…Пуста рамка…вакантне місце…Вона ще вагалась, що саме зробить ЦЬОГО разу. Медове сповиття снігом, його сліпучо – бурштиновими обіймами…Так, зима їй запам’ятається надовго.. Чи сон, чи реальні тенета – все одно: вільна, як птаха з яблуневим поглядом кохання, із мріями блакитних квітів, романтичних мелодій арфи почуття - багаття.. Сміється!!!!
«Що за маячня?? Невже знову?? Доста!!» - думки восковими краплями лишаються свідомістю підсвідомого. Неодноразово брала незайманий мовчазний аркуш життєпису долі.. Долоня сніжинкою відкликалась на примус.. Перо серця виводило криваво – бліде слово радості – смутку, життя – смерті, тамування подиху, його спину.. К..О..Х..А..Н..Н..Я.. Її очі кричали тишею, щоразу чуючи слова пісень – символів почуттів. І ніби вона вже дотиком у них, поруч із теплом «єдиного»..
Ну що ж, розпочинаємо елегію того часу, його перифразів, закритих сердець, почуттів і псевдо – кохання….
Кажуть, що вперше стріла Купідона вражає найсильніше, аби ці райські миті закохані пронесли через увесь життєвий шлях. Дивно, не могла розібратися, чи насправді тоді вразила її серце головна стріла…. Але, незважаючи ні на що, вони зустріли одне одного непросто так. Побачення, теплі дотики очей, слова, що проникали прямо вглиб душі, обережні обійми, ніби охороняли єдине і неповторне створіння – кохану дівчину. Чого ще, здавалося б, ще треба для щастя?? Терпіння, розуміння і холодного відчуття.
Ні на хвилю не розлучалися щасливі – всюди разом. Дивне поєднання характерів, захоплень, позицій. Вони доповнювали один одного, складаючи ідеальне серце стосунків. Її пісні огортали його впевненістю, більшою захопленістю і не лишались осторонь стосунків. Для неї він перемагав, грав рішуче, радіючи, що натхнення сидить і вболіває, посилаючи спустошливі флюїди підтримки. Друзі не могли повірити, що саме ця пара змогла поєднатись і разом ставала суцільним розумінням одне одного без слів.. Очі… (Надалі саме вони стануть орієнтиром, маяком для остаточного вибору щастя..)Дощі сіяли пелюстковими краплями на їх усмішках, сонце дарувало квіти затишку лише для них. Чомусь аксіоми життя активізують свою могутність саме в його негативні ноти. Ніби відчуваючи лихе і непоправне, він переконував «маля» не залишати його самого, зостатись із ним, аби відпочити разом, не розлучаючись ні на мить. Але… вона поїхала, маючи бажання перевірити силу стосунків на відстані. Знаєте, не бачачи людини, будучи далеко, надзвичайно важко мислити тверезо і правильно. От і цей випадок став аж ніяк не виключенням. Перебуваючи на відпочинку, наша героїня відкриває для себе жорстоку «істину»: її любий Ромео кохає іншу!! Цим було покладено кінець стосунків.. Повернувшись, одразу зустрілися (він не міг дочекатися повернення милої). Миттєво, одразу наблизився, хотів обійняти, прошепотіти приготовані слова на вушко…. Навіть не чекаючи продовження дій, її очі метнули блискавку спопеління, рушивши впевнено назустріч подругам. Уявляю стан, його почуття саме в цю мить.. Довго намагався повернути раптом забране щастя, радість. Але доля не дала і натяку на згоду. Поступово розуміючи, вже тверезо думаючи, він по міліметрах намагався почати жити, як раніше : до урагану безмежного бажання знову і знову щось відкривати, покращувати, створювати. Що ж, це виходило, але важко : щодня її погляд, рухи, голос різали серце по шматочках. А вона?? Отак бездушно познущалась – і забула???? Ні!! Палив відчай, сум, жаль : звикла до таких рідних обійм , голосу, очей, думок. Але з іншого боку все переважав на терезах роздумів факт існування ще однієї «маляти»!! Ні!! Для неї – це приниження, абсурд, обурення. Так вони знали, не знаючи, були знайомі – незнайомі., близькі – далекі.. Щодня.. Помічаючи, що місце лицаря (на його палаючий погляд) займає інший, починалися дії за принципом «на зло». Вона ж , у свою чергу, помічаючи те саме (знову ж таки безпідставно), робила аналогічні виклики .
Ти навіть не згадаєш серед ночі
Ім’я моє й сумні тривожні очі,
Що дивлячись на тебе з – попід вій,
Манили нас обох до краю мрій.
Вони страждали до того фатального вечора, коли до рук потрапив папірець із написом (як вона вважала, з ініціалами її суперниці), де були власні три рідні літери і крапки, а також.. серце!! Той момент громом розбудив так важко приспані надії, мрії, відчуття рідного…. Парадокс?? Абсурд?? Так, але що зроблено, те зроблено. Ні, вони не змогли остаточно закреслити потягу душ. Таке «змагання» тривало аж до хвилини, коли вона, зустрівши його і приймаючи дотепні жарти на свою адресу (це було їхнім спілкуванням), знала – це в останнє вони поруч : її тут більше не буде…. Скільки солоних крапель болю впало у небуття!!!! Спогад спалахнув реальністю : останній танець, вони вже не разом, він обіймає її (як колись) водночас особливо і звичайно. Вона не може приховати роздратованості – нетверезий.. «Ти хоч щось пам’ятаєш??»- запитує скоріше її серце. «Так, тебе!!» - дивлячись в очі, лунає відповідь. Все, більше не витримає! Ще хвилина – і не зможе приховувати справжні почуття.. Треба тікати, щодалі, то краще. Фотографуються друзі. Ось, це вихід. Все, вирвалася з тенет щасливого трунку спогадів. Ні.. Що це???? Він поруч, обіймає так міцно за плечі, як тоді, посміхається болем. Більше немає сил триматися. Тікати!! Втекла до іншого міста, де намагалась забути. Життя вчить, і уроки нерідко швидко змінюють одне одного.
Ніби вилікувалася, звелася на ноги від болю розлуки. Очі потроху розплющуються, помічають зачаровані погляди. Пам'ять не може відповісти, як саме вони відчули спорідненість, але вже інший голос забирав думки вдаль.. Спочатку просто юнак, звичайний, як усі інші. Але чомусь саме їх обирають парою для участі у конкурсі, присвяченого Дню закоханих. Так, починалося все нехотя, без особливої активності, він чомусь невпевнено відмовлявся від участі. Але коли постало питання, хто буде освідчуватися, дівчина вирішила бути неординарною і написала власне освідчення. Йому не показали, саме тому юнак дуже хвилювався, які емоції показувати, коли настане момент. Ось і виступ : носіння на руках, розуміння без слів, розпізнання партнера без лишніх підказок – це вже не гра! Лунає музика, вимикають світло, зал затамував подих, відчиняються двері, залітає ангел очок, іде, простеляє сердечками шлях до «єдиного»,з’являється вона…. Слова, наче самі ллються, незважаючи ні на кого.
Серце вибухом озвалось
На твій погляд, і здавалось,
В небуття усе пірнуло,
Лиш кохання з нами було.
Це не змагання, це – лише їхнє народження чогось солодкого, незвіданого… Квіти.. За сценарієм їх не повинно бути. Він.. Отже, також щось відчув. Так і розпочалася нова історія любові, але не зразу(як попередня), поступово, соромливими кроками, незакінченими фразами, зніяковілими відводами очей…. Скільки «так» і «ні» витримало це тендітне бажання бути разом.. Скільки болю завдали вони, не бажаючи цього. Чомусь тим, кого ми кохаємо, завдаємо найбільшої шкоди. Чому? Але зорі допомогли поєднати дві лінії, що ніяк не могли зійтися.. Всюди разом, безліч нечуваних слів, поглядів, дотепів, дій. Неодноразове освідчення у піснях, носіння на руках, витівки закоханого не припиняли дивувати їй. Досягнувши апогею, вони вирішують співати дуетом про їхні почуття. Шалений успіх, всім зрозуміла позиція пари, схвальні відгуки зі сторони друзів, аудиторія в захваті. Починаючи з даного дня, все стало ясним і не двозначним.. Разом..
Все лише яскравіше наповнювалося барвами розуміння взаємодопомоги, радості. Він був на порозі пропозиції зустрічатися «офіційно»…. Раптом грім серед ясного неба розбиває мрії, сподівання на їхнє безсмертне майбутнє : вона вирішила більше не чекати такого важливого і бажаного слова. Її серце увесь цей час заполоняв образ давнього, дитячого першого кохання, історії, яка назавжди залишалась у серці, пам’яті, душі, думках. Може, фантастичне, нереальне, казкове, але саме в дитинстві, коли головним були сукні ляльки, сніжки взимку, наполеонівські плани на майбутнє, тоді з’явилося, сплело єство її з його. Наче брат і сестра, «малюки - наречені», Льолин і Болик, вони не розлучалися майже ніколи. Сім’ї дружили між собою і всіляко заохочували дружбу маленьких мрійників. Сміялися, кажучи, що дорослими одружаться, будуть жити щасливо і радісно… Разом до школи, на вулицю, в гості.. Завжди і всюди. Проте, згодом дитинство переходить на вищий щабель долі.. Вона поїхала.. Закружилося, наче забулось, але далеко в серці частиночка калатала все так шалено і божевільно солодко. Згадувала їхні безтурботні дні, забавки, подарунки. Так, він міг чекати годинами, аби маленька красуня нарешті вийшла з ним прогулятися. Ані небо, ані дитинство не дозволило їй втекти : повернулася на минуле місце проживання, опинилась…. Поряд із ним.. Це абсолютно не пояснювалось, окрім…. Доля.. Дивно, ніби у кожного своє життя, проблеми, турботи, але щоразу коли вона зі щемкотом у серці просила його допомогти у тій чи іншій справі – безперечне «так» лунало, як заклинання. Дорослішали, виростали, починали серйозні стосунки(як їм тоді здавалось), а у грудях підсвідомо стукотіло ім’я як її, так і його. Ніби, звичайні підлітки, давні знайомі, не більше. Та коли починали спілкуватися, між ними пролітала сильна блискавка, помітна лише їм Неважливо про що говорити – це було не першочерговим для «давніх знайомих». Спогади про дитячі пустощі, важкість літ, що постали між ними тодішніми і теперішніми, про велике і мале, особисте і загальне.. Була одна особлива річ для обох – касета із записами, зроблена саме у ті чудові дитячі роки. На свято вона вирішила подарувати копію на довгу пам’ять про щасливе минуле, пустощі. Яким було здивування, коли даруючи касету, раптом відчула рідний і щасливий сміх : він дякував, був щиро вражений, та ще раніше,взявши згадати усе, він переписав запис!! Допомагав у будь – чому, коли завгодно. Для неї це було величезною підтримкою. Проте невдовзі, поступово бачачи і чуючи його відношення і почуття, вона почала помічати, що відчуває також не просто подяку, дружні стосунки..!! Це відкриття двоїсто відкрило її для неї : радість, що все ж таки вони почувають одне до одного, розпука, адже поруч - милий, любий і «єдиний». І що, скажете, робити за даної ситуації??
Літо…. Пора жаги полум’яних відчуттів, відпочинку не тільки тіла, а й душі. Це літо вони не забудуть ніколи. Ночі танців, дні чекання.. Остаточно вона зрозуміла своє вагання, коли його забрали на відпочинок. За кілька хвилин до від’їзду, пролунав дзвінок, почувся бажаний голос…. Вона слухала, відповідала…. «Мені.. вже час.. батьки чекають….» Вона відпочивала, але щоразу ловлячи себе на думці, що сумує. Знову дискотека, ніч, чомусь впевнена, що побачить, що вже приїхав. Ось : любий Dj на своєму місці. Очі в пошуках, неспокій на обличчя, де ж вона???? Невже не прийде?! Знайшов!!!! Посмішка засяяла, коли очі зустрілися і сказали воєдино : «Я знаю….» Чомусь вони були впевнені…. Цей чарівно – божевільний вечір став початком, чимось захопливо – зриваючим і теплим на подих. Далі день народження….
Сиджу, стою, пишу, співаю…
В долоні ключик щастя маю…
До мрій ті двері відчиняю,
Які знайшов ти. Мить спиняю…
…Із зорями сонет співаю…
Це почуття зовуть коханням…
Відчули ми його ще зрання,
В дитинстві то було світанням,
Не стало, ні, табу – питанням…
Скільки слів змовчало криком ввечері, але вдень дитинство повернуло їм безтурботність, безмежність мрій. Вечір…. Вони мали бути удвох, лише їхні подихи, порухи світла…. Але, не судилося йому розділити такі прекрасні відчуття, отримані кількома годинами раніше.. Не зняли обов’язків на роботі навіть цього особливого вечора. Їй було погано, ввечері наступного дня і вдень не знаходила собі місця, чомусь тамувала сльозинки подихом, відчувала неспокій; виснажена рано заснула, аби зустрітись уві сні. Він дзвонив, спустошений, сумний, стомлений, зніяковілий. Хотів перепросити, пояснити, поговорити.. Вона спала…. Знову ночі, дискотеки, які були незвичайними : саме відтоді будь – яка музика дарувалася лише їй, виключні пісні, що підкреслювали його думки, почуття. Очі випивали смак довгоочікуваної зустрічі, не відпускаючи погляду з долонь. Відлік незвичайного розпочався : її улюблена пісня стала заключною на всіх без винятку вечірках і надалі. Літо пестило ласкою, наснагою, настроєм, щемом у грудях. Ось, знову щасливе зітхання вечора, його мелодії, звуки знайомої музики…. Вона збиралася на відпочинок, та в останню мить залишилась і мала на крилах передчуття йти із друзями туди, до нього…. За велінням долі гучно лунає музика, досі не досягаючи такої гучності..темно..прохолодно.. чути схлип відчаю.. руде волосся пестить вітерець, заспокоюючи мелодіями рідної присутності. Він не розуміє, чому немає її поряд…. «Напевно, поїхала…» Але чуючи серцем зворотне, ставить ту ж саму пісню…. Несила стримуватися – хвиля солоних крапель струмиться, омиваючи очі, губи, що нестямно повторюють : «Чому?...Чому?... Я поруч…. Із тобою….» Відстань скоротила тугу, заповнюючи нудьгою без нього…. Ще трохи.. Ще трішечки.. Знов у дорогу!! Ще трішки.. Ще трішечки..
Ось і тут, поруч, знову на вечері чекання. Особливо – сповнений таємничості й відкритості, мовчання і розмови очей, рухів.. Усе для неї, лише для цього бажано – нереального створіння. Жодних зайвих порухів слів – лише музика, що мовила серцем, його сутністю. Навіть присутні не роз’єднували танцівницю і Dj ні на мить!! Здавалося, вони – єдине ціле…. Солодкі погляди відповідали ароматом ніжності, терпкувато – медової бурхливості…. Дощ.. Поглинав її, переносячи часточками до нього, аби пригорнути подих коханої….
Усе вирішили, не кажучи ані слова щодо цього. Але…. Почалася школа.. А там.. Її милий Валентинчик.. Так, саме той, що впевнено рішуче бажає боротися, охороняти своє почуття і дівчину. Стоп.. Передчасні самовпевнені думки.. Проте, вона остаточно знала, чого хоче, до чого прагне. Не пояснюючи, відштовхує без права реабілітації.. Не зупиняється, навпаки ще більше розпалюючись, робить усе можливе і неможливе, аби довести почуття коханій дівчині.. Слова, дії, очі – це щось небачене. Він здогадувався, що є суперник і точно відчував ХТО. Ласка, впевненість, біль, кохання сплелися у тугий вузол, давлячи її з його боку. Всі довкола не розуміли, що коїться, адже така казкова пара, такі почуття, разом.. Проте, раптова відчуженість з її боку, навіть небажання щось пояснювати. Лише зазирнувши в пекельний полон його безодні очей, одразу розумієш : людина шалено страждає, не усвідомлюючи, що сталось??!! Йому було все одно, хто знаходиться поруч : вчителі, друзі, друг – суперник, чужі, «псевдо - дівчина», (крок безвихідності, аби розбудити свою кохану )- казав шалено – божевільні, а головне відверті речі, брав на руки, натякав на минулі незабутні миті, їхні миті!! Не діяло.. Вона ще більше ставала холодною, недосяжною. Наступний крок – несвідомого питання»Чому??» Вона присвятила пісню своєму принцу, дивилася прямо у вічі, що після виступу він не тямив себе від щастя. І знав : «100% ми створені лише один для одного!!» Не міг витримати такого удару закоханий Ромео : ввечері, коли всі пішли святкувати, він сідає поруч друга – суперника, який не може приховувати щастя, радості від подарованого. Вона не розуміє, що коїться, намагається роз’єднати тандем минулого і майбутнього, але він цупко тримається за щасливчика.. Вечір зруйновано.. Замість фантастичного розуміння «давніх знайомих», вона тріпається, наче птаха біля пастки, він не може звільнитися від «щирого товариша». Фінальна нота : бажаючи бути поряд, вони все ж таки знаходять одне одного, але із друзями, розмовляють, наче про все, та водночас про своє…. Ще пару фраз на протязі вечора з посмішкою – він іде, ледве стримуючи сльози і неспокій.. Що сталося?? Не розуміє словами, але відчуває серцем : минуле поклало тавро на світле і жадане майбутнє : таки поговорили «по душах». Натомість Валентинчик починає посміхатися, не приховуючи задоволення. Так, це його справа. Все байдуже, все одно, ніяк….. Він впевнено проводить разом з іншими додому, натомість їй хочеться лише одного : не чути і не бачити його вдоволеного обличчя, а подзвонити, з’ясувати, що саме сказано, що кинджалом встромилось у їхнє незаймане щастя??!! Не спить…. Дзвонить подрузі…. Просить вночі негайно вийти.. Подруга пропонує наступне : вдень зустрітися з милим і поговорити, розставляючи знаки. Але чомусь вона сама не йде.. А варто було б.. Потім зрозуміє, що скоїла невиправну помилку. Проте..
Ось той момент, коли серце вистрибує, хвилює кров, не дає думати тверезо. Дзвінок у двері…. Летить, наче із крилами…. Подруга….»Ну що????»Який вирок їх почуттю?? Усе, що міг, він зробив, аби ця пара друзів дитинства не була разом. Звичайно, не сказав, що саме йому сказав «добрий друг», але єдине було зрозумілим : це збило з ніг і нерішучість, страх бути знищеним взяли верх. Так, його почуття – чиста правда, але стосунки зараз приречені на розлуку : ще пів року – вона поїде вчитися, а він залишиться тут. Несерйозні відносини – не для них, бо можуть розбити їх таку дорогу дружбу.. Вона не могла прийти до тями…. «Ніщо неважливе, усіх не хочу бачити, лише він…. Що такого почув?? Він боїться…Я знаю, відчуваю : страх, що непотрібний мені, невпевнений, що така «залізна леді» помітить його…. Чому???? Усе ж було чудово!!» Доки …. Не з’явився подих льодяного минулого для неї – колишнього «неофіційного хлопця»!! Невже їй не можна бути просто щасливою, як у казці?? Невже примари зі сторінок закресленого топтатимуть і надалі усе на своєму шляху????
Чи ненавиділа вона свого колишнього?? Не розуміла?! Як можна після всього, що в них було, отак розчавити таке близьке їй щастя?? Але ж він кохає, ось чому і зважився на останній крок(розмови із другом – її коханням). Не хотіла бачити нікого, а особливо його., винуватця розірваної долі на шматки. Але чомусь всередині благало : почуття, що відчуває до неї друг дитинства, - істинні, незірвані. Все ж таки кохає…. Так, це помічали, але, що сказане, те сказане. Хай там як важко їм обом, але їхні шляхи різні : його – тут, її – там. Допомога, як і раніше, не змінювала своєї відповіді : «так». Зрештою, винна у тому, що не пояснила хлопцеві, не оголосила про розлучення до того, як пірнати з іншим у коловорот життєвого блакитного голосу задоволення – любові. Все…. Та тиск колишнього не припинявся : він ходив опущений, сумний, розбитий об брили почуття, яке не зникало, а навпаки благало на існування. Нічого не діяло на неї : ані солодкі слова, народжені в очах відчаю, ані освідчення, ані роздратування. Що робити ще він не знав. Саме в цю, здавалося б, останню мить розпуки, на сцені з – за лаштунків другого плану з’являється брат, друг, що вже не може і надалі дивитися, як страждає закоханий, і вдається до рокової витівки, яка різаком пройшлася по життєпису героїні. Саме у хвилини, коли у «друзів дитинства» вийшло непорозуміння, маленьке, але чомусь їй хотілося поставити крапку і не повертатися до даного питання. Через свою емоційність, імпульсивність долоні життя страждали опіками миттєвого розриву, нерозуміння нею людей, що знаходилися поруч. Відповідний момент, доречні слова, сприятлива атмосфера…. Він побачив, що його руде янголятко на межі. Якби усе вийшло трішечки пізніше, не сталося б наступного : вибачення переплелось у мереживо співчуття, його руки благально простягались, аби пригорнути до себе, очі виводили скерцо розуміння, голос сповивав теплом. Вона відштовхувала намагання повернути втрачене. Але…. Все те скріпилося подарунком : рожевим ведмежатком, яке було завжди поруч і свідчило про відновлення стосунків. Ще місяці вони існуватимуть разом, та можливо краще було б, якби того дня вона не стала безпомічною і несилою відбивати прохання пробачення.
Новий етап стосунків із Валентинчиком заполоняв цілковито. Нарешті знову поруч. Нарешті знову дозволено купатися в безмежності очей коханої, догоджати їй, обіймати, дивувати, говорити…. Вони стояли на вулиці, друзі, розуміючи, залишили їх наодинці, проте він ще не міг повністю повірити, оговтатися від колишніх колючок і відмов. Тому і тепер таїлися побоювання, що і зараз його відштовхнуть, відмовлять. Подався до дверей, шукаючи решту, не зводячи очей з руденької. Але її очі й голос впевнено дали зрозуміти : згідна, аби завойовували, пестили увагою і ласкою, запитуючи : «Невже ти залишиш мене саму отут??» Лише натякнути на дозвіл бути поруч – він миттєво із великою обережністю(ніби у руках крихітний, тендітний ювелірний виріб) оповив за плечі, м’яко ведучи своє щастя за руки поруч. Очі сяяли тисячею бліків діаманту. Далі й далі, більше й більше!!
Але щось не давало спокою : постійно виникала з небуття якась причина, що не дозволяла бути повністю разом. Вона не могла забути друга дитинства, тоді як він не міг спокійно спостерігати за щасливою парою і уникав їх присутності. Чомусь колючі фрази, дії, що збивали з повного розуміння усіх, а особливо Валентинчик, все частіше мали місце в їхніх стосунках. Чого хотіла?? Офіційності, аби він підійшов, запропонував зустрічатися(тоді як усі просто були впевнені, що це зроблено давно). Але страх, незрозумілий їй страх сповивав партнера міцніше. Тоді у голівоньці зароджується цікава ідея : піти разом до лісу, на їхню лавочку, (там, де вночі їхні погляди благали поцілунку душ),поговорити, порозуміння. До того усе чудове, ніби стрічкою, лягало у коси : проводжання додому, ходіння разом, зокрема і на олімпіади, які вони своїми розмовами, усмішками, почуттями зривали, але вчителі, звичайно, поблажливо закривали очі, так як розуміли – закохані.
Минуле – листя в дім до мене лине
У гості йде непрошеним гінцем.
І витівки панянки Мельпомени
Сердечним краючим вві сні вінцем
Ні на хвилину не лишають.
В собі збагнула все й одразу,
Хотіла впевнитись… Проте проблем
Не обминули все ж ні разу...
Саме в цей день у них повинна відбутися репетиція пісні. Вона відпустила усіх раніше, готуючи себе до зустрічі. Це була осінь.. Дивовижна забаганка з її золотавим дощем листя, обіймаючи теплом подиху…. В цю мить.. в її розквітлі хвилини.. Він ішов назустріч їй, посміхаючись і щось подумки готуючи.. Слова.. погляди.. посмішки.. рухи.. «Закрий очі….» - сказала багатозначно.. «Для чого??» - щось підозрюючи почулось. Закрив очі, дав руку, пішов слідом, навіть не здогадуючись, що ці миті єдині і ніколи вже неповторні…. Ліс, зачарований любов’ю кольорів, відтінків, що глумливо бавляться на кожному листочку, звуків, що лірикою поглинають душу людини простої, а надто закоханого. Ноги самі понесли на те місце.. «Пішли на нашу лавочку??» Вона послідкувала за покликом…. Серця? Душі? Амбітності? Хтозна.. Нектар погляду напував келихом близькості милої, співочий сміх заполоняв куточки всесвіту його душі, слова трунком зваблювали останні міліметри свідомості.. Казка?? Сон?? Ахіллесова п’ята?? Нитка життєпису – річ дивовижна, з усіма бліками то яскраво – палаючого, то блідо – зникаючого. Розказала казку, головними героями якої – він і вона. Усе зрозумів : і натяки, і недокінчені думки, і їхні бажання. Провів додому, лишаючись поглядом на її обличчі, у бажано – недосяжних очах. Здавалося б, після такої містерії відкритого почуття, - лише світлі дні щастя. Але поведінка героїні шокувала, а точніше, вдарила кинджалом : наче нічого не сталося, наче взагалі незнайомі. Такі шалені перепади – все і раптом нічого – людей, що витримають подібне – одиниці на мільйон. Ще безліч безглуздих образ, колючих дій витримало це почуття. Він почав робити одну помилку за іншою : сказав, що має дівчину(абсурд, так як вона - єдина для нього), незрозумілий страх, що не пояснювався. Наступне, що поклало на лопатки – поїздка, в якій вони, наче вже окремо – разом. Вона абсолютно не зважала на його присутність. Хороший друг, який зачаїв до неї почуття, зрозумів і допоміг не думати ні про що погане.
Обійми, за руку, відрадні фрази – він не міг повірити очам. Дорогу додому, проспала на плечі друга, цілковито не підозрюючи, що в цей момент Валентинчик ділиться розпачем з подругою : «Що вона робить?? Що це означає?? Я не залізний!!!» прогулянки під дощем , зорями : він окремо , вона окремо. Не витримав і першим пішов додому. Щось недоказане відкрило дихання у їхніх стосунках. Наближалося свято, вони групою мали виступати, співаючи пісню. Так вийшло, що слова як ніколи підходили їм : «Я потерплю…. Ти потерпи ще трохи….» Ці незабутні миті яскраво видавали їх : всі не переставали дивуватися жагучій чуттєвій ноті, як складала свої неповторні мелодії спілкування жестами, поглядами. Все, останній день.. останні репетиції, вона, як завжди, нервує перед показом зовсім нового і незвичайного. Він це відчуває як ніхто інший. Чомусь саме на ньому і відривається її нервовість, невдоволеність то звуком, то рухами, то постановкою. Старається розрядити обстановку, жартує, дивиться в очі, заспокоюючи подихом – не виходить. «Не дивися на мене так : ще мить – і я згорю, перетворюючись на попіл.» Так воно і сталося…. Її намагаються зупинити : «Що ти робиш?? Своїми руками давиш зашморгом кохання, розуміння!! Зупинися!!!!» Не діє. Що сталось і коли, не оговталася : раптом на його місці брат, співає, виконує настанови хореографа. Де?? Що?? Чому?? Очі сумом відповідають : «Так, мила, я згорів.» Пам'ять повертає на день назад, туди, на , коли усе чудово, почуття б’ють ключем, має вийти шедевр. Вона сидить, про щось сперечається…. Не опам’яталась, як раптом музику заглушує фраза : «Ти потерпи ще трішки : я люблю тебе!!..»
Очі сонно відкривають зорі,
Із – за гір співає місяць – молодик.
Закохавшись, бурі сивочолі,
Не забудуть доторку повік.
Десь блукає місячна соната :
Її руки простягнулись дивно вдаль.
Лицар – сніг вдягнув блискучі лати
І шепоче мовчки віри пастораль….
Миттєво переключається на слова пісні, продовжує у жадані очі коханої. Всі у захваті(залишилися лише учасники групи : брат і подруга), схвальні відгуки. Вона не розуміє що коїться!! Продовжує давитися, знаходитись у полоні темно – карої безодні…. Чому ж наступного дня, коли цією піснею нарешті освідчується, залишає усе???? Її сил терпіти, розуміти, вибачати БІЛЬШЕ НЕМАЄ. Чи було кохання?? Сумніваюсь, але хтозна….
Ця історія залишилася недописаною, адже він, приховуючи шалено продовжував кохати, повсюдно спостерігати за нею, нервувати чуючи, що зустрічається з іншим…. Тоді, на її думку, розпочалася чорна смуга її долі. Але зовсім скоро дякуватиме саме за такий розвиток подій…. Раптом погляд потрапляє на юнака з їхньої компанії, раніше друга. Чомусь за порухом чаклунки їхні душі відізвалися, забуваючи минуле. Вона подобалася йому ще раніше, але (як і всі інші) не міг показати це, адже головне дружба…. Сміх, дотепні жарти, репетиції, прогулянки, проводжання додому – їм було легко поруч.. Та коли він почав серйозно претендувати на її серце, миттєво ввімкнулася система колючок. На запитання чи чекати , відповіла : «Мене проведуть.» Що в такому випадку може зробити хлопець?? Піти. Так, він їй подобався, розповіді, прогулянки, святкування. Але щось підсвідомо відштовхувало від такої пропозиції.. Чому?? Не знала, а власне, і не хотіла …. Саме ці відносини були легкими, не зобов’язуючими. Хотів більшого – серйозного. От і знайшов (перепрошую) «серйозне» .. На новорічному святі повна свобода обраниці давила сумом не тільки його, а й…. Валентинчик. Цікаво спостерігати стороннім на тандем розчулених своєю безпорадністю сердець. Вона ж веселилася, насолоджувалася останніми хвилинами дитячої безтурботності. Раптом його запрошують на танець, нехотя погоджується. Раз, другий, третій…. Захоплений чорними силами пітьми, зрозуміє свою помилку дуже скоро..(можливо, зазираючи у майбуття, він віднайшов свою точку відліку на все життя.. А вона щиро раділа за віднайдене щастя цих людей).
Падолистом уквітчалася земля,
Та чар – злетом заколише ген поля.
Все те плине у поезію думок,
Тільки серце вже закрили на замок.
Її це аж ніяк не засмутило. Лише образа чавила спокій : невже такі хлопці не можуть знайти щось суттєвіше, ефективніше?? Та не більше. Кожен живе так, як того бажає. Ось і Новий рік….. Приготування.. Дивно, але домовилися святкувати разом : він сказав, що неодмінно прийде уз хлопцями, стовідсотково. Їй було байдуже, як потім з’ясувалося. Тоді, рівно опівночі, коли побажання, бризки шампанського полонили квартиру, героїня сиділа….. з телефоном у руках. Цікавий випадок забаг саме зараз розсипати, розплести тенета сповиваючої дійсності – казки…. Надалі вона згадуватиме цю мить, як збіг подій, що потягли за собою солодкі , медово – терпкуваті дні, оперезані несподіваністю, бездумністю, можливо, і почуттями….Шість місяців потаємності ідилії…. Знайомство саме по собі було непростим : знайшли одне одного по телефону. Спочатку їй це нагадувало появу нового друга, проте згодом усе невиправно змінювалося. День за днем, ніч за ніччю вони не могли відірватися від телефонних слухавок.
Тобі болить.. Біль б’є у скроні!!
Тобі болить.. Що можу я??
Далеко ти.. Якби долоні
Дістали біль твій, що співа!!!!!
Усе не спить…. Благають зорі,
Щоб поруч була ласка та…..
Усе не спить…. На видноколі
Кричить неспокоєм сльоза…..
Чого вона чекала від цієї миті невблаганності непередбачення? Цього її почуття не бажали розкривати. Чи було це звичайним захопленням віднаходити щось нове і незвичайне або ж потреба у розумінні бузково – чаруючого співу молитви?? Де тепер шукати відголосків тієї доби??
Почувши його голос заспокоєння, визволення з буденної барви швидкоплинності, розум вже таємно усвідомлював жар прийдешнього…. Поступово занурюючись у перифрази безхмарної безодні, вони ледь помітно залишали дарунки ночі денному світлу.. Вона блукала мерехтінням повідомлень, обійм голосу – полону, тоді як його літери все частіше з’являлися на полотні усвідомлення чогось знайомого, проте надзвичайно далеко нестримного(її світ впізнає ці акорди пізніше).. Освідчення та пропозиція обміркувати подальші відносини відносили їх до іншої країни поривань. І хтозна, що доля погодилася б дати до їх ніг, якби не Небеса, котрі остаточно вирішили не заводити її у нетрі омани бурштиновими краплями дощу світання..
Сама розірвала стібки перетворення реальності у візерунок можливої містерії і навпаки.. Десь далеко у душі відчувала, що це не той зорепад, якого відважно воліло її серденько.. Не дарма..
Чомусь кажуть, що на доведенні аксіоми втрачають свою суть(так як не потребують підтвердження),але натура розперезаної свічки невпинно твердитиме, що саме цей вітроспин і є тим виходом, який покладе початок розумінню ілюзій душі. Це був юнак, якого життя так і бажало назвати сонцем.. Намагання отримати переконання порятунку, свіжого вітерцю закінчилися початком нової історії.. Період, коли душа мандрує закутками пройденого і пережитого.. Обійми скоротили період пошуку.. Постійна присутність і затишок робили справу, гідну шани діамантів : такі бурхливі зустрічі, оперезані теплом невпевненості.. Заколише навіть витривалість у колисці цілковитої безвідповідальності…. Минали краплі днів, тижнів, місяців, як раптом для себе її постать не прийняла відлуння і безпосередньої відчайдушності.. Робити слід було негайно імплантацію дистанції у поєднанні розмежування.. Болючі моменти закарбували ті стрічки у надії, невпевненому доторку повік до щастя, яке виявлялося не його.. Це тягар суму і розвіяного стану по піщинках не давав залишитися друзями або ж знайомими із світлими спогадами місяцевої пори….
Новизна сочилася з кожної тріщинки дня. Все сприймалося інакше, невідвідано, небачено. Окуляри звичності змінювалися геть іншим світосприйняттям – бажанням знайти серед бруду відчуженості, вторинності нотки, струни рідного. Пошук невпинно породжував пережиті миті солодкості – гіркоти, бажаності – невпевненості. Її тримало невидимою прозорою ниточкою щось незрозуміло важливе і природне. Тому спроби відходу стежкою назад закінчувалися фіаско. Дякувати Богу, що вони обривалися саме так, а не інакше. Вливаючи нову яскравість блиску минулих колізій «почуття» у пройдені стосунки, жадалось чогось до болю знайомого, а найголовніше, судженого у хмарах. Чого бажала її лебідка щастя?? Абсолютно небагато : аби сприймали такою, яка є, поважали в ній, насамперед, вольову і незалежну особистість, проте найбажанішим був секрет, віднайдення «ключика» розуміння цієї скрижалі – квітки. Здавалося б, аж нітрішки не важко, проте…. Миттєвості спину поволі відставали, робилися непримітними. Дорога петляла пошуком свідомого – бажаного.
Краплина світочу плекання
Вустами спогаду літа.
Вогнями краю деннотканна
Зв’язала повістю свята.
Дорога долі опівнічна
Вела щасливістю взяття.
«Нема кохання» - справа звична.
Та тільки ж як це назива??
Такі подібні стріли сміху
В словах суміжності співа.
Дитячість світла, вітру втіха
Квапливість зовсім тут німа.
Чомусь так дивно життя звертає наші стежки, нерідко обираючи найнеймовірніші повороти коловороту. На цей раз її рамка заповнювалась миттєвостями, звичайними знайомствами. Нові риси, гнучкі списи.. Усе звивалося змієподібною шлейкою далечі. Чи чекала вона подібного?? Не думаю. Зачинила двері дитинства, розуміючи лише дружні ноти відносин. Раптово, несподівано, вихором, штормом увірвалося минуле в таке непередбачуване теперішнє. Її основа, опора під ногами і розуміння того, що прискорювало свої темпи неминуче, линуло від неї. Думки, обійми, знання, світання підводили її до нього. Чому?? Чому доля зіштовхувала їх, з’єднувала на короткий проміжок часу, зітхання, а потім….. розводила. Цікаво : вони вже були впевнені, що ніколи не зустрінуть минуле і не відтворять його у теперішнє, а надто, майбутнє.
Та все ж знову і знову, гойдалися між минулим і майбутнім, існуючи в паралельному теперішньому. Вкотре зустріли виклик долі. Були їй вдячні за такий неочікуваний шанс….. Її голова паморочилася раптовістю і наростанням. Знала лише одне – це не є просто збігом. Дедалі ставало болючішим віддавати стосунки часу, терпінню. Неначе водоспадом осліпило радісними краплями друзів дитинства далеко не дружніми, на перший погляд, кольорами.
«Тепло передається з рук у руки і не лише з рук, і не лише у руки….» Що ще можна писати?... Він зробив небо із зірками на землі, оповив світлом і розумінням. Пошук зупинився, відмовляючись продовжувати власний шлях. Її розуміли, сприймали такою, якою вона була, знали її !!!! Це той букет візерунку, який необхідністю дарувався. Більше нічого не потрібно. Чудовий тандем світлого розуміння і почуття….
Знову тамуючий удар благав на існування! Навіщо??!! Її вуста кричали мовчанням боже вільності .Вперше за всі фотокартки, їх існування у рамці серце і мова були готові вимовити : «Кохаю….. Люблю….» Ці слова росли з першого погляду ще малюків – карапузиків. Несвідомо благаючи на присутність і усвідомлення, таємно зростали, плекали взаємозв’язок.
«Все будет хорошо…. У тебя, у меня, у нас……………..но……. потом……. Чуть позже….» Терпіння?!?! Біль цього «щастя» палив скроні абсурдністю……
Вони жили разом у паралельному теперішньому, можливо, очікуючи, а можливо, знаючи, що знову…. Колись…. Як раніше…. Доля розсудить шанс зустрічі…. Цей епізод вони відклали, як річ, яку придбали, щось потрібне відклало її на далі, у більш сприятливі умови для зросту, плекання і розквітання..
Чи це був свідомий зойк перестороги, наляканості світлою картиною омріяної і існуючої реальності.. Вона боялася признатися собі у тім, що потяг світлого бив струменем, незважаючи на переваги .. серце буяло ароматом тонкощів, кохання поцілунків, далекоглядністю миттєвостей.. її лякало слово «Кохаю».. Шукала підтексти, переглядала слайди почуттів, намагалась довести протилежне серцю думок, слів, переконань. Била стібки проникнення правди до закутків вибудованої (як їй хотілось вірити і вторити) перевіреної моделі поведінки присутності відчуття небувалості.. Вона програла цей бій, можливо, погоджуючись із результатом вже першомиттєво, але супротивилася, бажала віднайти хоча б піщиночку для осквернення доказів життя. Для чого???? Аби розвіяти, як попіл, своє щастя присутності і багатосяйності по вітру плачу???? Навіщо перевірка неіснуючого шансу довести спротив існуючому?? Непотрібне…. Лише почуття, потяг із нефритовою ниточкою безлічі подарунків свічада оновлення, присвячення, віднайдення, некваплення….
…. Історія спогадів нерідко підміняє реальне бажаним, світле темним або навпаки, анітрохи не задумуючись над тим, що саме той легко – морський відтінок замість блакитно – світлого занапастить і змінить вектор зближень, переживань, поривань, занепокоєнь…. «Хто винен ?» - може запитаєте ви ..Тут немає винуватців.. Лише випадкові гості, які своєю появою розмежували світ бажаний і неймовірно близький.. Чи це гарячка у супокої безпосередності?? Чи надія на вічний спокій у буденному коловороті вороття?? Можливо, мереживо слів та думок, абсолютно не пов’язаних ані між собою, ані як інакше….
Так важко часом зрозуміти людину, наперед вже знаючи що і як вона нам розкаже, покаже, відкриє. Примха?? Неволя тіла?? Темперамент серця?? Буденність щастя?? Як завгодно…. але… суть єдина і значно заплутаніша, аніж здається на перший погляд .. Лише крапки.. безліч крапок, які нерідко перетворюються на коми, знаки питання, оклику, риторичності.. Розумію, все це схоже на щоденник навіженої.. Але, пробачте, чи бачили ви жінку, у єстві якої прибуває…. кохання(невже нарешті зізналася і погодилася з цим??!!), повністю, беззаперечно тверезою.. Так?? Повірте, ця істота не знає почуття, яке почуває і пишається у банальних фразах : «Я люблю!!!! Це так фантастично.. Я люблю!!!! Я люблю!!!!! Я люблю!! Я люблю!! Я люблю!!!! Я люблю!!» НІ!!!! Ц е і є доказ абсолютної не контрольованості і неосвіченості у цій галузі.. Привід до пафосу, до самопідвищення.. Ось як розшифровуються ці миттєві промені..
«Як тоді реагує справді закохана людина на стан поєднання сердець??» Запитання зрозуміле, але недоречне, недолуге. Якщо кохання розливається по внутрішньому світу, його неможливо і непотрібно виставляти назовні, як на продаж.. Слова не мають такої сили і ваги, а головне, права катувати будь – яке почуття, а надто, подібне. І не має значення як саме ти захочеш висловити своє самопочуття, проте ні в якому разі не безглуздими словами!!!! Погоджуйтесь або ні…. Для неї це не мало ніякого значення : мала свої погляди щодо цього. Нехай.. Нехай усе поривається полонити, забруднити святом щоденності, але душу зґвалтувати примушенням слухати що миттєві слова нерозуміння – приниження.
РЕКВІЄМ ЗАБУТОМУ КОХАННЮ
Ноти створюють шедеври, без яких не можна жить…
Реквієм – ось це зізнання небуття, буття, що сном умить
Казкою стає німою… сім сердець, сім слів… Ось ноти :
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі – почуття доріжка з гроту…
«До» - і погляд в душу так поцілив, що бажаєш одного :
Буть лиш тут, лиш поглядом його.
Нота проміжку шукання до і після рандеву,
Страшно трохи крок зробити в чар – незнання, у пітьму…
«Ре»… в душу посилає тремкіт золота дощів :
Сліз полону, срібла раю невблаганності біг – днів.
З нею все пришвидшує крок па,
І тепер серденько стукотить : «Ти не одна…»
«Мі» розказує історію цього роману,
Нахиля його до твого диво – стану…
Очі вже всевладні, усмішкою сяє
Пурпур – платина.. струною грає.
«Фа» сплело разом половинки мрій,
Почуття – багаття : ми належим до стихій.
Це Ренесанс, час протидії надто владно
Нас обійняв тоді. Протистояти марно…
«Соль» нагадала, що усе прекрасне грає,
Переливається мережкою, срібло – плаєм.
І очі в очі… подих огорта теплом обійми,
А ТИ ВЖЕ МРІЄШ, ЩО ТЕБЕ НЕ ЗВІЛЬНЯТЬ.
«Ля» спогад про минуле дала знов.
І швидко багряніє, б’є у скроні моя кров.
А може, що було давно, те моя доля?
А може, поруч з ним мені лише неволя?
Та «Сі» перечить страху підсвідомого «якщо»…
Ти вже кохаєш, так навіщо нам воно?
І помаранчеве нерозуміння враз між нами
Ляга на мрії обважнілими рядками.
Ось і причина реквієм писать забутому коханню,
Напевно, разом не радіємо удвох бурштин – світанню...
Палить вогнем душа і серце двох заплутаних ідей,
Лишень «якщо» долоні потира, гасить кохання квіт свічей…
Але остання нота є ще і досі
«До» поєдна очей щоденні роси,
З'єднає, знаю, срібло – сльози.
Ось так реквієм ти замінив на оду щастю,
Коханню першому, нічних світил причастю.
Так возз’єднались два закоханих створіння,
Знов запалили сім свічок та їх горіння.
