Правила і кохання не сплять в одному ліжку.
Якось неждано-негадано в наше життя увірвався хтось третій. Істотно вагоміший за нас двох. І зненацька віртуозно застелив паскудною ковдрою наше минуле, хтось, хто враз розітнув наше майбутнє на моє і твоє. Це була Тиша.
Вогник цигарки, одиноким світлом в передсвітанковій, понурій спальні мерехтів у Твоїх руках, здавалось навіть частіше ніж після похорон Твого батька. Ти ніби прагнув сховатись за димовою завісою від фатального ранку, від уїдливих думок, від мене..
Але все-таки, чи ж я більше не відчувала як Тобі зле? Хіба Твоє мовчазне страждання, викарбуване мереживом зморшок, стало мені байдужим? Невже так ураз можна відчужитись, відтяти руку і не знати фантомного болю? Однак якась пекельна сила схопила мене мертвецьки крижаними лапами, не пускала до Тебе, витримуючи дистанцію. Не дозволяла вийти із стану ступору, схаменутись врешті. Ідіотка!!! Що з тобою таке? Це ж Він! Той самий чоловік, якого так любила! Хіба так важко витрясти з голови всілякий непотріб, просто посміхнутись, сказати що – небудь попсове типу: „ Я Тебе люблю!” або що, неважливо що саме, головне так аби всі гіпертрофовані страхи змило із свідомості як нечистоти в каналізаційну яму.
Монотонно дістаючи чергову цигарку, Твій каламутний, втомлений погляд зненацька впав на мене і на якусь мить рівноцінну вічності все заціпеніло. Наче це і була кульмінація, щось феноменально значуще, що здатне водночас і вбити і воскресити. Я оторопіла. Думки оскаженіло заснували автострадою мегаполісу. Ти вичікував чогось. Якогось знаку, відповіді, натяку? Я ніяк не могла збагнути. Що саме??? Що? Що? Що? Пам’ятаєш, як я любила жартувати, що не вмію вгадувати Твої думки, а тільки бажання. Дійсно вербальна мова – вельми примітивний спосіб спілкування. Якщо людину відчуваєш інстинктивно, коли вона настільки близько, що не потрібно більше тягучих пояснень, слова гублять будь – який сенс, а простір розсікає казкова симфонія душевних спалахів, яким не личить словесний мотлох. Та тільки не зараз. Коли наш чуттєвий зв’язок практично обірвався, слова залишились останнім кволим містком над порожнечею нерозуміння. Я подумки благала аби Ти збагнув мій відчай.
Не дочекавшись відповіді, Ти підвівся. Звісно я розгубилась, хоча індиферентний вираз обличчя цього і не видав. І чому саме зараз як на зло всі мої думки, всі красномовні слова зрадницьки покинули мене. Раптом я почала бачити всю нашу драму збоку, очима стороннього перехожого, так наче все, що відбувається не має до мене ніякого відношення, ніби ми і так приречені, не знаю, чи це була втома від виснажливої безсонної ночі чи підсвідома втеча від дійсності, яку наразі просто не мала сили витримати.
Ти докурив і пішов геть з мого життя.
Ми залишились вдвох: Я і Тиша. Дихати стало легше. Та, якщо чесно, зовсім не хотілося.
Життя з Тобою видавалось мені виснажливою прогулянкою вітряною осінньою зливою, такою коли всенькі думки адсорбує єдине бажання - сховатись під теплою ковдрою, в затишній, нехай навіть самотній квартирі, пити гарячий шоколад, дивлячись у вікно, співчувати відчайдухам, що наважились на таке безумство, ще раз подумки схвалити своє мудре рішення, підбадьорливо кивнути, перехопивши зажурений погляд дзеркала, і ще довго дивитись у вікно, крізь скляну плівку, що врятувала від негоди та назавжди відрізала від пекучого доторку Твоїх очей, кричати на підлозі ввімкнувши музику на всю гучність, аби жоден не підслухав мого горя, не викрив фальші посмішки, коли врешті знайду сили бачити щось ще окрім сліз, коли зумію відчувати бодай щось окрім болю і безвиході, коли яскравий грим приховає ледь присохлі рани і кінець кінцем заспокоїтись, крокувати життям смиренністю ягняти, що йде кудись, байдуже куди, нехай навіть на бійню і відтоді знати світ крізь скло.
Вирішивши дивитись на дощ крізь вікно чи могла я завбачити, що і сонце побачу через склопакет? Чого варте тепер моє безпечне, комфортабельне існування, яке так цінувала і сліпо оберігала як квочка шматок крейди?
І останнє, магістральне питання:
„ Чому саме Ти, Ти – найжаданіший у світі чоловік, невиліковно хворий? ”
