Дощ починається з грому. На даху пахне мокрим асфальтом, блювотинням, птахами, вологим небом і тобою. Розкиданні шпалери нагадують про господарів квартири з останнім номером. Саме з цієї квартири можна легально залізти на дах. Але всі лазять через центральні сходи, зриваючи щоразу замок з ґрат, що закривають прохід самогубцям, наркоманам, п’яним або обкуреним підліткам і мені… Звідси видно вокзал, втомлені поїзди, що повільно відпливають з Києва, ліниво тягнучи свої синьо-зелені тіла. Впивається у темні хмари шпичак телевежі, у депо спішить останній трамвай, змушуючи здригатися старі будинки на Саксаганського, краплі дощу, серце поодиноких пішоходів. Це осінь приходить непомітно, забираючи останні молочні серпанки серпня.
Стікає літо. Згасають вогні великого міста. Помаранчеві дахи, зігріті й теплі, вмиті й холодні, ховаються в темряві, ховають мене, зрештою й тебе, бо ти, як-не-як, завжди зі мною. Пахне тобою, зачиненими ґратами, порожніми сходами, і дощем, що тихо звільняється від оков.
«Сула!» - пошепки кличеш мене. Не треба порівнювати мої очі з голубками, не треба дарувати мені миро. Сьогодні я прийшла сказати тобі, що цього разу все буде востаннє.
Ти навіть не хочеш намагатися мене слухати, ведеш у той закуток, там постелиш мене востаннє.
Я не хочу цього тепла, я питаю тебе про пелюстки квітів, яких чомусь нема на даху.
Ти їх не забув, ти просто звик їх уже не приносити. Цього разу ти і вино проміняв на шмурдяк.
Стелиш необачно, і штучна ніжнісь переходить у мій біль. Опісля забиваєш водний. Ну, стандартно. Щоб вгасити біль, ковтаю той гіркий і пекучий дим разів зо два. Попускає. І я вже не знаю, як ми будемо спускатися з даху. Раніше я була впевнена у твоїй силі, зараз – ні.
Я бачу перед собою виноградники, як сонце заливає їх, як ти ходиш ними і збираєш мені чорні гудзики. А я ковтаю і ковтаю їх, ти бігаєш нвколо мене, ніби витанцьовуючи танок. А я сміюся. Я бачу, як поступово зникають поїзди, сутінки, і прекрасна земля постає переді мною.
Із того світу проривається дощ. Важкими краплями котиться по тілу, б’є, б’є, б’є в очі. Я повертаюся, щоб глянути на тебе. А ти лежиш на вологій підлозі і ніби спиш. Спиш? Спи... А я піду у виноградники, назбираю ще чорних гудзиків.
Чути, як у двері хтось шкрябається. Міліція. Прекрасно. Водний перед ними. Ти поволі підводишся, відчувши на повіках світло їхніх ліхтариків. Я ще не зовсім присутня в цьому світі.
Ну, і чому тобі не спало на думку щось розумніше, аніж схопити мене і викинутися у прірву?..
...Я знову бачу виноградники, я ходжу ними і світло заливає моє тіло теплом. Тобі ж холодно, холодно, як тоді – на даху.
А я пішла по чорні гудзики. І тепер ця земля співає мені пісні, прославляє мене, мов царицю. Вона дарує мені миро і засипає мене пеюстками. І так буде вічно.
