Ніч, немов величезний слимак, витягує свої вусики мені до рота, до вух, до очей. Вже вкотре лежу один, намагаючись заснути. Розпач самотності починає потроху відступати під тиском сну. У темряві кімнати ввижаються мавпи, що ширяють по кімнаті, тримаючи у лапах добре загострені гарпуни і високі постаті у плащах, освітлені мрячним зеленавим світлом, з обличчями, схованими у тіні величезних каптурів. Сплю.
- Алло. Доброго вечора.
- Добрий вечір (мати).
- Мені потрібна Ірина.
- А, це ти… Її нема.
- Вона потрібна мені.
- Спробуй зателефонувати завтра.
Її родина живе на чотирнадцятому поверсі .Ліфт працює, та вже трішки не так. Диплом інженера-електрика дається взнаки. Щоранку її батьки приблизно в один і той же час разом виходять з квартири і йдуть на роботу.
- Алло. Доброго вечора.
- Доброго й вам (батько).
- Будь – ласка, запросіть Ірину до телефону.
- Її нема.
- А де вона?
- Пішла.
- Куди пішла?
- У справах.
- Коли вона буде?
- Можливо завтра.
Ранок. Виходять. Мати замикає двері. Батько викликає ліфт. Прислухаюся до них, ховаючись біля сміттєпроводу. Коли вони заходять у ліфт і їдуть донизу, підходжу до дверей і дзвоню. Ніхто не відчиняє. Мабуть одвезли її кудись.
Ночами болить серце, щемить душа. Не можу бути один. Сняться сни з величезними жовтими будинками, що стоять на фоні брунатного неба, спираються лише на один з кутків і повільно похитуються, чудом зберігаючи рівновагу. Невже вони не розуміють, що найголовніше в житті - бути комусь потрібним.
ВОНИ не дозволяють нам зустрічатися. Кажуть, завтра приходь. Вже третій тиждень. Партія, бачиш, не підходяща. Є кращі, заможніші, покірніші. Звечора заходжу востаннє. Дзвоню в двері. Мати відчиняє.
- Ірина дома?
- Нема.
- А коли буде?
- Приходь завтра.(Дати б по пиці, але не треба. Завтра усе владнається з мінімумом насилля.)
- Передайте їй, будь - ласка, що я заходив.
- Ти краще не заходь більше. І не дзвони – вже зачиняючи.
Вранці ВОНИ входять у ліфт. Двері автоматично зачиняються, підйомний механізм розгальмовується, і ліфт починає своє вільне падіння з чотирнадцятого поверху. Маю надію ВОНИ встигнуть прочитати аркуш, наклеєний на дверях із середини :
“ПРИЙДУ ЗАВТРА”
