Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89735

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Психологічна драма

Поверхи (з роману "Сатаністи")

© Максим "Січеславець" Беспалов, 18-03-2008
Спочатку оголошення.
В суботу 22 березня на "Першому національному" о 21.40 дивіться Січеславця у грі "Що?Де?Коли?"
А тепер текст.

1.
Оленка була жвавою дівчинкою. Як і всі її друзі. Взагалі, важко уявити собі сумну неактивну дитину. Авжеж, якщо вона не дцпшниця якась чи спадкоємець мільярдного статку. Тим дозволено з пелюшок вести серйозний та малорухомий стиль життя. Оленка же була нормальною здоровою жвавою дівчинкою. Добре їла, багато гуляла на вулиці, спілкувалася з іншими однолітками, не мала жодних відхилень ані в фізичному розвитку, ані в психічному. Останнє дуже радувало її маму. Тата в Оленки не було.
Оленчина мама працювала дитячим лікарем. Вона дуже любила свою дитину. Віддавала їй все життя, весь вільний час. Іншого сенсу в її житті не було. Навіть лікарем вона стала тільки для того, щоби завжди знати, як себе почуває Оленка. І, в разі хвороби, якомога швидше оказати їй першу медичну допомогу. Через ці прагнення вона і поступила у Медичну Академію. Мати в неї була дивна. Оленка почала розуміти це років у десять.
А ще у Оленки була найкраща подруга. Також Оленка. Вони були такими схожими. І дуже тішилися через цю схожість. А, для того, щоби хоч якось відрізнятися одна від одної, першу Оленку звали Оленка-світла, а другу – Оленка-темна, за кольором волосся.
Оленка-темна також жила лише з мамою. Мама в неї була дуже стара, вже на пенсії. А тато помер від серця, коли Оленці було кілька років. Вона його майже не пам’ятала. Але все ж пам’ятала, на відміну від Оленки-світлої.
Дві Оленки майже не відходили одна від одної. І в свідомості всіх їхніх друзів вони були однією людиною, спільним образом, просто Оленкою. Тільки казали про них у множині. Наприклад: «Ой, подивись, Оленка прийшли!» чи «А де ще наша Оленка гуляють?» Було у цьому мовному феномені щось споконвічно українське на кшталт: «Моя мама чепчик гарний мають».
Дівчата любили одна одну та збиралися, коли подорослішають, одружитися.
А коли їм було по тринадцять, вони вже не соромилися цілуватися. Аби тільки мами не знали. Вони суворі.

2.
В чотирнадцять років вони завели собі хлопця. Одного на двох. Щоб показувати його мамам. Хлопець був гарненьким синьооким блондином. І йому явно було до вподоби, що він в свої тринадцять же років зустрічається зразу з двома дівчатами. Тим більше, що Оленки розплачувались з ним за компанію близькістю. Поки його однолітки обережно, аби батьки не дізналися, дивились на відео першу свою порнографію, Іван сміливо відтворював підліткові мрії в реальності. Проте нікому не розповідав. Не повірили би.
На людях ця трійця була друзями. Так воно було і насправді. Вони були друзями. Тільки трохи закоханими один в одного. Всі троє. Дівчата, так взагалі.

3.
У всіх трьох було хобі. Точніше, не хобі. Хобі, це коли хтось щось створює чи збирає. Це ж було, скоріше, спільне захоплення. Вони любили висоту. Не проходило й дня, щоб Оленки та Іван не забралися на дах якого-небудь височенного – під сорок поверхів будинку.  А таких у Дніпропетровську було багато. Не цуралися й десяти-чотирнадцятиповерхових «хмарочосів» ще радянської будови.
Вони дивились зверху на своє велике промислове місто й мовчали. Навіщо слова, коли висота сама говорить на себе.
Великий трепет у Івана та Оленьок викликала старезна, років з тридцять віком, недобудована будівля біля станції метро «Металургів». Височіла вона посеред покинутих нещодавно старих дореволюційних заводів. Промислова зона переїжджала за межи міста, залишаючи свою територію майбутнім житловим, торгівельним і офісним центрам.
Одинокий, сірий, порожній будинок зі слідами минулого життя на стінах.
Здавалося, ніби всі представники дніпропетровських субкультур за ці тридцять років існування недобудови залишили тут згадку про себе.
«I love industrial! Molly» ¬– Хтозна, що це за Моллі, та в якому році вона написала зеленою люмінесцентною фарбою ці слова? Що з нею тепер? Чи жива? Може, в неї зараз уже цілий виводок дітлахів? Може, когось з цих дітей вони знають? Важко сказати.
«Слава роботам!» – біла аерозольна фарба. Без підпису. Напевно, писав якийсь студент факультету кібернетики.
«Як цуп цоп» – майже метрові літери, виведені красною цеглиною по стіні. Це, взагалі, не зрозуміло, якою мовою. Певно, українською. От тільки значенні субкультурних слів «цуп» і «цоп» історія не зберегла.
«3.06.2008. Глобус и VovaN из Харькова» – Давненько це було. Виявляється, місце популярне не тільки в Дніпропетровську.
Вся неформальна історія України збереглася на стінах цієї Придніпровської печери Кро-Маньон. Оленки й Іван відчували себе археологами, що намагаються розшифрувати ці доісторичні надписи та зрозуміти, чим жили ті давні люди, що залишили їх на стінах.
Щодо останнього єдності в думках зазвичай єдиної в усьому бригади не було. Та й яка може бути єдність у здогадках, які засновані лише на фантазії дослідників? А в дослідників цих була не абияка фантазія.
Трійця закоханих часто гуляла приміщеннями будинку, читаючи надписи на та розмірковуючи над долями їх авторів.
От та загадкова Molly. Ким вона була?
Оленка-світла казала, що бухгалтером. Звичайна офісна краля, що з ранку до вечора нудьгує в тісному офісі маленької фірми, зводить дебет із кредитом і мріє ввечері скинути з себе свої незручні туфлі та строге плаття, щоб піднятися на дах цього покинутого людьми будинку, дивитись на різнокольоровий дим навколишніх заводів, пити Мартіні та плакати над своїм невдалим одиноким життям.
– Ні! – Перебивала коханку Оленка-темна. – Не бухгалтером, а невдалою акторкою з Університету Культури імені Поплавського. Її після закінчення ВУЗу за розподілом відправили у дніпропетровський цирк, де вона працювала рудим клоуном. З часом вона почала багато пити та хворіти на венеричні хвороби. Коли життя ставало особливо нестерпним вона залазила сюди, слухала музику в стилі індастріал і думала про самогубство. Звідси і зістрибнула, коли її ніс остаточно провалився. От туди вона впала. Бачите, на даху прибудови гудрону немає. Це її тіло відскрібали.
Іван був більш романтичним.
– А ви не думали, що це вона зізнається в коханні своєму хлопцю під ніком Industrial? Вона – Molly, він – Industrial. Нормальна пара.
Дівчата переглянулися між собою та вивели маркером на бетоні надпис: «Оленки та Іван», біля якого домалювали три переплетених сердечка. Для нащадків.
По надписам «Слава роботам!» і «Як цуп цоп» важко було щось сказати про авторів. Тут треба копирсатися в Мережі, шукати, що це за субкультури. Без цього не зрозуміти. А от «3.06.2008. Глобус и VovaN из Харькова» – це була знахідка для починаючого дослідника давнини. По-перше, локалізація «пацієнтів» на час написання зрозуміла. По-друге, є ніки. По-третє, відома дата їх відвідання цього даху. Кілька хвилин пошуку в Мережі, й Оленки та Іван знайшли докладну інформацію про цих постатей. Глобуса насправді звали Петром Івановичем Постоленком. Він і понині мешкав у Харкові. Працював заступником директора юридичної компанії. VovaN же тепер живе в Дніпропетровську, викладає «Політологію» в Університеті. Цікаво, чи пам’ятає він про те, що багато років тому був тут?
– А давайте його навідаємо та спитаємо. – Запропонував Іван. Дівчатам ідея сподобалась.

4.
На наступному тижні вони вирішили прогуляти кілька останніх уроків і навідатися в університет.
Десятиповерхова будівля з блакитного скла стояла на одному з центральних проспектів міста. Це був один із корпусів Дніпропетровського національного університету. Тут знаходилась Кафедра Політології. Тут працював Володимир Коржов, якого вони шукали.
Трійці школярів одразу кинулась в очі головна різниця між Вищім і Середнім закладами освіти. Здавалося, ніби в Університеті ніхто нічого не робить. Судячи за розкладом, була лекція. Проте сотні студентів без діла вешталися коридорами, сиділи на гранітному пандусі перед корпусом. Дехто навіть пив пиво. Хто хотів, той вчився. Хто не хотів, – ні. Освітня демократія.
У колишнього VovaNa зараз повинно було бути вікно. Тому Оленки та Іван попрямували на кафедру.
– Вибачте, а можу я бачити Володимира Івановича Коржова? – Спитав Іван, зазирнувши в кімнату.
– Авжеж, можете. Що вам? – Спитав у нього серйозний дорослий дядько, в якому легко упізнавалися риси молодого шибайголови, світлину з яким трійця «археологів» знайшла в Мережі.
– У нас приватна розмова.
– Невже? – Здивувався пан Володимир. – Ладно. Чекайте за дверима.
Він вийшов хвилини через три.
– Ого, скільки вас! – Здивувався VovaN. – Чим завдячую вашому візиту?
Оленка-темна протягнула йому електронне зображення надпису «3.06.2008. Глобус и VovaN из Харькова»:
– Впізнаєте? – Вони втрьох зрозуміли, наскільки глупо все це виглядає. Приперлися якісь малолітки до дорослого чоловіка та отак зразу показують йому якісь старі світлини.
– Курите? – Спитав у них Володимир?
– Ні!
– Правильно робите. А я курю. Давайте спустимося, побалакаємо.
Він повів їх на балкон поверхом нижче, на вході в який висіло зображення сигарети.
– Я не знаю хто ви, та звідки у вас ці фотографії. – Почав їхній новий знайомий. – Я не знаю, хто вас підіслав до мене. Проте прошу особисто вас не втручатися в це діло, видалити цю світлину, забути про неї та передати своїм, аби не згадували старе. Я давно полишив такі справи. Але зв’язки залишились. І, якщо з вашого боку, тобто з боку ваших хазяїв, буде тиск, я змушений буду, як то кажуть, здійснювати адекватні оборонні, а може й наступальні заходи.
Оленки та Іван ані слова не зрозуміли з того, що він сказав. Це явно було якоюсь помилкою.
– Взагалі, знайшли, що згадувати. Були й набагато гірші випадки в моєму «славному» минулому. – Володимир зробив затяжку. – Та й, взагалі, це низько – відправляти до мене дітлахів. Так і передайте своїм. До побачення. – Він потушив сигарету об стіну та пішов з балкону.
– Володимире Івановичу! – Спробувала було якось пояснити ситуацію Оленка-світла, проте той навіть не обернувся. Лише махнув рукою:
– Ані слова більше! – Після чого звернув за ріг коридору.
– От і поговорили. – Промовив із іронією в інтонаціях Іван.
– Може, він хворий на голову? – Запропонувала ідею Оленка-світла.
– Схоже на те. – Погодилась Оленка-темна.
– Знаєте що, а мені здається, що ми натрапили на щось серйозне.  – Сказав Іван. – Ви бачили, як він злякався, коли ми йому показали зображення? Те, що він тут молов, це не марення божевільного. Схоже на те, що ми зараз стоїмо на порозі чогось серйозного. Якогось таємного товариства чи, навіть, секти.
Дівчата важко зітхнули. Щось не те відбувається в їхньому житті.
– І тому пропоную не залишати цього просто так, а спробувати дізнатися що до чого. Якщо не розкриємо Всесвітню Змову, то хоч розважимось. – Продовжив Іван.
– Ага. Це буде найяскравіший тиждень в нашому житті. А потім нас знайдуть без голів та відбитків пальців десь у лісі. – Оленка-темна була не за роками розумово розвинутою.
– А ти що думаєш, Оленко? – Спитав Іван Оленку-світлу. Та подивилась спочатку на Оленку-темну, потім на Івана, а потім знову на Оленку-темну.
– Я підтримую Оленку. – Обрала сторону вона.
– Ну й, як хочете, дурепи! – Іван засмутився та пішов геть.
– Іване! – Спробувала було зупинити його Оленка-світла. Проте той навіть не обернувся. Лише махнув рукою:
– Ані слова більше!

Дівчата вирішили ще погуляти Університетом. Тут було непогано. Треба познайомитись з цим світом ближче. Тим більше, що вже пора було починати вибирати, куди поступати після школи.
Студентське життя, як здавалося зі сторони, було безхмарним і богемним. Не було схоже, щоби тут хтось сумував. Хіба що ота дівчина із підручником. Вона була тут єдиною людиною з книжкою та сумним, стурбованим обличчям. Скоріше за все, ці дві речі (книжка та сум) якось пов’язані між собою.
– Дівчата, щось шукаєте? – Спитав у них старий гладкий чоловік.
– Та ні. Просто дивимось.
– Ага, дивимось.
– А ви не тутешні? Звідки ви?
– Зі 140-ї школи. Це на Перемозі.
– О! Знаємо таку. Були в мене звідти студенти. Цікава школа, цікавий район. То що ви забули в нас тут?
– Шукали одну людину.
– Напевно, якогось гарного студентика?
– Ні, викладача. Володимира Івановича Коржова. Він політологію викладає.
Співрозмовець Оленок, почувши це ім’я, чомусь змінився в обличчі.
– Дивно, дуже дивно… І що ж знадобилося двом таким чарівним панянкам від Володимира Івановича?
– А ви чому питаєте? – Відповіла питанням на питанням «нечемна» Оленка-світла. Дивний якийсь дідусь. Може, педофіл?
– Та є в мене деякі підозри щодо цього достойника. Цікаво-цікаво… – Задумливо сказав гладкий пан.
– Вони всі тут педофіли! Тому й працюють в Університеті серед молоденьких дівчат і хлопців! Збоченці! – Подумала Оленка-світла. – Йти звідси треба!
Проте Оленку-темну зацікавила ця розмова.
– А що саме за підозри? Що з ним не те?
– Та в тому то й справа, що всі ми… Ну, ви розумієте, про кого я кажу, так? …Раніше думали, що з ним все нормально, виправився, відійшов від справ. А тут ви… Дівчата, не вплутуйтесь в ці справи. Послухайтесь моєї поради. Ви такі молоді, гарненькі. Шкода вас.
– Дякуємо за пораду. – Сказала Оленка-темна та потягнула за руку Оленку-світлу. – До побачення!
– До побачення! – Сказала й друга дівчина.
– Чекайте, дівчата! А ви з ким практикуєте: з Люцем або з Горором?
– З Горором! – Відповіла навмання Оленка-темна.
– О! То передавайте йому щирі вітання від Лорда Тічера!
– Обов’язково! До побачення!
– До побачення!

5.
Чесно кажучи, обом Оленкам дуже не хотілося вплутуватися у ту таємницю, на порозі якої вони опинилися. Недарма обидва тих дивних дорослих чоловіка радили їм скоріше забути про все це. Вони напевно не знали, про що саме потрібно забути. Проте страшно їм було навіть від тих натяків, якими розмовляли Володимир Іванович і той незнайомий пан.
Іван же, прослухавши історію, що сталася з його коханками після того, як він залишив їх, ще більше захопився своєю ідеєю розгадати Всесвітню Змову. Хлопець!
– Дівчата, ви що? Подумайте тільки! Такий шанс буває лише раз на житті!
Оленки скривилися.
– От ким ви збираєтесь стати, коли виростете? Двома дорослими лесбіянками? Завидна доля! Зрозумійте! Немає в вашому житті жодних перспектив! Справжнє життя обходить вас, мене, всіх нас, всіх наших знайомих і їхніх знайомих стороною! Ніхто з нас не є олігархом чи просто заможною людиною. І шансів на це немає. Єдиний шанс вирватися з Перемоги і стати Людиною з великої літери Л тільки, якщо хтось тебе помітить, заступиться за тебе, витягне до себе на верх. – Глаголив Іван.
– А ще можна знятися в порно! – Запропонувала Оленка-світла.
– В тебе люстерко є?
– Є. А що?
– Тоді подивись на себе!
Обидві Оленки образилися та вирішили не давати Іванові кілька тижнів. Нехай не ображається.
– І от, коли цей життєвий шанс сам стоїть на нашому порозі та стукає в двері, ви мені кажете: «Дяді сказали полишити наші спроби. І ми полишимо. Страшно!» Ви хоч знаєте, що собою уявляють ті таємні товариства? Це ж клуби дійсних і майбутніх зірок. А ви свідомо відмовляєтесь від свого світлого майбутнього. Бо ваша мрія – зйомка в підлітковому лесбійському порно. Піпець!
Оленки пообіцяли подумати над словами Івана. Точніше, подумати пообіцяла Оленка-темна. Вона була мозком у цій дівочій парі. Оленка-світла це розуміла і тому абсолютно довіряла думці своєї коханої.

Поки дівчата думали, Іван вже почав діяти. Для початку він вирішив провести інформаційну кампанію, спрямовану на VovaNа. Він зробив собі з десяток електронних адрес і почав з них закидати пошту Володимира Коржова листами із зображеннями надпису «3.06.2008. Глобус и VovaN из Харькова» та будівлі, на якому він знаходився, з різних ракурсів. «Пацієнт» мовчав.

6.
В понеділок Іван не прийшов у школу. Дівчата пробували йому зателефонувати, проте хлопець не брав слухавку. Під вечір Оленці-темній зателефонувала мати Івана, спитавши, чи не з нею зараз її син. Це вже був привід для того, щоб почати турбуватися щодо долі хлопця.
Всю ніч Оленки були на зв’язку з мамою пропалого друга. А вранці Іван повернувся додому. Цілий і неушкоджений. Тільки трохи знервований. Спочатку навіть заїкався. Розповідати про те, де він вештався та що з ним трапилося, він відмовлявся.

Через тиждень, коли міліція відчепилася від Івана, зрозумівши, що ніяких свідчень про таємну банду педофілів з нього не вибити, він знову пішов у школу. Оленки, яким весь цей час не давали зустрітися з ним, на першій же перерві притисли його в коридорі до стіни та зажадали від Івана пояснень, що це він про себе думає.
– Ви були праві. Не потрібно було торкатися цієї гнилої таємниці. – Сказав Іван. Докладніше на цю тему від говорити відмовлявся, й попросив Оленок, аби вони більше не згадували про це.
Дівчата ж не відставали. Але на всі спроби розвести Івана на відвертість, той тільки посміхався та переводив тему розмови на щось інше. Наприклад, на зовнішність дівчаток. Це в нього гарно виходило. Він вмів лестити жінкам. Коли хотів.
А ще з Іваном почали відбуватися дивні зміни. Якщо до того він майже весь свій вільний час бавився із дівчатками, то тепер став десь постійно пропадати. Спочатку Оленки почали ревнувати його. Іван був гарненьким білявим хлопчиком, і тому легко міг знайти собі якусь іншу дівчину. Але ж яка, навіть найсексуальніша, малолітка може зрівнюватися з ними двома?
Оленки цього разу вирішили не намагатися вибити із Івана визнання. Не допоможе. Він тепер був схожим на піонера-героя, при спробі розпочати серйозну розмову мовчав і лише презирливо зиркав на неповнолітніх дівчаток-слідчих. Вони вирішили трохи постежити за хлопцем, аби дізнатися всю правду, де і з ким він проводить свій час. І, якщо буде потрібно, вбити ту грудасту падлюку, що насмілилася відбирати хлопця в Оленок. Щодо великого розміру її грудей, у дівчаток сумнівів не було. На що ще міг їх проміняти Іван, як не на третій, а то й четвертий розмір. У самих Оленок грудей майже не було, а тому були комплекси щодо них.

В той день Іван зразу після школи вирішив таки провести деякий час зі своїми давніми подругами. Вони гуляли Перемогою, залізли на велику сіру тридцятидвохповерхову «свічку» ще, здається, радянської будови та з годину дивились на житловий масив, який був десь далеко внизу. Все, як в старі добрі часи. Вони майже нічого не казали один одному, тільки задумливо дивились вниз і цілувалися. Іван був таким кльовим.
Але, коли вже почало темніти, Іван запропонував спускатися на землю. У нього нібито заболіла голова, і він хоче додому, спати. Дівчата не пручалися цій пропозиції. Вони знали, що він не збирається відпочивати. А головний біль – це тільки привід піти від них.
На третій Перемозі вони розсталися. Іван ніби пішов додому, а Оленки ніби пішли по своїх справах.
Хлопець, звернувши за ріг багатоповерхового будинку, пішов не в сторону свого під’їзду, а кудись в інший бік. Дівчата попрямували за ним на відстані. Іван не озирався. Значить, він навіть не очікував, що за ним будуть спостерігати. От дурень!
Іван весело чимчикував кудись у приватний сектор. Оленки почали згадувати, хто з дівчат живе за залізною дорогою.
– З наших Оля та Катя. З В класу Свєта. З А – Ганна. Цікаво, яка з них – курва?
Чекати на розгадку цієї таємниці було вже не довго.
Хлопець піднявся на залізничний насип, перейшов через колії та занурився у нетрі старого цвинтаря.
Оленки злякалися. Це кладовище серед місцевих мешканців мало репутацію недоброго місця. Кажуть, кілька років з десять-п'ятнадцять тому на ньому загибнули кілька підлітків із їхньої школи. Силові органи так і не знайшли винних. І з того часу на цвинтарі ніби ледь не кожного дня можна побачити якісь надприродні явища. Люди побоювалися відвідувати це місце. Тільки останні шибайголови з відбитими геть-чисто мозками час від часу на спір могли порушити спокій мерців.
Іван зайшов на територію цвинтаря і довго не виходив звідти. Значить, він ішов саме туди, а не стрибнув у кущі подзюрити перед дальньою дорогою. Оленки переглянулися та перелізли через старий поіржавілий паркан.
Було вже темно. Тому пробивати собі шлях по зарослому деревами та кущами кладовищу дівчатам було не легко.
– Тссссс! – Сказала Оленка-темна. – Замри!
Крізь нічну тишу десь не дуже далеко були чутні голоси. Один із них належав Іванові.
– Туди! Тільки дуже-дуже обережно.
Дівчата пішли на звук. Невдовзі перед їх очима відкрився вид на невеличку галявину. На галявині палало вогнище, навколо якого сиділи кілька чоловіків. Серед них був Іван.
Чоловіки про щось голосно сперечалися. Оленки не чули розмову з початку, проте зрозуміли, що Іван нібито зробив щось не так, як від нього очікували, і тому сильно завинив перед зібранням. В один момент суворий чоловік, непевно, головний у цій тусі, здійнявся з місця та почав бити хлопця. Оленка-світла, сама не розуміючи, що вона робить, кинулася захищати свого друга. Її зразу же схопили. Оленку-темну також витягли з кущів.
Чоловік, що ще кілька секунд тому затято лупцював малого, тепер щиро посміхався.
– Дійсно, самі прийшли. – Кинув він у бік Івана.
– Я ж казав! – Відповів той. Він явно пишався тим, що тільки що відбулося.
– Дякую, Іване, тепер ти не потрібен. – Посміхнувся чоловік.
Хтось із його приспішників вдарив хлопця ззаду бейсбольною битою по голові. А потім, коли він впав, зробив ще кілька таких ударів уже по непритомному тілу.
Оленка-темна зойкнула. Оленка-світла впала, втративши свідомість.
Їх швидко привели до тями, надававши ляпасів.
– Добрий був хлопець. Гарний і послужливий. – Сказав головний. – Зробив свою справу та пішов. Молодець. А от до вас, дівчатка, у мене є кілька питань. Хто з вас Оленка.
– Я. – Відповіли вони обидві зразу.
– От так справа! Ви що, коханки? Захищаєте одна одну. Ладно, зараз розберемося. – Чоловік повернув голову до свого помічника та кивнув на мертвого Івана. – Вітя, прибери тут.

7.
– Мамо! В мене є до тебе одне питання. – Сказала Оленка-темна, коли повернулася пізно ввечері додому. Вона пережила за останні кілька годин стільки всього, що емоції в неї були повністю відсутні. Лише тільки бажання нарешті дізнатися всю правду.
– Що, серденько? Чому ти так пізно? – Мати, напевно, не спала. Чекала на повернення доньки.
– Ти завтра вільна?
– Це й усе? А я ж бо вже подумала, що сталося щось дуже серйозне. Вільна. А що? Хочеш кудись мене з собою взяти?
– Якщо вільна, то тоді давай завтра сходимо у божевільню. Я хочу познайомитись зі своєю справжньою мамою.
Стара жінка почала плакати.
– Серденько, послухай…
– Так чи ні?
– Так…
– То добре! До завтра! – Сказала Оленка та зачинила за собою двері у свою кімнату.
Вона з останніх сил доповзла на ліжка, впала на нього та заснула. Досить на сьогодні світу.

8.
У психіатричній лікарні було добре. Великий старий парк, посеред якого і тут, і там були порозкидані невеличкі цегляні будиночки. Її справжня мати не була буйною і тому жила у корпусі без чавунних решіток на вікнах. Лиш тільки сувора система прийому відвідувачів нагадувала про те, що це не зовсім звичайна лікарня.
Оленка зустрілася зі своєю мамою, також, доречи, Оленкою, у парку. Вони гуляли алейками та розмовляли. Більшого Оленці-темній і не було потрібно. Вона ще до поїздки на Ігрень приблизно розуміла, що саме уявляє собою зараз її загублена в дитинстві мати. Головне – це просто побачити, відчути цю людину.
Її мати була файною дівчинкою. От тільки дивно бачити, як доросла, десь тридцятирічна жінка веде себе так, наче вона є підлітком. Хоча, у цьому був безперечний плюс. Обом Оленкам було легше знайти між собою спільну мову. Оленка-молодша розповідала про своє життя, про однокласників, про кохання, про Оленку-світлу, трохи про Івана. Оленка-старша розповідала про своїх тутешніх друзів, про своє велике кохання. Чарівний принц, що довгий час перебував у тілі жаби, все ще жив з нею.
Оленка-темна дуже раділа за свою маму. Та, хоч і була божевільною, проте жила повноцінним щасливим життям. Всім би так.

9.
Оленка-світла після того, що відбулося на цвинтарі, всю ніч гуляла Дніпропетровськом. Їй хотілося побути наодинці з самою собою, подумати над тим, що відбулося. Вона пішла на ту покинуту будівлю посеред промислової зони. Звідти все розпочалося. Там можуть бути й відповіді на ті питання, які виникли в неї останнім часом.
Темінь не лякала Оленку. Вона знала напам'ять цей будинок. Цей колись рідний, а тепер такий чужий будинок.
На верхньому поверсі були надписи. Ті самі чотири надписи. «I love Industrial. Molly», «Як цуп цоп», «Слава роботам!» і «3.06.2008. Глобус и VovaN из Харькова». Оленка-світла довго розглядувала ці «наскельні» знаки. Зараз, коли частина з них уже була розшифрована, вони здавалися не такими таємничими, а, головне, приємними, як ще кілька днів тому. Дівчина несвідомо почала зшкрябувати пам'ять про Глобуса та VovaNa зі стіни історії.
Ну чому вони тоді вибрали не Моллі, а цих двох харківських ідіотів?
Оленка боялася зараз підходити до краю даху.
Коли з-під нігтів Оленки пішла кров, вона заспокоїлась, шмигнула носом і пішла додому. Мама, напевно, хвилюється. Вона у неї нервова.

10.
Оленки зібралися вдвох під вечір. Треба було вирішити, що їм тепер робити. Батьки Івана вже почали турбуватися через чергове зникнення сина. Міліція поки не збиралася розшукувати зниклого школяра. Проте першими, до кого вони звернуться після початку своїх пошукових дій, будуть саме Оленки. Тому потрібно було виробити спільну легенду щодо своєї останньої зустрічі з Іваном.
Другим пунктом порядку денного було обговорення, що їм робити після всього того, що сталося вчора.
– То що? Ти зголосишся на пропозицію тих сектантів? – Спитала Оленку-темну її світловолоса подруга.
– Я сьогодні була у своєї мами… Справжньої мами. Вона, хоч і божевільна, проте деякі моменти цілком усвідомлює. Особливо щодо її минулого. Того, що було до лікарні. Мама мені багато чого розповіла про себе. Ті вчорашні сатаністи були праві. Вона, дійсно, свого часу була одною з них. І вона, дійсно, вважає, що я народилась після того, як її запліднив Диявол. Я вірю, що вона у молодості була якоюсь сектанткою. Може, через це у неї дах і зірвало. А от у потойбічне запліднення я чомусь не вірю. Хто знає напевно, де в спогадах моєї мами закінчується правда, а де починаються галюцинації?
– То ти відмовиш їм?
– Знаєш, авжеж кльово бути богинею, чи то донькою Бога (чи як це у них він називається) для купки божевільних ідіотів. Але досвід моєї мами (її, доречи, також Оленкою звуть) каже, що не варто зв’язуватися з темними силами. Не хочу я закінчувати життя на Ігрені.
– Як думаєш, вони тобі нічого не зроблять через відмову? Я не хочу тебе втратити, як втратила Івана. Я тебе кохаю. – Оленка-світла була такою милою, коли промовляла ці слова. Оленка-темна не втрималась на поцілувала її в губи.
– Не хвилюйся, спробую їм все пояснити. Вони, як мені здалося, дорослі адекватні люди.
– Адекватні люди, які вбили Івана, після того, як він привів тебе до них. Вони і тебе вб’ють.
– Не вб’ють. Я їм потрібна живою.

11.
Після відмови секті дияволопоклонників життя Оленки-темної пішло шкереберть.
Самі сектанти якось на подив легко сприйняли незгоду дівчини стати їхнім символом.
¬– Ну що ж, шкода. – Сказав головний із них. – Але ти пообіцяй ще раз подумати над нашою пропозицією.
– Добре. – Чемно, як її вчила мама, тобто бабуся, відповіла Оленка, хоча й знала, що не подумає.
Ця більш-менш приємна промова стала останньою приємністю на довгий час. Усе, за що тільки не бралася тепер Оленка-темна, було приречене на невдачу. Комп’ютер вис підозріло часто, у школі були суцільні негативні оцінки, відношення з людьми було напруженим, бабуся хворіла, здоров’я залишало бажали кращого, грошей не вистачало. Лиш тільки Оленка-світла завжди була поруч з нею. Завжди така ж весела та мила. Проте й вона останнім часом стала якоюсь знервованою.
Оленці-темній здавалося, ніби весь світ в один момент повернувся проти неї. Але ж увесь світ не може стати їй ворожим. То може це вона тепер стала ворожою до цього світу? З чого б це?
– Сатана! – Зрозуміла Оленка. – Це він стежить за нею і робить все задля того, аби вона прийшла під його заступництво. Він змушує її страждати. Але ж вона сильна, переживе.

Останньою краплею у морі болю стала серйозна сварка із Оленкою-світлою. Здавалося, ну чого було бранитися через ті недвозначні погляди на Василя? Всі дівчата так дивляться на нього. Проте кохана була категоричною. Оленка-світла пішла, голосно грюкнувши дверима. Це був кінець.

12.
Прийом Оленки (тепер уже просто Оленки, другої не було поруч, тому кольорова диференціація Оленок не мала сенсу) до лав сатаністів був призначений на полуніч п’ятниці 24 травня.
Оленка прийшла на цвинтар в умовлене місце. Мамі вона сказала, що заночує у подруги. Там нібито дівоче свято з приводу закінчення чергового учбового року.
На цвинтарі на неї вже чекали. У спільноту прийшла нова жриця. Тому на церемонію посвяти її у сан зібралася вся темна громада міста. Десь під сотню люду. Всі були усміхнені та трохи знервовані. Велика подія. Не кожен день Донька Сатани приходить у громаду. Не в кожну громаду.
Оленку переодягли у якийсь темний саван.
Спалахнули вогні факелів. Розпочалася Дія.
– Згідно із традицією, – пояснював Головний, – претендентка повинна на очах у всього зібрання віддатися Головному Жрецу та молодому адепту. Цим вона підтверджує єднання духовного та світського начал нашої філософії та своє майбутнє старання діяти на благо будь-якого члена Громади.
Сатаністи колом у кілька рядів зібралися навколо того місця, де лежала вона.
Головний стяг з неї саван і м’яко, люблячи увійшов у неї.
Члени Громади почали молитву:

Иківан авалс і алис і
Овтсрац є єовт об


Жрець був не дуже приємною та привабливою людиною, ще й чоловіком. Задоволення було мало. Треба лише витерпіти ці кілька хвилин. Далі буде легше. Далі вона тут буде Головною.

Оговакул то сан ивабзі а
Усукопс у сан идевв ен і
Мишан макинжвод омєащорп им і кя


Щось він швидко кінчив. В Оленку увійшов молодий, років з вісімнадцять, хлопчик. Гарненький. З цим би вона побавилася й трохи згодом. Коли вона тут розпочне всім розпоряджатися.

Ішан игвод ман итсорп і
Сенд ман йад йинщусан шан білх
Ілмез ан і кат ібен ан кя


Хлопець був приємним на запах. Проте також кудись поспішав. Та й ладно. Головне пережити ці кілька хвилин. Пережити.

Яолт ялов едуб йахен
Єовт ям'і ясьтитявс йахен
Хасебен ан исє ощ шан ечто.


Молодий кінчив у той самий момент, коли натовп закінчив свою молитву.
Оленці допомогли підвестися на ноги. Цікаво, чи вона вже богиня, чи ще щось зробити треба? Може, відсмоктати у самого Сатани? Чи це інцест? Цікаво, чи практикується серед них інцест?
Ні, це не все.
Якісь чоловіки вивели на галявину якесь біляве створіння. Це була Оленка-світла.
– Останнє випробування. – Сказав Головний. Він протягнув Оленці пістолет. – Доведи, що ти з нами.
Оленка стисла в долоні рукоять вогнепальної зброї. Це вони що, серйозно?
Громада мовчки дивилась на неї.
– Стріляй! – Крикнув хтось із натовпу.
– Та вони жартують! – Подумала Оленка. – Пістолет на заряджений! Це вони мене випробують!
Але після цієї думки у неї в очах промайнуло мертве тіло Іванка. Він був таким файним хлопчиком.
– Стріляй! – Кричали то тут, то там у натовпі. – Стріляй!
Обличчя Оленки-світлої було налякане. Рот її був заклеєний скотчем. Вона мовчала, проте очі її промовисто казали…
– Ні! – Сказала Оленка.
Публіка розчаровано зітхнула.
– Стріляй! Стріляй! – Шуміли люди навколо.
– Стріляй! – Кричав старий гладкий чоловік. Здається, Лорд Тічер.
– Стріляй! – Кричав Володимир Коржов. Завдяки Оленкам та Івану він таки повернувся до старого, вирішивши нарешті покінчити зі спогадами про той жахливий день, коли багато років тому на цьому самому цвинтарі він із іншими своїми товаришами вбив місцеву дівчину-сатаністку Соню, що належала до іншого угрупування.
– Стріляй! – Кричав Головний.
– Замовкніть! –Заголосила на них Оленка. – Замовкніть!
Проте Громада не втихала та хором кричала:
– Стріляй! Стріляй!
– Стріляй! – Сказав їй молодий хлопець-сатаніст, який був у ній кілька хвилин тому.
Оленка подивилась у його приємне гарне обличчя, підійшла до колишньої своєї коханої, зірвала з її рота смужку скотча, поцілувала в губи на вистрелила під серце.
Тепер все закінчено. Вона головна. Тепер вона покаже всім цим потворам, що її оточували. Вона їм покаже!

13.
Тетянка була останньою з тієї групи підлітків, що багато років тому почали вважати, ніби вони є сатаністами й відправились на місцевий цвинтар. На цвинтарі й загинули. Майже всі. На цвинтарі чи в результаті подій, пов’язаних з ним. Лише тільки Тетянка була живою. У неї від тих подій залишились спогади та мала Оленка. Донька від Йосипа.
Тепер же і її не залишилось. Померла на тому ж самому цвинтарі. Іронія долі. Смерть взяла своє. Тільки замість Тетянки забрала її дитину.
Залишились лише самі спогади. І нічого більшого. Жодного сенсу для подальшого існування.
Тетянка недарма вивчилася на лікаря. Вона ковтнула кілька таблеток із важкими для запам’ятовування назвами, заснула та не прокинулась.

14.
Бабуся Оленки була такою щасливою. Її онука була зовсім не схожа на свою божевільну мати та, тим більше, рецидивіста-дядька. Вона була серйозною, добре вихованою дівчиною. Закінчила школу із відзнакою та легко поступила на Філософський Факультет Університету. Така розумниця!
І в кого тільки?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© RemiK, 19-03-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Жан, 19-03-2008

Тенденція не порушена!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Грет Кос, 18-03-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4718909263611 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …