Твій силует у вечірньому примарному світлі – тримає мою свідомість на якомусь дивному гачку болю і недомовленості.
Слова наробили багато галасу, сколихнули нічне повітря над дорогою, але... не стали містком між нами. Навпаки – вони напáдали, навалилися, як купа цегли із старого розваленого будинку. Непотріб, який втратив свою придатність.
Давай помовчимо! Хотіла сказати – давай політаємо, але рука сахнулася від того слова, захищаючи мрію від нерозуміння і буквальності.
... Пам’ятаєш, ми летіли понад тою горою на перевалі, а рожева хмара, (наче сусідка, яка швидше зайняла своє місце у небі і тому впевненіше себе почуває) – посміхалась підбадьорливо – давайте, сміливіше, тут гарно жити. Тут, у небі. Над горами.
І ми уміли мовчки бути разом. Летіти. Розуміти. Спів-від-чу-ва-ти... Так бракує цього відчуття. Тому, напевно, і пишу знову. Мені бракує тебе. Як кисню. Як повітря.
Високий замок
Я хочу на Високий замок. Хоч зараз, під вечір, коли зорі прихильні до людських очей – і шукають їх, щоб відбитися в них і примножитись. Я хочу – до себе, до тої себе, яку ти повертаєш своєю присутністю. Тануть, розчиняються всі умовності, всі правила, які панциром душать мої рухи, мої дії – і я вільна і щаслива, тримаю тебе за руку, притуляюся спиною до твоїх грудей – давай, політаємо – і разом ми мовчимо над нічним містом... Поверни мені мене.
Ти пам’ятаєш Маленького Принца? “Ми у відповідальності за тих, кого приручили!” Ти дав мені віру в мене, в мої крила. І я ніяк не можу позбутися цього почуття – ні свідомо, ні підсвідомо. А без тебе – воно дуже болить. Хоч скільки себе не шмагай фразами тверезого глузду, типу – так не буває.
Я витворяла зі своєю свідомістю різні експерименти: я викреслювала тебе, я придумувала тобі оболонку сну чи міражу, марева, я накидала на тебе плащ розчарування...Не плач, казала собі, це все тільки твої мрії, твої бажання. Насправді так не буває. Я студила свої бажання крижаною водою реальності, фактів, безвиході – щоб нарешті могла відмовитись і не мріяти.
А ти живучий. А, може, це моє почуття таке живуче? От тільки серце болить – вже фізично, насправді. Без жартів.
Врятуй мене промінням Високого замку – духом його, життям його – яке я відчувала тоді, колись. Як була собою.
Postscriptum
Який ти бовдур, який ти нелюд – якщо не бачиш, як мені болить! Я хочу кричати і ридати, ревіти – так, щоб з неба впали зливи і я – разом з ними – розчинилась у потоках води. Я ніколи при тобі не плакала. І не буду.
Але прикро, що ти не розумієш, що робиться зі мною, що за всією моєю стриманістю, розважливістю і спокоєм – нестримний крик болю!
... Відчай, як після аборту –
“маленький зародок
невтілених надій
нежиттєздатний...
Втишся. Не жалій.”
Сама колись це написала. А от втишитись – на це потрібно багато часу і сил. А ти – іди й не озирайся. І не тривож мою душу спогадами.
Дуже боляче!
