Сніговичок йшов по вулиці та дивився навкруги. Все йому здавалось цікавим, незвичайним та казковим. Назустріч Сніговичку йшли усміхнені люди: чоловіки та жінки, малеча, яких вони тримали за руки, юнаки та дівчата, дідусі та бабусі. Більшість із них здивовано дивились на Сніговичка і проводжали його поглядами. Ще б пак! Не кожного ж дня побачиш на вулицях міста білого чоловічка, взутого у жовті черевики та ще й з довгим носом – морквою! Щоправда Сніговичок особливої уваги на здивовані погляди не звертав. Він думав про те, як йому дістатись до Старого міста.
Зненацька до Сніговичка звернувся якийсь незнайомий чоловік. Він з’явився просто перед ним і обурено закричав:
- Іван Петрович! Ну скільки вас можна чекати! Де ж ви ходите?!
Сніговичок зупинився і став, як вкопаний. Від здивування навіть сказав:
- Ой!
- Яке там «ой»! Микола Гнатович нервує, хвилюється, а ви «ой»... І Зайця теж немає, а у Ведмедя зуб болить..
- А я не Іван Петрович! – спробував заперечити Сніговичок.
На що незнайомець кивнув головою:
- Ну звичайно! Ви - Сніговичок. А Микола Гнатович – Сірий Вовк. А Зайця немає.... Добре, хоч ви знайшлися. Пішли...
- Куди? Мені Юрася Крапочкіна треба шукати.
- Якого там Крапочкіна... тут Зайця немає. Свято можна сказати зіпсоване! А ви якогось Крапочкіна...А буду жалітися Миколі Гнатовичу! Ну, що це за ставлення до своїх обов’язків...
Після цих слів чоловік вхопив за руку Сніговичка, розвернувся і потягнув його за собою. Через декілька хвили вони дістались жовтого двоповерхового будиночка, на якому було написано «Дитячий Садочок Пелюсточка».
Вони піднялись сходами на другий поверх і потрапили у світле приміщення, в якому стояла прикрашена іграшками Ялинка, що сяяла вогниками; знаходилось тут також багацько дітлахів, які були вдягнуті у різнокольоровий одяг та декілька дорослих людей. Грала музика. Здавалось, що усім присутнім було дуже весело.
Сніговичок побачив, що в центрі кімнати стояли маленькі дівчатка та хлопчики і хвацьки плескали в долоні. А посеред дітей стояла Снігуронька в красивому білосніжному вбранні і гучно гукала:
- Діти, а давайте ще раз покличемо Сніговичка!
- Сні-го-ви-чок! Сні-го-ви-чок! – весело кричали діти.
« Ну якщо вже так запрошують, - подумав Сніговичок,- то чому ж не відгукнутися на таке запрошення».
- Я тут! – закричав Сніговичок, - я вже прийшов!
- Сніговичок!! Сніговичок!!
- Так діти, до нас прийшов казковий герой. І зараз ви йому розкажете чи були ви слухняними...
- Іван Петрович! А де ваші подарунки? – знову перед Сніговичком з’явився той схвильований чоловік в окулярах. – Ось, тримайте! Не, чому я, Захар Степанович, завгосп Казкового Містечка, повинен за вас все робити? А буду жалітися Миколі Гнатовичу....
Та Сніговичок вже не слухав Захара Степановича. Міцно вхопивши мішка із подарунками він вийшов у коло дітей.
- Доброго дня, дітки! Я - Сніговичок! В мене є цілий мішок подарунків!
- Іван Петрович! – прошепотіла Снігуронька, - ви що слова забули? А як же гра?
- Нічого я не забув, бо я їх і не знав. І взагалі я не Іван Петрович!
- Як це? – дивувалась Снігуронька.
- Ну що, дітки, хто був слухняним?
- Я! І я! І я!
- І я, Сніговичку! – кричали дітки.
А Сніговичок знай собі витягував із мішка подарунки і роздавав усім діткам без винятку, адже усі ж були слухняними!
За мить Сніговичок залишився із порожнім мішком. А Снігуронька здивовано кліпала очима, мовляв, а де ж тепер взяти подарунки?
- Іван Петрович, а де тепер візьме подарунки Лісовичок? Ви що, сценарій не читали?
- Що треба сказати, дітки?
- Дякуємо Сніговичок! Дякуємо!!! – весело щебетали діти.
Та Сніговичок вже зрозумів, що він зробив щось зайве (хоча хіба ж це щось погане - відати усі подарунки дітям?), і почав виходити із кола. Діти весело кричали і не відпускали Сніговичка. Нарешті, Снігуронька сказала:
- А що, дітки, чи хочете ви побачити Діда Мороза?
-Та-а-ак! Та-а-ак! – закричали діти.
Поки всі раділи можливості побачити справжнього Діда Мороза, Сніговичок тихенько вийшов із приміщення, спустився сходами вниз і вийшов на подвір’я Дитячого Садочка.
Про Юрася Крапочкіна
Юрась Крапочкін, після того, як залишив Сніговичка на подвір’ї школи, пройшов деякий час по вулиці в напрямку автобусної зупинки, потім озирнувся, засунув руки в кишені, розвернувся і пішов назад. До школи. Чому? Тут була ціла купа причин. Ну, як мінімум, дві. По-перше, Юрась подумав про те, що він не кожного дня зустрічає чудернацького Сніговичка, зліпленого з білого снігу, який мав оченята – вуглики, довгий червоний ніс – моркву та гарну усмішку. (Ще у Сніговичка були справжні жовті черевики, а на руках - справжні рукавички!). Отож, можна було б більше поспілкуватися із ним і дізнатись про деякі особливості із життя Сніговичків, а може б вони роззнайомились і навіть стали б друзями!
Юрась взагалі був хлопчиком цікавим і полюбляв усілякі пригоди. А тут –ось як! Така нагода, а він не скористався. Значить, треба виправити.
По-друге, Юрась хотів повернутись до школи, тобто до Сніговичка, бо залишив йому ту річ, без якої напередодні свята Нового Року краще додому не приходити – свого щоденника, до якого він ставився по-різному, залежно від того, які оцінки чи надписи у ньому рясніли.
Якщо гарні оцінки та схвальні надписи («оголошуємо подяку Юрасю Крапочкіну за активну участь у шкільній самодіяльності», або « за перемогу у олімпіаді з фізкультури»), то тоді свого щоденника Юрась дуже любив і на вимогу батьків чи бабусі із готовністю демонстрував.
Якщо ж у щоденнику з якоїсь причини стояли, так би мовити, «не зовсім гарні оцінки та надписи» («прохання терміново прийти до школи батьків», або «запізнився на урок без поважної причини») – в таких випадках свого щоденника Юрась не дуже любив і прагнув заховати якомога далі, від своїх очей, та очей батьків.
Сьогодні свого щоденника Юрась якраз не дуже любив. Бо надпис, який там з’явився, аж зовсім його не прикрашав напередодні Нового Року. Дійсно кепсько! Це - поганий подарунок батькам на свято. Тато певно розсердиться, а у мами буде поганий настрій на все свято. А це та вчителька літератури, Ніна Сергіївна. Зробила подарунок...
Юрась підійшов до паркану, який стояв біля школи. Подивився чи немає когось (бо дуже не хотів зустріти когось із вчителів, особливо Ніну Сергіївну). Наче нікого не було.
Так от тепер щоденник Юрася прикрашав червоний надпис «Порушував дисципліну на уроці, зривав процес навчання та виховання, ображав дітей». Хіба ж це подарунок? От Юрась і згарячу засунув Сніговичку свого щоденника в кишеню. А тепер от подумав, ну, хіба він Сніговичку потрібен? Та й вдома запитають.
З такими думками Юрась зайшов на подвір’я школи. Зайшов і зупинився - Сніговичка на своєму місці не було. Були тільки сліди, що вели до вулиці. Дивина та й годі! Сніговичок кудись помандрував! Це, значить, він вміє не лише розмовляти, але й ходити! Сніговичок -мандрівник. От комедія! Але у нього щоденник, та й не встиг Юрась йому (бо не здогадався!) подякувати за допомогу, адже від Генчика та компанії його врятував таки Сніговичок. Треба знайти цього рятівника та подякувати йому за допомогу. І Юрась рушив на пошуки Сніговичка...
