«Семеро їх, семеро їх…
У підземній безодні семеро їх…»
Тваринка зупинилася головою донизу, спираючись передніми лапками на землю, вкриту густим шаром вогкого листя. Задні лапки лишала поки що на нейтральній території, а саме на основі величезного кореня, що відходив від товстого стовбура праворуч і тягнувся аж до самої стежки, поступово ховаючись у листі.
Великий, мішаний ліс знаходився недалеко від міської околиці майже поруч з лікарнею. Дуби, ялини та сосни, багатьом із яких, було вже більше ніж по сто років, росли дуже близько одне до одного, розділені лише кількома переплутаними стежками.
Загравала маленькими чорними оченятами, приглушено вуркотіла й пускала бісики, раз-по-раз приязно вимахувала пухнастим темно-рудим хвостиком, котрого витягла вертикально вгору і котрим тулилася до стовбура старого вікового дуба. Була молодою білкою, мабуть, не мала ще й року, намагалася познайомитися або дуже цікавилася, що ж тут може так привабливо шарудіти.
Край обрію починав світлішати. Ранкове небо важкою сірою ковдрою хмар висіло над головою, майже торкаючись голих гілок. Вітер повільно колисав верхівки дерев, а ті тихо скрипіли стовбурами. Із високої труби лікарняної котельні несло дим. Далеке місто струшувало з себе сніжок і починало гудіти, поступово прокидаючись.
Ян стояв на одній із стежок і, намагаючись не робити різких рухів, продовжував шурхотіти папірцем від цукерки. Власне самої цукерки вже давно не було, проте обгортка, якимось чином, випадково збереглася у кишені. Уже вмовивши звірятко спуститися з дерева на землю, продовжував шарудіти, схиляючи білку подолати останні декілька метрів, що лишалися між ними.
Щось нечутно шелестіло у темряві, немов тихий осінній вітер носив від стіни до стіни самотній сухий листок. Була холодно, проте не відчував жодного протягу, а у порожньому коридорі інфекційної лікарні, котрий вимивали по тричі на день, і поготів не мало бути листя. Ян продовжував читати, не звертаючи на те уваги і лише краєм вуха прислухаючись, до того, що так дивно шуміло у темному кінці коридору.
Світло вимикалося одночасно в усій лікарні рівно о десятій за розкладом. Тому зараз, у цей опівнічний час, темрява була за вікном, темрява усередині, і лише «акваріум», засклена загорода, у котрій мала би сидіти чергова сестра, продовжував світитися. Одразу біля «акваріуму» коридор ширшав, щоби вмістити у себе два ряди столів зі стільцями, котрі слугували і їдальнею, і читальнею, і кімнатою відпочинку. Сестра й прибиральниця, котрі вже, мабуть, давно полягали спати лампу в «акваріумі» лишили увімкненою і вона, надсилаючи крізь скло слабке розсіяне світло, дозволяла Янові читати.
Він дочитав до кінця абзацу, поклав книжку на стіл і потер собі руки, котрі вже починали мерзнути, а коли знову прислухався - шелестіння кудись зникло.
Худий і високий, обгорнутий подраним білим шматтям кістяк з`явився за кілька метрів від Яна. Розмита постать, немов на фотоплівці, проявилася на тлі дверей найближчої палати, трохи повагалася, немов міркуючи, куди їй рухатися, а потім звернулася до Яна:
- Не спиться?
- Краще читати, ніж лежати без сну ,- відповів той так само пошепки.
- А мені верзуться якісь страхіття.
- То від пігулок.
- Що ж його так холодно?
- Сестри говорили кочегар проґавив і напустив повітря у систему.
- Будемо тепер до ранку мерзнути?
Не чекаючи відповіді, біла постать рушила коридором у напрямку до вбиральні. Глибоко зайшовши у пітьму, вона запалила сірника, щоби присвітити собі шлях, і зникла за рогом. Ян простежив за нею поглядом і знову схилився над книжкою. Десь у мороці невидимий вітер продовжив шарудіти невидимим листям.
Бачив перед собою темряву, а коли ще раз заплющив і розплющив очі, нічого не змінилося.
Темрява лишалася на місці. Було тихо і прохолодно, і тільки десь позаду себе, якимись майже невловимими протягами відчував чиюсь присутність. Пахло вологою, цвіллю і чимось гнилим. Поки що не міг здогадатися, чим саме.
Відчував на собі одяг, але чомусь був босий. Лежав на лівому боці, майже торкаючись головою до стіни. Скрутився від холоду калачиком, притулив коліна до грудей і обхопив їх руками, хоч так намагаючись зігрітися. Відчував під собою мокру тканину, від котрої вже мав змокрілі сорочку й ліву штанину. От тільки волога, чомусь була не холодною, а теплою.
Перекинувся горілиць, сів і намацав коробку із сірниками. Добре хоч не поклав її в кишеню ліворуч. Дістав і запалив сірника. Самотній вогник висвітив низьку стелю та стіни приміщення, викладені з вологої цегли, вкритої мохом та білими тендітними колоніями маленьких грибів на тонких ніжках.
Перед тим, як перший сірник згас помітив напис на стіні поряд із собою. Два самотніх рядки літер, видряпані на цеглі так давно, що вже майже повністю встигли позаростати плямами синьо-чорної цвілі. Розібрати можна було лише кілька слів. Щось стосовно семи.
З наступним сірником помітив, що сидить на мокрому лікарняному матраці й такими смугастими прямокутниками вислана уся підлога приміщення.
- Еге ж. Скільки людей померло на цих матрацах ,- скептично промовив хтось із найдальшого темного кутка.
- Ти хто ?- вогник гаряче лизнув пальці, і Ян впустив сірника.
Доки той червонястою іскрою падав на вологий матрац, із темряви надійшла відповідь:
- Я Алу. Добре, що приніс сірники.
«Не чоловічої статі і не жіночої…»
Несподівано згори, майже поряд із Яном, тихо впав у вологе листя шматок горіхової шкаралупи. Ян зробив короткий крок убік, а налякана його рухом білка миттєво розвернулася, задерлася угору по дереву й зникла в дуплі.
Незадоволений Ян простежив за нею уздовж стовбура. Кількома метрами вище дупла, вчепившись обома лапами за слизьку мокру гілку, допомагаючи собі хвостом та крильми тримати рівновагу, сиділа стара, розтріпана ґава. Знайшовши десь горіха, вона запхала його у розгалуження між гілками, і тепер, придивляючись та обмислюючи, щоби краще, довбала його дзьобом. Добра половина роботи, вочевидь, була зроблена.
Зіжмакавши в руці, Ян викинув обгортку й уже розвернувся, щоби повертатися до лікарні, коли почув позаду себе:
- Нащо чіпаєш малечу?
Захриплий і низький голос надходив згори. Ян зупинився, повернувся і поглянув у тому напрямку. Стара ґава облишила горіха й дивилася тепер просто на нього.
- Вона не вилікує твоєї хвороби ,- її дзьоб розкривався і закривався у такт до слів.
Не здатний промовити й слова, Ян не зводив з неї очей.
- Іди за мною ,- ґава несподівано кавкнула, а потім здійнялася й полетіла у гущавину ,- Маєш дещо побачити.
Майже не усвідомлюючи, що відбувається, рушив туди ж. Помітив її за кількадесят метрів, там, де лісок крутосхилом починав спускатися в улоговину. Сиділа на землі, правим крилом тулилася до дуба, чекаючи, доки Ян підійде ближче, а коли він наблизився й зупинився з іншого боку стовбура, промовила до нього: «Дивися» і показала дзьобом униз.
Ян одразу помітив шість постатей між деревами. У сірому ранковому світлі стояли на невеличкій галявині унизу, утворюючи коло. Були одягнуті у широкі темно-брунатні корзна, підперезані мотузками, каптурами вкривали голови, і цим дещо нагадували ченців. Вимахували широкими рукавами, немов величезними крильми, раз-по-раз показували пальцями у центр кола, нечутно сердилися і сперечалися, маючи темою суперечки, порожнечу, котру вони собою оточували.
Хтось торкнувся рукою до його лівого плеча. Ян продовжив читати, здогадуючись, що це, мабуть, той опівнічник повернувся із вбиральні, нечутно підкрався до нього і тепер стоїть позаду, чекаючи реакції.
Так пройшло декілька хвилин.
Мав би бути голос, але той позаду просто поклав руку йому на плече. Рука була важкою й холодною, що не дивувало за майже повної відсутності опалення. Ян поклав книжку на стіл і промовив, не повертаючись:
- Досить уже лякати.
Відповіддю стала тільки тиша і вже звичне шелестіння самотнього листка.
Різко обернувся на стільці, але позаду нікого не було. Світло з «акваріуму» тьмяним прямокутником падало навскіс, захоплюючи шматок стола і підлоги, а поза тим у темному, довжелезному коридорі лікарні нікого не було.
Ян повернувся до книжки й спробував продовжити читати, проте слова чомусь не складалися докупи. Він заплющив очі й зробив зусилля, щоби викинути з голови усі розповіді про місцевих мешканців, що лишилися тут назавжди.
А потім позаду нього хтось несподівано промовив:
- Люблю осінь.
Обидва слова на мить зависли у повітрі й забриніли у темряві величезними сумними краплями. Ян завмер. Краєм очей, наляканих, розширених від жаху очей, він помітив, як у правому кінці коридору відчинилися двері палати, куди зазвичай клали тяжких хворих.
- Можна гратися листям ,- три дзвінких краплі долучилися у повітрі до перших двох.
Сестра й прибиральниця, старша і молодша, сьогодні мали що робити. Вони обережно винесли з палати ноші із чимось довгим, вкритим білим простиралом, і рушили уздовж коридору. По спині у Яна повільно скотилася крапля холодного поту.
- Там вже не буде листя…
Разом з останнім словом важкі краплі несподівано зірвалися із гачечків додолу, заплакали засмученим дощем і розбилися на скалки. Сестра з прибиральницею пройшли повз Яна, не звернувши жодної уваги, немов би його й не було. Повільно і тихо пронесли жахливі ноші, пропливли німі, немов риби, зовсім не чуючи шурхотіння самотнього листка, котрий приречено бився об стіни, вже не маючи сили зрушити їх з місця.
- Тепер хоч трішки зігріємося. Кидай мені коробку.
Ян запалив третього сірника і витягнув руку із ним якомога далі, намагаючись краще висвітити співрозмовника.
Алу сидів, притулившись спиною до стіни, майже по самі вуха замотаний у синього лікарняного халата. Сірник починав пригасати, слабкого світла не вистачало, і тому обличчя Алу у темряві розпливалося й здавалося суцільною сірою масою.
- Нащо тобі сірники?
- Можна розпалити багаття. У мене тут трохи сухіше.
Наслинивши пальці, Ян перехопив сірника за вже згорілий край лівою рукою, а правою кинув коробку у тому напрямку. На жаль, саме у цей момент, блимаючий вогник надумав остаточно згаснути, і Ян не встиг помітити чи піймав коробку його співрозмовник.
- Де ми ?- спитав у темряву.
- Можеш називати це нижнім світом.
Алу заворушився. У далекому темному кутку тріщало й ламалося щось сухе, рвалося якесь шмаття, чимось стукотіли і шурхотіли.
- Як я тут опинився ?- знову спитав, звертаючись туди ж.
- Усе просто ,- відповів той, не припиняючи шарудіти й возитися ,- Ти хворий.
- А ти хто?
- А я ?- Алу нарешті закінчив вовтузитися і тепер вмощувався зручніше ,- Як би то краще сказати…
Він, здавалось, замислився, й посеред мороку зависла кількасекундна тиша. Потім Алу запалив сірника й повільно підніс його ближче до свого обличчя, щоби дати Янові змогу краще його роздивитися. До того, як почати кричати, Ян устиг почути відповідь:
- Я - хвороба.
«Жінок не беруть і дітей не народжують…»
Стояв із заплющеними очима, а майже поруч із собою чув близькі змахи крил і захриплий, низький голос:
«…поза організмом або клітиною виглядають як механічні структури…
…виникають із клітинних утворень, що втратили частину свого геному…
…найбільш розповсюджена форма існування органічної матерії на планеті…»
Сильний вітер щільною отарою ганяв по небу важкі сірі хмари. Далеко за лісом, край обрію ще лишався вузький просвіт, крізь який було видно темно-червоний окраєць сонця, котрий повільно зменшувався, ховаючись за темну стіну дерев.
Крила поступово віддалялися й тихішали, відносячи неприємний голос разом із собою:
«…не мають типової клітинної будови…
…не здатні розмножуватися поза клітиною…
…кодують третину інформації геному людини…»
- Не слухай ту стару ,- промовив хтось інший поруч із Яном ,- Вона завжди бурчить.
Ян здригнувся і розплющив очі, немов би, отямившись від сну.
Стояв біля дуба, там, де і пам’ятав себе востаннє. Ґава вже була у повітрі. Махала крильми, намагалася утриматися на вітрі, котрий зносив її ліворуч, поступово зникала у сутінках, продовжуючи хрипло вигукувати уривки фраз:
«… впорскують генетичну інформацію і перепрограмовують клітини…
…займають проміжне положення поміж живим і неживим…
…сотні тисяч на кінчику швацької голки…»
- І, як зазвичай, про погане ,- продовжив той же голос.
Темно-руда білка сиділа на нижній гілці дуба, спираючись на задні лапки. Плавно вимахувала хвостиком, дзвінко цокотіла, з цікавістю поглядала на Яна згори.
- Ти хто ?- вже не дивуючись, звернувся просто до неї.
- Я, звичайно ж, не лікую хвороб, але можу дещо порадити.
Не було відповіддю на питання, тому спробував ще раз:
- Що тут відбувається?
- Усе просто ,- відповіла одразу ,- Ти – хворий.
- Яне ,- хтось кликав його на ім`я ,- Яне…
Ледве розрізняв далекий і слабкий голос, а глибоко у підсвідомості відчував жах, точно знаючи, що не варто відкликатися. Чомусь був упевнений у тому, що голос не зможе знайти його, доки він не відповість, а якщо знайде, то візьме за руку і поведе далеко-далеко, туди, звідки не повертаються.
Яна трусило, і він ніяк не міг заспокоїти цього тремтіння. Не міг спати, не міг дихати, постійно хрипів і кашляв, заковтуючи, щоби не випльовувати на підлогу, власну кров. Йому закладало вуха і ламало кістки, перед очима стрибали різнокольорові кола, уся постіль, крізь матрац і аж до пружин старого скрипучого ліжка була мокрою від поту.
- Яне…
Люди у лікарні помирали удень і тихо зникали ночами. У чотиримісній палаті їх було тільки двоє, проте і того вистачало. На відміну від тихого Яна, його сусід постійно кричав, бо ж йому віднімалися і пухли ноги, хапали судоми і болів хребет. Вже другий тиждень він не міг нічого їсти, бо заглушена антибіотиками печінка відмовлялася працювати і повертала усе що проковтнув назад на смердючу підлогу.
- Прокидайся…
Усвідомлював, що не спить, проте тримався і не розплющував очей. Жахливо боліли місця під ключицями, куди почали ставити голки, після того як попалили крапельницями усі вени на руках. Не мав жодного уявлення, що вони йому капають, але, мабуть, не тільки через хворобу, але й через ліки уже давно перестав усвідомлювати коли день, коли ніч і що відбувається навколо.
Попеченою слизовою оболонкою рота раз-по-раз повторював сам до себе: «Не здохну…Не здохну…Не здохну…», а сусід на ліжкові поруч продовжував надсадно кричати і плакати, благати і запитувати у смерті «Коли ж ти мене вже забереш? Скільки ти будеш мене мучити?»
Алу прибрав сірника від лиця і підніс його до купи, наготованої для вогнища. Слабкий язичок полум`я лизнув суху смугасту тканину, а потім, вподобавши її на смак, подався жерти основне паливо.
Ян продовжував кричати і несамовито гребти ногами підлогу, намагаючись якомога глибше втиснутися у вологу стіну, щоби хоч трішки збільшити відстань між собою і тим, загорнутим у синього лікарняного халата циліндром, висотою у людський зріст, із чимось на кшталт товстих, просунутих у рукави і розтріпаних на кінцях канатиків та суцільною сірою масою маленьких мацачків замість обличчя.
Несподівано однією з ніг Ян випадково зачепив краєчок найближчого матрацу і зсунув його убік. Не знайшовши опори, боса нога глибоко провалилася униз, поміж гнилих, вкритих слизом, рідиною і шматками шкіри решток людських тіл.
Тепер він зрозумів, чим тхнуло повітря і що було зі стінами. Цегла, котрою було обкладене приміщення, не могла довго зберігати написи, бо вони знову заростали багатошаровими випарами, котрі утворювалися під час гниття.
Мабуть то стало останньою краплею, бо несподівано для самого себе Ян замовк і різко висмикнув ногу з полону.
Алу, здавалося б, посміхнувся:
- Там біля тебе свіженькі, тому так і вогко.
Він пошарудів під найближчим до себе матрацом, витягнув звідти декілька величеньких покручених кісток і підкинув їх у вогнище, котре, власне, було з них і складене.
Серце Яна продовжувало шалено калатати, намагаючись проламатися з-під ребер. Він тулився спиною до холодної стіни і важко дихав широко відкритим ротом. Алу, притримуючи одною з кінцівок-канатиків коробку, по одному витягував із неї сірники й підносив їх собі до «обличчя», немов би обсмоктуючи мацачками.
- Сірка ,- у його голосі відчувалося задоволення ,- Я вже й забула, яка вона на смак.
Зважаючи на те, що поки що нічого загрозливого не відбувалося, Ян зробив спробу втамувати хвилювання. Продовжуючи сидіти, він повільно зігнув ноги у колінах і підсунув їх ближче до себе. Лише тепер, обхопивши коліна обома руками, він зміг розгледіти прив’язаний до великого пальця ярличок із власним прізвищем.
«Жалості та співчуття не знають…»
- Існує рівновага між розмноженням клітин та їх відмиранням…
Стояв на галявині, одягнутий у широке корзно із величезним каптуром на голові. Був одним із шести, що утворювали коло, як і вони вимахував широкими рукавами, немов крильми, поглядав у центр кола, сердився і сперечався.
- Порушення балансу веде до захворювань або розростання організму…
Було темно і холодно. Захмарене небо ховало зорі. Міг розгледіти лише найближчих сусідів по колу, а від інших бачив лише обриси. Інколи білка, котра знаходилася праворуч, нахилялася і щось говорила Янові на вухо. З лівого боку, склавши крила і старанно обмотавши їх полами корзна, стара ґава, немов погоджуючись, кивала дзьобом з-під каптура.
- Регуляція усіх цих процесів відбувається шляхом духовності…
А посеред кола лежав Алу, недбало кинутий на купу хмизу і абияк перемотаний брудними, потертими мотузками. Усі шестеро тримали у руках шприци, періодично припиняли сперечатися, робили декілька кроків уперед і кололи його голками.
Крізь сон Яну здавалося, немов ліжко під ним повільно хиталося. Відчував матерію, котрою було вкрите його обличчя, відчував коливання у такт до чиєїсь ходи, здогадувався, що його несуть, але не розумів куди і навіщо. Він розплющив очі, і крізь старе, добре потерте, а від того майже прозоре простирадло, побачив двох жінок, старшу та молодшу, котрі несли його на ношах довгим, темним коридором.
Звідкись із далеку, майже за межею цього світу чув голос. Низький і захриплий, немов крізь воду, долинав до Яна, подертими шматками речень: «…патогенна інфекція…ексудація клітин…проліферація ураженої ділянки…». У такт до голосу, тихо подзенькувало бите скло, немов хто рівномірно ходив по ньому, три кроки у один бік, розворот, три кроки у інший, не звертаючи уваги на те, що знаходиться під ногами.
Слабке, ледь помітне сяйво почало просіюватися крізь нитки простирадла і остаточно повернуло Яна до тями. Продовжуючи лежати на ношах, він озирнувся у бік джерела світла і побачив самого себе, що сидів за столом біля «акваріуму» із книжкою у руках.
- Ми були скрізь і завжди ,- постать у лікарняному халаті підкинула кісток у багаття.
Вогонь спалахнув яскравіше, розганяючи по кутках полохливі тіні. Ні вгорі, ні унизу, ні на жодній із чотирьох вологих стін не було й натяку на вхід або вихід.
- Та заспокоюйся ти вже, нічого я тобі не зроблю ,- Алу говорив, продовжуючи обсмоктувати мацачками сірники і вкидати їх у вогонь ,- Я ж прив’язана.
Тільки тепер Ян помітив на грубого довгого ланцюга, що декілька раз обмотував Алу і тягнувся аж до високо вмурованого у стіну кільця. Це додало спокою, проте він усе ще нервово поглядав то на Алу, то на ярличок на своїй нозі.
- Я була, коли починався світ. Ми генетично брали участь у створенні людини ,- Алу змовкла, здавалося б, посміхнувся сам до себе і труснув ланцюгом ,- Щоправда тваринка вийшла не зовсім доброю.
Ян звернув увагу на зміну родів та чисел і спробував розібратися:
- Ти жінка?
- Падіння, як і будь-яка дегенерація, завжди пов`язане із втратою частини геному ,- відповіла Алу ,- Так що зараз уже важко сказати.
- Яке падіння?
- З неба.
Ян замовк, не розуміючи, про що мова, і вирішив повернутися до чисел.
- Скільки вас усього?
- Одна, семеро, легіон. А що вирішили, щодо цього ваші попи?
- Які попи?
- Ну, скільки вони нарахували нас на кінчику голки?
- Ти що, нечистий?
- А чому ти дивуєшся, хвороби завжди вважалися бісами ,- Алу, нарешті повитягавши усі сірники із коробки, закрила її і вкинула у вогонь.
«Молитов і прохань не слухають…»
- Здоров’я - то лише здатність пристосовуватися до зовнішніх умов.
Знову був ранок і невидиме сонце сходило десь там, за сірими хмарами:
- Думки - то живі істоти. Злі – то біси, а добрі – янголи…
Забрав із сусідової тумбочки сірники, мертвому вони все одно не потрібні.
- Греція, Єгипет, Месопотамія, 12 лихоманок, 7 духів безодні ,- Алу поскладала руки-канатики у майже порожніх рукавах хрест навхрест і відхилилася до стіни.
- Я помер ?- Ян намагався виплутатися із цього всього.
- Якби так, я би з тобою не розмовляла.
- Що ж тоді зі мною відбувається?
- Апоптоз.
різнокольорові марева вистрибували перед очима:
…хтось виламував двері палати із середини…
…дикі лісові собаки виводили у глибоких дуплах цуценят…
…два фосфорецюючі кістяки несли довгі вкриті простирадлом ноші…
- Ненавидіти бісів - означає плодити їх.
Знову слухав білку і поглядав униз на порожню галявину:
- Боротися із хворобою, означає боротися з собою.
Повертався зі вбиральні темним коридором, сірниками присвічуючи собі шлях.
- Що це означає ?- запитав, звертаючись до Алу.
- Процес запрограмованої кліткової смерті.
- Не розумію.
- Організм помітив вірус і запустив самознищення.
- Тобто усе навколо і є той апоптоз.
- Ні ,- Алу підсунувся до пригасаючого вогню і знову заходився його підгодовувати кістками ,- Це ти йому опираєшся.
у вухах лунали далекі відголоски чужих голосів:
…навіщо чіпаєш малечу…
…будемо тепер до ранку мерзнути…
…скільки людей померло на цих матрацах…
- Там темно.
Знову сиділа на гілці, нахилялася й шепотіла йому на вухо:
- Візьми з собою сірники.
Якийсь опівнічник сидів біля «акваріуму», заглибившись у книжку.
- Чому це зі мною сталося ?
- Бо ти, як і всі, не святий.
Ян піднявся на ноги і попрямував, обережно ступаючи на матраци, ближче до вогню, перетинаючи приміщення по діагоналі. Підійшовши ближче, на стіні попід вмурованим у неї кільцем помітив іще декілька, так само зарослих цвіллю рядків.
- Що це за написи ,- спитав, зупиняючись біля багаття.
- Повидирав один. Був тут до тебе.
- Що вони означають?
- Старий шумерський віршик ,- Алу також піднялася з матраца і випросталася, щоби стати у рівень із Яном ,- Не дуже мені подобається, зважаючи на те, що він і тримає мене.
- Віршик про тебе?
- Нас завжди бороли закляттями ,- голос Алу прозвучав скептично ,- Доки не придумали пігулок.
беззвучні видіння наповнювали розбурханий мозок:
…сестра з прибиральницею, старша і молодша, збирали речі, вкладали Яна на ноші…
…шість постатей сперечалися, що робити із тим, що лежало поміж ними у колі…
…осінній вітер у темряві коридору носив поміж стінами самотнього листка…
- Що маю робити?
Знову й знову перепитував її, вслухаючись у відповідь:
- Як завжди. Терпіти і молитися. Молитися і терпіти.
Ян безшумно підкрався до опівнічника і поклав руку йому на плече.
Несподівано для самого себе Ян зробив крок уперед, нахилився до Алу і поцілував її у «обличчя», обережно торкнувшись губами безлічі драглистих мацачків. Від того уся його постать зненацька почала світитися зсередини сліпучим і чистим сяйвом, котре заповнило собою усе приміщення, виявивши на стінах найдрібніші шпаринки.
На якусь невловиму мить усе навколо зникло, розчинившись у яскраво-білому світлі, а коли знову повільно, немов на фотоплівці, з`явилося, однієї зі стін приміщення вже не було.
Алу першою це помітила.
- Тобі туди ,- вона відхилилася й підштовхнула Яна до виходу ,- Вибирайся.
За межами приміщення знаходився осінній ліс. Під сірим захмареним небом, вітер колисав верхівки дерев, звідкись приносячи із собою запахи диму і тихе гудіння.
Ян зробив крок у тому напрямку, а потім, несподівано, повернувся, схопив Алу і разом з нею штовхнув себе у вогонь.
«Злі вони, злі вони.
Семеро їх, і ще раз семеро їх.»
Буря сікла оголеними гілками сіре небо, а воно відповідало їй стогоном. Вітер нахиляв дерева до землі, намагаючись їх зламати, і від безсилля чорними клаптями відносив захрипле сполохане гайвороння у безвість. Небо надсадно ревіло і вило, несучи по собі сизі хмари й намагаючись за ними сховатися.
Чорними тінями на тлі сірого неба сила-силенна білок навперехрест одна до одної ширяли понад галявиною, проводячи багаторівневі одночасні стрибки із гілки на гілку, з дерева на дерево. Сильний вітер уже в польоті, намагався збити їх із траєкторії, й вони намагалися втримати рівновагу, згинаючи пухнасті хвости у той чи інший бік.
Лежав на палаючій купі хмизу, обмотаний ланцюгами й оточений шістьма постатями у темно-брунатних корзнах. Відчував жахливий біль, торсав ланцюги і намагався зсунутися із вогнища. Вітер огортав широкими корзнами тонкі й зігнуті циліндричні фігури, а вони сперечалися одне з одним, намагаючись перекричати бурю, ховаючи під величезними каптурами суцільні сірі маси маленьких мацачків замість облич.
Товстими, розтріпаними на кінцях канатиками-руками усі шестеро тримали голки і безжально кололи ними свою здобич. А на кінчику кожної голки мільйони хоботоподібних і равликоподібних, черепахоподібних і схожих на Алу, циліндричних та вигнутих, гілчастих і кулястих істот танцювали, святкуючи закінчення ловів.
Ян заплющив очі й уявив себе білкою. Стрибнув із вогню до найближчого дерева й помчав, усе вище й вище підіймаючись по стовбуру. Кількома тоненькими гілочками швидко дістався верхівки і, на мить затримавшись, розпластав лапки, розправив хвоста й стрибнув з самісінького вершечка.
Уже у польоті помітив над собою замість неба оголений людський мозок із гілками звивинами по ньому. Гави клювали його дзьобами, намагаючись розколоти, мов горіх, і дістатися зерня, білки зривалися з гілок, падали у звивини й зникали у їх темних проваллях.
Сильний вітер підхопив Яна у повітрі і поніс його за собою світ за очі.
