Мати моя була шльондрою. Навіть не жрицею кохання, а самою богинею. Батько мій, звісно, не був її чоловіком. Він взагалі не був нічиїм чоловіком. Він був літуном. А я – ідеал, в тому сенсі, що позбавлений їхніх спільних недосконалостей. Можете звати мене Германом. Мені подобається, як це звучить.
Вчора ще падав сніг. Сьогодні сонце спалило всі залишки зими. Чорною бруківкою струмували брудні води. На кожному розі продавали підсніжники.
Стояли під голим мокрим деревом на стометрівці. Притискав її до себе, шукав устами уст. Надто багато теплого зимового одягу. За ними спостерігали допитливі сумні очі. Цей смуток народився, коли очі наткнулися на них. Така гарна. В неї не можливо не закохатися.
Знаєте, це доволі важко. Весь час говорити з собою, відповідати самому на свої питання. Ми так давно уже разом. І з першої зустрічі стали одним. Ви, напевно, назвали б це ідеальним коханням чи там коханням з першого погляду. Але ж я не кохав. На моєму обличчі тоді ще не прорізалася борода і кохати мені було зарано. Я просто хотів плавати. Відчувати, як прохолодні води річки пестять моє тіло. Торкаються кожної клітинки шкіри, виловлювати з води білі квіти лілій і заплутувати їх у своєму білявому волоссі. Я не хотів кохати. Я пишу це поки вона спить. Тому що зараз мої думки є тільки моїми. І в голові не снують павутинням вічні діалоги з нею. Жити у мені, вона так хотіла жити у мені. Коли зранку я п`ю каву, то відчуваю, як вона гарячим потоком тече по її горлянці, дим від цигарок, які курю я, заповзає у її легені. Інколи я думаю, що можу вбити її цим. Вигнати з себе. Але, напевно, ми підемо звідси разом.
Очі знову стежили за ними. Білі підсніжники у неї в руках. Торкнутися її шкіри, торкнутися устами її уст. Розчинитися у ній. Відчути себе у її тілі. Досі невідомий біль сидів у тілі. Солодко нив унизу живота.
Вона все відчуває. Але я сильний. Я звільнюся. Перелічувати час, проведений з нею, так боляче. Сьогодні ввечері я ляжу на долівку і виганятиму її зі свого тіла. Вона піде, вона мусить піти. Час тих, хто примусив нас бути разом, давно минув. Тепер я сам керуватиму собою.
На лакованій підлозі лежало оголене тіло. Красиве. Напевно, так колись виглядав Аполлон чи Афродіта. Шовкова шкіра, біляві кучері, червоні уста. Тіло здригалося в конвульсіях болю. Ніжні пальці намагалися вхопитись за щось. Але там нічого не було, тому вони все міцніше стискалися в кулачки. Молочна шкіра на животі, не покритому волоссям, натягувалася все сильніше й сильніше. Зуби прикушували нижню губу, тамуючи крик болю. Врешті на животі з’явилася тріщина. Світло-червона кров спершу тоненькою цівкою стікала на підлогу. Рана все збільшувалась. Крові ставала все більше. Тіло вже лежало в калюжі. Тріщина розросталася, ішла рівненькою вертикаллю від паху до підборіддя. Не зміг стриматись, тихенько заскиглив. Тріщина уже сягала обличчя. Переорювала красиві риси потворною борозною. Тіло розпадалося навпіл. Зсередини проглядали внутрішні органи, як і все, вони тріскалися навпіл. Не тямлячись від болю, здригався в передсмертних конвульсіях. Але з лівого боку грудей все ще жив стук серця. Чи, правильніше, сердець. Спочатку затихло одне, з уст вирвався хрип: «От, ти й пішла, тепер я сам, я вільний». Але через миттєвість затихло й інше: «Ти була права, ми підемо звідси разом».
На долівці в калюжі крові залишилось лежати розділене навпіл тіло.
