Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47259
Рецензій: 91980

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Психопомпа

© Владислав Неживий, 19-03-2008
Він затиснув газ ледь не до кінця і зараз стрілою нісся додому, до міста з якого втік ще п’ятнадцять років тому. Було трохи за північ, тож траса була пустою, лише декілька разів йому назустріч пролітали такі самі як він скажені, що поспішали додому. Спочатку він їхав спокійно, та коли проминув аеропорт і вискочив на автотрасу, його ніби зсудомило. Він мов скажений тиснув і тиснув на газ, розганяючи машину до немислимої швидкості.
В очах яскраво спалахнула картинка – він кидає кермо вбік і автомобіль злітає з вузької смужки дороги та сторчма падає на землю, котиться вниз, зминаючись як бляшанка з пива. На такій швидкості це було б миттєво. Він втиснув педаль в підлогу і заплющивши очі відпустив кермо. Мотор надсадно заревів, набираючи обертів на всі свої дві з половиною сотні кінських сил. Він так і не зрозумів, скільки часу минуло, секунди три чи може хвилина та коли він їх розплющив то побачив, що машина не злетіла в кювет за законом жанра, а їде далі просто по білій смузі. Він потягнув кермо вбік і повернувся на свою смугу та скинув швидкість. За мить, коли стрілка впала до півтори сотні кілометрів, справа пролетів знак села, чи то Мирне, чи Щасливе, якась із ідіотських назв ще радянських часів. За пару кілометрів він звернув наліво і ще через декілька хвилин вискочив знак “Милотин — 946”. Він майже приїхав.
Насправді від столиці до його малої батьківщини було не так далеко, кілометрів шістдесят, може трохи більше. Але ще тоді, в дев’яностих, він поїхав звідти навчатися. І не повернувся назад. Жодного разу. Мабуть він не хотів зізнаватися в цьому, але йому було неприємно бачити своє минуле, він втік звідси і спробував забути. Тим більше, що робота в міліції цьому ніби то сприяла.
Спочатку лейтенант у відділенні. Потім старший. Потім капітан, а зараз вже майор. Перевівся у прокуратуру і став слідчим. Не те, щоб йому подобалась ця робота, та вона була варта його. Яким був він, така і його робота. Не може м’яка людина працювати з лайном цивілізації, найгіршими її представниками. Для цього потрібен хтось такий самий, може трохи кращий.
Зараз спогади хвилями накочувались на нього. Шкільні роки, друзі з якими він давно вже втратив будь які контакти. Місця, де вони гуляли, де пиячили. І як одного разу все змінилося. Чорт! Він струсив головою, відганяючи якісь неясні спогади, що вперто не хотіли виринати назовні. Іван натиснув на газ, знову розганяючи автомобіль, мабуть сподіваючись що всі темні думки залишаться позаду в темряві.
Біля самого міста, під постом автоінспекції, стояв одинокий даішник, що не зважаючи на дощ та слякоть замахав своїм жезлом та спинив його. Постовий мить постояв на місці, але побачивши, що водій не збирається до нього виходити, підбіг і постукав у скло. Іван опустив шибу та показав службове посвідчення. Сержант змірив його поглядом, але побачивши звання мовчки козирнув і побіг калюжами назад на свій пост.
Він не глушив двигуна, тож просто витиснув зчеплення і рвонув вперед, розляпуючи довкола придорожню грязюку. Йохо! В кінці кінців він повернувся у рідне місто, що може зіпсувати йому настрій, окрім погоди. А вона була як ніколи паскудна, не зважаючи на початок лютого, надворі стояла відлига і з неба майже безперервно дощило, все довкола перетворилося в одне непохідне болото. В місті це було непомітно, лише вулиці стали жахливо брудними, та як тільки асфальт закінчувався, починалося непрохідне багно.
Він зрозумів це, коли звернув на вулицю. Це був самий край містечка, тож про дорожнє покриття не було мови, ні тоді коли він тут жив, ні тим більше зараз. Максимум що могла зробити адміністрація — інколи порівняти шлях грейдером, та насипати щебеню. Коли він звернув до вулички, його дизельний монстр враз натужно загурчав, очевидно навіть автомобілю не подобалося їхати по паскудній дорозі, та чесно кажучи по відсутності дороги. І врешті решт, його не врятувала навіть повнопривідність. Метрів за вісімдесят від будинку він засів просто в дорожнє драговиння і заглох. Очевидно хтось чи щось таки пручалося його поверненню.
Іван звісно для проформи полаявся, ніби міцне слівце могло витягти його авто з полону бездоріжжя, але потім виліз і почав дивитися, що можна вчинити. Та джип міцно засів на всі чотири колеса, просто по днище і навряд чи виліз без сторонньої допомоги.
Температура стрімко падала, хоча грязюка все ще місилася під ногами, калюжі почали вкриватися льодовою кіркою. Він мить постояв біля автомобіля, але швидко усвідомив що це не допоможе звільнити його з полону багнюки, і рушив до будинку. Мабуть до ранку мороз перетворить грунт в тверду крицю, та зараз він не мав жодного натхнення витягувати його звідти. Це вже буде ранішня проблема.
Вулиця за ці два десятиліття мало змінилася. Деякі паркани звісно злахмітилися і на їх місце прийшли нові, сусід навпроти взагалі змурував собі кам'яний, а в будинку зліва був новий дах із черепиці. Але в цілому все лишилося так само як і тоді. Щоправда паркан перекосило від часу, і хвіртка не відчинялася поки він не вдарив її ногою.
В дворі все дихало тими часами, коли Іван був школярем, кожен ранок біг на заняття а потім повертався і йшов гуляти з друзями. Зараз у напівтемряві все здавалося незмінним, але він прекрасно розумів, що зранку картина виявиться не такою радісною. Це гнітило думки і він вирішив озирнутися. Дерева довкола стояли без листя, і чомусь нагадували щогла мертвих кораблів. Схожості додавали сотні воронів, що незрозуміло чому облюбували гілля і просто таки оточили його будинок. Рваним чорним дрантям, неначе вітрила вони були звідусіль. Може йому це марилося, але птахи спостерігали за кожним кроком, неначе чогось вичікуючи. Тому Іван відкинув ці рефлексій та рушив до дому. Все ще лаючись, чи то про власну недбалість, чи небесну канцелярію, що замовила таку мерзотну погоду, він підійшов до дверей, недбало витер ноги об залишки коврика і витягнувши в'язанку ключів з кишені, відкрив двері. Вірніше спочатку він довго копирсався у замку, щомиті відчуваючи як все більше замерзає, оскільки той не хотів відчинятися, як він не смикав ключа. Здається від часу замок втратив свою властивість прокручуватися.
Врешті решт, після одного чи то дуже сильного натиску, чи просто після влучання в потрібний кут, замок нарешті заскрипів і відчинився. Ворони за спиною, ніби по сигналу шквалом зірвалися і з багатоголосим карканням полетіли. Він озирнувся назад і тієї ж миті хтось ухопив його за плечі і з силою кинув до будинку. Високий чоловік пригнувшись ввійшов слідом і зачинив двері.
Іван стрімголов перекотився і відразу спробував підійнятися. Проте велетень не дав йому цього зробити, штурхнувши ногою в груди. В очах різко потемніло від болю і певний час міг тільки спостерігати за його вчинками.
Іван ніколи не був малим, ні в школі, ні тим більше після неї. Будучи зростом за сто дев'яносто сантиметрів, він завжди дивився на всіх згори. Але цей нападник був просто гігантом, більше двох метрів зросту. У чорному плащі, він в одній руці стискав помопову рушницю жахливого калібру. З такої мабуть можна було підбити танка, не те що полювати на тварин. Чи людей.
Здоровань підійшов до одного вікна, відтягнув штору і виглянув у шибку, потім покрокував до іншого і виглянув туди, здається абсолютно не зважаючи на полоненого. Той вже подумав що отримав шанс. Він спробував підійнятися але тієї миті гвинтівка глянула йому в вічі. Чоловік підніс до вуст пальця і жестом вказав мовчати. Потім повернувся до дверей і перевірив наскільки надійно вони замкнені.
Іван вкотре прокляв свою безтурботність, як те, що пістолет лишився у автомобілі. Він вже давно не мав табельної зброї, але розжився макаровим для самозахисту. Та зараз пістолет був недосяжним.
Тож лишалося тільки спостерігати за здорованем. Іван повільно, дуже повільно, стараючись не спровокувати нападника підійнявся і всівся, спершись до стіни. Він все ще сподівався, що це котрийсь із злочинців, яким він не догодив вирішив помститися, але вже нутром відчував протилежне.
 Ти хто такий? Кому я перепинив шлях?
Чоловік гучно засміявся, потім забалакав із неприємним тріскотінням в голосі:
 Ти ж мене знаєш, знаєш. Тільки не хочеш пригадати.
 Що я зробив не так?
Незнайомець підійшов майже впритул, так що Іван зрозумів свою мізерність проти нього, відсутність будь яких шансів у боротьбі, і коли той глянув йому в вічі, нарешті побачив, хто це.
 Але ж ти мертвий? Я вбив тебе багато років тому...
 Можеш бути впевнений, вбив. Навіть не забив на смерть, і закопав конаючого.
 Тоді хто ти в біса такий?
 Я твій найгірший спогад, який тільки міг матеріалізуватися.
Спогади з далекого тепер минулого стрімкою лавиною посунули на Івана. Школа, тодішні друзі, дівчата. І один негарний вчинок.
В минулому житті, якщо його можна було так назвати він мав одного товариша. Умовно кажучи товариша. Його звали Ігорем, і Іван йому заздрив.
Зараз було незрозуміло, чому саме заздрив. Фізично він був значно слабший за Івана, і значно менш голослівний. Та було щось в ньому таке, що бісило його, може це те що Ігор був значно розумнішим. Іван вже тоді відчував, що йому ніколи не стати таким, вічно гнатися позаду.
- Ти думаєш, чи дійсно вбив мене тоді? Не мучся, це так і було. Просто я на певний час повернувся назад із пекла. Якщо ти звісно віриш в нього.
Іван втратив всі сили, бажання боротися, що до цього ще домінувало, зникло назавжди, і він обхопив голову та ледь не заплакав:
 Я вчинив багато помилок!
 За свої гріхи відповідатимеш у пеклі. Я ж мушу лише відправити тебе до нього.
Щось з ляскотом застукотіло в шибку, ледь не вибиваючи її.
 Зачекайте друзі, вже недовго.
Іван мовчки слухав все, що казав його кат.
 Люди часто роблять помилки. Інколи малі, інколи більші. А інколи просто гігантські. І як би не відтягували розплату, вона завжди настає. Ти думав, що був виключенням? Ти втік, ти забув про це, ти врешті решт став міліціянтом, пробуючи спокутувати гріх.
 Але чому я? Я чимось гірший за всіх тих, з ким стикався кожен день. Я зробив багато поганого, але не більше за інших, чому я маю стати жертвою?
 Я не душпастир, та й вони можуть вказати лише шлях, пройти ним мусиш ти сам. Моя задача – допомогти тобі спокутувати помилки минулого.
Він звів гвинтівку і посміхнувся до Івана. Той зіщулився, очікуючи пострілу, та секунда йшла за секундою, а нічого не було. Він боязко відкрив одне око, потім інше. Бачачи, що чоловік який назвав себе Ігорем не стріляє, він тихо запитав:
 Навіщо ти це все розповідаєш?
 На жаль ти не зможеш занотувати цю мудрість і передати своїм нащадкам. Я правду кажу?
Іван закивав, не в силах вимовити бодай щось. Нарешті його очі ковзали за стволом. Здоровань звів гвинтівку просто до рівня очей і вистрілив з оглушливим гуркотом. Та проти очікуваного Іванову голову не рознесло вдрузки, хоча його самого відкинуло назад. Він не мав жодних слідів поранення, але помирав. Це було видно по його очах, які щосекунди втрачали іскорки життя. Пару секунд і його голова знесилено впала.
 Іване, ти за все життя не зрозумів, що вбиває не зброя. Вбиває страх.
Ворони злетіли із своїх місць, мить покружляли і розлетілися хто куди. Вбивця мить оглядався довкола, а потім почав розсипатися і зник. Надворі нарешті пішов сніг.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Додам і своїх п’ять копійок

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 21-03-2008

Перелік зауважень

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 21-03-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64865517616272 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …