Він йшов рідною вулицею. Кирзові чоботи на ногах. Велика дірка в голові, точніше, голова – одна велика дірка. Одягнений у хакі. На шиї висить автомат. От і все, що можна сказати про його зовнішність. Він нічим не відрізняється від сотень таких самих, які йдуть поруч.
Раз, два; раз, два… Крок за кроком, нога в ногу, Так стирається людська особистість, так він перетворився на “одного з”
Серце болить просто невимовно. Він відчуває, що щось робить не так, але не знає як це змінити.
Колись він був дитиною і мама катала його під цими каштанами в колясці. Він купував тут морозиво. На одній з цих лавок він вперше закурив. Тут знайомився з дівчатами. Тут в спекотні дні підставляв руки під холодну воду фонтанів. Все його життя пройшло на цій вулиці. І ось тепер він повернувся.
Майже нічого не змінилося з часу його останнього приїзду. Кілька магазинів закрилось, а кілька відкрилось. Лавочки пофарбували в новий колір, але вцілому все по старому. Він пам’ятає кожну деталь того, що було, він хоче вдихнути запах дому, який відчував кожного разу, як приїжджав на кілька днів перепочинку, але не може. Це вже не його рідна домівка, щось змінилось, він тут небажаний гість. Рідна вулиця не хоче прийняти його, огорнути своїм теплом, зігріти після суворої розлуки.
Ось його рідний дім, сюди виходять вікна його квартири на четвертому поверсі. Можливо, мама саме зараз бачить його. Він хоче туди, він хоче бігти сходами, зайти в свою кімнату… Але не може.
Раз, два; раз, два… Крок за кроком, нога в ногу. Так стирається людська особистість.
Щось не так, щось зовсім не так як колись. Змінились люди. Колись їх було тут багато. Дехто заклопотано біг заробляти гроші, хтось повільно гуляв, тримаючи за руку кохану, хтось сидів на лавочці і мріяв про гроші і кохання. Але тепер нікого не цікавили матеріальні питання, назад відкинуто високі почуття. Лише ненависть. Ненависть заповнила серця нечисленних людей, що стоять на вулиці. Тут невелике зібрання – близько сотні осіб, переважно пенсіонери і студенти. У декого в руках транспаранти, у всіх в очах ненависть. Йому не треба читати написи на папері, він і так їх знає. “Ганьба”, різноманітні образи, “окупанти” – ось, що тут написано.
Саме ці написи позбавляють його відчуття дому. І ще асфальт. Він завжди був чорний, а сьогодні червоний, в деяких місцях потріскався від гусениць танків, он валяється людська рука.
Вчора вулиця перетворилась на криваву кашу. А сьогодні їх ввели в місто. В’їзджаючи, вони бачили вантажівки наповнені трупами, їх накрила брезентом, але всі знали, що знаходиться під ширмою. Тепер вони мають забезпечити остаточний порядок.
Наказу розігнати цю міні-демонстрацію не було, але автомати з запобіжників зняті. Кожен зі строю розуміє, що вони стали ворогами свого власного народу, проти них направлено болючі слова, а скоро направлять і зброю.
Якась бабуся плюнула йому в обличчя. Він витер слину рукавом. В його погляді безпорадність і страх. В очах мітингуючих ненависть і рішучість. Вони можуть робити все що захочуть. Він нездатний зробити вибір за себе.
Раз, два; раз, два… Крок за кроком, нога в ногу. Так стирається людська особистість.
Якийсь чоловік стояв у своєму кабінеті і мовчки дивився у вікно. Його опора, його м’язи – кілька сотень людей в зеленому одязі йшли там внизу. Вже зібрався новий мітинг. Звісно, не такий як вчора, якась пародія на вчорашній натовп, але все ж зібрався. Непорядок. Неправильно. Розігнати.
Вчора він зробив все правильно. Країні не потрібні зміни, вона потребує порядку і стабільності. Хай яким жорстким буде порядок і якою тяжкою буде стабільність. Йому потрібно більше влади і більше грошей, і зовсім не хоче він отримати стовп і мотузку, які бажали подарувати йому вчорашні мітингуючі.
Що вони тепер скажуть?! Всі заткнулись?!
