Газета процвітала. Наклад зріс, до редакції почали приходити листи з подяками, чого не було вже кілька років. А все він. Молодий журналіст. Щойно з інституту. Високий блондин, широкоплечий, стрункий. І вже член партії, батько високий чиновник, а він сам, своїми силами пробивається, почав з провінційної газетки. Хоча навряд надовго тут затримається. Легкий зрозумілий стиль, нема надмірного пафосу, але завжди між рядків читається подяка партії і товаришу Сталіну.
Такого в Київ заберуть – каже Іван Петрович, котрий сьогодні написав статтю про те, як дід Макар бачив Леніна.
А років за двадцять головним редактором “Правди” буде – відповідає на те низькоросла і сутула Маруся, що якраз описує як велика і могутня радянська металургія обжене Америку і решту світу разом взяті за кількістю виплавленого чавуну.
В цю мить двері відчиняються і на порозі з’являється він. Не повзучи, але й не поспішаючи, проходе до середини невеличкої кімнатки, де Маруся, посміхаючись всіма своїми 25 кривими і жовтими зубами повідомляє йому, що Максим Максимович просив зайти до нього. Тим часом Іван Петрович також намагається посміхнутись, але виходе щось подібне до оскали вовка. Отож, він показує свою гримасу, тихо ненавидить весь світ, і особливо цього успішного молодого чоловіка. Він вже мріє про те, як сьогодні ввечері сяде складати анонімку на цього блондина. Адже саме в цьому ремеслі чудово відкрились його таланти журналіста, письменника і фантаста.
Поправивши волосся на чолі, і поглянувши, чи не пом’ятий піджак, до жовтих дверей стукає молодий журналіст. Почувши у відповідь: “Шо?!”, заходить.
Викликали, Максим Максимович?
Заходь, Володька, сідай.
Я ось приніс дві статті, які ви просили написати.
Отримавши кілька листків, редактор хутко їх переглядає.
- Добре… Ні не добре, просто чудово!
Мені ще вчитись і вчитись.
Правильно. “Вчитись, вчитись і вчитись”, - казав великий Ленін. Але гарно написано.
Стараюсь.
Старайся! “Кадри вирішують все”,- каже вождь народів великий товариш Сталін. І зрозумій, що хоча ми маленькі колещатка, але обертаємось у великому механізмі нашої Батьківщини, першої, доречі, соціалістичної держави в світі, держави, що перемогла фашизм і підніме світовий пролетаріат на боротьбу з буржуазією, наблаго всіх народів, заради щастя наших онуків, під суворим керівництвом партії, завдяки товаришу Сталіну, пам’ятаючи заповіт Леніна.
А навіщо Ви мене викликали?
Та хочу, щоб ти замінив сьогодні Інесу Василівну, яка захворіла. Треба написати малесеньку заміточку, один абзацик, про збільшення посівів кавуна в колгоспі “Червона зірка” Ось чорнові матеріали.
Добре, зараз напишу і дам Вам для редагування.
А знаєш, я поспішаю, тож ти здай статтю прямо в друкарню. Я вже домовився, там приймуть, вільне місця я лишив на першій сторінці.
Як скажете, так і буде.
О, ледь не забув, треба в замітці п’ять раз повторити “Слава великому Сталіну”
В замітці?! П’ять раз?! Це ж лише один абзацик.
Розумієш, мені одна людина з районної ради партії сказала, що в нас замало прославляється вождь всіх народів, отож, треба, пам’таючи заповіт Леніна, працюючи наблаго нашої Батьківщини, першої в світі соціалістичної держави, котра перемогла фашизм і підніме трудящі маси всього світу на боротьбу з капіталістами, котрі експлуатують народи, під пильним оком нашої партії, за сприяння вірного ленінця і вождя народів, товариша Сталіна, висловити пошану нашому улюбленому товаришу Сталіну.
Але ж до чого тут взагалі товариш Сталін?
Як до чого!? Як це до чого?! Товариш Сталін завжди і всюди до всього, адже він вічний вождь нашого народу, вічного будівника комунізму!
Сказавши це Максим Максимович кудись побіг, а молодий журналіст лишився писати замітку, вийшло в нього наступне:
“Знову є привід радіти в нашого народу від Львову до Владивостоку, адже мужні працівники колгоспу “Червона зірка” збільшили посівну площу кавунів на десять соток, що безперечно допоможе нашій Батьківщині в її бурхливому розвиткові і забезпечить виконання п’ятирічного плану. Слава великому Сталіну! Слава великому Сталіну! Слава великому Сталіну! Слава великому Сталіну! Слава великому Сталіну!”
От і казочці кінець, а хто читав – зітріть відбитки пальців з паперу, спаліть ці листки, перевірте, чи ніхто не підглядав і забудьте, що було написано.
