...З фотографії на Андрія дивився Крон.
- Так... Це – Крон... Він просив передати вам вітання... Ну, ви чули.
- Андрію... В мене скоро може звільнитись посада прес-аташе. Знайдеш мені його – Юлія Григорівна протягнула Андрію фотокартку – я могла б запропонувати цю посаду тобі.
* * *
Ты осыпешься
старым
клёном,
Ты к земле
припадешь
щекой.
Ты забудешь,
Что путь твой
долог.
Ты поверишь –
нашёл
покой.
Тихо клён шелестит,
устало.
Моросит жёлто-серый
дождь.
Ты поймешь,
что осталось
мало,
Что прошло всё,
ты всё поймешь.
На закате,
под старым клёном,
Сев на краешек
мокрой скамьи,
Ты расскажешь,
ты всё мне расскажешь –
От зари свою жизнь
до зари.
Ты жалеть ни о чём
не будешь
Ты жил так, как тебе
жилось
Никого ты теперь
не судишь
Ты не вспомнишь теперь
про злость.
Ты спокоен. Ты очень
спокоен.
Ты идешь, как в последний
бой
За плечами – года и
опыт,
Впереди – бесконечный
покой.
Уходя
Ты оставь мне
солнце,
Ты оставь мне свой добрый
взгляд.
Мне не жалко, что ты
уходишь.
Жаль, что ты не вернешься
назад.
(з віртуального архіву літературного Декадента London Julia)
* * *
Ну хоч щось приємне, подумав Андрій.
- Даринка! – крикнув він і помахав рукою.
Дівчина озирнулась і посміхнувшись рушила до Андрія, який сидів на лавочці трохи в стороні від центральної алеї.
- Привіт! Ти що тут робиш?
- До церкви заходила – відповіла Даринка, кивнувши у напрямку Кирилівської церкви. – Ми неподалік жили раніше. В дитинстві часто тут бувала... А ось що ти тут робиш?
- Журналістське розслідування. – загадково відповів Андрій.
- І все? Може поділишся, що ти там такого розслідуєш?
- Ну, навіть і не знаю... Тут серйозна державна справа. – Почав жартівливо виправдовуватись Андрій. – В тебе який рівень допуску до роботи із секретними документами?
- Тю! Теж мені, Джеймс Бондаренко знайшовся. Ото як до Юльки його Вишиваний звозив – так вже, типу, крутим журом зробився?
- По-перше, не “Юлька”, а Юлія Григорівна. А по-друге... Розумієш... справа ця дещо делікатна. Юлія Григорівна попросила мене розшукати одну людину... А ти до речі чого стоїш? Сідай. Чи ти поспішаєш?
- Та нє... Просто думала прогулятись. Може пішли разом?
- І часто ти тут гуляєш? – Андрій виразно обвів рукою корпуси лікарні ім. Павлова, на території якої і знаходилась Кирилівська церква.
- Та не в дурці звичайно! – розсміялась дівчина – Там далі за територією лікарні парк розпочинається. Пішли?
- Ну, добре. Пішли.
- Так що ти почав казати про якусь людину, яку ти шукаєш?
- Юлія Григорівна попросила мене розшукати одну людину – повторив Андрій.
- Це я вже чула – посміхнулась Даринка – А чому саме тебе?
- Мабуть подобаюсь я їй – пожартував Андрій.
- А все ж таки?
- Та просто робив я інтерв’юху з одним чуваком. А виявилось, що то був якийсь старий знайомий нашого мера. Причому крім мене його ніхто вже більше десяти років і не бачив. Мабуть, Юля вирішила, що якщо мені трапилась така нагода одного разу, то неодмінно пощастить ще.
- І як успіхи?
- А... Краще і не питай...
- А що ж так?
- Та де ж я його шукати буду? Оце все що в мене було. – Андрій витяг з кишені візитку – Всю кімнату перерив поки її шукав. Пам’ятаю, що залишив він мені свою візитку, а куди запхав – не знаю! Нарешті – знайшов. Думаю, ну все! Ось тобі, Юля, твій знайомий... Ага! Якби ж воно все було так просто.
- Так в чому ж справа?
- Дзвоню по домашньому, кажуть – не туди попав. Набираю мобільний – “абонент поза зоною...” Блін! Де це можна бути “поза зоною”! Він що – під землею в якомусь бункері сидить? Добре, думаю, не вийшло з телефоном пройдусь до нього додому...
- Ну, і?
- Ти адресу на візитці бачила?
- Бачила. Ой...
- Отож бо і воно, що “ой”. Я теж спочатку не звернув увагу. А потім думаю, а чого ж то мені ця адреса знайома? Дивлюсь по карті – так точно! За цією адресою знаходиться “Павлівка”... Згадав, що і в інтерв’ю він про цю дурку згадував, типу, живе десь по сусідству... Ну, я все одно сюди приїхав. Сьогодні з самого ранку всі корпуси облазив, усіх лікарів дістав просто, сам по цій жарі вже на їхніх клієнтів почав бути схожий! А все без результату! Ніхто такого не знає, не бачив. Не було такого ані серед медичного персоналу, ані серед пацієнтів. Усю картотеку їхню перерили... Пусто. До Трапезної Кирилівської церкви теж заходив – вона за цією ж самою адресою проходить. Теж – нічого... Ото тільки нещодавно присів перепочити...
- Ой, то я тебе відірвала від важливої державної справи?
- Та нє... досить на сьогодні. А то я точно у дурку потраплю. Завтра спробую по сусідніх будинкам пройтись – порозпитувати... Ти краще про себе розкажи? Чого до редакції не заходиш?
- А ти що скучив, може? – посміхнулась дівчина.
- Може і скучив. – посміхнувся Андрій у відповідь – Юлія Григорівна, звичайно красива й в усіх відношеннях приємна жінка, але мабуть все ж таки трохи старша за мене буде.
- Та я ж здається теж трохи за тебе старша.
- Та що ви такеє кажете! Це у ваші то сімнадцять рочків? – скориставшись моментом Андрій поклав Даринці руку на талію.
- Ох, і хто ж це вас навчає таким незграбним компліментам! – вдавано образилась дівчина.
- Перепрошую! Обіцяю виправитись. До речі! Чи можу я сподіватись на кілька уроків у цій галузі? – підморгнув Андрій.
- Не знаю, навіть... – посміхнулась Даринка – Подумати треба. Може й дам тобі кілька уроків. А може й ні. Треба ж знати твій початковий рівень. Якщо не все безнадійно – може і взялась би за твоє подальше виховання...
За такими розмовами, двоє молодих людей заглибились у парк, що розпочинався за лікарнею імені Павлова. Місця тут були малолюдні. Тож і не дивно що прогулюючись досить тривалий час їм ніхто не зустрівся. З іншого боку – якби хто і зустрівся – навряд чи б вони зафіксували цей факт. Надто вже сильно захопились одне одним.
Андрій страшенно радий, що нарешті наважився переступити через усвідомлення того, що Даринка – донька Залізного Фелікса, не замовкав ані на мить. Розповідав якісь смішні випадки з життя, цікаві історії, анекдоти.
Даринка ж, непогано знаючи як справляти приємне враження на чоловіків, уважно слухала і час від часу обережними репліками спрямовувала бесіду у потрібному напрямку – розповіді Андрія про самого себе.
Так вони гуляли аж поки невеличкий дощик, що несподівано розпочався з безхмарного здавалося б неба, не загнав молодих людей під величезний старий клен вглибині від старої стежки, якою вони йшли.
Сонце пробивалось крізь хмари і можна було сподіватись, що невдовзі можна буде продовжити прогулянку.
Паузу, яка виникла у розмові, Андрій заповнив стандартним сюжетним ходом.
Поцілунок тривав довго.
Раптом Андрій застиг.
Даринка, відчувши, що щось не так, відсторонилась.
- Що таке? Щось трапилось?
Андрій лише мовчки кивнув кудись за спину дівчині. Даринка обернулась і здригнулась від несподіванки.
В кількох метрах від місця де вони стояли, знаходилась могила.
Не в силах вимовити ані слова Андрій лише мовчки вказував рукою на плиту.
+ + + + + + +
І жив він довго і щасливо і помер в один день...
МІХЄЛЬ ВІДДЕР
1978 – 20...
(тріщина на плиті заважала побачити останні дві цифри)
Я ухожу.
Поверь, мне это надо.
Я ухожу.
Пойми, прими, прости.
Я ухожу.
За грустью придет радость.
Я ухожу,
Чтобы назад придти....
+ + + + + + +
- Віддер... Не Вітер, а Віддер... – нарешті промовив хлопець.
- Що ти кажеш?
- Кажу, прізвище в того чувака – ВІДДЕР. А не Вітер.
- В якого чувака?
- Ну того, якого я шукав для Празької...
Даринка знову глянула на плиту.
- Так це він?
- Угу... Він... – Андрій не міг відірвати погляд від фото людини на плиті – точної копії того, що зараз лежало у нього в кишені. Фото з якого йому посміхався Крон.
- М-да... дійсно неприємно. Більше десяти років шукати людину, нарешті знайти, а він одразу ж і помирає... Не хотіла б я таке розповідати Празькій...
- Даринко, - Андрій подивився дівчині в очі – а хто казав, що він помер нещодавно? Подивись на могилу. – тихо, але нервово продовжував хлопець. – Їй же не місяць... І навіть не рік! Навіть плита тріснула! Цій могилі вже років з десять якщо не більше...
- Але ж ти кажеш, що брав в нього інтерв’ю місяць тому? То з ким ти розмовляв?
- Отож бо і воно... – протягнув Андрій – З ким я розмовляв? В ігри граєш, Кроне? – розвернувся він до могильної плити – Своєрідне почуття гумору... Права Празька – дуже своєрідне. Але зі мною такі жарти не проходять! Я все одно тебе знайду. Чуєш мене? Живий ти чи мертвий! На небі ти чи під землею! Я ВСЕ ОДНО ТЕБЕ ЗНАЙДУ!!!
* * *
Ты встретишь меня
у могильной ограды
Та смерть была
далеко не последней.
И мне бы забыть…
И была бы я рада…
Но что-то щемит,
Что-то шепчет:
Так надо
И болью в душе
отдаётся покой
Я снова жива,
но опять не с тобой.
Совьются в сплетения
дикие листья
И мрамор впитает
свет полной луны
Из холода,
нежности,
боли и злости
Я снова войду
в городские огни.
И снова по кругу
И снова – как прежде
Я скоро привыкну
Сквозь дня исчезать
Любить только телом
И жить только внешне
А в остальном –
как всегда –
умирать.
Ты встретишь меня
на холодном рассвете
Я знаю дорогу –
в ней тысячи лет
С неё нам не сбиться
Она бесконечна
И кто-то оставил до нас на ней след.
(з віртуального архіву літературного Декадента London Julia)
