-Ото, ти, Гринько вже аж зо півгодини так старанно на Цементовича дзявом гавкаєш. Правда, чомусь при цьому у кущі, а наче, як вдалечінь вдивляючись. Та, немає його там, не пудь, бо якби був, ти б вже до буцегарні загув. Але ж вуха наші не така вже й велика грядка, то на що ж їх так довго й старанно угноювати?
Да, щось розходився ти не на жарт. От, і пєндос кукурудзяний Цементович у тебе, і чупиздра попідгайова. І, навіть, просто замочити його у власному соку зовсім наш Гринька не проти.
Та, для початку, заспокойся свої розхристані нерви, розчахни поширте повіки з віями лишайної корови того ж, як і в нервів хазяїна й чітко розшурупай, що по-перше обкладаєш його ти, мов баба-проплетуха, позаочі... Воно ж так негарно виходить, коли перегарно... Тобто сп`яну язик такого намете, як жаба кваком поквапом наплете...
А, от, при сонячному світлі, натрезв`як пикою напрот самого мундеру повторити свій дзяв не слабо?
-Та я..
-Та, знаю я, що то ти. Скажеш лише:
Здравіяжела, Іван Семенович.
І з повними з-заду штанами спробуєш шмигнути до першої кози в тріщіну.
-Сиди, ото й мовчи краще, бо наш Цементович, хоч і чесний, а усе ж таки влада. І єдина сила, що тебе, мов мама рідна захищає від смертельного пересосу циці сивої...
От, ти кажеш, що із задоволенням кокнув би. А чи задумувався по-справжньому, шановний зарізяко, як то воно людське життя відібрати? Ну зараз ти мені тут таких фігвамів понамальовуєш. Йди-но краще, вже проспися, хронориген із Сполучених Штатів Арменії. Отож... А мені, хлопці, доводилося. Зараз розповім.
Якось їздили ми з Мариною, -діточками ж, діда з бабою наділили,- до її двоюрідної сестри Анжелки в гості. У обласний центр. З ремонтом квартири допомогти. Вона ж, тоді геть сама, з малюками двома, а яківа для ремонту ніякого нема. Та, коли, яка фігня – на поміч чухає рідня. Отож, тут ми й нагодилися...
Коротше, й допомогли. А, вже, як закінчували шпалери клеїти, коридор лишався, сидимо, ото, собі за вечерею. Аж тут, зі сходів почувся несамовитий гуркіт.
-Що, ото, воно таке, - питає моя у Анжелки.
-Та, то алкани сусідські по металевих дверях тарабанять. Мабуть, в черговий раз ключі пропили, а ті, що у квартирі, на додачу до очей ще й вуха залили.
І пожалілася:
Така була гарна сусідочка. Покійниця Матвіївна. Добра така бабця. Тихенька, зажди чистенька, хустинка біла, з людьми привітна. Жили й горя не знали. А, як померла, син її обміняв з доплатою цю однокімнатну на алканячу трьох. Доплату мабуть скляною гривнею брали, бо аж згорів невдовзі після новосілля найстаріший з них, потомствений патріалк. Тепер їх там лишилося всього троє: підстаркувата спадкоємиця титулу, такого ж віку її пий-френд та дорослий син, Алканова, геморой-коханець...
І, зовсім не життя у мене відтоді пішло, а прямо якесь співіснування двер-у-двер з ригаловкою. Ще й на додачу до того син їхній, видко як дізнався, що я удова й живу з дітками сама, поклав на мене, так би мовити, своє п`яне око. Спочатку, почав залицятися через дзвінок у двері в пору, коли заманеться й фрази типу:
Дорога Анжеліна, позич-но мені, будь ласка, свій самогонний апарат, бо наш якраз зайнятий. Папа, бачите, дуже міцно заснув із змійовиком у роті, аж ніяк не вирвати, тримає міцно, мов мамину цицю, а брага на ніц перестоює. Вся технологія порушується.
Перші рази я ще намагалася, якось пояснити, тобто, що самогону зовсім не жену і ніякого апарата для цього не маю. Але потім узяла до рук швабру й донесла істину по - простому: держаком межи очі.
Десь із місяць, це щедро насичене хмільними випарами ромео, не з`являлося. Навіть вже подумала було, що мабуть я цьому проспиртованому лебедю все лібідо на мене назавжди відбила. Але, виявилося, що то ще не фінал, хоч і в пів морди фінгал.
Таки відновилися його страсті прояви й саме на мій день народження. І гості вже всі зібралися. Сидимо за столом, приймаю поздоровлення, випиваємо – закушуємо. Аж тут у двері дзвінок, біжу відчиняти й думаю:
Хто б то ще міг бути? Вже ж наче всі привітали. Мабуть якийсь сюрприз? Ну, що ж, так то й так.
І, не дивлячись у вічко, рвучко відчиняю двері настіж, а там чудесне видіння: Кощій безсмертний нажерся молодильних яблук і подався у нудисти. Коротше, стоїть на сходах похитуючись сусідський донпиян у чому мати народила, -одіж тут же в ногах валяється,- і тримає у кожній руці по нарцису. У лівій – жовтий з грядки, у правій - настовбурчений з глядки. А далі пропитим басом пролунала вітальна промова:
З днем народження, кохана Анжеліно!
А потім настало прицільне падіння на мене усім супнабором з нарцисами в одній руці й так, просто попереду. Я якимось чудом встигла відскочити убік. А коханнячко моє глухо проторохтіло комплектом кісток по лінолеуму підлоги і лежить собі лежма.
-Чи не поламав, - думаю, - нарциси..., аж обидва?
Тут на гуркіт виходить з кімнати Баян Петрович. Болгарин і начальник мого відділу й зі словами:
Пойняв, не дурак, - швиденько витяг на сходи за ногу оголене і непотамоване кохання з обома квітами. Далі, щось там загупало і я подумала:
Може то так петровичеві баяни звучать?
-Та ні, так грає типа бубон там-тамський, а баянська музика більш мелодійна, - кажу я.
-А..., - засвоїла інформацію моя.
-Коротше, -продовжила далі Анжелка,- потім Петрович повернувся, зачинив двері і каже:
Малий не дурак, але й дурак не малий. І зовсім нічого цього тут не було. Пішли-но за стіл, імениннице. Ми всі тебе чекаємо.
З отих пір прояви почуття до мене в сусідського ухажора раптом зненацька зникли у невідомому напрямку і там тихцем затаїлися. Але, те що залишилося, - а може й зовсім не від цього? - переросло в нього у малючацьку хворобу для чималенького віку, тобто, у наглий недобьог. Та ще й яку заразну. Його вітчим, сердега, майже одразу теж на неї занеміг. Отож, течуть тепер великі жовті ріки та по панелях під`їзду, але до моря усе ж не добігають...
Їх мать, тобто, маму їхню, Прокопівну, підступна хвороба обминула. Мабуть вона їй конструкційно не підійшла. Але у цій події бабця угледіла знак: що треба щось у житті її хлопців змінювати. І, як мати та дружина, потомствена патріалчиця почала нещадну борню серед них за здоровий образ пиття. Тобто за здорову міру у ньому. А як хто з мужичків її перебирав, то не пускала до квартири доки в міру не протверезіє. Ото, мабуть і як зараз.
-Да, Анжелко, вже й повечеряти встигли та скільки теревенимо, а він ще й досі у двері гатить.
-А ти думав... Затята бабця. Та що той грюкіт, он скоро жовті води почнуть відходити, якщо вони вже не на панелях.
-Що ж то він робить? Мабуть нашими дверями забігає на стелю, а потім через сальто у півоберта обома ногами садить по своїх, що якраз навпроти?
-Вась, піди – но, будь ласка побалакай, бо цей монастир Жаболінь -на-Сходах вже задовбав, - це вже Марина.
-Та піду подивлюся, хоч відрив мене від телевізора є одним з найтяжчих злочинів проти людства.
Отож, виходжу я на сходи, а там такий собі довготелесий хлопака. Як із повним причепом, то кіл на сімдесят потягне. Шия при замурзаній широкій краватці, виглядає з комірця блакитної сорочки зовсім без рукавів та прання останні зо п’ять років. Світлі штани з-під спортивного судді, кольору суцільна сіробуромалинова пляма та сандалети з ноги, мабуть ще раба-воротаря видатного оратора Демосфена. Уся одіж старанно випрасувана пресом славетної марки „Коров`яче підхвістя”. І довершує ансамбль, зовсім не зважаючи на літні погоди, значно подовжена на щелепах та носі голова у теплому хутряному картузі.
То, він, мабуть мозок від переохолодження береже, питиліктуал хренів, - думаю. Якщо у нього там не заливна горловина з кришкою від бутля? Маскується, стиляга, богема бикингемська...
-Що ж ти ото грюкочеш, людям відпочивати не даєш, - кажу.
-Я, здається до себе додому стукаю, - відповідає анжелчин ухажор.
-Раз не відчиняють, то може ти там вже не живеш?
-Я додому стукаю.
-А може там вже ніхто не живе? А ти тут тарабаниш.
-Я додому...
-То призначай зустріч по телефону заздалегідь, заздалегідь хренів. А зараз, вали звідси, щоб я тебе не чув!
-Вибачте, будь ласка, більше не повториться.
-Отож, - сказав я та й зайшов до анжелкиної квартири.
Ще ми трохи посиділи. Я – біля телевізора, баби за соняхами та язиками. Анжелка вже й дітей пішла спати вкладати. Аж тут знову кузня на сходах запрацювала. Правда, вже без використання анжелкиних дверей. І знову мені Марина каже:
Вась, вийди побалакай, бо знову розходилося паделіно. Племяші, якщо й заснуть, то потім дружно удуються з переляку.
-Хоч і не хочу, але прийдеться, дістав він вже й мене.
Отож, виходжу за поріг, а там грюкіт: молотить у металеві двері довгоносик і сморід стоїть маревом поволі похитуючись: на панелі тільки–но зійшли паруючі жовті ріки. І поволеньки так жебонять униз по сходах. Тут відчув я себе якось незвично, мабуть розсердився. Й, думаю:
Зараз натовчу носом, як кота.
А трішки потім:
Не треба, він же мабуть сидів, а для них це смертельна образа. Навіщо ж чоловіка з-за його простої дитячої хвороби так ображати? Значить, просто з виховною метою дам у рило.
Підходжу ззаду, беру правицею за плече, розвертаю того жовтоводського іхтіандра у півоберта до себе, а лівицею до подовженої щелепи приміряюсь. І тим часом кажу:
Що ж це ти, енуре серед тут де пісяк, робиш? Де живеш там і паскудиш?
І лівицею його трісь у мордяку. Голова з рештою довгоносика відлітає убік і лускнувши об стіну та відстреливши вперед обидві ноги, разом падають на сідало. А картуз на голові – сидить, як влитий... Питаю:
Що, мудило, будеш паскудити?
-Я, от тобі як..., - він мені на те.
Прийшлося додати тією ж рукою і по тому ж місцю та з тим же результатом. От, тільки, всі ці дії, як відносно рівня моря, то вже відбувалися приблизно на один метр нижче. Знову питаю:
Будеш паскудити, курво пердолєнна?
-Я, от тобі..., - пролунало у відповідь знову.
Ну, а тоді беру його лівицею за комір сорочки з краваткою, а правицею за паска і одним ривком по дузі вижимаю на рівень мого обличчя й шпурляю заливною горловиною униз на сходи, що ведуть донизу. Картуз із головою і решта довгоносика з глухим звуком навсторчака стромляються у сходинки. Потім, на якусь мить завмирають, а далі сандалети з ногами перетягують і увесь він, скотившись в міжсходову площадку, непорушно завмирає. А картуз на голові так і не поворухнувся...
Оце, мабуть і є, те що кажуть: по сеньці шапка... Справжній головний убор точно за розміром. Без зав`язочок за підборіддя і не на клею до волосся, а так тримається, - подумалося мені.
І тут поверхом нижче якась бабця починає волати:
Ой, вбили-забили...
Я тихесенько заходжу назад до квартири і безгучно зачиняю двері.
-Ну, що там, посовістив - питає Марина.
-Нічого, все нормально.
-Ну й молодець. Я ж завжди казала, що ти у мене ого!
Тут приходить Анжелка й каже:
От добре, що оте мурло волохате недовго в двері грюкало, дітки швиденько поснули.
-Та, то Васько, до нього ще раз виходив, - моя їй на те.
-А. Ну, то посидьте без мене, а я Тихоновній із нижнього поверху синю лампу віднесу. Позичала Миколці вухо вигрівати та одразу віддати забула, а сьогодні зустріла її, а бабунька вже віталася зі мною, як кажуть, з деяким холодцем.
-Хто б, ото, зі мною холодцем вітався? Навіть якщо й без хрону, я б, ото й горя не знав, - кажу.
-Коротше, ви вже дорослі хлопчики і дівчатка, погуляйте трохи без мене, а я бігом віднесу ту лампу.
Нажаль слово вона дотримала, ми так і не встигли відчути себе досить дорослими, повернулася швидко. І майже з порога каже:
Спецвипуск свіжих новин: Тільки – но біля Тихоновної швидка забирала на ношах непритомного сусідського алковалика. Кажуть лікарі, що схоже на перелом ключиці. Ваську, ти не знаєш у чому справа?
-А що я? Виматюкав його, він вибачився та сказав, що більше не буде. І розійшлися. Може послизнувся на сходах? Там же мокро й слизько.
Ото, відповідаю я їй, а сам думаю:
Нічого собі... Невже влипли, шановний добродію Василь Терентійович?
-Да, як кажуть: не усяка вода підходить для відпускання нею хліба свого . Та, хоч і не гарно таке говорити, але катюзі – по заслузі.
-І підпис: твої друзі, - додаю.
Посиділи ми після цього ще трохи. Правда якось млявенько. Та воно й не дивно, бо у мене вже запрацював потаємний жим-жим. Тут Анжелка й каже:
Щось Васько сьогодні не у настрої і якийсь напружений. Мабуть пора вам у койку - розслабойку.
-Ну ти, блін, сестро, - моя їй на те.
-А що я такого сказала? Що натурально, те нормально. Коротше, йдіть вже і не кочевряжся тут, принцеса Трандот . На добраніч, дітки.
-На добраніч, тітко.
Та й пішли ми спатоньки до кроватоньки. Скажу відверто, що в потрібний момент, навіть не зважаючи на те, що жим-жим свічку тримав, не осоромив я волосисті ковили та типчаки землі рідної. Але, заснути таки не вдавалося довго. Моя, он, вже давно виводила вухогорлоносом лобзання лобзиків. І, аж геть вже зморилася від цього, сердешна, а я все думками понетрях гасав.
То все наука Сашка – корейця. Армійський кореш мій. Його прийомчики. Ще в „учебці” побраталися ми. Поклялися стояти одне за одного. Він мене до прибуття у місце проходження служби так надресирував своєму копняк-до, що після кількох товариських зустрічей з дідами нас вже ніхто й не чіпав. Де він тепер? Хтозна, чи не згинув десь ще під час дємбельської дороги додому, бо на жоден мій лист відповіді не було. А писав я зоп`ять разів. Да, таємниці Долі... Не їхати ж тепер в той Усурійський край...
З нещасним ханижкою спрацював я, мов той автомат, але, як кажуть, влупив з гранатомета у комара. Такого приземлення сторчака на голову ніяка шия не витримає, а за сіру речовину, я взагалі мовчу. Хоч, стосовно неї, то ще потрібно довести, що таке у нього там, хоч колись гніздилося... Да, а треба було, лишень, ще парочку ліхтарят на фізію приліпити й досить, але... Щось таке найшло, наче, як трохи не в собі перебував...
Мабуть завтра-позавтра почнеться розслідування випадку смерті, хоч і алкана, але теж громадянина неспроможної країни. Швидесенько на місце події й проживання потерпілого з`явиться міліція, почнуться допити. Відпитають всіх сусідів і нас у тому числі.
А чого ж Василю хорошому боятися? Мої баби знають, що я двічі виходив будити совість покійного, після чого грюкіт у двері зникав. Ну, то й що? Поговорили, я його умовив не дебоширити на сходах, він і послухався. Але потім, забув й знову загуркотів. І другого разу було так само. А, вже як повертався я до квартири, то бачив, що сусід починав спуск сходами униз. Коротше, якщо буду твердо притримуватися цієї версії, то ніхто нічого не доведе.
Тут, я одразу повеселішав, навіть подумалось, що от тепер вже можна спокійно спати. Але, все одно не спалось. Щось не давало. Ще якась собацюра з глибин голови уперто лізла на поверхню.
Жалько його, звичайно. Усе-таки ж людина, а не жук-бздюха який-небудь. Народився, як і інші дітки у мами з татком. Як малюсінький був теж мамину цицю любив і батькові руки. Як вже трохи підріс, тяг на долівку все, до чого довжини малих рученят вистачало...
Чим винен він, що народився у кишлі алканячому? – Нічим, не обираємо ми цього... Що нормального дитинства хлопака не мав, то це точно. Ріс пацан плеканий штовханами похмільними хряскими та зрошуваний мутними сльозами розчулі п`яної. Хтозна, чи був у нього потім у юності шанс вирватися з клоаки? –Може й був, якщо в армії служив. Але, якщо таке й було, то, усе-таки, завершення запою дємбєльського плавно перетекло у простий затяжний поточний, міцно оточений мурами рідними з пик спитих...
-Ах, ти, ж алігатор замісипіський , Вася по імені, з очима вологими, ранок вечора кофе какава, - мовив я собі і якось таки заснув. Та на ранок, як прокинувся, то моя сказала, що на морді моїй вночі гусеничний трактор розвертався. Та не просто так, а з перервою на обід і дозаправку. А Анжелка, що потрібно на ніч менше рідини пити і на ранок будь-яка ряха буде розміром з нормальне людське обличчя. Я у відповідь подякував на добрім слові і за палку турботу щодо моєї скромної персони. Далі баби мене відправили у магазин за свіжим хлібом.
Отож, йду я з пакетом, а мені назустріч з-за рогу будинку вискакує вечірня людина-снаряд у живому стані. І, майже у неушкодженому. Тільки очі з переніссям викохали навколо себе фіолетову доброякісну пухлину, в якій і сховалися від інших небезпек майже повністю.
Як я зрадів його появі серед живих.... Навіть руку простягнув, щоб привітатися. Він спочатку сахнувся назад усіма хребцями. Видно подумав, що зараз ще й добавочки уріжу. Але потім упевнився, що громи вже відгриміли, потиснув її й промовив:
Здрастуйте. Вибачте мені за вчорашнє. П`яний був, дурний. Самому бридко. Лікарі сказали, що мені сильно повезло бо нетверезий був. А, я подумав, що якби не дав банку вчора, то й у лікарню не попав би. Там же й поклявся, що починаю нове життя. Оце морда спухне, синька спливе і піду влаштовуватися на роботу електриком. Я ж працював у цеху. Мені обіцяв майстер, що як пити кину, то назад візьме. А зараз зберу речі і піду до хлопця з заводу, він з мамою живе, може пустить перекантуватися доки квартиру не знайду.
-Ну, що ж, я за тебе радий. І, як кажуть: у добру путь. Давай...
-Я, Сергій.
-Отож, давай, Серьожо. Бажаю тобі удачі.
Та ще раз потиснув йому руку вже на прощання.
Отак і закінчилася ця водевіль. Але це ще не все. Після того побували ми у Анжелки аж за кілька років. І, як почали згадувати минулий наш приїзд спитав я в неї за Серьоньку. Сказала, що він тут не з`являється зовсім. Бачила спільних знайомих, вони й розповіли, що у колишнього гемороя-коханця тепер сім`я з дитиною. Працює він на заводі.
Ну й добре, що добре, - сказав я.
Бачте, як воно вийшло. Одним махом двох зайців побивахом. Чолов`яга у нормальне життя із стакану зіскочив, а я цілу ніч і зопів дня просидів у шкурі вбивці. І, віриш, щось не тягне мене до неї знову.
Хоч і кажуть, що у житті, як на довгій ниві... Але, усе-таки маю надію, що таки мо` більше не доведеться?
(збірка "Історії Малої Історії", 2007).
