Вперше він з'явився в бібліотеці. Я шукала книгу по німецький класичній філософії, і він її протягнув мені. Тоді я подивилась в його очі. І... І пішла. У слід почула тільки: "Не бійся, тобі по тому відповідати не доведеться". І дійсно не довелось. Але я і не думала читати книгу. Мені постійно згадувався його напульсник. Самий звичайний, ніби. Я таких бачила сотні, але щось у ньому було. Він ніби плавно переводив саме тіло в одяг, котрий був на ньому. Хоча який там одяг? Кофтинка легенька, темно зеленого кольору, одягнена швидше за все на голе тіло, джинси широкі, на котрих над двома карманами висіло по ланцюгу. А ще шкарпетка на лівій руці. Світло-зелена шкарпетка. Навіщо? Що воно йому давало? Я сприйняла це, як ідіотизм. Ідіотизм, котрий змусив мене довгий зимовий вечір думати тільки про нього. Звісно, шанс зустрітись з ним, не такий уже і маленький. Все-таки місто не саме велике, та і міська бібліотека тільки одна, але все таки, цей шанс був не більше ніж сто тисяч до одного. Але все-таки не дарма кажуть, коли чогось сильно хочеш, воно стається. А я сильно хотіла все-таки зустрітись з ним, і мала надію, що не буду включати свій фірмовий "мороз -40". Чомусь, так повелось, після того як рік назад я розійшлась із своїм хлопцем, всі інші у мене на автоматі прокочувались повз. А тепер, мені вперше хотілось знову з кимось зустрітись. Це було шокуючим для моєї психіки, проте це було реальністю. І тому через 2 дні я пішла в бібліотеку повертати книгу. Коли я виходила, то він простягнув мені руку, і запросив у кафе. Тільки попросив не казати нічого. Взагалі ні слова. Мені тоді це здалось дивним, але у кафе я відчула, що розумію його без усяких слів. Погляд його зелених очей був такий красномовний, що слова могли б тільки зіпсувати наш діалог. Діалог. тому що я відповідала. Відповідала, і бачила, що він розуміє. Він дивився на мене з симпатією, і вона була взаємною. Ще він мені сказав, що прийде завтра. Прийде до мене в ліцей. Можливо серед пари. Моя відповідь була ствердною. Все водно коли він прийде, я вийду до нього. А як могло бути інакше? Потім ми пішли. Він залишив мене там, де і взяв, коло бібліотеки. Залишив повною роздумів і почуттів. Це кохання, і вже тоді я була впевнена у цьому.
Вечір знову був сповнений думок. Але уже не про те, чи я побачу його знову, у цьому я була впевнена. Тепер я мріяла про те, якою вона буде. Візьме за руку і поведе знову кудись? А можливо поцілує одразу ж? А можливо просто обійме? З такими питаннями я і заснула.
Він прийшов. Витягнувши мене з четвертої пари. Коли вчителька запитала мене, куди я, то я відповіла: "Шукати філософське пояснення коханню". Вона сама була молодою, та і казала я звісно цю відмазку не на весь клас, а тільки їй, на перерві між півпарами, тому Павлина Михайлівна відпустила мене. А Він чекав мене на вулиці, під деревом. Я підійшла до нього і взяла його руку в свою. Мовчки. Нам не потрібно було слів. Зі мною вітались друзі і подруги. З ним теж хтось там вітався. Але ми цього не слухали. Наш світ був значно вищим. В ньому не потрібні були звичайні слова. Вони були нічим для нашого світосприйняття. Тоді я вперше відчула, як в небі пролетів ворон. Я дійсно відчула як він махає крилами, як в його маленькому мозку малюється місце, куди він прямує, щоб сховатись від холоду. Від холоду, якого я особисто не відчувала. І Він також не відчував. Я впевнена у цьому. Нам було тепло разом. Ні. навіть не так. Ми не відчували температур. Ні холоду ні жару. Ми просто дивились одне на одного і відчували. чим живе кожен із нас, і чим живе увесь світ навколо нас. Я можу заприсягтися, що чула як десь посеред пустелі йшов караван, а у Антарктиді полярники фотографували білих ведмедів. Тому що я просто відчула це. Відчула реальність цих подій так, ніби бачила їх на власні очі. Я ніколи не думала, що можна бачити те, що відбувається на іншому кінці планети тільки тому, що ти можеш це. Але я могла. Ми могли. Чесно, я втратила відчуття часу і взагалі того, що відбувалось коло мене. Ми йшли, а я не відчувала цього. Я летіла. Летіла кудись поміж мріями, думками. Мені здавалось, що навколо одні сонця. І я з ним - також сонця. Але ми разом, тримаємось своїми руками-променями, одне за одного. І я була щасливою. Це було таке сонячне щастя. Він сказав, що йому потрібно йти. сказав очима, дивлячись на мене. Я помітила сльозу в лівому оці, і зрозуміла, що на цей раз він іде на декілька днів. І я відпустила його промінь. Відпустила, прилетівши під свою квартиру. Він зник в темряві під'їзду, а я в світлі квартири і материнських запитань, де я шлялась, чому не відповідала, і що я взагалі собі думаю. На телефоні було 50 пропущених дзвінків, і це за 3 години, котрі я ЛІТАЛА в реальності своїх мрій.
Наступного разу він прийшов через два тижні. Він просто стояв під дощем і дивився як я йду від зупинки до нього. Після чого обійняв, міцно-міцно, і сказав, що дуже скучив. Сказав словами, хоча по погляду я могла прочитати те ж саме. Він не брехав. ніколи не брехав мені. Мабуть тому, що я ніколи не запитувала нічого такого, в чому він міг би мені збрехати. А можливо тому, що я була для нього чимось більшим ніж просто дівчина. Так як він був для мене чимось більшим ніж просто хлопець. Він був моєю моїм Бажанням. І я Бажала його щодня. Щодня і щохвилини. Проте життя не дає нам таких поблажок. І тому ця зустріч теж була короткою. Всього декілька годин. Але за той час я встигла прогулятись по Кремлю і Білому Дому, послухати музику Амазонки і Нілу та відчути, як тремтіла земля під динозаврами. Я бувала кругом, стоячи на місці. Я ходила по землі, що була тут мільйони років тому, але в той же ж час залишалась перед своїм будинком, мокнучи під холодним і все ще зимовим дощем. І знову він плавно витягнув мене назад, до реальності, і відпустив, пішовши, як завжди мовчки, кудись між будинки. Мені хотілось бачити крізь них, крізь весь світ. лиш би тільки знати, куди він прямує, але все, що я могла - це зі сльозами на очах і посмішкою на губах піднятись додому, на свій 5-ий поверх.
Мама бачила мене. Точніше нас. Бачила як ми стояли і дивились одне одному в очі. Я не знаю, що тоді вона відчула, мабуть хвилювання, страх і радість за мене. Тому що вона бачила, яка я щаслива. Це було написано на моєму обличчі. Чорт забирай, це випирало з мене, наче вода з гейзера.
Пройшло ще декілька днів, до нашої наступної зустрічі. Я встигла трішки прийти в себе після всього того, що пережила. Трішки впорядкувати думки. Проте, коли ми побачились знову, я втратила всяке відчуття часу, місця, реальності і взагалі, ніби стала частинкою чогось іншого. Чогось, що не належить до цього світу. Якщо і є якесь почуття, вище за кохання - це було саме те. що я почувала до нього. Це було безмежне, всеохоплююче, бажання дивитись ЙОГО очима, дихати ЙОГО легенями, слухати ЙОГО вухами і в кінці-кінців жити ЙОГО світом. Той світ був чарівний і ніби відчужений від того, в якому я була днями і ночами, коли просто думала про нього. Там було так красиво. Ні. Що я кажу. там було, по простому, прекрасно. В тій простоті було все, чого я потребувала від прекрасного. Він водив мене садами, полями, лісами, поруч пробігали різні тваринки, і вони ніби говорили нам: "Будьте щасливі". І ми були. Ми, дійсно, були щасливими. Я читала це у його очах, у його посмішці, у його рухах. У його словах. Так. Він говорив. Говорив, про те, що я єдина людина у всьому білому світі, яка має для нього якийсь сенс, тому що тільки я можу зрозуміти Прекрасне. І я дійсно розуміла. Всі думки. Всі погляди. Весь світ, котрий він мені показував. А щоб зрозуміти його почуття, мені не потрібно було нічого. Я відчувала те ж саме. Воно було так глибоко, де немає місця тваринним інстинктам чи ще чомусь, що могло бути від цього світу. Там є тільки Воно. те почуття, котре неможливо описати, але і неможливо втриматись від того, щоб не спробувати описати його. Воно було всеохоплюючим, жило в кожній травинці коло стежки. в кожному метелику, що пролітав поруч, в кожній хмаринці над головою.... У всьому було воно. І воно було нашим. тільки нашим. Це як секрет, котрий знаємо тільки ми, хоча і бачимо у його у всьому, що нас оточує.
Тої ночі я не спала. Я бачила той секрет. Бачила у столі, у книжках, і ковдрі, у подушці, у своїх руках, у маминому голосі. Так. Я БАЧИЛА. Навіть у звуках. Так само як і чула його у своєму відображенні, котре мені показувало дзеркало. Це було так неймовірно-захопливо, що все інше абсолютно не мало ніякого значення. Тепер я просто жила від зустрічі до зустрічі.
Деякий час він знову не з'являвся. Мабуть, так і потрібно було. Я повинна була розуміти, що він не зможе постійно бути поруч. Я займалась земними проблемами, надіючись на нову подорож. Але коли він прийшов, ніякої подорожі не було. Було чотири слова: "Ти найважливіша у житті". Я це відчувала. Проте лишень тепер мені довелось відчути, що це усе повинно закінчитись. Я не знала чому, але воно не могло продовжуватись більше. Хоча ні, я знала. Я втратила зв'язок з реальністю, і мені потрібно було облишити це все, щоб повернути себе на землю. І він це розумів не гірше за мене. Він не був звичайною людиною. І я не була. Але він міг бути іншим, а мені потрібно було жити тут. Жити у цьому світі. Я не була готова залишити його повністю, щоб поринути в те, чим наповнював моє життя він. Хоча і хотіла. Дуже хотіла. Але щось мене тут тримало. Якась незрима, ледве відчутна сила. Я і тоді і тепер готова була проклясти ту силу, якби не розуміла її правоти. Я у його світі була тільки гостею, а у цьому - господинею. У його світі я б не змогла керувати своїм життям. Але, чорт забирай, я і не хотіла. Я хотіла бути рабинею того світу. Щоб тільки бути з ним. Але цей світ так просто не міг відпустити мене.
Він мені пояснив багато речей. Наприклад, чому мене не відпустить мій світ. Він сказав, що я є його ланкою. Є тою клітиною, без якої не зможе жити організм. І тому я не можу піти звідси. Інакше цей світ зникне. А він так само не може покинути свій світ. Я хотіла плакати,, але розуміла, що мені потрібно бути сильною. Це не остання зустріч, але одна із. І тому, потрібно звикати до життя без нього. Без того, що показував мені Він. В кінці кінців, я ж якось до цього 14 років могла жити без нього. Могла терпіти свій світ. Але чому мені так захотілось в одну мить зруйнувати цей світ, задля того, щоб просто ще кілька секунд побути з ним у іншому? Я розуміла, що ставши в його світі своє, я зруйную і його світ, але мені було все одно, оскільки тільки він мав значення. Тоді. Та й тепер. Надворі стояв День Святого Валентина, і я дуже хотіла все-таки поцілувати його. Вперше. Але не змогла. не змогла зробити першого кроку до цього. І він не зміг. Хоча також дуже хотів. Ми так і завмерли у міліметрів один від одного, дихаючи НАШИМ повітрям. Так і дивились одне на одного, і майже цілувались. Майже. Не вистачало якого міліметра для дотику. Для дотику наших губ. Я не знаю, чи йшов час, чи ні. Чи бачив нас хто-небудь, чи ні. Знаю тільки те, що я дуже хотіла дотягнутись до нього. Але той міліметр так і залишався, мов стіна, між нашими губами.
Наступна наша зустріч стала останньою. Вона відбулась 8-го березня, і це був мені найкращий подарунок. Я не вірила у те, що можна було так дивитись на когось. І хоч я собі дала слово, що поцілую його. але я не робила цього. Я просто дивилась в його очі, і, повірте, це було значно інтимніше. Я вперше зайнялась сексом через 4 роки, коли мені було 18, але навіть оргазм і близько не стояв з тим, що я відчула, дивлячись тоді в його очі. Мабуть так в їхньому світі не тільки спілкуються, а і цілуються, і кохаються, і роблять всі найкращі речі. Тому що так добре мені ще не було ніколи. Все в мені ніби наповнилось чимось таким незбагненно прекрасним, що я плавала в цих хвилях. Я не відчувала свого тіла. Просто плавала на хвилях того, що відчувала. Ніщо не могло і не може зрівнятись із цим відчуттям. Я не знаю, переживав хтось щось подібне, чи ні, але можу запевнити. Воно відкриває нові границі. У всьому, у чому тільки вони є. А потім було Сяйво. Не світло, а саме Сяйво. Воно було повсюди. І воно захоплювало нас у свої обійми. І тоді міліметрова стіна зникла. Я відчула це. Ми разом відчули це. Я його поцілувала. Для нього цей поцілунок був настільки ж приємним, наскільки мені був приємний його погляд. Я знала це. Читала по тому, як літали його губи, коли ми цілувались. То був найкращий поцілунок, який тільки може бути. Ви можете уявити. як цілуєте вперше кохану людину? Той поцілунок для вас обов'язково залишиться найінтимнішим. Але це було ще більше. Я не просто цілувала його, я прощалась з ним. Я зрозуміла, що це наша остання зустріч. Можливо просто на довгий час. Можливо назавжди. Ми і так зайшлим надто далеко, і кожен наступний крок неминуче призвів би до кінця наших двох світів. Світів, сповнених таких різних, але таких неймовірно приємних, відчуттів. У його світі немає слів, але є погляди. Ті погляди приносять насолоду, значно більшу, ніж будь-які слова чи дії, які відбуваються у світі моєму. Але у ньому немає поцілунків. Тої інтимності, котра не має меж. Поцілунків, котрі передають все, що у тебе всередині. Поцілунків, котрі здатні стягнути одяг, залишаючи його на собі. Саме той поцілунок став останньою частиною у наших зустрічах. Він був тим, чого не вистачало нам. І він відбувся. Такий Божественно-пристрасний і Диявольськи-ніжний. У ньому було все, що можна було передати від світу. Та яке там. У ньому був увесь світ! Навіть трішки більше, оскільки крім світу у ньому було кохання. Кохання, яке є вищим за увесь світ. Із кожним дотиком моїх губ до його, я передавала це. А він приймав. Покірно, і.. із неприхованим задоволенням. До цього він був моїм поводирем. Тепер я стала його поводирем. Ми бачили як народжується дитина, як принц пише листа своїй коханій, як хлопчик переводить дідуся через дорогу. Ми бачили щасливі посмішки на людських обличчях. Ми бачили усе, що може принести радість. І ми цілувались, закривши очі від задоволення. Задоволення, котре я ніколи не зможу ні описати, ні відчути знову, якщо поруч не буде його. Це задоволення можна показати тільки його очима, тому що слів немає. І ніколи не буде. Оскільки в нашому світі не може бути такого задоволення.
А він пішов. Попрямував до себе, зі сльозами на очах. І сказав, що у нього не знають, що таке сльози, що таке біль розлуки. Але він знає. Яне могла нічого відповісти. Тільки просила(БЛАГАЛА!!!!) прийти ще хоч раз. Він нічого не обіцяв. Взагалі нічого не відповів. Просто так і позадкував, дивлячись мені у очі і плачучи і посміхаючись. Плачучи, тому що ми не можемо бути разом, і посміхаючись, тому що ми були найщасливішими, і цього у нас уже ніхто, ніщо і ніколи не зможе відняти.
Здається, по правилам, я повинна зараз написати трішки про себе теперішню. Але який зміст? Я все ще навчаюсь, щоправда тепер в університеті. Я все ще сподіваюсь, що та зустріч була не останньою, хоча десь в глибині душі і розумію, що ми і так стояли на границі, і краще нам не зустрічатись більше, щоб не порушити балансу. Але, я хочу плюнути на цей баланс, і просто ще раз відчути його. Іноді, мені здається, що він дивиться на мене з-за рогу, з-під дерева, але коли я оглядаюсь, то бачу тільки пустоту. пустоту, в якій його не було. Але в якій він міг би бути. Можливо я прокинусь вранці, і знову побачу його. А можливо він нарешті прийде в мій сон, щоб хоча би в ньому побути зі мною? І я знаю, що він лежить у себе і думає те ж саме. Але тільки у цих думках, ми і буваємо разом. Лише у них, я бачу, як ми сидимо разом у його світі, і дивимось на зорі світу мого. А ви ніколи не помічали, які красиві зорі, коли поруч з вами кохана людина?
