Поряд з нею помирала людина.
Не так поряд, щоб можна було дотягнутись рукою, але настільки поряд в думках, що іноді від них ставало тепло. Фізично він був дуже далеко, далеко настільки, що вони спілкувались не кожного дня (та чи можна цим виміряти відстань?). Вона відчувала його присутність, спостерігаючи за вранішніми лопухами чаю, які розквітали у чашці під впливом гарячої води. Коли вона йшла вулицею, він також був поруч, він гуляв з нею, посміхався їй променем сонця, грався її довгим волоссям подихом вітру, шепотів на вухо нісенітниці шипінням хвиль. Він підтримував її коли вона дозволяла пробігти по щоці солоній краплі, коли їй здавалось, що це останній день, коли рівень її депресії доходив до аварійного і вона була на межі зриву. Він був поряд і в той самий час так далеко.
Не можна сказати, що він помирав саме так, як ми у широкому сенсі розуміємо це дійство. У нього не було якоїсь невиліковної хвороби, хвороби з медичної точки зору. Він був до безтями закоханий. Від цього у нього зривало дах, від цього він прокидався серед ночі, якщо йому щастило заснути. Через це почуття він часто мандрував містами, йому було всеодно куди їхати, аби тільки не залишатись надовго у тому місті, де було його кохання. Він намагався втекти від себе, від оточуючих, від почуттів, він просто біг. З часом таке втікання стало стилем його життя. Чого він тільки не вигадував щоб полегшити свій біль! Якось він навіть утворив свою власну філософію життя, основою якої був хижий пофігізм. Це створило оболонку навколо нього, через яку ніхто не міг достукатись до серця чи душі, одним словом до нього справжнього. Це згубне почуття гризло його, штовхало на безглузді вчинки, било головою об стіну самотності, стискало серце так, що воно вже не могло виконувати свою функцію.
Людина… А ким же він був для неї? Насправді ніким, бо вони просто були знайомі. Ні, вони були незвичайними знайомими, вони знали один одного настільки добре, що могли годинами мовчати, розуміючи про що мовчать. Вони були настільки далекі один від одного, що часто не чули, що кажуть. У той самий час вони настільки були схожими, настільки їх щось зв’язувало, що відчували, коли один з них страждає, коли комусь з їх дуету боляче. Здається, що людство ще не придумало назви для таких почуттів. Між ними не було фізичного потягу, вони навіть боялись подумати про це, бо воно б зруйнувало чарівність, незвичайність цих стосунків.
Вона розуміла, що він помирає. Їй було боляче від думки, що нічого не може зробити. Вона його втрачала, він тихо входив до свого світу, звідки ніколи вже не повернеться. До цього нею було зроблено безліч спроб, щоб його затримати, щоб не дозволити піти. Він її жалів і не дозволяв проникнути у глибину хворого серця, скаліченої душі. Він зробив свій вибір, а вона не мала сил з ним сперечатись.
