Вже вкотре тихенько продзеленчали вікна , причиною того був утікаючий за ріг трамвайчик...так само разом із вікнами занервувала і кава , виказуючи свою залежність від оточення і світу...
Це зауважила Марта, офіціантка що вже ось третій місяць як працює в кав*ярні близь площі Ринок і навчилася бачити найменш помітні деталі...ще Марта одразу помітила цю пару... та розгадати їй не вдалося хто вони... Замовляв каву цей хлоп, непримітної, як для красуні-Марти зовнішності...тихо так сказав "дві кави" і все... і жодного звука... дівчина мовчала ввесь час...
Вони були ніби в траурі, лиш дивились одне на одного і говорили поглядами. Брат із сестрою? Ба ні... щось було в них таке, що вказувало: незнайомі... і одночасно дуже знайомі між собою...
"Вона дивилась на мене, ніби хотіла щось сказати, допомогти...Why??? Вона ж знає ВСЕ!!! Why???Why???Why???
Що я можу їй дати у відповідь і ЯК вона допоможе, коли я сам не знаю точно ЩО мені потрібно..."
Він ледве стримував сльози...
Сльози , що так рвалися на волю...
О, які вони правдиві чоловічі сльози... Бо ж не ллються вони рікою, а кожна втікає із нещадною боротьбою, в кожній витікає часточка смутку, болю, жалю такої концентрації що краплі стачило би щоби знищити пів світу горем...Та наразі він іще мав останні сили стримати це у собі і не
показати зовні іншим свій смуток...(Хоча що йому ті інші - тимчасові зблиски очей ,стандартні думки, а в душах - тиша... )
Його розуміли лише обрані, тобто наразі лише одна обрана...
Та знов питання "Чому?"...
"Ці очі напроти не зникають, не відводять погляду свого, куди б не сховався - ніби ікона в кутку кімнати, що прозирає крізь тебе і дивиться на тебе, і бачить все в тобі... Чому ж у неї такий сумний погляд? Ніби знає що ця розмова - остання... "
«Можливо, коли б він поділився своїм наболілим, йому б стало краще? Та він у своєму репертуарі… Хоча… зараз всі слова даремні. Лише якось почуваю себе безпорадно, мабуть вперше. Та ні, поряд з ним таке почуття виникає часто. Що і кому він намагається довести? Силу? – ні, адже в цьому його слабкість, мабуть найбільша. Слабкість? – ні, це не личить йому. Почуваю себе цуциком, який все розуміє, а сказати не може. Я знаю, що йому зараз погано, що він заплутався, не знає де з цього всього вихід. Він втратив підтримку багатьох людей і все через неї. Вона… я ніколи її не бачила… і не хочу.»
Все зникло водномить. Як зникло кохання. Чи ілюзія, досить схожа на ілюзію існування і навіть на ілюзію Життя...
Далі лише прірва - чорний морок... і більш нічого...
Та цей день забрав із собою пітьму... розвіяв і навчив боротьби. День мовчання...
І лишились останні слова на зупинці біля трамвая:
«Була рада тебе побачити!» - єдине що прийшло на думку
Його посмішка у відповідь
"Дякую за все"
"Прощавай. Подзвониш, коли приїдеш додому…" – сказала вона майже пошепки. Взяла його пальці у руку і тримала їх до тих пір, поки людський потік не наповнив трамвай, залишаючи місце тільки для неї.
За нею зачинились двері, а він все стояв на зупинці, дивився на неї та посміхався.
Вечір... площа ринок... трамвайчик прогуркотів доганяючи щось нікому невідоме... можливо час...
Марта прибрала всі столи в кав'ярні... всі крім одного - за ним сиділа та дивна пара...
на столику лишилось дві чашки з-під кави... в одній ще була кава...трошки... Якраз досить для того щоб бути розлитою незграбним рухом на столі... у вигляді...
"Дивина... " подумала Марта....
