– Оце життя… – ліниво протягнув гарячо-рудий кіт, виваливши величезне волохате пузце на зелену травичку. – А як гріє… – повільно промовив сам собі, перекинувши кругленьке барильце на інший бік.
– Ану геть, м’ячоподібне страховисько! Зовсім вже подуріли! Людям і проходу нема за цими ненажерливими волоцюгами. Згинь, кому кажу!
– За-раз, тьо-тю Мо-тю, – так само ліниво протягнув кіт. – Тільки попрошу Вас так не репетувати, бо в мене чутливі вуха й до того ж …
Пухнастий зупинився на півслові, вилупив здорові блискучі очі, підігнув хвоста, бо відчув, що зараз щось буде, адже ж це неспроста Мотя Михайлівна скинула з ноги дуже знайому котові пантофлю…
– А це Ви, тьотю, даремно, даремно, – ще більше з’юрдився пройдисвіт: невже в людей така пам’ять коротка?
– Невже забули, як я Вас від ненажерливого й писклявого лиха врятував, що погостювало в усіх мішках із пшоном? Я ж це не просто! Я ж для Вас, для батьківщини, бо я вірний кіт і я …
Знову не встиг закінчити гарячорудий розбишака, як тьотя Мотя бездушно почала пригощати потиличниками кота, а він, не зважаючи на солідний живіт, давав дропака.
– Усе! Піду! Піду звідси! Із цієї котонелюб’ячої країни! – жалібно тягнув рудий. – Хочу в інше місто! Ні, країну! О! В іншу галактику! Мо’, хоч там черевиків немає!
– А що, котуню, далеко захотів?
– Ти хто? Виходь! Не боюся я всіх! Виходь, битися будемо!
– Незрозумілі ці земні істоти: спочатку викликають, а потім ще й налупцювати збираються.
– Ти де? Покажись!
– Та тут, на гілочці.
Кіт примружив блискуче око й побачив малесеньку, як горошина, істоту з голубими крильцями, що сиділа на гілці, підперши голову руками.
– Мамо рідна, чортзна-що! Скільки цих різних із крилами розвелося. Бачив-бачив, але щоб таке голубе…
– Слухай, пухнастий, на твої безглузді здивування в мене немає часу, бо ще маю виконати тисячі бажань. Ну то що? Згоден?
Кіт здивовано подивився на нікчемну (як на нього) комашку й приснув зі сміху.
– Ти що, мале, морозива об’їлося? Це ти мені допомогти хочеш? Та що ти можеш?
Раптом налетів вітер, умить зібралися над головою свинцеві хмари, а крильця маленької істоти різко змінили колір на яскраво-червоний.
– Ач-ка-лів-рі-кі! – грізно пропищало воно й зникло десь у зелених листочках осики.
Котові різко вдарив у вічі якийсь зелено-помаранчевий промінь, у голові щось закрутилося, завищало. Перед очима з’являлися незрозумілі картинки, лапи вже не відчували пухнастої трави, а на груди щось страшенно тиснуло.
– Фух, здається, скінчилося, – заявив бешкетник, розплющив очі і … втелющившись з усієї сили в блакитну суміш, зарепетував:
– Лишенько, куди це мої нещасні лапи знову втрапили?
Голова рудого, здавалося оберталася на всі 360, а очі ледь не повискакували з орбіт. Зелена галявина, небо, дерева, хмарки – усе наче провалилося крізь землю, а замість рідної смарагдової природи виринула безлика сіро-блакитна пустеля… чогось. Це щось дуже нагадувало наш пісок, але от тільки пофарбований. Із цієї дивної суміші в різні боки стирчали пооднокі галузки та ломаки, що скидалися на дерева, а розкидані навсібіч різнокольорові цурупалки нагадували квіточки.
– «Приїхали» називається. Безкоштовна доставка в місце призначення. А що ще?
І тут незрозуміло чому (можливо, спрацював котячий інстинкт чи просто для розваги), кіт почав рити яму. Недовго довелося йому трудитися, бо вже за хвилину через маленьку щілину він зміг роздивитися, що коїться під «землею» (якщо її можна так назвати). Котячому здивуванню не було кінця: пухнастий побачив сотні створінь, які щось голосно обговорювали. Здається, це були коти, проте інопланетні мешканці не зовсім були схожі на наших улюбленців. Кожен із них відрізнявся від іншого, бо мав індивідуальну, напрочуд яскраву шубку. Серед них можна було б знайти, мабуть, усі існуючі на світі кольори, і навіть ті, які ми ніколи не бачили! Коти перебивали один одного, репетували, сперечалися, махали хвостами й лапками, показуючи своє незадоволення.
Серед цього кольорового натовпу, здається, спокійно себе поводила лише одна кішечка, що, мабуть, не хотіла влазити в незрозумілі для неї суперечки. Бешкетник прискіпливіше придивився до кольорової незнайомки: ніжний блакитний колір хутра плавно переходив у темно-синій, блискуча та довга шерсть вражала своєю охайністю, а на голові красувалося срібне перо. Пухнастий вирішив придивитися ретельніше, та пісок раптом обвалився – і наш кіт із несамовитим вереском плюхнувся в коло до незвичайних мешканців.
За мить всі замовкли, витріщили очі на непроханого гостя, повільно й обережно задкуючи від нього. Проте знайшовся якийсь сміливець, котрий вийшов із натовпу, обійшов декілька разів пройдисвіта, оцінюючи його пронизливим поглядом.
– Ти звідки такий ? – поцікавився яскраво-жовтий кіт.
– М-м-м-м, зверху.
Публіка злякано відступила ще далі.
У напружену розмову втрутився голос позаду:
– Залишилося п’ять хвилин! Скоріше! Випускаймо свистунчика!
І тут тисячі лапок і хвостиків заворушилися, репетуючи :
– Швидше, швидше!
Усі знову метушилися, штовхалися, викрикували одим перед одним, аж раптом із голосного натовпу вирвався яскраво-золотий м’яч, що закружляв над головами пухнастої публіки, намотав декілька кругів і … втрапив нашому пухнастику в самісінький лоб. Ох і здійнявся ж галас! Коти з усіх боків заволали:
– Самозванець! Злодюга.
Пройдисвіт ладен був вже й на стелю здертися, аби тільки припинилися ці несамовиті крики. Наш боєць, сховавши пухнастого хвоста, затулив лапами очі й холодком у грудях очікував вирок.
– Усі тихо! – кіт із зеленими вусами трохи почекав, щоб публіка заспокоїлася. – Так, ви здивовані, я теж, але закон – є закон! І жоден з нас не має права порушувати найбільшу святиню. Тож завтра рівно о десятій годині новоспечений монарх розпочинає своє правління. А зараз приготуйте спочивальню.
Рудий не встиг протерти очі, як два величезні коти потягли його в невідому кімнату. Пройдисвітові від страху аж язик у петлю скрутило. Ні живий ні мертвий, він за хвилину опинився в розкішному ліжку, біля якого на нічному столику виблискувала діамантами королівська корона.
– О! А може не все так погано? – прошепотів рудий сам собі.
Кілька годин кіт витягував пухнасте черевце на м’яких перинах. Раптом хтось загадково постукав у двері. Кіт, схаменувшись, заховався й закрив очі.
– Не бійся, дурнику, я ж тебе врятувати прийшла.
– Знаю я ваші інопланетні рятунки, – почулося войовниче з-під ліжка.
– Не хочеш по-хорошому – буде як завжди! – з обуренням промовила блакитно-синя красуня.
Щось нестямно й нахабно потягло нашого кота за хвіст. Він як скажений вилетів зі сховку й учепився в рожевий тюль.
– Мамо рідна! Ти… ти це як… оце… отак… отут?
– Бачу, ти здивований, але ще дуже багато чого не знаєш про нас. Я не відаю, як ти тут опинився, проте раджу тобі якнайшвидше тікати звідси, бо пропадеш, – зі смутком промовила кішка.
– Ага! Це ти спеціально хочеш викурити мене, адже вам усім не на руку, що я – новий король.
– Та що ти, яка мені різниця до того, просто жаль тебе, адже сам не знаєш, куди втрапив. Та й живете ви на своїй планеті по-іншому. Мені батько розповідав, що вам хоча б раз у день їсти треба, що кожної ночі ви спите, вам відомі такі почуття, як туга, любов, радість, смуток, а тут ти не знайдеш цього. Звісно, що ніякої їжі тобі не даватимуть, адже на нашій планеті нічого не росте і окрім нас, котів, ніхто більше тут не живе. Ми ніколи не спимо, а ліжком користуємося тільки для того, щоб пересуватися в різні місця планети. Не зможеш ти, повертайся…
Тут у кімнату залетів ще якийсь кіт, він щось кричав, лякав, а навкруги все темнішало й темнішало…
Рудий продер очі, ліниво перекинувся на інший бік, побачив знайому пантофлю тьоті Моті й задоволено промурчав:
– І чого тільки в цих снах не побачиш!
