Між нами були міста і навіть країни, і навіть океан. Запізніло приходили паперові листівки, осідали на підвіконні... Вони ще пахли Нью-Йорком, Еріком Бьордоном, я вдихала цей незнайомий запах і заздрила тобі – людині, що жила у моєму омріяному місті.
Щоранку ти виходив на зогнилий балкон. Перед тобою прокидався та вставав Він. Колонки часом глючили, спотворювали звук, але музика линула, впивалася у барабанні перетинки, з’їдала мозок, плющила... На підлозі валявся нігер. Ну, він так дозволяв себе називати. Учора ти купив у нього трави, запросив на пару тяг – чувак залишився на ніч. Пару тяг невдовзі перетворилися на шість для кожного.
Джек, так звали чорношкірого, прокидався, вмивав холодною водою обличчя, снідав твоїм яблуком і розповідав страшні історії зі свого життя. Виявляється, він був гангстером при самому Снупі. Ти казав: «Да...Круто...». Джек кивав головою і розповідав далі. Завершувалася розповідь епізодом убивства його матері. Джек плакав, ти співчутливо наливав йому чогось алкогольного. Джек ішов у службу зайнятості, щоб знайти роботу на 3 дні. А ти лишався пити.
На той час Укрзалізниця ще не погоджувалася на введення електричок підвищенної комфортності. Було задорого. Ну, а більшість людей не мала можливості оплачувати проїзд у них. Електропоїзд «Київ - Конотоп» був залізною смердючою бляшанкою, напханою до стелі людьми та їхніми торбами. У Конотопі на мене чекали родичі та відьми.
Електричка не була поїздом, у якому можна безкінечно вдихати запах кип’яченої води, у якому є змога хоч на хвильку задрімати. На дворі стояла рання весна, у вагоні було мокро, слизько, хворобливо і холодно. За вікном проминали безлюдні станції.
Ось тоді у мене з’явилася перша фобія. Усе почалося з випадку у вбиральні у тому самому електропоїзді. Як завжди, до неї кілометрова черга. Навколо стоять люди неприємної зовнішності, а точніше парубки. Зирк-зирк. Досить неспокійна я зайшла до кабінки. Не встигла навіть повністю відчинити двері, як бачу на підлозі повзають...личинки мух. Я мало не впала... Спершу промайнула думка, що це глисти. Не зовсім приємні парубки пояснили, чим воно є насправді. Тому звідти я протискувалася до свого місця з неймовірною швидкістю, наскільки це було можливим. Здавалось би, досить очікувана ситуація, але потім ці личинки з’являлися мені у снах, привидами у інших сортирах, я бачила гігантських личинок замість теплових труб...
Я тобі писала про свою фобію у листівках. Ти, мабуть, сміявся з того і швидко забував, бо у відповіді навіть не жалів мене. І починав перераховувати свої платівки. Запиваючи насолоду коньяком. І звідки в тебе були гроші на алкоголь? І на сигарети? І на траву? І як тебе взагалі ще не вигнали з тієї країни, де ти нічого не робив??? Навіть той нігер часом працював!
Я приїжджала додому, змучена Конотопом, родичами, а головне – личинками. У моїй країні готувалася до появи у широкому вжитку гривня, нова, нікому не потрібна, конституція, звучав голос Галябарди на одній із хвиль українського радіо… Ти змушував заздрити, бо ти був позбавлений того геморою, який звався українською естрадою, що жив і живе невмирущим совком… Ми сиділи у своїх квартирах і не могли зрозуміти, що нам хоче сказати уся та жлобсько-народна українсько-російська естрада, вона звучала надто голосно навіть в мені, хоча я не знала, що воно таке. Мені було плювати на неї, так само, як і на ковбасу радянського зразка за 2.20. Я пішла тоді у перший клас, здається...
Нью-Йорк мжичив.. Ти сидів і прослуховував “ The Clash”. І вони через ті океани врізались у мою свідомість, як демони з далекого твого дитинства. Колонки знову глючило, звук увесь час пропадав. Так само, як і ти. То ти був на листівках, а то мама плакала, що від тебе вже три місяці як немає звістки.
