Я не пам’ятаю, чи сумували дерева іншими веснами, та цієї вони стояли в якісь метафізичній зажурі. Ночами, коли дощ вистукував тонким пальцями по моєму вікні (думаю, «Місячну сонату»), мені снилося, що вони плачуть. Простягають до мене голе чорне гілляччя, немов благають, «Заховай нас, ми такі не захищенні». І всі березневі ночі (31 ніч підряд) я ховала дерева від світу. Потім світ знайшов заховані у ночах дерева. Ще один мій геніальний проект зазнав краху. І я знову навчилася спати.
Та мені більше не снилися сни, тому я переглядала фотографії. Старі затерті знимки, нові не затерті знимки, якісні й неякісні. Плоскі люди посміхалися, кривилися, знущалися, інколи жартували, частіше плакали. Колись фотографували мерців – знимки спокою. Моя баба казала, що не можна складати разом знимки живих і мертвих. У мене вони всі були на одній купі. Я знала, що усі вони мертві. Тому й розглядала знимки.
Прабабця, яку в нашому селі вважали відьмою (вона знала, що давати корові пити, коли та отелилася, і мала тисячу котів), на всіх картинках була з посмішкою, ледь помітною на тонких губах, але та посмішка-насмішка била з чорних колючих очей.
Коли я народилася (був квітень і саме гримнув Чорнобиль, інколи я думаю, що це сталося через мене, і почуваю себе винною) прабаба була уже старою. Її звали Марією, але в селі називали її Марцею. Вона любили сиділа біля хати, маленька, худа, запнута у вічну картату хустку, і завжди - у трьох спідницях та фартусі. Тієї весни баба Марця за старою традицією сиділа під хатою на низькому дерев’яному стільчику, навколо неї, як свита придворних біля трону королеви, крутилася вся тисяча її котів (як баба померла, коти зникли з нашого двору і більше ніколи не велися), тримала на руках свою першу й останню правнучку і, коли дитина плакала, запихала їй в ротик обмотаний куском марлі цукор. Вона не знала казок. Але життя у неї було довгим. А до дитини треба було говорити. Дитина була єдиним радісним трафунком в історії сім`ї за останні два роки. Тому починала вона розмову з латинських слів, знанням яких дуже пишалася, навіть більше, ніж знанням призначення свічки-громовиці чи першого знесеного куркою яйця. Бо через ті латинські слова її мало не вдочерила одна польська пані в часи Першої світової. Але моя прапрабаба не віддала мою прабабу полячці. І Марця залишилася в селі, вийшла за мого прадіда, який хоч і був бандерівцем, але, як і всі мужики, – по сумісництву козлом. Про прадіда я майже нічого не знаю – заборонена тема. А от його прапрадід Іван був персоною значущою, він мав два метри росту. І на старість (десь під дев’ятий десяток) любив, спершись на паркан, курити самокрутки й виглядати перехожих. І того, хто не казав йому «Слава Йсу», дід без будь-яких слів бив в шию. Тому його не любили і поважали. Та Іван помер задовго до мого народження, тому, коли вітаюся, кажу «Добрий день» чи «Привіт».
Часто Марці приносили ще одну дитину – сусідського хлопчика, старшого від її правнучки на один місяць і один день. Його звали Іваном, як і його діда і прапрапрапрадіда. Якщо перший Іван мав два метри зросту, другий - сто вісімдесят сантиметрів, то третій доріс тільки до метра шістдесяти п’яти. Але тоді ні Марця, ні я того ще знати не могли. Малюк був не довгий, але широкий, вдвічі ширший, ніж я. Але, оскільки він був моїм далеким дядьком, мені довелося його полюбити. Він також любив мене, але потім більше, ніж мене, полюбив кабачки, які дід Іван приносив з городу, щоб годувати свиней. Називав їх своїми коровами, корови час від часу, тобто через кожну годину, хворіли. І нам доводилося їх рятувати – робити операції. Після медичного втручання кабачки не були уже ні коровами, ні кабачками, що дуже не подобалося дідові Івану, і він бігав за нами навколо хати з палицею, якою відганяв корову на пашу. Але за весь час нашої хірургічної практики йому жодного разу не вдалося нас зловити. Правда дід все ж таки переміг нас. Помер пізніше, ніж нам набридло красти у нього кабачки.
Бабу Марцю нам також не вдалося обіграти. Померла вона якраз тоді, коли ми вже знали всі історії з її життя напам’ять. Особливо нам подобалося про австрійського жандарма, який пішов купатися на річку, і там до нього заговорив місцевий Водяник. Водяник нам подобався, бо нєфік було якимось австріякам купатися в нашій річці в часи Першої світової. Так от, той жандарм тікав з річки в чому народила його мати-австрійка полями, коли люди копали картоплю. Все село сміялося з нього ще років сто, і більше ніхто й ніколи у нас не боявся австріяк.
А от історії про білого пса без голови ми боялися. Але баба Марця розказувала її найчастіше. Так от, той пес, по ідеї, жив біля мосту, через який мені доводилося проходити, повертаючись з дискотеки. Правда, бабця запевняла, що пес не зачепить тебе, якщо до нього не гавкнути, але, хто його зна, чи не змінилась його манера поведінки за останні вісімдесят років. Тому цей факт мав неабияке значення для мого статевого життя. Мусила погоджуватися на всі зустрічні пропозиція провести додому, бо того пса боялася більше, ніж хлопців. Правда до шістнадцяти років додому ми поверталися разом з Іваном. Та потім він знайшов собі даму серця, і вона, запідозривши щось інтимне в плані інтимності в наших стосунках, заборонила йому зі мною спілкуватися і повидаляла мої номери з його мобільника. Тому його фотки також на купці з мертвими.
Колись, до того трафунку з деревами, мене лякали знимки. Але зараз мені кілька місяців і мама тримає на руках білий сповиток під чорно-білими лозами винограду. Мама ще молода, з лагідними світлими кучерями, я ж знала її з вічною хімією а-ля радянська жінка. Мамина мама, моя бабця Слава, струнка, немов дівчина (вона завжди була найкрасивішою серед жінок нашої сім`ї), тримає мене на руках на похороні Іванової прабабці. Тато - у нього мої очі і він трохи старший, ніж я зараз, - тримає мене на руках під вишнею, яку посадив для мами через два тижні після мого народження. Посадив за те, що вона не назвала мене Віточкою ( я б їй також подарувала за це вишню), а дала ім’я його матері, котра не дочекалась на мене кілька місяців. Ми з Іваном – дворічні малюки, я сиджу на його новому «Гномику», а він тримається не велосипеда, який я так нахабно загарбала по праву прекрасної статі, хоча яка там прекрасна стать у два роки, а моєї руки. Вони всі торкаються мене. Кажуть, що людину потрібно обіймати не менше восьми разів на день, тоді вона почуватиметься захищеною. Я торкаюсь їхніх чорно-білих облич, рук, волосся. Зі мною вони захищені. На світанку я заховаю їх усіх в коробку з-під нових чорних чоботів і запхну під ліжко. Їх ніхто не знайде й не образить. А я прокинуся. Бо тільки той, хто прокинувся, може заснути знову.
