Коли не забувається...
(неоімпресіоністична спроба)
Ще здалеку я помітила, що на лавочці біля гуртожитку хтось сидить. Не знаю чому, але я була впевнена, що то Він. Вловивши тільки контури людини, я в якусь долю секунди вбила собі в голову, серце, нутро і ауру навколо, що то Він, Він, Він, ніхто інший, тільки Він. У наступну долю секунди уже все навколо дихало цією думкою, і, якби воно виявилося неправдою, яке було б розчарування, провал, крах, шматки битого скла!
Я підійшла ближче. Так. Це був Він. Сидів на лавочці. Дивні думки почали роїтися в моїй голові: а я сьогодні гарна – довге пряме волосся, модні брюки, чоботи на високих підборах... А ще з букетом квітів! Тьфу... Він подумає, що мені хлопець їх подарував в честь 8 березня, плюс – подарунковий пакет в іншій руці. Я пізно повертаюся. Усе. Без сумніву. Він подумає, що я була на побаченні, що у мене хтось є, що після того, як Він розшматував мені серце, моє особисте життя цвіте і пахне... А насправді – букет подарували сьогодні хлопці на курсах англійської, а пакет – подарунок від дядька, від якого зараз і повертаюся. Але ж Він того не знає!
Я уже увійшла у двір гуртожитку. А якщо поздороватися до нього? – нова моя думка. А що, якщо Він мене не помітить? Та такого бути не може! І не повинно!!! І я нахабно повернула голову в Його сторону, йшла вперед і невідривно твердо в темноті березневої ночі дивилася на Нього. Він зловив мій погляд. А що, якщо зробити Йому якийсь знак?
Найбільш тупа річ, яку я могла зробити в той момент, незважаючи на вагання, які навіть не встигли яскраво виявитися, все ж сталася. Я оглянулася, знову подивилася на Нього і зробила рух рукою з букетом, ніби я помахала Йому. Двічі. Усе відбулося так невміло і по-особливому нєлєпо, що я поспішила розвернутися і продовжити свій шлях. Чи помітив Він мій рух? Чи зрозумів його? Чи сколихнулося щось в Ньому? А може, Він не сприйняв це як помах до Нього?
Я підіймалася сходами. Я відчувала, як похитуються мої стегна під час кожного кроку, як куртка треться об трохи оголену спину, і чомусь була впевнена, що Він обов’язково бачить це, що Він обов’язково чує стукіт моїх підборів, що Він обов’язково відчуває, яка моя хода впевнена, тверда і горда.
Я відчинила двері, і зробила це з таким розмахом, щоб ще раз глянути на Нього. Я подивлюся на Нього і зловлю Його погляд-відповідь на собі. Так мені подумалося. А насправді Він дивився десь по сторонах. І поки я це спрймала протягом секунди, контрастна думка пронеслася в моїй голові: якого хрена я тут виламуюся, я ж Йому до одного місця.
Двері зачинилися, і вже зовсім інші турботи оволоділи мною.
Я сварилася з вахтершою, коли побачила, що Людина З Лавиці підвелася і попрямувала до дверей. Уперше пронеслася думка, що я могла помилитися, і то сидів зовсім не Він. Чомусь я подумала: а як звучить мій голос, чи сильний він, чи приємний, наскільки вишукана моя українська? Клаптики сірого светра за вікном. Як сприйме Він мій голос? Чи догадається, про що я тут говорю з вахтершою? Господи, я помахала Йому тим букетом! Я інстинктивно затихла у своїх висловлюванннях вся в очікуванні і напруженні. Я щось ще намагалася говорити...
Двері відчинилися. Щось Сіре прошмигнуло повз мене, та так швидко, що навіть серце не встигло схвилюватися і від цього дико підстрибнути, а я не змогла вловити Його зором, побачити Його лице... Яке воно... Хоча я відчула, що воно було байдужим, бо подуло, війнуло, вдарило об мене потоком байдужості, і її противний дух залишився висіти в повітрі. І оце все? Чомусь подумала я. І дивне почуття марності пройшло мною, ніби електричний струм. І оце все? У Нього зовсім не залишилося зацікавлення до мене. І мій дурний помах букетом не справив на Нього ніякого враження? І слава Богу. Чомусь я так подумала.
Через деякий час я сиділа у подруги. У напівосвітленій кімнаті, напівприкривши очі повіками, тримаючи обидві долоні на півлітровій чашці гарячого чаю, втикаючи в фотографію чужого хлопця, я розповідала про це. І робила це з таким пафосом, ніби я бувалий старий ковбой із голівудського вестерна, що оповідає свою останню небезпечну пригоду. Мої губи скручувалися якоюсь незвичною трубочкою, а очі тремтіли від напруги слабкого світла.
- Забудь ти його, - сказала вона.
- Я уже давно забула. Я уже забула. Давно.
Я повторювала і повторювала це, а у очах було щось таке розпливчасте, як засвічена фотоплівка, а потім мозаїка із шматків минулого, а потім вирізка семи хвилин сьогоднішнього вечора. І мов молотком било: чи забула? чи справді забула? чи забула? чи забула?
Я втикала в незрозуміло який зріз дійсності. Голова наповнювалася мозаїками і словами. Мої руки стискали ту ж півлітрову чашку з чаєм. А в кутиках очей починали тремтіти сльози. Сльози, не звичайні, а якісь особливі, просякнуті Ним, які бувають лиш тоді, коли викликані згадками і мріями про Нього. Вибух в голові...
Таке не забувають...
8-9 березня 2008 року
