Я прозріла.
Я сиділа на парі. У вікно били оманливо теплі промені лютневого сонця, десь позаду хтось читав текст англійською, викладачка ритмічно похитувала головою, чиїсь пальці шаруділи аркушем зошита, хтось голосно позіхав, прикривши рот рукою, а я прозрівала.
Нарешті до мене прийшло розуміння того, що зі мною не так, чого мені не вистачає.
Емоції.
Їх нема.
Куди вони поділися? Де зникли? Як випарувалися?
Я залишилася пуста, пуста мов коробка. Мої нервові клітини не реагують ні на що.
Емоції... Їх нема.
У мене нещодавно жахливо боліла голова. Спочатку я заїдала цей біль, потім запивала, але він протестував, не хотів мене відпускати, виривався назовні, і я почала ігнорувати його. Там, всередині, мов лупали скалу, а я відмовлялася звертати увагу на це. У мене зникла емоція болю.
Я не відчуваю нічого. Ні на що не реагую. Мене не розриває почуття тривоги, неспокою, голоду, втоми, сну, турботи, сварки, занепокоєння, закоханості, радості, бажання, сліз.
Мені все одно, що їсти, я не звертаю увагу на те, що рано треба прокидатися, заснувши пізно, я не нервуюся, потрапляючи у затор на дорозі, хтось кричить на мене, а я не переймаюся, у бібліотеці нема потрібної книги – і я спокійно розвертаюся і йду додому, я не встигаю чогось вивчити, але не хвилююся, а просто сиджу й учу – скільки вистачить сил і бажання. Я не сміюся щиро з жартів, немає тої посмішки, коли здається, що вона починається десь нижче підборіддя і закінчується аж очима, і саме вони сміються і ніби випускають якісь радісні зірочки. Мене не підриває улюблена музика, і грати на піаніно зовсім не тягне. Коли стає зовсім сумно і тяжко, я сильно прижмурюю очі, щоб сплакнути і облегшити себе. А сльози не з’являються. Їх нема. Господи! Я не можу плакати! Я не можу розридатися і випустити іншу «я» зсередини з потоком сліз! Господи, де сльози?
Я хочу нервуватися від того, що не встигаю вчитися, від втоми і від стояння в заторах. Я хочу сваритися і кричати, розмахувати руками, захлинатися потоком голосних і швидких слів, грюкнути дверима. Я хочу стрибати від ідей. Я хочу плакати, і щоб було сумно!!! Я хочу відчувати світ! А натомість...
Емоції.
Їх нема.
Я пуста, мов коробка.
Я уявляю їх, я знаю, як воно має бути, що саме я маю відчути, але не відчуваю...
Якось я сказала дядькові, що моє життя якесь ніяке. Воно йде по прямій, немає відхилень у бік чогось хорошого чи поганого. У мене не буває моментів, коли відчуваєш велике щастя, і нема митей, коли дуже-дуже гірко. Нема емоцій. Він відповів, що це тихе і спокійне життя, про яке всі мріють.
Але тільки не я!!! Я не хочу бути такою! Я не хочу жити спокійною прямою! Мені потрібні емоції! Я хочу, щоб у мене траплялося щось, від чого б я літала, від чого б я захлиналася сльозами і била руками об стінку. Я хочу відчувати, я прагну емоцій, я бажаю кольорів!!!
Емоції.
Їх нема.
І навіть він ніяк не вплинув на мене! Він, котрий змінив моє життя два роки тому, хто заповнив його кольорами, запахами, бажаннями, мріями, сльозами і посмішками. Він був мов ціла планета, Всесвіт, яким я жила. А потім він зник.
І ось тепер він сидів у протележному кінці кімнати. Такий самий, як і тоді. Він уважно дивився у монітор комп’ютера, не оглядався, не позіхав, не опирався рукою об стіл, не крутився на стільці.
Це був він! Він! Кого я шукала, на кого чекала, ким мріяла у снах! Ще два місяці тому мене б уже порвало від емоцій. А сьогодні...
Моє серце не забилося сильніше ані на мить, у мене не виникло бажання кинутися, штовхнувши стілець, спотикаючись на підборах, чіпляючись за спини інших, кинутися до нього, щоб завмерти в безумному пориві розгубленою, зніяковілою, почервонілою, з вогнем у очах і вимушеною посмішкою перед ним і чекати свого вироку. Не виникло ніяких емоцій.
Я залишила своє місце і вийшла. Ні одна клітинка мого тіла не затріпотіла якось по-незвичному, ніяка струна не порвалася в мені, і повіки мої не опустилися розчарувальним рухом, і руки не закрили лице, щоб долонями змити розбиту мене.
Я була пуста.
Без емоцій.
Як коробка.
* Хочу звернути увагу, що автор прекрасно розуміє, що в українській мові є слово порожній, відповідник до російського – пустой. Але в даному контексті пустий – це прикметник, утворений від іменника пустка, із значенням гіркої ненаповненості емоціями, переживаннями, реакціями і т.д., (пустельний – у переносному значенні).
