Нінко… Нінко, сукина дочка… Рука вже болить стукати… На зло не чує… А раптом Вони несподівано наскочать у темряві?... Нінко, та визирни ж ти у вікно…
Нарешті спромоглася підняти гузно із ліжка… Павло вдома?.. Чого махаєш головою?... Вдома?.. П’яний прийшов?… Ні?... Бреше просто у свекрухині очі… Чи ж я не бачила, що прителіпався о третій… У власну хвірточку не міг втрапити… От алкоголік, і дав же Бог дитину… Ну спи, спи…Добраніч…
Яка добраніч, коли вже сонце сходить?... Крайнебо світлішає… Рухливі тіні на городі меншають, поступово вростаючи в землю…
Порозлягалися… Нічого не хочуть робити… Картоплю вже давно пора вибирати… Поросят годувати… Кіз на пашу виводити…
Куди там… Щодень онука на гульки, невістка до сусідки ляси точити, а тому аби очі залити…
Знаю, що думають… Свекруха здуріла, ходить по тричі на день, а ще й ночами приходить та будить… Набридає, контролює, перевіряє… Усюди суне свого носа…
Вони ж ніколи не сплять… Уночі бродять городом… Відчувають себе зовсім вільно… Удень ховаються від пекучого сонця під землею…
Щось коле у обох руках… Якраз на внутрішньому боці, у ліктьових ямках… Немов хто голкою штрикає… Може Михайло?...
Михайло... Тримає мене за руку… Я що кричала?... Наснилося, мабуть, щось…
День… Уже день?.. Павло вдома?... Олена повернулася з танців?… Дівка зовсім не хоче вчитися… Що з неї виросте?…
У клятої сусідки, баби Надежди, котів нелічено… Розвела у себе, а годуються, де трапиться… Лізуть, куди тільки можна… Вже не маю сил виганяти з двору...
Виповзаю з хати на колінах… Чотирирічна онука стоїть поряд і сміється… Гавкай, бабо, гавкай… Повернулася із гульок?... Чому чотирирічна?... Треба ворушитися хоч трішки, бо зовсім не матиму сил…
Чому так болять руки?..
Лізу на город, буду за Ними стежити… Сонце сідає… Нагріте повітря тихо гойдається понад землею… Бачу як Вони починають з’являтися із землі й, зненацька, немов сліпну на мить…
Ліжко… Давно не білена стеля…Михайло… Це ти витягнув мене звідти?…
Удень Їх не видно…Зникають уранці, а повертаються з першими сутінками…
Ніч… Собаки валують… Треба поглянути, що там робиться…
Хто там лазить!.. Ану геть від картоплі, бо собак нацькую!!.. Ось я вам дам сукині діти!!!..
Тиша… Тільки собаки злякано підтискають хвости, гавкаючи кудись на город у темряву… Немов хтось ходить там у мороці…
Може Вони і є ті невидимі, котрі завжди живуть поряд із нами…Недарма ж мати, царство небесне, забороняла цюкати лопатою де трапиться, щоби Їх не поранити…
А зараз, знала би куди цюкати, била би й плакати не давала…
Дзвонять… Звук непорушно висить у загусклому, гарячому повітрі… Сьогодні свято?... Петра і Павла… Павло знову десь налигався… Олена, батько вдома?... Бреше, бо ж немає вже другий день…
Вони люблять картоплю… Я, власне, також люблю… Чи любила… Варену і смажену, у супах і борщі, у варениках і пирогах… Може від того й атеросклероз?... Хто це сказав?... Якась людина у білому халаті біля ліжка…
Цього року на городі зовсім не було колорадів… Може то Вони їх відлякали?…
Що вже їм тільки не робила?... Ямки із навозом, гіркий перець із милом, кульбабою та хвощем, сто грам меленого червоного перцю і шматок господарчого мила на відро води, ровікурт, анометрин, кільзар…
Залякувала і погрожувала, відламувала ноги й залишала на ніч, замовляла й підгодовувала, намагаючись піддобритися, писала записки, благаючи залишити частину врожаю неторканою…
Нічого… Жодних результатів…
Виходять уночі на поверхню, залишаючи по собі сліди у вигляді невисоких горбочків наритої землі…Нечутно скриплять про щось своє… Тріщать і бродять синіми тінями… Якимось чином зникають у одному кінці городу й з’являються в іншому… Говорять… Радяться… Сердяться...
Михайле… Подивись, хто там прийшов… Немає нічого на продаж… Картопля є, тільки вибирати нікому… Михайла не пускаю, бо ж зовсім очима не бачить… Знов доведеться наймати якихось ярижників…
Вони їдять усе… Капусту, картоплю і моркву, буряки й гірки… Немов то Вони його садили й вирощували…Немов не Вони шкідники, а ми…
Усе пропадає… Сиві кістяки голоду цілий день бродять попід хатою й зазирають у вікна...
Обидві ліктьові ямки дуже болять…
Сніг… Який сніг?… А як же картопля… Так і не викопали?...
Нікому нічого не потрібно… У хаті холодно… Нінка, знов залишила двері відчиненими… Чи хоче, щоби ми обоє замерзли?... Чи то мені сниться?...
Михайле… Михайле, причини двері…
Чому він не йде… Може замерз уже?...
Кров холоне у жилах… Немилостиво болять руки…
Треба розплющити очі…
Двоє… Стоять поряд із ліжком, немов страшний сон… Високі, довгі, темно-бурі…
Схиляють до мене голови, вкриті хітиновим панцирем… Ворушать товстими вусиками й короткими надкрилками, складеними у вигляді жгутиків… Допомагаючи собі кількома парами ніг виймають мені голки крапельниць із обох рук...
Прийде сіренький вовчок і вкусить за бочок… Голос покійної матері тихо співає колискову… Вовчок чи капустянка?… Скільки ж я пролежала без пам’яті?... І що з того всього було сном?...Михайло…Що вони йому зробили?…
Хочу кричати, проте не можу витиснути з себе й звуку…
Вони не дадуть нам померти від голоду й холоду, бо зимуватимуть у нас, немов у теплому, вологому гнойовищі... Гризтимуть нори й відкладатимуть яйця усередині двох величезних, нерухомих, напівмертвих, але ж і напівживих, бульбах… Михайле… Михайле…
