Імпульсом, що підштовхнув відомого критика до виступу, став сценарій давно очікуваної екранізації «Важко бути богом». Текст під назвою «Що сказав тютюнник з Тютюнової вулиці» опублікований, і тобто, може бути відрецензований, осмислений та «продискусований». Підкреслимо: сценарій, а не фільм, якого поки що ніхто не бачив.
Прочитаний текст викликав купу думок, які асоціативно потягнули за собою інші, неочікувані і навіть такі, що незрозуміло звідки виникли. З часом їх вишикувався цілісінький легіон, а коли все встаканилося та розклалося по поличках, з‘ясувалося, що мозок свербить одне-єдине запитання, чітко сформульоване самим братами Стругацькими. Запитання, відповідь на яке вичерпно дав сценарій Германа й Кармаліти (хоча, впевнений, співавтори про це навіть не підозрюють).
Запитання було: чи потрібні ми нам? Чи потрібні ми – тодішні, виховані на Стругацьких, - нам теперішнім. А якщо переформулювати: чи потрібний теперішньому світу їхній світ Опівдня?
Вперше це питання я поставив перед собою, переглянувши ще першу екранізацію «Важко бути богом», яка з‘явилася на початку дев‘яностих. Тоді фільм багато за що лаяли (і багато в чому так йому й треба, хоча цілком провальним я б його не назвав). Але вже тоді одне різонуло відразу й боляче: я не впізнав на екрані Румату.
Дійсно, а ким він був? В сенсі – звідки, з якого світу, з якої такої Землі він звалився в нещасний Арканар? (Останній, до речі, був цілком впізнаним, так що поклонників Стругацьких могли дратувати хіба що окремі деталі). Ясно, що не зі світу Опівдня. Румата в тій стрічці виглядав прибульцем нізвідки. Супермен як супермен, від брудних дикунів його якщо щось і відрізняло, так це пам‘ять про контрастний душ та унітаз зі зливом.
Згадується, в повісті Стругацьких головний герой багато сперечався зі своїми колегами на тему взаємостосунків науки та моралі. Втручання та невтручання, об‘єктивних законів природи та суб‘єктивного людського вибору… І найголовніше, світ Опівдня мав змогу якщо не судити світ Арканару, то в будь-якому випадку судити про нього, усвідомлюючи свою історичну спадщину і катуючись питаннями моральними, а не технічними. Тому що сам він, цей світ Опівдня, далеко пішов від світу Арканару насамперед в моральному сенсі. Румата в якості його представника був вищим за ту людську ницість, що його оточувала, не через те, що краще бився, частіше мився і мав за спиною цивілізацію, потужність якої арканарці й уявити не могли. А через те, що його цивілізація вивчила історичні уроки своїх власних Арканарів – і навчилася жити зовсім за іншими соціальними та моральними законами.
В шістдесяті роки ми знали, яким має бути світ, здатний якщо не судити світ Арканару, то хоча б зрозуміти його. Зазнаючи моральних катувань від неможливості допомогти йому – в історичні нетривалий термін і без моральних втрат. Так само здорова людина мучиться від безсилля у ліжка безнадійно хворого.
В лихі дев‘яності мене вперше відвідала неприємна думка: от і Опівдню кінець. Пішов, так і не наставши. Не потрібний він – навіть в якості утопічного ідеалу.
А якщо світу Опівдня більш немає – відмінений через його принципову «неринковість» і від того через граничну шкодоносність для підростаючого покоління ринкових вовченят, - то й вихолощується увесь конфлікт, на якому тримається сюжет Стругацьких. Той Румата – це зовсім не марк-твенівський янкі при дворі короля Артура.
Перша екранізація «Важко бути богом» наповнила передчуття лиха щемливою конкретикою. Одне втішало – робив фільм європейський інтернаціонал, куди їм зрозуміти Стругацьких!
* * *
Про нову екранізацію за роки її неспішного здійснення написано й показано по телевізору стільки, що, здається, вже зрозуміло, яким буде цей фільм. А от про що він буде – питання. В будь-якому випадку, прочитаний сценарій однозначної відповіді не дає.
Вірю, що фільм Германа багатьох вразить, а когось виверне й навиворіт – настільки страшним і безнадійним (певною мірою, на папері) звучить цей вирок авторів людству. Адже найстрашніше те, що це аж ніяка не інша планета, а добре знайоме нам власне минуле. Воно легко впізнане, і справа не в чеських замках і не в обличчях, точніше, писках, начебто з картин Брейгеля й Босха. Ніякої фантастики – достатньо подивитися в історичне люстро і не відвертати погляду. Якщо хто забув, ким ми за мірками Історії були зовсім нещодавно, стрічка Германа нагадає, будьте певні!
Ще страшніше, що, варто на хвилинку відволіктись від побутових подробиць, від антуражу, як перед нами постає наша сьогоднішня дійсність. Хіба що трохи гіпертрофована.
Коротше, з Арканаром все більш-менш зрозуміло. Як і з минулим та теперішнім. Адже ми теж в шістдесяті роки не про дона Ребу читали, хоча й не знали тоді, що автори спочатку думали назвати його доном Ребією… Коротше, май мужність не відвертатися від власної історії та власної природи.
Отже фільму «Що сказав тютюнник з Тютюнової вулиці», дуже ймовірно, вготована й вдячна аудиторія (навряд чи масова – не полюбляють маси, щоб їх навантажували, а тут навантажать по саме не хочу!), і захват критиків, і премії на кінофестивалях. Але, боюся, щирих поклонників Стругацьких знов очікує важке розчарування. Хоча й дещо іншого плану, ніж у випадку зі «Сталкером».
Річ у тому, що відповіді на головне запитання – звідки взявся на Арканарі Румата із товаришами? – сценарій не надає. Ні, Земля латентно є присутньою, але що це за планета така? Авторів подібне питання мало цікавить.
Румата в сценарії – людина не лише без минулого, а й без майбутнього. І це при тому, що, всупереч похмурим очікуванням, усі зовнішні ознаки повісті Стругацьких в сценарії є в наявності! Їхні герої, їхня мова, їхні деталі – і навіть частина зав‘язаного ними морального конфлікту. Але – тільки частина, від чого він на очах розсипається, збивається, руйнується, плодячи здивовані запитання.
Зізнаюсь, більш за все я боявся – і водночас сподівався! – що Олексій Герман, помарудившись з явно «не своїм» матеріалом, врешті решт, відмовиться від якої б то ні було прив‘язки до повісті Стругацьких і, відштовхуючись від їхньої головної ідеї, створить щось виключно своє. Нехай і геніальне – але не за Стругацькими, не за «Важко бути богом». Як свого часу зробив Тарковський з іншим літературним матеріалом. І всі були б задоволені – і кіномани, поклонники творчості Германа, і читачі, любителі Стругацьких. На користь такого варіанту казала обрана режисером назва майбутньої стрічки – ото вже не Стругацькі так не Стругаціькі!
Одначе в опублікованому сценарії, всупереч очікуванням, моїх улюблених письменників як раз вдосталь! Це, без сумнівів, екранізація «Важко бути богом». Арканар – справжній, страшніше не вигадаєш, впізнані багато сюжетних ходів, реплік, подробиць. Ось тільки головний герой не зовсім Румата. Точніше, зовсім не Румата. Хтось інший, що виголошує репліки героя повісті і навіть в більшості випадків поводиться так саме, як у Стругацьких. Але чому цей «бог» так поводиться і від чого йому так «важко», - одному богу, мабуть, відомо.
Румата з повісті Стругацьких викликав у нас безумовне співчуття. Ми мучилися й страждали разом із ним і ламали голову над клятою дилемою «втручання-невтручання». До сценарного Румати ставишся як до фахового бійця невидимого фронту, закинутого в тил ворога: з повагою, але жодним чином себе з ним не ототожнюючи. І співчуваєш йому лишень в тому, що оплутали недоріку по руках та ногах інструкції Центра: така мерзота навкруги, а «мочити в сортирах» заборонено! Ну, звісна річ, він не витримує, зривається, особливо після того, як втратив усіх хоч трохи близьких йому в Арканарі людей (за сценарієм вбивають і барона Пампу). І тоді вже розпочинає вбивати усіх гамузом – цілими вулицями…
І в Стругацьких це було – але стільки ще понад тим! Румата в сценарії теж інколи сперечається з колегами – і все, як на лихо, за написаним у повісті! Але слова відібрані такі, що виходять суперечки професіоналів. Нічого зайвого, тільки бізнес.
Одна характерна деталь. Із собою сценарний Румата не сперечається. Взагалі. Ніколи. Чи з‘явиться в фільмі закадровий текст, не знаю. Але маю вагомі сумніви.
Мені взагалі незрозуміло, що буде казати з екрану Леонід Ярмольник. Чарівності йому, звісно, в інших не позичати, та й виклався актор, як можна судити з епізодів, що показали по телебаченню, на повну котушку. Тільки головного питання це не прибере. Боюся, ми так ніколи й не взнаємо, що це за світ, звідки прибув до Арканару герой Ярмольника.
Зі сторінок сценарію Румата постає плоттю від плоті нашого світу – сьогоднішнього, легко впізнаного. Не самим поганим «емісаром», до речі. Румата по-сучасному шляхетний, добре натасканий, освічений, вихований. Але зніми з нього, як і з більшості наших сучасників, тонкий шар цивілізованості, і виявиться він нічим не кращим за ту, «що жере та розмножується, протоплазму» (пам‘ятаєте, чиї слова?), яку в масі своїй уявляють арканарці.
І це не специфіка фаху. Розвідник, який увійшов до образу настільки, що останній загрожує перетворитися на сутність, - це в Стругацьких. В сценарії закладено дещо просто протилежне: задана роль дозволила розкрити те, що й було сутністю. В цьому випадку конфлікт Стругацьких відпадає сам по собі. І залишається не філософська, моральна проблема, а примітивна констатація факту. Як казав один з наших донів Реба: «Обидва поганіші».
Румата з повісті «Важко бути богом» репрезентував зовсім інший світ. З принципово іншою мораллю, принципово іншим суспільним устроєм, принципово іншою системою виховання. Так, утопічними, незрозуміло, такими, що чи можуть бути досягнуті взагалі, але ж на те й мистецтво, щоб завищувати усе й усілякі планки. Дуже здивуюсь, якщо доля Румати екранного когось стане надихати.
* * *
Небагато кого надихає зараз і самий світ Опівдня. Тому що на зміну «клятим дев‘яностим» прийшли «благословенні нульові», яким усі ці інтелігентські утопії до ліхтаря. А авторів, їх, вочевидь, туди ж – на ліхтар… В сценарії є моторошний епізод – опісля приходу до влади в Арканарі озброєних ченців на одній шибениці розташувалися поряд, бік-о-бік, аристократи («еліта»), сірі штурмовики, придворний поет, бандитський пахан. Символічно. Не хочеться казати – пророчо…
Згадую, як нещодавно по телевізору відомий фантаст і критик (і, як я можу судити з публікацій в «Єслі», один з головних ідеологів «імперського вектору» в нинішній російській фантастиці) через губу процідив, що з цим Опівднем теж ще розібратися треба. Ще та утопія: дітей навчають в інтернатах, а все духовне життя зводиться до однієї лишень науки. І насправді: ані релігії, ані влади якоїсь там завалящої, ані ринку, ані національних інтересів, ані політики, ані ворогів, ані армії. Ну, ні-чо-го немає!
Таким чином недалекий, вочевидь, час, коли розберуться. Скинуть з державного корабля світ Опівдня – цей останній баласт, що залишився у важкий спадок від лібералів-шістдесятників (найобразливіше те, коли вони ж самі нині стають ярими «імперіалістами», розлючено топчучи власні «помилки молодості»). І нікому не дозволено буде довгоочікувану суспільну стабільність порочити нісенітними вимислами не тему, чи важко бути богом. Богу богове, а ваша справа – вдень і вночі кряжити на благо імперії.
…Втім, мені доводилося чути й таке: світ Опівдня – це насправді і є зразкова імперія! А що? Шукайте і знайдете. Боюсь, що з виходом на екрани фільму Германа сили їхні тільки потрояться.
Думка, до речі, не нова. Багато років тому мені довелося вислухати зізнання одного високопосадового «дядька з Галактичної Безпеки», зроблене в цілком неформальній обстановці. Мовляв, їм навіть імпонують деякі книжки Стругацьких. Наприклад, «Жук у мурашнику»: як вірно всі акценти розставлені! Виходить, що й до світлого майбутнього без органів – нікуди… Тонко, талановито!
Добре пам‘ятаю, з яким обличчям вислухав мій пересказ покійний Аркадій Натанович – здається, навіть пляшку залишив недовідкоркованою.
А стрічка Германа – це ще квіточки, повірте. «Залюдненого острова» у виконанні автора «Дев‘ятої роти» я взагалі очікую, як нічний кошмар. Максим там, уявляю, буде істинним імперцем – патріот, руський, православний, відмінник бойової та політичної підготовки, член «Єдиної Галактичної Росії» з такого-то року. Башт він здіймати в повітря не стане – імперії без пропаганди та агітації не вистояти, виродків-дисидентів замочить, «правильних» вишикує, конкуруючу Острівну імперію сам-один причавить. Він їх там усіх змусить Батьківщину любити!
