І тут мій погляд ловить вікно, в якому з’явилося ще одне небо. Ось так просто: друге небо. Тобто спочатку йде одне – це, як море вранці, – а потім звичне небо, яке завжди було над головою-мікросхемою. І це середнє небо було значно темнішим за наше звичне. А ще воно чомусь росло – ніби хотіло проковтнути те, колишнє, небо. Та що це таке, в біса, діється?
Я підходжу ближче до вікна і милуюся цими чудесами. Це ж дітям можна буде розказати про таку штуку. Але враз у мені прокидається розум: "Ти що робиш? Дивишся на кінець світу? Дурню, телефонуй комусь зі знайомих, щоб дізнатися хоч щось про це друге небо".
Я різко киваю ліворуч – набираю... Кому можна в такій ситуації телефонувати? Коханій Наталі? Ні, вона занадто приземлена. Мабуть, ще зранку не відривала погляду від екрану монітора, щоб подивитися у вікно, а новини завжди вимикала. Може, баризі? Та ні, той – я майже переконаний – вже закинутий і або істеричить, або попускається. Напарнику? Ні, бо той взагалі не до таких ситуацій...
Та кому ж це, трясся його матері, зателефонувати?
Можна набрати шефиню Віку. Вона ніби з розумніших людей... Сподіваюся, вона вже помітила, що якась фігня з’їла півнеба...
– Алло, Віка? Ти дивилася у вікно?
– ..!
– Що?.. Цунамі?! Яке ще цунамі?
– ..!
14.50, дитяча кімната Володі та Колі.
Мама щойно повернулася з роботи і взялася за виховання. Колі не було вдома, тому йому пощастило. А ось щоденник Володі все ж таки потрапив у руки мами, яка тут же знайшла дві двійки та одне зауваження від вчительки української мови. Наближався ураган емоцій.
– Вова, це що за зауваження?
– Це я... – голова Володі шукала якнайкращий варіант для обману. – Я не знав... Я поклав жувачку на стільчик.
– На стільчик вчительки української мови?
– Так. Я не знав... – Вова відчував, що вляпався. Треба було щось краще придумати. – А вона завжди на мене кричить.
– Отже, зауваження і дві двійки, – мама була суворою, тому щоденник зі школи перетворився у вибуховий пристрій. – Значить, це для тебе два тижні вдома. Під замком... Тільки в школу і додому. А ще ці всі ваші малюнки, пластиліни... Це все сьогодні ж вилетить на смітник.
– Цунамі? – це для Вови було лихом з усіх лих. – Мамо, мамцю, не треба... Краще хай буде три тижні вдома.
– Ні, це не обговорюється. Сьогодні ж все це в смітник... Ось хай ще Коля прийде, – дані слова означали, що брату Вови теж перепаде від мами. – Щоб я ще хоч раз купила вам пластилін!
– Мамо, не треба викидати всю "Артерію", – нив хлопчик Володя, тягаючи за спідницю маму. – Будь ласочка...
– Не викидати що?..
– Не викидай наші іграшки?
– Іграшки? Це все те, що ви наліпили з пластиліну і понавирізували з паперу? Ні, тепер вашими іграшками буде українська мова і школа.
– Мамо, не викидай "Артерію", – просив бог не викидати в смітник створені світи. – Будь ласочка...
За якихось дві години тумбочки дітей були вичищені і вимиті. Всі договори, всі фільми, всі істоти, всі планети, всі армії, всі корпорації – всі творіння полетіли в смітник. Це було Цунамі. Воно не торкнулося тільки Австралії, яку Вова заховав далеко під своїм ліжком.
