Потяг рушив.
Тато біг за ним/чи за мною/, кричав шось услід. Він був у чорному плащі. Він такий носив, коли мені було п’ять рочків. А потім цей плащ мамця відвезла у село. Дід його носити не хтів, порізав на ганчір’я і помер через два роки.
Дід мав величезну дерев’яну люлюку,і,викурюючи смердючий тютюн, викликав у мене алергію. Дід не мав особливих здібностей, особливої вроди, але мені здавалося, що люди його поважали. Поважали за оту люльку. Коли він її брав із верхньої полиці етажерки, засипав тютюн із зеленого мішечка, коли тим димом наповнювалася веранда та двір, окрім алергії, з’являлося тепло, я сідала поруч з ним, а він курив мовчки.
Мені подобалася люлька, хоча і не подобався запах тютюну. Вона вабила, бо я такого більше ні в кого не бачила, лише в діда. І от увечері ми з братом вирішили помацати її. Брат забрався на стільчик, дотягнувся до верхньої полиці етажерки, але, як завжди, наробив галасу, бо люлька впала, і від неї щось відлетіло. Кажучи чесно, переляку не було меж. Ми з острахом чекали на діда. І ось він прийшов, мовчки глянув на нас. Прикрутив оте, що відпало, поклав люльку назад та й вийшов. Ми все ще стояли на тому ж місці, бо дідовий погляд проникав від очей до нашої свідомості, запам’ятовувався там на все життя, вливався у кров, щоб зостатися там страшним уособленням гніву.
А тепер тато знову в цьому плащі. А я у такому ж чорному пальті.MEN IN BLACK.Моє довге волосся, руде і тільки-но вимите, спокійно вляглося на плечі: спить.
Потяг рушив.
Я любила метро. Лише його запах не викликав у мене алергії. Зараз їдемо наземним шляхом. Наступна станція Кіровоград. Ніколи не бувала в Кіровограді. Ми прибуваємо в місто через п’ять хвилин опісля Києва. Наступне місто таж на К. Тільки от назви не пам’ятаю. У вагон заходять люди: переважно гопніки якісь.
А в серці дивне почуття-відчуття. Це мабуть обзивають «щемить». Так жалібно й самотньо… У кутку сидять двоє знайомих. Між собою вони аж ніяк не знайомі.
Знаєте, в «Арізонській мрії» головному герою ввижається риба на місці, де має статися щось неприємне. У моїй уяві відбувається щось подібне. Чи не тільки уяві?..Там, де просто таки має щось відбутися, страшне та невідворотне, з’являється дідова люлька.
До вагону зайшов чоловік. Зовнішність – звичайна, аж ніяк не підходить для чоловіка, який має курити люльку. Та коли він витягнув дідову «пихтілку», як ми її в дитинстві називали, я аж ніяк не здивувалася. Та він її не забив тютюном, не почав курити.., а вручив мені зі словом: «Передаси». Я, звісно, взяла, та не знала,що робити. На наступній станції чолов’яга вийшов. І це виглядало досить дивним, бо досі з вагону ще ніхто не виходив.
Доїхали до Ялти. Стало моторошніше: в’їжджаємо в тунель, під землю. Я вже знаю, що ніколи не побачу тата.
Станція. Величезна. Вся неприємного-гидкого-порфірного кольору. Гранітна. Чи мармурова. Соцреалізм.. Людей – сила-силенна. Знайомих – лиш двоє. Коротше, стрьомно якось. Виходимо на світ Божий: «моє небо фарбується мрякою». Сумно. Маршрутка на Київ. Думаю: сяду. Та не сідається. Наступна маршрутка на Київ ламається. Я знов не можу виїхати. У всіх питаюся, що це за місто, ніхто не може відповісти.
Things get damaged –
Things get broken –
I thought we’d manage –
But word’s left unspoken
Гривні не дійсні – не можу купити їдла в кіосках, схожих на кіоски біля станції метро «Киевская». Сумно аж за край. Кудись подівалися знайомі. Дощ. І ніяка маршрутка не бере мене назад. «I’LL NEED A MIRACLE TO HELP ME THIS TIME». Плачу. Чи, скоріше, рюмсаю.
Зустрічаю діда. Він стоїть, він спокійний, він чекає на мене. І це видно. Простягає руку, я віддаю люльку.
Мабуть, я померла.
