1. Соня зустріла Васю
Вася з Сонею були щасливі разом. Хоч Вася був йолопом, а Соня гуляла.
Дивна пара.
Вася ніколи не забуде Соню. Хоча б тому, що вона навчила його тим радощам дорослого кохання, які сама знала в свої шістнадцять років. Вона була у нього першою. Він же першим у неї явно не був.
З самого початку цих стосунків усім було зрозуміло, що вони ні до чого не призведуть. Вася був худим кволим хлопцем із палаючими очима. Соня була тендітною єврейською дівчинкою з едіповим комплексом.
Але було в них обох щось таке, що, не дивлячись на косі погляди друзів, тримало їх разом.
Може, любов до марихуани?
Взагалі, серед інших людей їхньої компанії не було прийнято вживати щось серйозніше за пиво чи дешевий портвейн «Алушта» (тобто, на що вистачало грошей). Але, якщо знати певних людей, гроші у тій справі, яку так полюбляли Соня та Вася, не дуже й були потрібні. А таких людей вони знали. Причому, в достатній кількості. Перемога – це далеко не найгірший район Дніпропетровська. Тому проблем із тим, аби добре провести час, у них не було.
Вася був твердим середняком у класі. І те тільки тому, що, на відміну від більшості хлопців, жодного разу не розбивав скла у класі чи чиєїсь голови. Оцінки у Софії були майже бездоганні. Але то не її заслуга – все робила мати-класний керівник молодших класів школи.
Вася мріяв стати програмістом. Соня вчилася грати на піаніно.
Вони любили марихуану та секс. Це їх об’єднувало. Все інше – ні.
Головною проблемою їхніх стосунків була, навіть, не стільки різниця у вподобаннях і, взагалі, стилі життя, скільки батьки та друзі. Батьки з обох сторін не схвалювали вибір партнера своїх чад. Сониним батькам не подобався Вася як такий (не забуваємо, про мати-класного керівника, а у вчителів заведено оцінювати людей виключно за результатами засвоєння шкільної програми), а батькові Васі не подобались євреї. Він був антисемітом. І алкоголіком.
Друзів також не дуже тішив подібний мезальянс. Дівчата не бачили у Васі нічого такого, на що, взагалі, можна звернути увагу. Хлопцям же всім, без виключення, подобалась Соня. І байдуже було, хто саме є її хлопцем. Будь хто був завадою на шляху до серця красуні. Щоправда, треба сказати, що серце це не було крижаним. І тому, якщо добре попросити, Соня нікому не відмовляла. Вася скрипів зубами, але терпів.
Ніхто не розумів, що тримає їх разом. І тільки вони знали це й посміхалися.
Вони, взагалі, часто посміхалися.
І не тільки у стані легкого наркотичного сп’яніння. Вони просто були щирими й світлими людьми.
Ніхто з цих двох не міг згадати, як саме вони познайомились. Здавалося, ніби вони знали один одного з народження. Принаймні, у дитячому садку Вася вже намагався (тілі-тілі-тєсто) запросити маленьку Соню погуляти з ним. Та фиркнула при погляді на кволого хлопця й відмовила. Наступні десять років вони, хоч і не були разом, але далеко один від одного не відходили. Сусідні дома, паралельні класи, один і той самий магазин, де скуплялися їхні родини, перукарня. Вони кожен день бачили один одного – красуня та чудовисько, Ромео та Джульєтта, Чук і Гек і ще багато-багато попсових образів, з якими вони інколи себе порівнювали у любовних ігрищах. Соня полюбляла фантазувати.
А звів їх випадок.
Вася почав курити в дванадцять років. Але поки що це були лише цигарки. До серйозніших речей він перейшов десь у чотирнадцять. Всі його знайомі спробували і втягнулися у цьому віці. Вся Перемога у цьому віці ставала дорослою. А марихуана – це був один із ступенів ініціації в дорослий світ. Вася не знав жодної людини на житловому масиві, хто би бодай один раз не зробив затяжки. Навіть відмінниця Оксана з В класу одного разу приперлася додому обкурена, шо піпець. Але, як розповідають, батьки її цього не помітили. Вона і так була не сповна розуму.
Багато хто пробував вживати легкі наркотики, хоча не всі захоплювались цим так несамовито, як робив це Вася. Майже щодня він із іншими йолопами, яких вважав друзями, йшов кудись за гаражі, дорогою поцупивши чи придбавши літрову пляшку від «Живчика» чи пива «Оболонь». Цікаво, що продукція цього комбінату як жодна інша підходить для даних цілей. Там у гаражах вони розмовляли, курили, сміялися, фантазували.
Так вони і зійшлися із Сонею. Одного разу вони так сиділи, курили, розмовляли, сміялися, і до них прийшла Соня. Сама прийшла. Буцімто, почула їхній регіт, зрозуміла, що до чого й вирішила приєднатися. «Яка смілива!» – Подумав Вася, але змовчав. Він ще пам’ятав конфуз у дитячому садочку та боявся цієї зарозумілої дівчини. Хоч і, як усі, захоплювався нею.
Хлопці без проблем дали Соні зробити кілька глибоких затяжок, і та, посміхнувшись, лягла прямо на коліна до Васі. У того від подібної несподіваності став. Дівчина відчула це й знов посміхнулася.
З того часу вони стали посміхатися один одному. У школі, на вулиці, в під’їзді, в магазині, де скуплялися їхні батьки. Соня часто заходила до хлопців, курила з ними і посміхалася Васі. А Вася посміхався їй.
Пройшов місяць, і Вася став, завдяки Соні, зовсім дорослим. Він відтворив стандартну для хлопців Перемоги процедуру ініціації у чоловіки: в дванадцять років – вперше спробував алкоголь та тютюн, у чотирнадцять – марихуану, в шістнадцять – дівчину.
У дівчат все, зазвичай, відбувається раніше. Хоча, коли як.
Соня, чесно кажучи, до знайомства із Васею не була такою вже великою фанаткою розширення свідомості. Скажімо відверто, вона, взагалі, тоді лише вдруге в житті спробувала план. Першого разу це було на одній вечірці, дні народженні однокласниці. Тоді їй це не сподобалося. Не сподобалося і зараз. Проте їй сподобався Вася.
А, взагалі, вона просто хотіла здаватися крутою тьолкою. Тому і пішла до малознайомих хлопців у гаражі. Тому і порядно там хапанула. Але, все виявилося набагато краще, ніж вона сподівалася. Соня зустріла Васю.
2. Вам і не снилося
Батьки не полишали спроб розлучити ганебну, як на їхню спільну думку, пару.
Першими до активних дій спричинилися родичі Соні.
Мати її, хоч і була викладачем, але, напевно, не пам’ятала класичні шекспірівські сюжети та не дивилась у молодості радянський фільм «Вам и не снилось». А тому один в один повторювала помилки з вищеозначених мистецьких шедеврів.
Будучи абсолютно впевненою у непересічних здібностях доньки, вона віддала її в ліцей на іншому краю міста. Сама ж також перейшла туди працювати, щоб бути ближчою до своєї непутящої дитини. Соня відчувала себе першокласницею у бантиках і кружевах (така була ліцейська дівоча уніформа), яку батьки кожного дня за ручку водять до школи. От тільки їй було не сім, а цілих п'ятнадцять років.
Терпіння та любові до батьків Соні вистачило рівно на два тижні. Більше не витримала. Вона була розумною дівчиною, і знала, що потрібно зробити, аби змінити своє становище.
Директор школи вважав себе терплячою та ліберальною людиною. Особливо, по відношенню до учнів. Він часто їздив за кордон, відвідував тамтешні школи, набирався досвіду, який потім втілював у власному ліцеї. Чим дуже тішилося вище керівництво. Проте цей директор ну ніяк не міг залишити у навчальному закладі нестерпну дівчину, що лише своїм існуванням ганьбила горду назву «Ліцей інформаційних технологій».
Спочатку йому дуже подобалась ця новенька гарненька єврейка, мати якої нещодавно поповнила педагогічний колектив ліцею. Проте милування та легка закоханість у молодість та красу швидко переросла у люту ненависть, коли ця наркоманка прийшла на навчання настільки п’яною, що прямо під час уроку повела за собою в туалет кількох хлопців. Майбутні програмісти не часто мали тілесні контакти з дівчатами, тому легко купилися, чим вивели з себе вчительку з географії. Коли директор, почувши скаргу, побіг до вбиральні розбиратися, у чому справа, там як раз йшов процес. Ніколи, ніколи за час своєї багаторічної педагогічної практики Анатолій Павлович не бачив подібного … випадку. Він зайшов тоді, коли один із учнів затято драв Соню, а іншого вона тримала за його напружений прутень.
Директор не встиг нічого сказати. Всі троє повернулись у бік відчиненої двері. Соня спробувала сфокусувати зір на новенькому і навіть схотіла сказати йому щось привітне, проте єдине, що вона змогла зробити у такому стані, так це виблювати прямо на нові туфлі пана Колодяжного.
Той засмутився. Наступного дня Соня вже не значилася у списку учнів Ліцею.
Мати її, попре скандал із донькою, залишилась там викладати. Вона не могла відмовитись від тих грошей, які платили у цьому навчальному закладі. А педагогічний колектив щиро вважав, що батьки за дітей не відповідають. У всіх були певні проблеми із власними чадами.
Вася вже почав сумувати за своєю коханкою. Але не встиг він відвідати мажорський учбовий заклад, розбити там дві-три шибки, як його обраниця знову опинилась в палких обіймах свого героя-любовника.
Коли вже закохана пара повірила у безхмарність свого майбутнього, трапилась нова біда. Вона прийшла до них у вигляді батька Васі. Той іноді, коли переставав пити, був розумним чоловіком. Авжеж, розумним до всього, що не стосувалося алкоголю та євреїв. На біду, син його сплутався з одною із цих нелюдів. І потрібно було щось негайно зробити задля того, щоб зруйнувати цей неприродний союз.
Батько Васі, враховуючи часову обмеженість того періоду, коли він міг діяти, пішов шляхом найменшого спротиву. Він спочатку відлупцював самого Васю, а потім зустрів на вулиці Соню і відлупцював вже її, пообіцявши відрізати дівчині який-небудь важливий орган, якщо вона не відчепиться від його любого сина.
Батьки Соні зовсім не схвально віднеслися до погіршення фізичного стану своєї доньки. Вони вже майже змирилися з тим, що в неї не все гаразд із розумовими здібностями, інстинктом самозбереження та почуттям поваги до власної єврейської крові. Проте, не побачивши жодного здорового місця на тілі власної плоті та крові, трохи запанікували. Вони навіть намагалися визвати міліцію, щоб навіки засадити за грати того хворого маніяка Васю. Але донька їх заспокоїла, розповіла, що впала зі сходів. Так воно й було насправді, от тільки вона не розказала їм, завдяки кому це сталося.
Вася та Соня не бачили один одного два дні. Вони чекали, поки загояться рани та піде в черговий запій головна перешкода їхньому коханню. Після цього не відходили один від одного ті ж два дні.
Спроби батьків завадити підлітковому коханню закінчились нічим.
3. Аеродроми
Вася змирився із тим, що він у коханої не єдиний. Йому це не подобалось, але він змирився. Інакше бути не могло. Інакше він би втратив Соню.
Соня гуляла. У них були різні компанії, різні друзі. І більшість часу вони перебували у різних реальностях, які рідко перетиналися одна з одною. Вася не знав, хоча догадувався, чим займалась його кохана, коли була не з ним. Люди розповідали.
Й він вирішив помститися Соні, що постійно його зраджувала, знайшовши собі власний резервний аеродром.
Хлопець деякий час придивлявся до однокласниць. Дивився на них, думав. І вирішив шукати десь в іншому місці. Наприклад, серед дівчат молодшого на рік віку. Вони всі як одна були доволі апетитними особами. Вибір його пав на струнку білявку, яка, наскільки він знав, не зустрічалася ні з ким із хлопців, хоча одягалися та вела себе напрочуд відверто. Як раз те, що йому було треба. Вася набрався хоробрості та звернувся до неї на перемінці.
– Ходімо гуляти сьогодні. – Запропонував він білявці. Соня як раз планувала «зустрітися зі старими знайомими».
– Шо? – Не второпала дівчина.
– Гуляти ходімо… – Збентежено повторив Вася.
– Ти шо, дурень? – Спитала білявка.
– Шо? – Не второпав Вася.
– Я – лесбіянка, от шо! – Сказала вона на пішла собі далі.
Вася дивився їй услід. Не може бути! Не може бути! Така вродлива дівчина, а лесбіянка. Хоча, судячи по відео-файлам, які він інколи дивився із друзями, лесбіянки саме такими і є – гарні стрункі білявки.
– Може, вона просто не захотіла зі мною зустрічатися? – Подумав було Вася. Але в цей час білявка зустріла в коридорі свою подругу та недвозначно поцілувала її в губи. Всі сумління відпадали – таки лесбіянка.
Кілька наступних спроб призначення побачень дівчатам також закінчились невдачами. Хтось казав, що в них вже є хлопці. Хтось презирливо фиркав, почувши пропозицію з вуст Васі.
– Ладно. Остання спроба. – Сказав собі пошукач жіночої любові, коли вирішив спробувати запросити на погулянку ще одну дівчину з молодшого класу.
– Чому б ні? – Відповіла гарненька брюнетка з карими очима, коли Вася звернувся до неї. Вона була новенькою у школі. Переїхала з батьками до міста лише влітку.
Не встигли вони зустрітися ввечері, як уже почали цілуватися. Дівчина виявилась на диво спритною у цих справах, набагато спритнішою за Васю. Вона сама полізла губами до Васиних губ, сама почала стягувати з себе футболку після того, як сама затягнула здивованого хлопця в очерет.
У той вечір Вася проводив її до під’їзду. Вони довго цілувалися на прощання та домовились зустрітися завтра.
Наступний вечір вони також провели у заростях якогось чагаря, що рясно ріс уздовж Дніпра. Васі подобалась його нова дівчина. Він уже розмірковував щодо того, хто з його коханок тепер головний аеродром, а хто запасний. Усі розклади були не на Сонину користь.
Коли він повертався додому після довгого прощального поцілунку із Галею (так звали його нове кохання), під його під’їздом сиділа Соня. Побачивши Васю, вона кинулась йому не шию та впилася своїми губами в його губи.
– Я же краща за ту сільську шльондру? – Спитала вона. – А?
Вася задумався. Ситуація була не з найкращих.
– А я кращий за всіх інших твоїх хлопців?
– Авжеж! Чого б я тоді з тобою зустрічалася?
– А чого ж ти тоді зустрічаєшся з іншими?
– Не питай дурниць! – Відповіла Соня та ще раз поцілувала Васю.
Ідея з запасним летовищем була покинута. Вася, на відміну від коханої, був однолюбом. Галя ж уже через кілька днів після розриву із ним пішла гуляти на Набережну з іншим хлопцем. Вона була на диво спритною у цих справах.
4. Сатаністи
Якось Соня розповіла Васі, що зустрічалася з дивовижною людиною на прізвисько Павук. Павук був філософом. Причому, не тільки за фахом освіти, а й узагалі, за стилем життя. Він багато розповідав Соні про справжню свободу, свободу вибору і думок.
– Ти з ним спала? – Спитав її Вася.
– Не питай дурниць!
Васі не дуже подобалося, що його дівчина так захопилася своїм новим знайомим. Він ревнував її до цього Павука. Проте дав згоду на те, щоб наступного разу зустрітися із ним вже втрьох.
Павук виявився високим рудим хлопцем. Доволі приємним у спілкуванні. Вася зрозумів, що мала на увазі Соня, коли називала того «надзвичайним». У Павука була харизма. Вася, авжеж, не знав про існування такого слова, проте він починав здогадуватися про існування такого поняття.
Вони втрьох гуляли набережною та розмовляли про все на світі. Новий знайомий розповідав їм про свободу. Вася слухав та все більше і більше закохувався у цього хлопця, точніше, у його слова та у його вчинки. І, коли він вже сам готовий був запропонувати Павукові Соню для любовних утіх, той зробив їм пропозицію.
– Взагалі, я планую створити щось на кшталт філософського гуртка. Ви готові долучитися до нього?
– Так! – В унісон відповіли Вася та Соня.
– Тоді давайте зустрінемося завтра. Згода?
– Згода!
– Знаєте цвинтар за залізничними коліями?
– Авжеж! – Вони одного разу займалися там коханням, коли гуляли околицями Перемоги. Там було романтично. Кладовище знаходилося на пагорбі, і з нього було видно весь їхній житловий масив.
– Тоді завтра о восьмій вечора зустрічаємося там!
– А чому на цвинтарі?
– А де ж отримувати справжню свободу, як не на цвинтарі?
Вони не могли не погодитися з цими словами.
Наступного дня о восьмій Соня та Вася взялися за руки та пішли на зустріч з Павуком.
Біля входу на цвинтар його не було. Проте до воріт були прив’язана червона мотузочка. Вони подумали на вирішили піти по ній. Вася взяв цю нитку в розслаблену долоню та повів за собою свою дівчину.
Вони кружляли поміж могилами. Цвинтар був старий. Років з десять на ньому нікого не ховали. А більшість могил були встановлені років з п’ятдесят тому. Через це зі слідів людської діяльності на цвинтарі можна було знайти лише поодинокі цукерки. Їх залишали родичі тим небагатьох небіжчиків, про кого все ще пам’ятали. Більша ж частина кладовища була занедбана та поросла бур’яном і молодими деревами. Продиратися через ці зарості було ой як не легко.
І от, коли Вася, пригнувшись, підліз під повалене дерево, його вдарили по голові. Він втратив свідомість, не встигнувши попередити Соню про небезпеку.
Коли він розплющив очі, то відчув, що прив’язаний до дерева. Рот його був заклеєний скотчем. Соня також була прив’язаною, проте не до дерева, а до огорожі однієї з могил. Вона могла рухатися, проте не могла втекти. Хтось, напевно Павук, розпалив на галявинці вогнище. І там було ясно, як вдень.
Павук почав читати щось, здається, на латині. Сам він був одягнений у чорний плащ і виглядав дуже стильно. Васі стало моторошно. Можливо, їх із Сонею зараз принесуть у жертву якомусь поганському богу. Соню шкода. Хлопець став крутитися, проте мотузки щільно прилягали до його тіла.
Тим часом Павук, не полишаючи читати свої заклинання, взяв звідкись чашу, і, надрізавши ножем власну руку, зцідив трохи крові у ємкість. Потім він підійшов до Васі й зробив йому надріз на плечі. Вася застогнав. Покінчивши з ним, Павук виконав ту же операцію над плечем Соні.
Він потряс чашею та зробив із неї ковток. Васю ледь не знудило від цього видовища.
Тоді Павук підійшов до Соні та почав стягувати з неї спідничку. Соня спробувала впиратися цьому божевільному, проте той був сильнішим. Він взяв дівчину прямо на очах у її хлопця, коли той ледь не вив від ненависті. Добре для Павука, що у Васі були зв’язані руки та заклеєний рот.
Закінчивши з Сонею, Павук трохи віддихався та підійшов до Васі. Він почав зі всієї сили лупцювати полоненого. Так лупцювати, що той не встигав переводити подих між ударами.
В один момент цей маніяк вирішив, що, певно, годі гасити беззахисного хлопця. Зупинившись, він вийшов на центр галявини на голосно, наче звертаючись до когось далекого-далекого, сказав:
– Поки ти не пізнав абсолютної несвободи, ти не пізнаєш абсолютної свободи. А тепер я вас відпущу, і ваше діло, що вам робити далі: втекти, вбити мене, чи стати моїми учнями.
Павук розрізав спочатку мотузки, що тримали ридаючу Соні, а потім і мотузки Васі, після чого став спиною до нещодавніх полонених і почав дивитись на вогники вечірньої Перемоги.
Соня та Вася переглянулися між собою. Те, що з ними тільки що відбулось, ніяк не вписувалося в їхню картину реальності. Зовсім іншого вони очікували від першого засідання філософського клубу. Так вони й застигли мовчки, дивлячись то один на одного, то на Павука.
– Ну то що? Готові стати моїми учнями? – Спитав той, не повертаючись до них.
– Так… – Несміливо сказала Соня.
– А ти? – Спитав він Васю, дивлячись тому в очі.
– Так. – Відповів Вася. Павук дійсно мав харизму.
Тоді голова тільки-но створеної секти знову почав казати щось на латині. Він взяв чашу зі змішаною кров’ю адептів і дав випити цей коктейль спочатку Соні, а потім вже Васі.
Вони стали збиратися на цій галявинці ледь не кожного дня. Їм було добре спочатку втрьох. А потім вшістьох – їхній «клуб» швидко розростався.
5. Алілуя!
Тим часом у родинах Соні та Васі відбувалися великі зміни.
Сонина мама була на новій роботі щасливішою, ніж вдома. Особливо щасливою вона була в кабінеті Анатолія Павловича, що досі не забув про вчинок її доньки та надіявся на подібну поведінку зі сторони матері. І ці сподівання не виявилися марними.
Соня залишилась з батьком, який працював ледь не двадцять чотири години на добу. Тому вона нарешті отримала довгоочікувану абсолютну свободу як на фізичному, так і на ментальному рівні.
А Васін батько став ніби іншою людиною. Почалася ця метаморфоза з того, що якось він приніс додому не пляшку горілки, а буклет однієї з новопротестантських церков.
– Прочитай це мені! – Наказав батько Васі. Сам він без окулярів погано бачив. А окулярів у нього не було вже років зо п’ять.
Вася без виразу прочитав ту християнську, як на його думку, нісенітницю. Сам то він з нещодавно був сатаністом. Але батько уважно слухав і навіть плакав. Чимось зачепила його історія Ісуса. У неділю вони пішли на зібрання Церкви у колишній Льодовий Палац.
Їхали на маршрутці мало не через усе місто. Вася рідко залишав Перемогу. Тому з великим задоволенням дивився у вікно. Місто росло, будувалось. Нові офісні та торгівельні центри з’являлись то тут, то там. Але для нього всі ці новобудови були лише декораціями художнього фільму. Кінокамера Васіного життя зі швидкістю мікроавтобуса проїжджала повз сяючі неоном рекламні вивіски на фасадах будинків, у яких його ніхто не чекав. Навряд чи його пустили би в них, якби він захотів сунутися туди.
Льодовий палац був ущент заповнений людьми. Нова еліта міста: бізнесмени та політики сиділи на перших рядах залу, прямо перед сценою. Вася ж із батьком опинились на бокових трибунах разом із іншими родинами інженерів і дрібних менеджерів.
На сцену почали один за одним виходити якісь люди. Декого Вася навіть впізнавав. Телевізор був чи не єдиною більш-менш коштовною річчю, що батько вперто не пропивав. Він любив випуски новин і футбол. Коли дивився їх, то був схожим на людину.
Люди ці щось гучно та мелодично розповідали пастві про те, як Бог змінив їхнє життя і про те, як Бог ще змінить життя всіх, хто зібрався у цьому залі. Присутні уважно слухали все це та кивали. Дехто навіть плакав.
Не можна сказати, що Васі не сподобалось богослужіння. Присутні на ньому люди танцювали, співали, хлопали в долоні. Це було цікаво. Було у цьому всьому щось справжнє, реальне. І, головне: хоч у залі й зібралися люди різного достатку та соціального стану, проте Вася не був серед всіх цих бізнесменів, політиків, інженерів і дрібних менеджерів чужою людиною. Він був своїм. Частиною єдиного живого організму, що слухав ораторів, танцював, співав, хлопав у долоні та час від часу в один голос кричав: «Алілуя!»
Батько захопився цією тусовкою не менше, ніж син. Відтоді вони не пропускали жодної щотижневої служби. Проблем із алкоголем в родині більше не було. Проте з’явилися проблеми з грошима. Хоча, не більші, ніж були за часів п’янства рідної хлопцю людини.
Чесно кажучи, Вася не дуже переживав через поєднання в собі сатанізму та християнства. Тепер він вважав себе набожною людиною, що хоче подивитись на свою релігію з іншого боку. І Соня рано чи пізно переросте ці дитячі забавки. А поки можна й потерпіти.
6. Не створюй собі кумира
Під час своїх щотижневих відвідувань богослужінь Вася звернув увагу на щогли освітлення неподалік від будівлі Льодового Палацу. До того він і не думав, що стадіон – це щось реальне. Він інколи дивився з батьком футбол по телевізору. Проте ніколи не замислювався над тим, що можна дивитись ту ж саму гру власними очима з трибуни стадіону. Вася відправив батька додому, а сам ще з годину гуляв навколо спортивної арени.
Ввечері він запропонував Павукові зводити всю їхню сатаністські бригаду на наступний футбольний матч. Той був не проти. У нього, певно, були свої міркування щодо доцільності цього культпоходу.
Не всі були у захваті від цієї ідеї. Проте Павук пояснив, що на матчах «Дніпра» відбувається великий викид негативної енергії. А негативна енергія – це те, що край необхідно сатаністам. За його словами, сам Сатана, буває, відвідує футбольні матчі. Там він обирає серед футболістів та глядачів найбільших грішників, і заносить у якісь свої списки.
– То йому не футболісти та фанати потрібні, а судді. – Зауважив Вася.
Матч «Дніпро» – «Карпати» відбувався у неділю.
– Насичений сьогодні буде день! – Подумав Вася, повертаючись на Перемогу після служби.
Збиралися, як завжди, на цвинтарі.
Тетянка та Оленка були не в гуморі. Дівчата, що з них узяти? Проте Соня – це єврейське сонечко – радісно посміхалася. Вона навіть десь дістала синьо-біло-блакитний фанатський шарф. Зразу видно, готувалася до сьогоднішньої події. Павук був, як завжди, зосереджений на чомусь своєму. Сашкові ж футбол, як і більшість всього на світі, був байдужий. Павук сказав: «Потрібно!», значить, дійсно, потрібно.
Квитки купив Павук. Найдешевші. На сектори за воротами.
Ніколи до того в житті Вася не бачив таке скуплення людей. Авжеж, на недільні служби також зазвичай збиралося багацько люду, тисячі по чотири (стільки вміщував Льодовий Палац), але кількість уболівальників футбольного клубу «Дніпро» перевищила всі найсміливіші очікування. Їх було багато. Дуже багато. Табло стадіону показало цифру 12000.
Павук був правий, кількість негативної енергії в цьому окремо взятому місці Дніпропетровська зашкалювала.
Вася єдиний із усіх сатаністів уважно спостерігав за ходом футбольного матчу. Він не міг повірити. Футболісти, ці небожителі, як раніше він думав про них, зараз бігали перед ним. Так близько.
Вася зрозумів, що, насправді, відстань між ним, його батьком, його дівчиною, його друзями та всіма цими футболістами, бізнесменами та політиками, насправді, не така вже й велика, як він думав до цього. Ось вони, на відстані кинутого каменя. Ось вони, на відстані крику: «Підараси!»
– Підараси! – Загорланив Вася в бік всіх тих дванадцяти тисяч людей, що зібралися на стадіоні.
– Підараси! – Підхопили сусіди по сектору.
– Пі-да-ра-си! Пі-да-ра-си! Пі-да-ра-си! – Ритмічно кричав стадіон у бік того, що зараз відбувалося на полі.
А на полі, дійсно, були підараси. У найганебнішому значенні цього слова. Всі двадцять три людини.
7. Перед бурею
В той день Павук прийшов радісний. І розповів, ніби щойно прочитав у інеті про так званий «Обряд з пивом», який практикують італійські брати по Сатані. За що на них сильно тисне тамтешня поліція. Павук так зрозумів, що це – дуже могутній обряд, який можна спробувати відтворити в наших умовах. Для цього він навіть пляшку пива приніс.
Цей факт дуже вразив спільноту. Зазвичай Павук ніколи не витрачав власні гроші на спільні цілі – за все платили вояки, а не Головнокомандувач. А тут таке.
Пляшка пива змусила сатаністів зрозуміти, наскільки все серйозно цього разу. І це було ... незвично. Мало хто, дійсно, вірив у реальність досягнення результатів, які ставилися за мету під час місцевих темних обрядів. Тільки новаки вірили в те, що ці обряди мають щось спільне зі справжніми чорними месами. Всі сприймали цю метушню як тренування, пошук ідеальної, справжньої форми славлення Сатани. Хоча, треба зізнатися, дехто не вірив і в нього.
Тому, коли Павук приніс із собою пляшку пива та вичитані в Інтернеті знання, всі зразу зрозуміли: сьогодні буде щось серйозне. І це вже не іграшки.
Головний діяв, як завжди, керуючись лише власним розумінням того, яким чином повинні відбуватися сатаністські обряди. А розуміння це ґрунтувалось на швидко прочитаних неповних і перебреханих джерелах та інтуїції.
Павук постановив, що для меси, окрім пива, потрібна кров півня, жменя землі зі цвинтаря, листя папороті та Біблія.
Із землею проблем не було – дія відбувалась на цвинтарі. Із листям також – папороть густо росла попід огорожею зі сторони залізничної колії. А от з Біблією та кров'ю були деякі складнощі.
За святим письмом спочатку було відправили Соню, але вона звернула увагу на своє справжнє ім'я та, через нього, на власну національність. Тому додому за книгою побігла Оленка. Васю та Сашка Павук послав до найближчих будинків приватного сектору за живим півнем: «Кров потрібна тепла, навіть, гаряча. Тому дивіться, не вбийте його».
Павук, Соня та Тетянка залишились на цвинтарі чекати на повернення експедийованих товаришів.
Сашко, за його власними словами, мав неабиякий польовий досвід бойових операцій, і тому зразу взяв командування на себе. Він обрав будиночок якомога подалі від цвинтаря. Вікна у ньому вже були темними – господарі спали. Кури також. Сашко одним стрибком перемахнув через паркан, перед тим наказавши Васі стояти на місці та кукурікати у разі небезпеки.
Вася був міським хлопцем. А тому й гадки не мав про те, як саме кукурікають півні. Це було погано. Ану ж бо небезпека. Тому він вирішив трохи потренуватися.
– Ку-ку! – Ні це було точно щось не те.
– Ку-ку-рі-ку! – Сказав Вася. Було схоже, проте тихо.
– Ку-ку-рі-ку! – Прогорланив він і тільки потім зрозумів, що вдіяв не вірно.
Вася крізь залізний паркан побачив, як у будинку спалахнуло світло, хтось вибіг на подвір’я. Сашко швидко опинився з цього боку огорожі та з силою вдарив співучасника в живіт, після чого схопив його на футболку та потягнув за собою – потрібно було бігти.
Коли вони повернулися на цвинтар, всі в пташиному пометі, але з півнем руках, всі вже були на місці. Птах ледь дихав, але все ще був живим.
– Якого хуя було стільки галасу? Вас же могли схопити!
– Вони й намагалися, – почав задиханий, проте явно задоволений собою Вася, – але ми встигли втекти: перестрибнули через паркан і побігли не зразу на кладовище, а в інший бік, щоб господарі не шукали нас тут.
Він аж сяяв від власної винахідливості та швидкості.
– Сам додумався до такого? – Спитав презирливо Павук.
– Нууу. Ми з Васею ще коли йшли на діло...
– Ладно. Молодці! Тепер у нас є все необхідне.
Він відламав від найближчого куща папороті гілочку, зачерпнув з найближчої могили жменю землі та положив усе це на стіл, де вже були Біблія та пиво. Півня Сашко міцно тримав за горло та ноги, аби не втік, як той рудий кіт. Птах не упирався.
Починався обряд.
Усі, як завше, вишикувались півколом навколо могили Миколи Ігнатовича.
Павук обережно розрівняв жменьку землі так, щоб вона утворила невеличке коло на столі.
Усі почали молитву:
Иківан авалс і алис і
Овтсрац є єовт об
Головнокомандувач взяв листя папороті, розтер його у руках і вичавив сік на створене трохи раніше коло. Рештки зелені він спробував підпалити за допомогою запальнички, але ті тільки диміли. Тому він, взагалі, викинув їх. А підпалив натомість кілька сторінок із Біблії, й змішав попіл із землею.
Оговакул то сан ивабзі а
Усукопс у сан идевв ен і
Мишан макинжвод омєащорп им і кя
Ішан игвод ман итсорп і
Павук відкрив об кам'яну плиту могили (залізний хрест явно не підходив для цієї справи) пляшку пива, пустив її по колу, наказавши випити кожному по маленькому ковточку. Сам він випив останнім – решту рідини вилив на стіл.
Сенд ман йад йинщусан шан білх
Ілмез ан і кат ібен ан кя
Яолт ялов едуб йахен
Павук попросив піднести йому півня. Він власноруч скрутив йому шию та надрізав її кишеньковим ножем.
Єовт ям'і ясьтитявс йахен
Хасебен ан исє ощ шан ечто.
На останніх словах молитви він залив пташиною кров'ю стіл.
У цей нас на небі спалахнула блискавка. Розпочався невеличкий дощик.
Павук переможно хапав ротом рідкі, але великі краплі, а в цей час цвинтарем все ще бігав, заливаючи все власною кров’ю, безголовий півень. Добре, що не кудахкав.
Всі були в ступорі. Це вперше, коли їм бодай щось вдалося.
Дощ сильнішав, тому всі перелякано розбіглися по домах. Окрім Павука. Він залишився мокнути на цвинтарі – хотів максимально насолодитися власним тріумфом.
Вася ж взяв Соню за руку та повів її додому. Вони так давно не були разом. І вони були разом, прямо на сходовому майданчику перед дверима Сониної квартири. Вона чомусь не захотіла пускати хлопця до себе.
– Прощавай! – Сказала Соня, коли вони кінчили.
– До завтра! – Відповів їй Вася.
– Назавжди! – Заперечила дівчина та зачинила двері.
– Дякую… – Кинула вона йому вже з того боку.
Вася не став робити скандал. Він знав, що вона повернеться. Рано чи пізно. Інакше бути не могло. Інакше бути не могло.
8. Повернення
І Соня повернулась.
– Швидко на цвинтар! – Сказала вона йому з того боку телефонного дроту.
Вася зрозумів, що відбувається щось не дуже приємне. Проте добре, що Соня, коли у неї проблеми, звернулась за допомогою саме до нього.
По дорозі йому зустрівся Сашко, що також біг у сторону цвинтаря. На їхній старій сатаністські галявині нікого не було. Сашко зателефонував Соні, і та, тремтячим голосом розповіла, де її шукати. Проте проблеми були не у неї. Проблеми були у Павука та Тетянки. Вони лежали всі в крові в розкопаній могилі якогось Олега Світлого. Тетянка була голою. Вони обіймалися, хоча були непритомні.
Вася з Сашком обережно витягли їх обох з ями та, за порадою Соні, віднесли їх на вулицю. Тим часом вона викликала швидку допомогу.
Машина приїхала хвилин за двадцять та відвезла їхніх товаришів кудись, де їм би зараз допомогли. Соня поїхала з ними.
Хлопці розпрощалися та пішли в різні боки. Сашко був якийсь збуджений. Дивно, він завжди славився своєю незворушністю. Хоч би не було з ним біди. Приємний хлопець. Християнин.
Не встиг Вася прийти додому, як знову зателефонувала Соня. Запросила прогулятися нічним містом.
Навіть у такому стані, із заплаканими очима, вона була дуже-дуже вродливою. Вася притулив її втомлене дівоче тільце до себе. Соня плакала, упершись своїм мокрим носом у груди хлопця.
– Ходімо до мене! – Сказала вона, коли трохи заспокоїлась.
– Ходімо.
У Соні вдома він скрутив пластикову пляшку від «Живчика» та забив її на кілька тяг.
– Прощавай! – Сказала Соня, коли побачила Васіни приготування. Менш за все їй зараз хотілося бути крутою дівчиною.
Вася пішов, усвідомлюючи, що ніколи вже більше не повернеться туди. Ніколи.
