Після примусової українізації наших кінотеатрів вирішив повернути собі старе задоволення – кіно. Давно вже не був, фактично з юрського періоду (тлумачте цей образ як хочете – все буде правдою). Отже для переініціації обрав для себе фільм “Сафо” – він оголошений як український, а це вже чимало. Ну і реклама, голі дівчата та таке інше – що поробиш, весна диктує свої смаки, мабуть кінодистрибутори теж це врахували.
Спішу поділитися з друзями-ГАКівчанами враженнями, щоб бути корисним. Коротко для тих, хто не читає великих текстів. Це – не “Штольня”. Це нормальне кіно. Сміливо йдіть. Багато чекати не варто, бо розчаруєтеся. Але гроші і час не змарнуєте.
Ну а тепер докладніше. Студія “Ялта-фільм” зняла перший український блокбастер (дай Боже, щоб це не було перебільшенням). Щоправда українців у складі знімальної групи небагато – я нарахував шість акторів, другого і дальших планів. Але мова українська, виробник український – чого там вередувати, на наш час цього досить, щоб оголосити “Сафо” надбанням національної кінематографії. Звичайно, не без Ступки – бо що то за українське кіно без Ступки?
В ролі острова Лесбос знімався наш Крим, і в принципі впорався. Якби автори не тицяли скрізь штучні квіти, було б зовсім добре, бо у Греції з квітами не дуже – сонце все випалює, в Криму теж, і тільки в уяві американського режисера виникли однаково-розквітлі маки, орхідеї та інша ботаніка, яка псує картинку.
Окрім ботаніки насмішили уяви авторів про вітрила. Ну не знаєш – спитай у людей! От як я, наприклад, запитав у друга-яхтсмена, так він мені цілу лекцію прочитав, ще й з матюками. Бо коли побачив, як у фільмі яхта стоїть в порту на якорі з піднятими вітрилами, почав хвилюватися за здоров’я капітана – бо це все одно, що стояти на якорі і одночасно давати “повний хід” двигуном. Небезпечно і безглуздо. Мені одразу пригадався старий жарт музик про “телевізійне налаштування” гітар, тобто коли усі колки паралельні. Та й побачивши саму яхту з надто високим бортом та короткими щоглами, мій друг одразу сказав що це фуфло, а всередині заховано правдивий дизель. Ну а коли по ходу п’єси з’ясувалося, що дія відбувається 1926-го року, коли дизелів ще в проекті не було, а тільки парові двигуни, навіть мені захотілося сказати “не вірю”. Але я не встиг - мій друг побачив на передній щоглі три стакселі з закрутками! Гумор, сказав він, можуть оцінити тільки яхтсмени. Бермудське (трикутне) озброєння – це надбання ХХ сторіччя, ну а про закрутки вітрил взагалі нема що говорити – це досягнення буквально останніх десятиліть. Так що я б одразу порекомендував авторам фільмів наймати собі якогось Бережного, щоб прискіпувався до кожного кадру і перевіряв його на вошивість.
Але в принципі картинка мені сподобалася. Світлий, приємний кадр, трапляються цікаві операторські прийоми, і взагалі дивитися не соромно. Найкращий кадр – поєднання класичного натюрморту на передньому плані з бокалом червоного вина з “ню” на задньому плані в розфокусі. Дуже живописно. Найкраща фраза фільму: Героїня: Що пишуть з Америки? Герой: Вони продали дві мої картини. Героїня: О, це рівно вдвічі більше, ніж Ван Гог продав за все життя.
Тепер до сюжету. Хто хоче подивитися кіно, може цей уривок пропустити.
Молода пара з Америки приїздить на Лесбос (Крим) у медовий місяць. Знімає для себе віллу (палац Воронцова), купається, трахкається і засмагає. До речі, сексу у фільмі не більше, чим у рекламі, дуже цнотливий фільм. Цікаво, скільки автори заплатили різним пасторам, щоб вони протестували?
Головна героїня на ім’я Сафо – багата американка, її чоловік – бідний художник, у перервах між купаннями він ще й малює. Героїні нудно, вона вирішує розважитися і для початку іде до перукарні, аби зістригти волосся та перефарбуватися – цілком нормальний вчинок для сучасної жінки і виклик Всесвіту у патріархальному грецькому світі початку ХХ століття. Після в кафе вона зустрічає доньку археолога, який веде тут розкопки, вони знайомляться і розважаються разом. Донька археолога Єлена розповідає Сафо про її тезку – місцеву поетесу та лесбіянку. Потім пропонує їй кохатися. Сафо відмовляється. Пізніше погоджується. Вони кохаються удвох. Кохання не натуральне, акторок, певно, так і не змогли розворушити. Все дуже цнотливо. Одне слово – не вірю. Потім Сафо стає нудно і вона починає гру втрьох з чоловіком. Той нібито пручається, але Єлена зазіхає на нього всерйоз. Сафо це бачить і починає ревнувати. Вона взагалі неврівноважена. Обкурившись опію та перепивши узо, вона влаштовує істерику і засинає, а її чоловік тим часом не втрачає часу і вступає в короткий вогневий контакт з Єленою, в процесі чого з’ясовує, що та іще дівчина. Виявляється її розпусність була лише позою.
Зранку Сафо питає Єлену, чи спала вона з її чоловіком, та відповідає, що спала і іде геть. Тут Сафо пробиває на кохання, вона іде до Єлени і освідчується їй на повному серйозі. Єлена відмовляє, оскільки любить її чоловіка. Сафо, як і її антична тезка, кидається в море. Тіло її засипають льодом та відправляють до Америки. Чоловік, який успадкував усі гроші, просто над труною дружини ніжно бере за руки Єлену. Ступка розчулено дивиться на доньку. Завіса.
Отака собі лесбійсько-кримська історія. Якщо подивитися з точки зору сюжету, то він має великий емоційний потенціал. Але на практиці його, на жаль, втілити не вдалося. Передусім через акторські вади. Акторська гра – серіальна, або швидше подіумна. Симпатичні морди, кастинг – і все. Жодної драматургії. Відвертого фальшу майже немає (окрім сцени на пошті), але глядач залишається холодним – і це основна вада фільму.
Але навіть за такої манери гри був у режисера шанс задіяти не тільки зір глядача, але й емоції. І це – літературне потрактування сюжету. Бо, як на мене, не міняючи подій, можна було дати три-чотири різні версії, різні емоційні інтриги. А для цього треба було лише вчасно розставити акценти і звернути увагу глядача на певні моменти. Не буду нав’язувати своєї точки зору, але це могла бути історія Єлени-звабниці, Сафо-капризної тиранши, художника без фантазії, але привабливого самця, а могло би бути поєднання усіх цих історій. Але окрім викладу подій режисерові, на жаль, не вдалося нічого, хоч він і старався – примушував Сафо на початку стрибати зі скелі, заплутував її ноги у рибальських тенетах на глибині, навіть підкинув монету з профілем античної Сафо у останніх кадрах – але єдиної картини все одно не склалося. Фільм якщо не розвалився, то тріщить по швах.
Окремо хочеться сказати про Воронцовський палац. Звичайно, коли його показали, сусіди по кіно зашепотілися, мовляв, ми й не знали, що були на Лесбосі. Але я згадав інший фільм, теж знятий у відомому всім Лівадійському палаці – “Собаку на сіні”. Там знайомі інтер’єри не заважали. Так що не в декораціях справа.
Ну і про секс окремо. Рекламна замануха, обурення церковників (напевно, стимульоване продюсером), обіцяне лесбо – усе перебільшення. Гетеросексуальна частина сексу має суто ілюстративний характер. Лесбійська – симулятивний. Голих дівчат показують один раз, та й то без подробиць. “Ля мур труа” немає, дарма Лама у своєму кліпі намагається нас переконати у зворотньому. Так що сміливо можете вести в кіно дітей до 16 – вони по телевізору більше бачать у сто разів.
Яка мораль цієї рецензії? – запитаєте ви. Проста. Подібних фільмів має бути багато. З недоліками, зі знахідками. Кіно, як і книжки, вимагають масовості. Буде сто таких фільмів – сто перший буде шедевром. І отримає “Оскар”. Й іншого виходу немає.
А наша задача – піти в кіно і отримати задоволення від побаченого. Наприклад, від чудової картинки. І повернути продюсерам частку грошей, щоб вони могли зняти наступний фільм. Ну а там видно буде.
