23 січня 2008 року більш не буде. Ніколи! Подібне сьогодні може бути лише цього дня. Ось так, - стовбичачи в аля - радянській черзі чорно – сірих персонажей, що дожидають свого зіркового виходу до омріяної зимовими думками маршрутки, поміж глазурі недорозталого снігу, в куртці кольору червоного маку і не з не менш красномовною посмішкою ( звісно моя сусідка по чеканню зараз-таки віднайшла їй логічне тлумачення таке ж збочено – кустарне як секс з однокласницею в батьківськівській койці),- подумала про таке. Наркоманка! Я відчуваю ніби пече клеймо на лобі з порядковим номером, як мене женуть у соціальну нішу забракованого непотребу, хтять захоронити подалі, щоб не майоріла будяком на тлі конвеєрно – бездоганних троянд, одну з яких студент – романтик в елегантному спортивному костюмі придбає в метро, біжачи на перше побачення разом з пляшкою „ Рогані” ( себто на побачення не з пляшкою, а з дівахою, майбутньою дружиною, але то буде потім, а поки що: ніч, зорі, музика, лавочка в скверику, пиво, копійчані компліменти і ще дешевший презерватив, а згодом вони зістаряться, усе переміниться і все лишиться незмінним, так само нікчемним, рандеву стануть частішими: то з пляшкою самогону, то з дармовою повією ).
Нині я наркоманка. В мене невиліковна залежність. Я кайфую від власного життя.
Бо воно МОЄ. Бо іншого не матиму.
І все таки, якого дідька котромусь схибленому модельєру знову вдалося зазомбувати всіх, нав’язати свою хворобливу пристрасть до сірості так, що вона всюди: одяг, будинки, погляди, почуття. Мій організм оскаженіло виробляє антитіла, противиться цьому бридкому вірусові, що нашаруванням пилу точить душу. Тому я тішуся, не скиглю і не вичікую поки ураз все переміниться. Бо що коли ні? Певна річ у моїх планах є багацько чистого снігу і теплого сонця, і навіть водночас. Безперечно!
„ Ти ще така юна, все життя попереду” – ага, спробуйте оцим заспокоїти тих, хто так і дочекався свого 21-ліття або тих, кому 60 і наче все позаду, та того всього, як виявилося, нестерпно мало. Утім ти впевнений, що твій випадок абсолютно інший. Хіба ні?
„Статистика 1 з 30. Зі мною подібного трапитися не може! До чого тут я взагалі? Все буде чудово! „- наївно гадала окрилена дівчинка перед стрибком з парашутом, ще до болючого ляпасу дійсності, перед травматичною зустріччю з землею.
Все таки „ фортуна „ жіночого роду, нащо сподіватись від неї раціональних вироків, в неї теж свої забаганки, переміни настрою, критичні дні врешті-решт. І начхати її на всі мої задуми, на все, що збиралася сказати завтра, на те, що хотіла здійснити наступного року, на все моє вкрай осяйне майбутнє. Цікаво скільки оцієї миті 21-річних так само мітять, мріють, марнують: багато, більшість, безліч? Як же позбутись вади занотовувати своє життя в чернетку, як – небудь, поспіхом, лишаючи краще на потім, яке може і не наспіти.
От скажи мені, Життя, what’s your problem, а? Якщо ти й дійсно настільки безцінне, чому тобою так легковажать. Знаєш, я гадаю ти просто надто доступне. В цьому твоя біда! Тяжко цінувати те, що дістається без особливих зусиль. Скажімо смак хлібу після довжезної черги значно покращується. От якби необхідно було пройти кастинг, скласти іспит, проходити періодичні перевірки, знаючи, що будь – якої миті нещадна комісія за нераціональне використання може відібрати право на життя, ручаюся, відношення до тебе враз покращилось би. І тобі не довелося б вигадувати всілякі хвороби, нещасні випадки, війни аби збільшити свою значущість.
Тому на знак вшанування і щоб не провокувати тебе більше до екстравагантних заходів покарання я виконую одну з даних тобі обіцянок – просто посміхаюсь.
І хай там що!
