Я вкладу спати жовтий стіл, накривши його ковдрою із згасаючої тіні від настільної лампи, котячого мяукотіння (із цими, знаєте, нестерпно-гробовими підвиваннями) та протягу із маленького віконця, що схожий на видих п’яної повії: у ньому розчинений за день тютюн, феромони, сперма, чвари, флатуси, відригування, булькання в унітазі та, врешті-решт, хропіння сусідів та їх заїжджих гостей.
Турботно закутую поле своїх діянь, на якому спочивають тангенси, на якому закреслені апострофи, на якому заплутались сторінки книжок з різних дисциплін… Сагайдачний у фізиці, оптика права, інтегровані коми та різні дива, що ніколи не потраплять у передачу на СТБ. Мені від того легко-легко на душі. Ніхто не бачить таємниць, допоки не доторкнеться до серця (а як доторкнеться – то хана мені, люди так захопились раціональністю, що дістають скальпелі, шукаючи душі). Колись і я відкрию чудернасію – де вони тичинки гідроксиду купруму, між якими сторінками вони проросли. І чи не цвіль то?
Все це перекочує мені у мозок, аби там назавжди загубитись, розвіятись, мов вітер у полі. А я все одно вмикаю радіо і кімнату наповнюють звуки джазу…
Стіл прогинається, бо сильніший за волю всього людства. Тягарі не ламають його, хоча були випадки, коли покладали забагато - тоді він рипів. Але не здавався! Боровся за знання, хай йому грець! Шо? Це я вас питаю. Невже метафора якась, чи ще якийсь художній дріб’язок у тій фразі? Хм… Такий солодкий вітерець із кватирки. Смоли мого міста сприяють творчості…
Неквапливо стулюю очі, шумно поглинаю повітря, яке грає контрабасом у терцію, кварту чи стакан. Вибачте, прослухав. Втім… ця музичність, без претензії на виняткову, забавлятиме хіба-що сусідів. Бо я вже бачу сон, а у нього свій звуковий супровід.
У кінотеатрах все починається із трейлерів, короткометражок чи реклами. Мої фільми починаються із чорного екрану. Інколи, кінотеатр пустує і я їм свою слину (сам не помічаючи). Білет, ціною у третину дня!.. А тут така оказія.
Щоб такого не сталось, запасаюсь сюжетами за день. Ну, а коли нема чого передивитись, то просто вмикаю старий фільм про баранців, які плигають через голеньку дівчинку. Ага… Баранці. Ой, я прямо інтимні штуки вам розказую. Коротше, у неї другий розмір і гарні очі. Ага… другий, а, може, то так здається. Я більше акцентую увагу на баранцях, після них щось цікаве присниться, а, коли на дівчину дивитись – то це вже і є кіно. Дешева еротика, забезпечена гормонами.
А, ну його… пишу все нижче і нижче над клавіатурою – розглядаю крихти, що втрапили під букву «а». Прикладаю своє вухо до «ентера» і слухаю джа
зззззззззззз.
Ой… погаго басу реалбність, відпуваючи в зал перегляту.
Ха-ха
на лівому вусі спати зручніаувауШЕ
