... В неї знову задзвонив мобільний.
- Бідолашне кошеня продовжує ревти?
- Так, а ще товкти головою в стіну. І до того ж випадково. І боятися.
- Не бійся, до понеділка не доживеш. Тому семінарів можна не лякатись.
- Оптимістично, але я маю дописати замітку в газету. Куди подінусь?
- Нічого. Ми тебе поховаємо. Там де всіх кошенят ховають.
- Де це всіх кошенят ховають?
- На смітнику зазвичай...
Вона образилась, але не дуже. Хіба на нього можна ображатися, ну скажіть?
- Я писатиму всім листи зі смітника. А листоношею буде вітер. Мені щось подібне снилося. На голові липка речовина, наче кров змішалася з медом і не хоче текти. Лише неохоче булькає, коли перевертаєшся на інший бік. Знову червоні цівочки біля губ. До серветки дотягнутись неможливо, як це буває уві сні...
- Жах. Як це ти ще прокинулась?
- Прокинулась, бо треба захопити паперу для листів. І адресу всім знайомим повідомити.
- Класно. Мене не забудь.
- Та хіба ж ти знайомий?
- Телепатично.
- Бувай, до першого листа.
Кажуть, що привітання і прощання – це найщиріша правда, яку кажуть люди. І за звичкою вітатись можна визначити, як людина ставиться до оточуючих.
Цього разу справдилося. Не те, щоб її поховали на смітнику, як більшість нездалих кошенят, але особисто вони не бачились і по телефону не розмовляли. Серед змін на краще – в неї не відвалилась голова. Досі на місці і не болить.
Одна дівчина розповідала мені про алергію на людей; може це – наслідок?
Єдине, що постійно маячіло над нею – це Обов’язок Того Клятого Першого Листа. Вона його таки написала. І, звісно, викинула в смітник. Далі були інші. Дивно, якщо їх хтось прочитає. Вони не такі, як справжні. Вони справжні, а не такі.
P.S. Я бажаю щоб нарешті прийшла справжня весна. А із зимою зникли всі листи, що їх, мабуть, ніхто не прочитає.
18.03.07
