Бездна.
Чёрный проём.
В конце не светит свет –
Берегут электричество.
(з віртуального архіву літературного Декадента London Julia)
* * *
По дорозі на роботу Андрій намагався налаштуватись на обіцяну Залізним Феліксом зустріч з головним редактором. Відфільтровуючи усе, що не було пов’язано з тижневиком – С.Х., тітку Віку та її подружок-революціонерок, “літературну дискусію” з London Julia, і знову цю хтиву сучку С.Х. А звільнене від усього цього місце наповнити згадками про День Києва.
Вдавалось то не дуже.
А зважаючи на те, що спомини про розмову з переможцем ювілейного Пробігу під Каштанами сповнювали душу відчуттям якоїсь тривоги, то й не дивно, що підсвідомість радісно підкидала будь-які інші думки і спогади.
Андрій посміхнувся, згадавши один із епізодів вчорашньої зустрічі Помаранчевих Революціонерок.
Назвався онуком – треба відпрацьовувати. Тітка Віка хотіла показати іншим – вона не гірша за них у питанні сімейного щастя. І аби було що казати у відповідь на згадування інших учасників посиденьок про успіхи їхніх дітей та онуків у пост революційну добу, тітка виставляла в якості засобу індивідуального захисту – Андрія. Хлопець працював журналістом, а отже певною мірою був наочним прикладом досягнень Помаранчевої Революції. Зокрема в частині свободи слова.
В усякому разі тітка Віка так щиро вважала.
Андрій розумів ці не озвучені тіткою мотиви і як міг намагався гідно виправдати покладені на нього сподівання, час від часу беручи участь у “засіданнях страйкому”.
Цього разу засідання проводилось у розширеному складі. Крім п’ятірки постійних і перевірених часом бойових подруг, завітали ще двійко політично нейтральних спостерігачів: чоловік однієї з “революціонерок” (дідок, як з’ясувалось згодом був не дурний випити... Зрештою, слід зазначити, і постійні члени страйкому, хоч і не напивались до втрати пульсу, та все ж таки сухий закон, м’яко кажучи, не проголошували) та ще один, крім самого Андрія, представник “молодого покоління” – онучка Ніни Марківни з чудовим іменем Наміста. Крім імені і все інше було в дівчині чудове.
За виключенням віку.
Андрій зробив собі помітку, що рочків за 3-5, коли мала підросте, на неї треба буде звернути пильну увагу.
Невдовзі з’ясувалась таємниця імені. Ніна Марківна радісно розповіла про батьків онучки. Під час Помаранчевої Революції тоді ще студент Київської Політехніки і студентка Львівського Університету познайомились звісно ж на Майдані. Безпосередньо у Наметовому Містечку. З певних натяків можна було зробити висновок, що у Наметовому Містечку вони не тільки познайомились, та згодом обвінчались. А й безпосередньо зачали майбутню донечку теж прямо у центрі Києва, у Наметовому Містечку. Звідси і “Наміста” – НАметове МІСТечко.
Розповідь Ніни Марківни заслуховувалась із непідробною увагою, хоч в Андрія були дуже сильні сумніви з приводу того, що розповідь лунає в цій компанії вперше. Єдина людина, яка намагалась (хоч і не дуже вдало) ігнорувати спіч Ніни Марківни, була сама Наміста. Дівчина з почервонілим обличчям усю увагу переключила на власну тарілку.
Бідолашна дівчинка, подумки посміхнувся Андрій, розглядаючи малу. Якщо бабка регулярно пояснює усім і кожному всі подробиці виникнення незвичного імені – так можна і зненавидіти своє ім’я. Як мінімум. А як максимум – і власну бабку разом з усім оточуючим світом.
Не встиг Андрій поспівчувати Намісті, як раптом суспільна увага обрала собі нову жертву.
Все та ж Ніна Марківна, прийнявши на всі свої груди тридцять третього розміру чарочку української з перцем й окрасившись рівномірним червоним кольором, затримала свій погляд на Андрієві і...
- Я ось тут вчора дивилась передачу одну... Вікторина якась. Якраз про журналістику. Так ось, Андрію, ти напевно знаєш! Ведучій спитав дівчину, а вона відповісти не змогла: хто такі свінгери? Може ти в курсі?
- ХТО??? – поперхнувся Андрій.
- Ну, свінгери! Це ж такі журналісти!
- Ніно Марківно, а ви впевнені, що там питали саме ЦЕ слово?
- Ну, звичайно! Я просто люблю дуже такі програми, а тут ось так і не зрозуміла, хто ж такі ці свінгери... Але ж ти – журналіст. Ти повинен знати!
- Ніно Марківно, та напевно там було інше слово... – спробував Андрій зам’яти тему.
Але тут уже весь стіл, запідозривши Андрія у профнепридатності, почав вимагати пояснень. А також пропонувати власні варіанти.
Тітка Фрося:
- Свінгер – це такий светр, а журналістика тут ні до чого!
Рімма Анатоліївна не відставала:
- Ні, я знаю, це ж такий стиль музики!
Ще хтось:
- А може там дійсно якесь інше слово було?
- Ні, точно – свінгер! – Не відступала Ніна Марківна.
- Андрюша, але ж таке слово є? – підключилась до розмови тітка Віка.
- Так, є... – невпевнено почав Андрій, нервово розмірковуючи як врятувати пенсіонерок від секс-лікбеза, і вже майже вирішив просто зайти з іншого кінця – пояснивши, що з журналістикою пов’язане зовсім інше слово: не свінгер, а стрингер. Але в останній момент звернув увагу як мала Наміста відверто радіє з ситуації, які бісики стрибають в очах дівчинки і вирішив помститись за малу. Підморгнувши Намісті, він прокашлявся і з кришталевою чесністю дивлячись в очі Ніні Марківні зачитав невеличку лекцію. В межах пристойного. Точніше – балансуючи на межі пристойного. З прикладами і теоретичними обґрунтуваннями.
Лекція завершилась хвилиною мовчання.
- Якщо не вірите, можемо зараз в інтернеті подивитись... – все таким же невинним голосом запропонував Андрій спільноті, ледь втримуючись аби не розсміятись.
В інтернеті ніхто нічого дивитись не побажав. Повірили так. І невдовзі гості почали збиратись.
Коли Ніна Марківна вже вийшла за двері і решта революціонерок теж розвернулись у напрямку виходу, мала Наміста проходячи повз Андрія, несподівано наблизилась до нього, підтягнулась до його вуха, прошепотіла “Дякую” і невміло чмокнувши у щоку, побігла наздоганяти бабку.
Згадуючи усе це зараз, Андрій задоволено посміхався. Якщо завдяки постійним розповідям бабки про історію імені онучки, Наміста остаточно не зненавидить цей світ, то років за п’ять з нею треба буде познайомитись ближче. Щось в ній було. Всередині. Занадто молоде тіло не дозволяло зараз будувати у її відношенні якісь серйозні плани, але щось там всередині... Дух...
“Перемагає дух, а не тіло” – асоціативно, під акомпанемент невеличкого дощику, що несподівано розпочався за вікном маршрутки, у свідомості актуалізувалась фраза Крона.
І знову повіяло холодом. Як не намагався Андрій не думати про інтерв’ю з Дня Києва, а не вийшло.
Щось з тим Кроном було не так. Якась загадка від якої трохи лячно. І водночас приємно лоскоче нерви – а що ж там далі? Мабуть, щось схоже відчувають мазохісти – коли біль змішується із солодким задоволенням.
Тоді – на День Києва – Андрій з метою забити пусте місце у тижневику, підбіг до переможця Пробігу Під Каштанами аби домовитись про невеличке інтерв’ю. Все здавалось дуже легким. Поговорити, додати трохи води від себе про чудове місто Київ, про каштани, про здоровий спосіб життя та благодійність – ось і все. Матеріалу - на кілька розворотів. І без якихось особливих зусиль. Все просто.
Авжеж!
Хлопець подивився на Андрія, вислухав прохання про інтерв’ю і посміхнувшись, не зрозуміло до чого сказав: “Замєттє, нє я ето прєдложіл!”.
За годину вони зустрілись у кав’ярні на Прорізній. Зважаючи на не дуже високий зріст, синя футболка з надписом
В мене немає комплексу Наполеона
Я не прагну підкорити весь світ
Світ сам впаде до моїх ніг
не потребувала додаткових коментарів. Легка посмішка на обличчі. Сережка у вигляді латинської літери “Z” у лівому вусі. Червона бандана намотана на праву руку. І дивний погляд. Від означення “потойбічний”, що перше спало на думку, Андрій одразу ж відмахнувся як від надто попсового. Погляд серйозний, уважний і в той же час - трохи усміхнений. Як у дорослої людини яка розмовляє з п’ятирічною дитиною. Саме такою п’ятирічною дитиною Андрій себе і відчув ближче до кінця розмови. Та й з віком співбесідника теж не все було однозначно. Якщо годину тому, коли домовлялись про інтерв’ю, Андрієві здалось, що той десь приблизно його ж віку, то потім зрозумів – як мінімум рочків на 5-7 старший. На початку розмови в кав’ярні Андрій вже готовий був дати йому усі 35 років. А вже під час бесіди зовсім збитий з пантелику Андрій не здивувався б якби тому виявилось 40 чи більше років.
А ще ім’я це дивне – Крон...
* * *
Біля кабінету Залізного Фелікса Андрій зустрів Даринку. Він привітно посміхнувся дівчині. Та хоч і була чимось засмучена і заглиблена у себе, зустрівши погляд Андрія, відповіла посмішкою, але не зупинилась і пішла далі.
Проводжаючи поглядом симпотне, біляве дівча, Андрій провів паралель з онучкою Ніни Марківни – Намістою. Обидві дівчини справляли на Андрія приємне, якщо не сказати збуджуюче, враження. Але обидві були недосяжні. Наміста – занадто мала. З Даринкою різниця у віці теж була. Хоч і в зворотному напрямку – дівчині, здається, було 26 чи 27 років. Але стримувало не це. Стримувало те, що Даринка була донькою Фелікса Петровича Небийвморду.
Крутити шашні з донькою шефа було все ж таки стрьомно. Хоч і збуджувало уяву.
Андрій зітхнув, проводжаючи поглядом об’єкт кількох сексуальних марень і вже збирався постукати у двері Залізного Фелікса, як вони відчинились і на порозі з’явилась знервована постать Фелікса Петровича.
- Ну, нарешті ти прийшов! Я вже почав хвилюватись...
Андрій крадькома подивився на годинник – до обіцяної зустрічі з головним редактором ще було багато часу.
В кабінеті Залізний Фелікс спочатку кілька разів нервово пройшовся з одного кінця в інший, але зрештою трохи опанувавши емоції, все ж таки сів і почав проводити інструктаж. Довго розпитував, що в тому інтерв’ю могло бути підозрілим, чому Головний міг ним зацікавитись. Чи не було там якоїсь “заказухи”, політики, економіки, криміналу. Потім почав проробляти різні варіанти захисту на всі випадки життя.
Спочатку Андрій намагався уважно слухати Залізного Фелікса, але хвилин за 10 відключив органи сприйняття і вже не Фелікс сидів на чолі стола, а його донька – Даринка. На відміну від батька - справді “Залізна”. Спочатку вона теж розпитує Андрія з приводу матеріалу, але на відміну від батька, дуже швидко знаходить причину зацікавлення Головного Редактора. Знаходить фатальну Андрієву помилку.
- Ну, що ж... – розтягує Даринка слова, повільно підіймаючись з-за столу і демонструючи свою коротеньку шкіряну спідницю – Як ти сам розумієш, ти винен. Ти помилився. Так що тебе треба наказати. Аби ти надовго запам’ятав, що так робити не можна.
І після цих слів Даринка нахиляється і витягує з ящику стола наручники і хлист. Андрій здивовано спостерігає за рухами дівчини, але не має сил ані поворухнутись, ані вимовити хоч слово. Даринка неквапливо підходить до Андрія і несподівано різко схопивши за руку пристьобує його до стільця. Посміхається. А вже наступної миті боляче вхопивши хлопця за волосся, розвертає обличчям до себе, впивається в його губи, іншою ж рукою розриває футболку і лишаючи сліди від нігтів до крові роздряпує спину й плече...
- Андрію! Ти мене слухаєш? – долітає до хлопця.
- Звичайно, слухаю, Феліксе Петровичу! – Андрій винирнув з глибин своїх марень і підірвавшись зі стільця, виразно глянув на годинника – Мабуть мені вже треба йти до Головного? Ви не хвилюйтесь, Феліксе Петровичу. Все буде добре. Прорвемось! – І з трохи розчервонілим обличчям вилітає з кабінету Залізного Фелікса.
Третій поверх.
Табличка на дверях лаконічна: “ВИШИВАНИЙ”. Інших уточнень ніхто і не потребував – хто такий Вишиваний мав знати (і безперечно знав) кожен, хто підіймався на третій поверх. Частим гостем у головного редактора Андрій, м’яко кажучи, не був. Але й остраху якогось зараз не відчував. Він впевнено постукав у двері і зазирнув у кабінет.
Валерій Миколайович тримав телефон і з кимось розмовляв, але побачивши Андрія, рукою запросив заходити.
- А ось він якраз до мене і зайшов – продовжував Валерій Миколайович розмову по телефону – Ну, звичайно, як ми і домовлялись. Може хоч натякнеш у чому справа? Ну, добре, добре... Ок. Домовились – хвилин за тридцять-сорок ми під’їдемо. До речі – з наступаючим! А як же! Звичайно, пам’ятаю! Хоч ти і не любиш дні народження святкувати, але це не звільняє нас від обов’язку пам’ятати про те, що 25 червня – “червоний день календаря”! Ну, все, скоро будемо. – І вже до Андрія – Отже ти і є той самий Андрій Добрий?
- Так, точно, пане редакторе! – жартівливо відрапортував Андрій – Журналіст Добрий за вашим наказом з’явився!
- Сідати не пропоную, часу маємо не багато. Отже коротка інформація. Фелікс тобі передав, що зацікавлення викликав матеріал з Дня Києва, а точніше – інтерв’ю, яке ти тоді брав? Запис в тебе залишився? – Андрій кивнув – Добре... Дуже добре, Андрій Добрий. Зараз ми з тобою проїдемось до однієї людини, яка, випадково побачивши твій матеріал, дуже захотіла зустрітись з автором особисто. Чесно кажучи, я й сам не зовсім розумію чому тебе так хочуть бачити. Я читав той матеріал. Написано, звичайно, непогано. Але будемо відверті – на Пулітцерівську премію не тягне. Тому нічого навіть і не питай – сам не знаю. Всі відповіді – вже на місці.
Андрій лише мовчки розвів руками, демонструючи, ніби запитань ніяких не мав, та й взагалі – абсолютно нічому дивуватись і не збирався.
Незворушність продовжував демонструвати і протягом спуску у ліфті до підземного гаражу. Роль Штирліца непогано виходила в Андрія і поки вони їхали від чотириповерхового комплексу на Ярославській, де крім редакції тижневика, розташовувалась ще й фотогалерея, студія звукозапису, кіно-клуб. (Скрізь Вишиваний мав свою долю, хоча безпосередньо займався лише тижневиком.)
Навіть коли поїздка завершилась біля будинку мерії, Андрій все ще демонстрував абсолютний спокій і впевненість у майбутньому – широкий крок, пряма спина і посмішка на обличчі. Саме так він і прослідував за Вишиваним у двері мерії.
Занервував він лише коли вони впритул наблизились до інших дверей. Швидкий погляд на табличку і Андрій лише за інерцією продовжував впевнено рухатись за своїм шефом. Хоча всередині все охололо.
Двері.
Кабінет.
А в кабінеті – вона.
Празька.
Празька Юлія Григорівна.
Мер міста Києва.
Пиздець підкрався непомітно. На ватних ногах Андрій підкорився запрошувальному жесту і зайняв місце за столом.
Колишньої впевненості не було вже й близько. Усміхнене обличчя мера Києва зовсім не заспокоювало. Серце билось зі страшнючим грохотом, картинки перед очима стрибали, а розмова Празької і Вишиваного була для Андрія лише нерозбірливим набором звуків, що долинав з-за меж свідомості.
Тікати!
ТІКАТИ!
ТІ-КА-ТИ!!!
Андрій з жалем озирнувся назад на двері, але вчасно згадав про охорону на вході. З надією подивився на вікно праворуч. Цікаво, промайнула думка, якщо зараз розбити скло стільцем і вистрибнути з вікна – вдасться втекти?
Андрій панікував.
Щось схоже він відчував лише одного разу - колись давно, коли його затримали менти, перервавши своєю появою процес звільнення сечового міхура від результатів споживання надмірної кількості пива. Чомусь розпочати цей процес неподалік Секретаріату Президента, здалось Андрієві цілком нормальним. Але тоді вжитий алкоголь додавав впевненості при спілкуванні.
Цього ж разу він був із Системою сам на сам. Системою, яка в будь-який момент може його розчавити. Андрій згадав Залізного Фелікса – невже старий постійно відчуває щось подібне? Бідолашний...
Трапилось щось незрозуміле. Ну, виклик рядового журналіста до головного редактора, звичайно, не кожного дня трапляється, та зрештою нічого екстраординарного в тому не було. Але співбесіда із самим мером!
Якої б високої думки Андрій про себе не був – все ж таки він чітко усвідомлював, що це не його рівень. Надто різні вагові категорії.
“Ну не буває такого!” – мало не закричав Андрій.
Не викликає мер до себе журналістів просто так. А отже...
А отже, справа не в тому матеріалі – мабуть, це лише прикриття. Насправді ж причина має бути в чомусь іншому. Андрій гарячково подумки перебирав можливі варіанти. Що такого кримінального на нього було? Чим він міг зацікавити владу?
Організація маршу за Легалайз?
Сатирична замітка про київську владу? Безпосередньо про Празьку там не йшлось, але заміточка вийшла надто вже в’їдлива...
Але коли то було! Та й не стала б Празька особисто розбиратись з неугодним автором... Має бути щось інше...
І раптом Андрій усе зрозумів.
На столі мера він побачив книжечку.
Таку цікаву книжечку з оголеною кобітою на обкладинці, яка звабливо посміхалась (звичайно, кобіта посміхалась, а не обкладинка) і прикривалась від нескромних поглядів конопляним листочком.
Таку знайому книжечку.
З такою милою назвою – “Трах-Тобі-Дог”.
Як не дивно, але це Андрія заспокоїло.
Звичайно, якщо мер викликала його до себе через скандальний роман, то розмова буде не з приємних. Від того, що його викликали разом з Головним, можна було очікувати, що Валерію Миколайовичу можуть настирливо “порекомендувати” очистити лави тижневика від такого ненадійного елемента яким був Андрій Добрий.
Більше того, Празька могла взагалі спробувати вижити Андрія з Києва...
З іншого боку – утиски письменника через його творчість... Та на сьогоднішній день багато авторів про це можуть тільки мріяти! Це тягне як мінімум на додатковий тираж. Причому вже не обмежений, а... (Андрій навіть дозволив собі посміхнутись, уявивши яким накладом можна було б видавати “Трах-Тобі-Дога” після такого ПіАру).
Вся ця метушня однозначно була пов’язана з купою проблем. Великих проблем. Але як би там не було – Андрій заспокоївся. Коли зрозуміло звідки очікувати біди – можна готувати захист. Андрій одразу ж проробив кілька стратегій – від повного заперечення будь-якої причетності до написання книги, до активного нападу на цензуровано-кастровану суспільну мораль... Вибір конкретної поведінки можна було зробити пізніше, коли стане більш зрозуміла позиція мера.
А поки що Андрій нарешті прислухався до розмови Празької і Вишиваного. З подивом він відмітив, що розмовляють ці двоє не про якісь суспільно значущі речі, про які можуть говорити мер столиці і засновник одного з не останніх видань цього міста. Празька і Вишиваний розмовляли про якісь побутові дрібниці, з життям міста аж ніяк не пов’язані. Раніше Андрій і не здогадувався, що Вишиваного з мером можуть пов’язувати дружні стосунки. Ну, що ж, однією загадкою менше – тепер немає нічого дивного у тому що приватному тижневику, який офіційно ніякого стосунку до жодних владних структур не мав, міські чиновники часто йшли на поступки. “От і пізнав я одну з твоїх таємниць, Вишиваний!” – задоволено подумав Андрій.
Цікаво, що їх може поєднувати?
Трохи засмучено Андрій констатував, що знає про мера і про свого Головного не так вже й багато. Переважно якісь загальновідомі факти. Про мера він запам’ятав те, що вона, як власне і сам Андрій, народилась не в Києві. Зрештою, саме через це, кажуть, вона і стала мером. Приїхавши до Києва навчатись, дуже довго Празька не мала власного житла і винаймала квартиру. А оскільки в той час вона часто хворіла, то майбутньому меру досить регулярно доводилось мати справу із київськими лікарнями. Проблема була лише в тому, що не маючи київської прописки, Празька регулярно наштовхувалась на непробивну стіну вітчизняної системи охорони здоров’я. Чи не всі лікарі славного міста Києва, вперто не бажали звертати увагу на той факт, що з одного боку Конституція України гарантує людині медичне обслуговування, а з іншого – та ж сама Конституція давно вже позбулася такого атавізму як прописка.
Одного разу, коли Празьку в чергове відмовились лікувати на підставі відсутності київської прописки. (Хоч і називалось тоді ця процедура вже “реєстрацією”, але на практиці, принаймні в галузі надання безкоштовних медичних послуг, від прописки це аж ніяк не відрізнялось). Тоді і вийшла з тої лікарні Юлія Григорівна сильно гримнувши дверима.
А трохи менше ніж за рік та ж сама Празька знову зайшла у ті ж самі двері. Але вже в якості мера міста Києва...
Подробиці про те, що відбулось під час цього візиту новообраного мера столиці до лікарні, невідомі. Відомо лише, що відтоді проблем з гарантованим Конституцією медичним мінімум не було не тільки у самої Юлії Григорівни, а й у решти людей, які мешкали у Києві без реєстрації.
Був ще один факт з біографії мера, який запам’ятався Андрію. Деякий час працювала Юлія Григорівна журналісткою. Андрій кинув погляд на обличчя Вишиваного і Празької.
А що? В принципі може і так. Може саме тоді ці двоє і познайомились? Обидвом десь в районі сорока, тож теоретично вони могли або разом навчатись, або працювати. Тре’ більш уважно вивчити їхні біографії – цікаво де і коли вони могли познайомитись...
Продовжуючи прислухатись до бесіди начальства, Андрій уважніше оглянув кабінет мера. Вже не з позиції – як би звідси втекти, а з метою підгледіти щось за Празькою.
Праворуч чи не в усю стіну розташувались три здоровезних вінка, які наповнювали просторий кабінет сонячним світлом. Підвіконня й проміжки між вікнами були рясно прикрашені різноманітними квітами. Справжній зелений сад. Усі рослини посаджені у горщики із землею і лише величезна ваза із справді неосяжним букетом великих білих троянд, що стояла біля середнього вікна, виділялась з цього ряду.
Стіну за спиною мера прикрашала незліченна кількість різноманітних фотографій – великих і маленьких, кольорових і чорно-білих, у красивих рамочках і просто приклеєних до стіни.
Була серія, яка ілюструвала суспільно-політичне життя мера. На почесному місці красувалась фотографія, яку Андрій за журналістською звичкою одразу ж охрестив “Дабл Ю”. Досить давня, судячи із зачісок, фотографія показувала милий дует – дві визначні жінки сучасної України. Юлія Григорівна (вже мер) і Юлія Володимирівна (здається на той час – вже не прем’єр-міністр) на якійсь конференції.
Біля десятка фотографій були зроблені під час нашумілого минулорічного фото-дизайнерського перформансу "Брати Клички&Сестри Веремко за здорову націю”. З дарчим надписом котроїсь з Веремок.
З кількох фоток відвідувачам мера посміхався якийсь навіжений “морж”, який у шортах і футболці здається цілком природно почував себе на засніжених вулицях зимового Києва.
Багато різних за тематикою художніх фотографій. Чи не сама Празька їх робила – подумав Андрій, затримавши погляд на дещо сюрному фото Тауерського мосту, який проступав за вкритим краплями дощу вікном.
І над усім цим – президент. Авторський фотопортрет.
Праворуч від столу Андрій затримав погляд на поличках з книгами. Довідники, словники, енциклопедії. Художня література. Класика й сучасна. Серед інших - Воннегут, Хармс, Іонеску. Серія українських "живих класиків" - Любко Дереш, Олек Береж, Міхал Зіпіч...
Отакої... Кинувши погляд на потертий фоліант “Новітні міфи міста Києва”, Андрій знову глянув на попередню книжку. Про письменника з іменем “Міхал Зіпіч” Андрій нічого не чув. Точніше – не чув, що той ще виявляється і письменник...
Від книжок на поличках, думка знову перескочила на рідну. Ту, що лежала на столі і наче рушниця у третьому акті – ось-ось вже мала вистрілити.
Передчуття не обманули. Постріл пролунав.
- Валєра, я, власне, ось чого просила тебе заїхати. – сказала Празька Вишиваному – Хотіла з тобою порадитись. Ти читав оце? – Празька очима вказала на безстидну дівчину з конопляним листочком.
Вишиваний кинув погляд на книжку і посміхнувшись, ствердно кивнув.
- /Ого, який я виявляється популярний!/
- І що ти про це думаєш?
- Ну... – повільно почав Вишиваний – що тут можна сказати... В певному сенсі, думаю, можна стверджувати, що книжка написана людиною в якої є талант... Яскрава, хоча й досить своєрідна, мова. Образи... Гм... Своєрідна образність... Дуже своєрідна, я би сказав.
- Я рада що ти помітив це... – після довгої паузи з подивом промовила Празька. – Чесно кажучи, не очікувала, що ти побачиш. Знаєш, кілька моїх знайомих, які пробували читати цю книжку, висловлювались категорично негативно. Практично ніхто не зміг побачити, що за всім цим брудом і почасти відвертим несмаком ховається дійсно талановита людина... – трохи нервуючи продовжувала Празька.
- /Я сплю! Це все мені сниться! За брудом ховається талановита людина??? Та саме через цей “бруд” і “несмак” її і розкупили миттєво! Не ховався я за “брудом”! Ви що подуріли???/
- Усі ці критики не побачили головного. Звертаючи увагу виключно на форму, не побачили тонку й раниму душу письменника. Письменника з дійсно неабияким потенціалом. Але, розумієш, це справді велика проблема. Чому він написав саме так?
- Може автор хотів таким чином якось самоствердитись? – несподівано навіть для самого себе подав голос Андрій.
Юлія Григорівна здивовано подивилась на Андрія.
- Ну, зрозуміло, самоствердитись. Але чому саме так? Ви, Андрій, мабуть, не письменник, тому не розумієте, що ось таке самоствердження може говорити багато про що. Треба самому щось спробувати написати аби вміти читати між рядками. Бачити умови в яких формується майбутній письменник...
- /Вона не знає??? Не може бути! Невже це просте співпадіння? “Ви, Андрій, мабуть, не письменник...” Празька не знає, що Андріян Інь – це я???/
- Тому я і вважаю ось це – кивнула Празька на книжку, звертаючись вже до обох співбесідників – проблемою. Своєю особистою проблемою. Десь ми не допрацьовуємо. Неповністю викладаємось. Якщо талановиті люди самостверджуються саме таким чином, це свідчить про недосконалу роботу міської влади в галузі культури. Тому, Валєра, мені і потрібна твоя допомога. Я хочу доручити тобі написати програму розвитку культури в місті на наступні п’ять років. Треба критично осмислити все, що ми зараз робимо. І чого не робимо. Необхідно відмовитись від непрацюючих заходів, які проводяться “для галочки”. Ти ж розумієш – мені все подають у яскравій обгортці, а ти зможеш подивитись на все неупереджено. Ми повинні виявляти і залучати талановиту молодь до суспільного життя. Я розумію, що універсальних відповідей не існує і ми не можемо змусити людей писати так як ми вважаємо за потрібне. Але й залишати цих людей на самоті ми теж не маємо морального права. І це не лише наш обов’язок перед, так би мовити, письменниками на кшталт цього Андріяна Іня. Але і перед майбутніми поколіннями. Варто лише замислитись, що можуть винести з такого роману діти, які його прочитають. Які моральні стандарти вони візьмуть на озброєння!
- /“Стоп! Про моральні стандарти на озброєнні дітей я вже десь нещодавно чув... Точніше – читав.../
- ...Якими знаннями збагатяться після такої книжки! – Патетично продовжувала Празька – Знаєш, Валєра, в принципі легко обговорювати цей “Трах-Тобі-Дог” – отак відсторонено, але не хотіла б я аби подібна “література” коли-небудь потрапила до рук моїх дітей або онуків. А уявити собі людину яка у підлітковому віці зростала б на такій “творчості”? Мене б злякала перспектива подивитись подібній людині в очі...
- /Так ось ти яка... London – швидкий погляд на фотографію Тауерського мосту – Julia.../
Андрію було трохи ніяково. Звичайно, приємно, послухати як тебе “цінує” міська влада. Але в той же час не зовсім зручно – ніби підглядаєш за особистим життям людини. Сторінка в інтернеті здавалась зараз чимось дуже інтимним. Тим, що Юлія Григорівна ніколи і нікому не дала б можливості співвіднести із собою. В розмові з Вишиваним вона трохи привідкрилась. Але лише – трохи.
...І всі ці вірші. Кому могло б спасти на думку, що ця тонка, на межі крику, лірика може належати здавалося б такій впевненій у собі людині?
Празька.
Одне прізвище якої ніби магічна формула може робити в межах міста дійсно фантастичні речі. І в той же час – “Осиротела. Липко. Серо. Посеребрила. Боль. Тоскливо...”
- Отже, Валєра, я на тебе дуже сподіваюсь. – Закінчувала інструктаж Празька - Подумай, що можна зробити. Гроші в бюджеті я знайду. Звичайно, в межах розумного – посміхнулась Юлія Григорівна. – Ну, ось власне і все, про що я хотіла з тобою поговорити.
- Добре. Сама розумієш, що знадобиться певний час. Але я обіцяю подумати над можливими рекомендаціями...
- Чудово. Отже будеш в мене позаштатним радником з питань культури. Не заперечуєш? Ну тоді, давай, берись до нових обов’язків – знов посміхнулась Празька.
Валерій Миколайович встав з-за столу, нахилився до Празької, поцілував її руку і вже зібрався розвертатись до виходу.
- До речі. Валєра, не в курсі – а хто власне такий цей Андріян Інь? – зупинила його Празька.
Андрій завмер.
Валерій Миколайович зупинився і скоса глянувши на Андрія, покачав головою.
- Ні. Не знаю.
- Хотілось би подивитись йому в очі. Може тоді б я зрозуміла... Ладно, якось, думаю, ми його знайдемо. Я вже підключила певних людей до пошуків. Якщо щось почуєш з цього приводу – дай мені знати, добре?
- Домовились, Юлю. Здам з усіма потрохами – посміхнувся Вишиваний.
Валерій Миколайович пішов до виходу і Андрій не живий не мертвий, піднявся аби слідувати за ним.
- А Вас, Андрій Добрий, я попрошу залишитись – пожартувала Юлія Григорівна.
Якщо перед цим був третій акт, під час якого пострілом з рушниці моделі “Трах-Тобі-Дог” Андрія було серйозно морально поранено і лише дивом він залишився живим, тепер, коли за Вишиваним закрились двері, за логікою слід було очікувати початку четвертого акту. Цікаво, що стрілятиме тепер? Чи його доб’ють другим пострілом з уже відомої рушниці? Чи може тут у кущах захована ще якась вогнепальна зброя?
Впевненості додавав хіба той факт, що здавалось ніби сама Празька чомусь нервує і не знає з чого почати. Звичайно, вона намагалась демонструвати спокій, але Андрій підмітив і пальці які дещо нервово крутили олівець, і певну штучність посмішки на обличчі...
- Отже ти і є та людина, яка розмовляла з ним? – нарешті промовила Юлія Григорівна.
- Перепрошую?
Празька витягла з ящика столу журнал з Андрієвим інтерв’ю.
- Я маю на увазі цю людину. В мене є певні причини цікавитись цим... Кроном, як ти його назвав...
- Вибачте. Це не я його назвав, а він сам так представився.
- Ну, так, звичайно... Отже, Крон... Я так розумію, що в журналі скорочена версія вашої розмови?
- Так.
- Мені б дуже хотілось ознайомитись з повним варіантом. Це можливо?
- Я взяв із собою запис.
- Дуже добре.
Андрій дістав диктофон.
...
- Отже, розпочнемо. Ви сказали, вас звуть Крон?
- Абсолютно вірно. Крон. Принаймні останнім часом.
- Ви змінювали ім’я? Чи Крон – це псевдонім?
- Так.
- Е-е-е... Перепрошую, не зрозумів – псевдонім чи нове ім’я?
- І перше і друге, але ані те, ані інше. Змінився я – змінилось ім’я. Раніше мене звали Михайло Райнманюк, потім – Міхал Зіпіч, згодом – Міхєль (нерозбірливо) Вітер... Тепер – Крон.
- Крон, і як далі?
- Просто Крон.
- Ви переховувались від закону і тому постійно змінювали імена?
- Ні. Просто змінювався сам.
- Добре, Кроне, повернімось до сьогоднішньої події. Отже, що відчуває переможець Пробігу Під Каштанами?
- Та нічого особливого. Вирішив пробігтись трошки. Пробігся. Переміг.
- Як довго ви йшли до цієї перемоги? Мабуть, активно тренувались – не поділитесь секретом підготовки з нашими читачами?
- Не поділюсь... – посміхнувся Крон.
- Таємниця?
- Ні. Немає ніяких секретів підготовки, тому і поділитись ними просто неможливо – Крон знову посміхнувся.
- Тобто ви просто бігали і готували себе до цієї події?
- Та не бігав я, і ніяк не готувався.
- Ото просто так вирішили пробігтись і без підготовки перемогли?
- Так.
- То, мабуть, ви в школі непогано бігали, якщо зараз продемонстрували такий результат? Ви знаєте, що ваш час зовсім трохи недотягнув до рекорду України на цій дистанції?
- Ну, рекорди бити я і не збирався. – Розсміявся Крон. – А щодо школи, то скажу чесно – бігати я не любив страшенно. В принципі на уроках фізкультури мав непогані результати майже з усіх заліків. Ось тільки за стрибки і біг завжди отримував свою традиційну двійку.
- Зачекайте, але як же так – в школі ви погано бігали, зараз ніяк особливо не тренувались, і ото просто так взяли і перемогли? Такого не буває! Може ви щось приховуєте?
- Ну, що мені приховувати. Я – відкритий. Все трапилось саме так як ви описали – і бігав у школі погано і ніяк не готувався. Я просто ще не сказав, що я захотів сьогодні перемогти. Ну ото і переміг.
- Зачекайте, але ж, мабуть, ви не будете заперечувати, що не тільки ви хотіли перемогти? Хоч Пробіг цей і благодійний, та все ж таки значна кількість людей теж прагнули перемоги.
- Буду.
- Перепрошую?
- Буду заперечувати. Якщо хтось хоче перемогти, він – перемагає. Я захотів – переміг.
- Тобто ви абсолютно впевнені, що крім вас ніхто не хотів прийти першим?
- Саме так.
- Ну, а давайте уявімо собі, що сьогодні крім вас була хоча б ще одна людина яка б хотіла цього не менше за вас? Що б тоді було за вашою логікою? Ви б тоді, мабуть, прийшли до фінішу одночасно?
- Ні.
- Що, ви і тоді б були першим? – пожартував Андрій.
- Не зовсім так. Якщо уявити, що в цьому забігові приймали б участь дві людини з абсолютно однаковим потенціалом, то обидві були б першими.
- Чесно кажучи, не дуже розумію...
- Це просто. Утворилась би чергова розвилка реальності. В одній реальності переміг би я. В іншій – той другий. Ось і все. Ніяких проблем. Так завжди трапляється, коли зустрічаються рівні Сили.
/Андрій згадав, що поки Крон це говорив, він спочатку було подумав, що в чувака від емоцій пов’язаних з перемогою елементарно поїхав дах, але побачивши посмішку, подумав, що той просто його розігрує/
- Отже, якщо я вас правильно зрозумів, то Перемога залежить не від тренувань, чи якихось фізичних даних, а від простого бажання?
- В тому то і справа, що бажання повинно бути непростим. А ось щодо фізичних даних, ти абсолютно правий. Перемагає дух. А не тіло. Ось і весь секрет. Той про який ти питав на початку.
- Добре, я зрозумів. А цікаво, що ви збираєтесь робити з винагородою.. Було оголошено, що переможець цього року отримує неабияку грошову винагороду. До того ж багато компаній-спонсорів надали учасникам і переможцям свої додаткові призи...
- Ну, що стосується цих призів, я бачив список – різна побутова техніка, кредити на придбання меблів, різноманітного одягу... Все це я одразу ж розпорядився передати до лікарні ім. Павлова.
- Цікаво, а чому саме туди?
- Із сентиментальних мотивів... – Загадково протягнув Крон.
- Ви... – Андрій зам’явся – Перепрошую, ви там... лікувались?
- Ні – Крон розсміявся – Тут трохи інша сентиментальність. Я просто живу неподалік. Так що ми, так би мовити, в певному сенсі сусіди... Чому б не допомогти сусідам?
- А що стосується грошової винагороди – вже маєте якісь плани? Якщо, звичайно, не секрет.
- Ну чому ж секрет. Ото зараз з вами поговорю і завітаю до однієї фірми яка займається доставкою квітів. Замовлю аби щонеділі одній моїй знайомій заносили по букету білих троянд.
- А чому саме білих?
- А тому що знайома ця – білявка! – Посміхнувся Крон
- Зрозуміло. А на решту суми, що збираєтесь придбати?
- На яку решту? Усі гроші – на квіти! Власне задля цього я і біг.
- О! Як цікаво! То ви присвячуєте перемогу своїй Дамі Серця? Красиво!
- Та яка там “дама серця”! Просто – добра знайома.
- Тим більше – красиво! А може ви розкажете про вашу знайому нашим читачам трохи більше? Якщо ви хотіли вразити її за допомогою квітів, то може привітання зі сторінок нашого видання їй також сподобаються?
- Дякую за пропозицію, але не хочу виносити це на публіку. Так що, вибачай, хлопче, але привітання від мене ти змушений будеш передати їй не зі сторінок твого тижневика, а особисто.
- Перепрошую... – здивовано промовив Андрій, не знаючи як реагувати, на цей незграбний жарт.
- Розумієш, хлопче, річ у тому, що тижні за три твій матеріал потрапить на очі одній людині. Саме тій людині, для якої я збираюсь замовити квіти. Тепер розумієш? Вона захоче поспілкуватись з автором. А там до її дня народження – зовсім нічого залишиться. Так що, коли тебе запросять, я за твоїм посередництвом і привітаю її.
- І давно ви пророцтвами займаєтесь? – спробував Андрій підтримати цей жарт. Якщо, звичайно то був жарт.
- Достатньо давно – підморгнув Крон – так що можеш не хвилюватись за достовірність. Я просто подумав, що це буде концептуально – виграти гроші під час Пробігу і передати вітання за допомогою людини, яка писатиме про це. Тобі так не здається?
- Ага... – не досить впевнено сказав Андрій, повертаючись до версії про не дуже нормальний психічний стан співбесідника.
- Так що вибачай, хлопче, за невеличкі незручності. Але то тимчасово і все закінчиться для тебе добре – і вже безпосередньо на диктофон – Здоров була, Юльцю! Хоч і не бачились давненько, та я слідкую за твоєю кар’єрою. Не думай, що забув про тебе. Дуже радий за твої успіхи! І до речі – з пам’яттю в мене тепер все ідеально, так що про твоє свято я пам’ятаю! Тож - з Наступаючим! Щастя й радості! Здоров’ячка міцного і побільше приводів для посмішок! Цьомки, мила Ю! – І знову підморгнувши Андрію, не прощаючись, Крон встав з-за столу і, перш ніж Андрій встиг хоч якось відреагувати, швидко зник за дверима кав’ярні.
Андрій, звичайно, схопив диктофон і спробував наздогнати свого співбесідника, але коли вибіг на вулицю, там вже нікого не було.
Тільки невеличкий дощик стрибав по калюжах...
***
Андрій тоді виключив диктофон вже на вулиці. І тому зараз, по закінченню запису розмови з Кроном, з диктофону ще деякий час чулось рівне шурхотіння дощу по асфальту.
Обидва – і Андрій і Празька – не наважувались порушити цю музику дощу. І лише коли хтось постукав у двері, вони повернулись до реальності.
- Юлія Григорівна! Дивіться! – в кабінеті з’явився жіночий голос, ноги і окремі фрагменти рук. Все решта ховалось за величезним букетом білих троянд. Близнюком того, що стояв у вазі біля вікна. – Вам знову квіти!
- Дякую, Іра. – сказала Празька, механічно поправляючи біляве волосся – Постав квіти у воду, будь ласка. – І після тривалої паузи, коли вони знову залишились удвох – Колись давно... Дуже давно... я... ми... Ми були знайомі. Ще до всього цього... – Празька обвела рукою свій кабінет – А потім він зник. Пропав. Думали, що загинув, але тіло так і не було знайдене... Темна історія... Ніби він і ще двоє людей згоріли під час пожежі... Ось тільки ніяких обгорілих тіл знайдено не було. Здається в міліції до сих пір не закрите діло про замах на вбивство чи спробу самогубства... Як би там не було, але більше десяти років – жодної звістки. Жодної. Ніяких свідчень про те, що така людина існує на світі і жодних слідів, що він загинув... І ось раптом він з’являється... Дещо дивно з’являється... Ну, в нього і раніше було дуже своєрідне почуття гумору. Так що, в принципі, ось все це – в його дусі. Але. Займаючи це крісло, я не можу не думати і про інші варіанти. Хтось міг дізнатись про цю історію і вирішив зробити мені боляче. Це може бути спроба шантажу... Тому я маю переконатись з ким... або з чим я маю справу. Подивись – Празька дістала фотографію – це він?
З фотографії на Андрія дивився Крон.
- Так... Це – Крон... Він просив передати вам вітання... Ну, ви чули.
- Андрію... В мене скоро може звільнитись посада прес-аташе. Знайдеш мені його – Юлія Григорівна протягнула Андрію фотокартку – я могла б запропонувати цю посаду тобі.
