...Без сумніву, традиційний марафон "Пробіг під каштанами" вже давно став такою ж невід'ємною часткою святкування Дня Києва, як фінал Кубка України з футболу чи святковий салют.
Вперше “Пробіг під каштанами” стартував ще 1993 року з ініціативи волонтера “Корпусу Миру” Карен Вестергаард і колективу агентства “Діалла” на чолі з Іриною та Костянтином Кузнецовими.
Регламент цьогорічного ювілейного пробігу не відрізняється від попередніх двадцяти чотирьох. О 8.30 розпочалась реєстрація учасників. О 10.00 буде дано старт забігу. Передбачається, що зробить це Київський міський голова. Спортсмени бігтимуть усталеним уже маршрутом: стартують з Хрещатика, оминають площу Льва Толстого, Великою Васильківською спускаються до планетарію, там повертають назад — і у зворотному напрямку фінішують на Хрещатику біля стели.
Кожен учасник отримає футболку з символікою "Пробігу", а переможець та призери будуть нагороджені кубками, дипломами і вимпелами Управління фізичної культури та спорту Київської міськдержадміністрації та цінними призами від спонсорів.
Спливають останні хвилини і ось-ось розпочнеться...
ПРОБІГ ПІД КАШТАНАМИ-25
Зажми артерию
на тонкой шее
Она мешает думать
о несбыточном.
(Веремко You.)
Екстатичний танок пальців по клавіатурі наповнював кімнату містичним шурхотінням, яке приємно лоскотало вуха. Що в свою чергу ще більше пришвидшувало творчий процес.
Мабуть, саме це містичне шурхотіння клавіатури і було причиною, через яку архаїчний комп’ютер виробництва минулого століття впевнено “прописався” в кімнаті Андрія. Звичайно, у свій час це “чудо техніки” було дійсно значним досягненням людської думки. Але зараз місце раритету було хіба в якомусь музеї сучасного мистецтва – на експозиції: “Що можна зробити зі звичайної швейної машинки Зінгера”. Або на столі у письменника – якщо, звісно, такому письменнику саме подих часів минулих збуджував уяву.
Чорні літери кулеметними чергами розстрілювали екран монітора:
***
Безодня
“...Ввечері, вночі, вранці, а іноді й серед біла дня від могили, де було поховано Зігмунда Фройда, долинали дивні звуки. Переважна більшість випадкових свідків цього “загадкового феномену” зазначали, що звуки справляли враження ніби хтось перевертається у труні під землею. Докопатись до істини і запобігти розповсюдженню цих очевидно неправдивих чуток, нажаль до сих пір ніхто не наважився...”
(Аналітична довідка підготовлена за матеріалами допитів свідків)
Я знову пірнаю у цю безодню.
Темно.
Мокро.
Але це не лякає. Навпаки. Адреналін лише стимулює біг крові. Штовхає вперед. Наповнює свідомість п’янким відчуттям невідомого.
...Хоча, що такого невідомого може бути у цій безодні? Безодні без дна. Без краю й кінця. Не стримуюсь і посміхаюсь двозначності – кінець якраз у цій безодні наявний.
Вона чує цей сміх, відкриває очі й здивовано дивиться на мене. У погляді запитання – чи не з неї раптом насміхаюсь?
Пояснювати довго. Довго й не треба. Просто закриваю її очі своїми цілунками й продовжую старий як світ процес. Процес занурення у безодню.
...А тим часом бідолашний Фройд продовжує перевертатись у своїй труні.
***
Андрій урочисто натиснув клавішу, встромлюючи фінальну крапку наприкінці речення, і задоволений відкинувся на спинку стільця, з посмішкою перечитуючи написану мініатюру.
З неї можна буде розвинути повноцінний роман у стилі своєї попередньої спроби - “Трах-Тобі-Дог”, що був виданий обмеженим накладом під псевдонімом Андріян Інь. Завдяки витончено виписаним інтимним сценам з мотивами некрозоо- і педогерантофілії та елементам садомазохізму, політнекоректності й фалеристики, роман, попри досить молодий вік автора, вже встиг набути в певних колах, хоч і дещо скандальної, та все ж таки – слави.
А можна було залишити цю мініатюрку такою як вона є, і просто презентувати її тим своїм знайомим, кому Андрій насмілився розкрити таємницю Андріяна Іня. Дізнавшись, що скандальна книжка вийшла з під пера Андрія, багато хто заходився відшуковувати у тексті таємні мотиви та імперативи, приховані сенси, натяки та алегорії. А на додачу – прототипи персонажів серед друзів та знайомих. І якщо комусь здавалось, що то саме про нього йшлось у книжці – страшенно ображались, а на запевняння, що Андрій в жодному разі не намагався зводити на сторінках роману якісь особисті рахунки, в один голос казали: “Андрюха, то все Фройд!”.
Андрій задоволено посміхнувся – ото тримайте тепер вашого улюбленого Фройда, яким так зручно затикати усі дірки.
А ще варіант – написати серію мініатюр. Причому абсолютно відмінних від “Трах-Тобі-Дога”. Кілька сюжетних замальовок вже штовхались у голові. Одна – про дерево, яке росло на березі річки і мріяло перебратись на протилежний берег – така собі красивенька, слинява картинка для збочених романтиків – і в кінцівочці кілька підлітків зрубують тоє дерево і відбуксовують мертвий стовбур через річку. Чи про хлопця, який їде у забитій під зав’язку маршрутці. І коли раптом поруч звільняється місце, щасливий розміщується у ньому весь із себе такий радісний, аж світиться! А вже наступної миті маршрутка врізається у бензовоз...
І об’єднати ці кілька мініатюр спільною концепцією. І назву циклу дати – “Найопки”... Хоча нє... Досить з мене “Трах-Тобі-Дога”. Тре’ щось менш провокативне... “Щастя поруч” чи ще якась форматна фігня, від якої чемні кралечки не будуть вернути свої гарненькі носики.
А можна буде зробити все одразу – розіслати “Безодню” друзям, потім настрочити цикл мініатюр, а на додачу – запліднити цією замальовочкою пачку білого паперу аби народити новий роман.
Андрій глибоко занурився у приємні розмірковування щодо подальших творчих планів. Він заплющив очі й наче лінивий котяра розвалився у зручному стільці, підставляючи обличчя теплим пальчикам ранкового літнього сонечка. Ще трохи – й повністю увійшовши б у котячий образ, він ще і замуркотів би. Але приємні марення були цинічно розбиті нервовим дзвірінчанням телефону.
Андрій трохи привідкрив очі, подивився на годинника, що показував 8.25 ранку, й кинув неприязний погляд на телефон.
І ото кому це спала на думку “геніальна” ідея подзвонити мені так рано? Може жити кому набридло? Взагалі-то, сьогодні неділя... Усі нормальні люди ще сплять... Я і сам зараз солодкі сни міг би дивитись...
Телефон наполегливо продовжував дзвонити.
Неквапливо Андрій простягнув руку і взяв слухавку.
- Алло! Андрію? Радий що ти вдома! – нервовий і, як завжди, трохи переляканий голос редактора відділу тижневика “Z-Інформ”.
- /А де ж мені ще бути у таку рань, старий маразматик!/ Радий вас чути, Феліксе Петровичу! Ну, звичайно, я вдома – сьогодні ж неділя. – тонко натякнув Андрій на певну несвоєчасність раннього дзвінка.
- Андрію, я тебе вчора весь день видзвонював – вже хвилюватись почав, що тебе немає вдома. Думав, чи не трапилось раптом чого...
- Дякую Феліксе Петровичу, зі мнов усе добре. Вчора ж вихідний був. – продовжував Андрій бити на той незаперечний факт, що він як і будь-яка людина має право на відпочинок у власні вихідні – Ото ж я і відпочивав. Культурно.
- Вчора зі мною розмовляв Головний – /Речення вимовлене із відповідною повагою до головного редактора тижневика, подумки посміхнувся Андрій./
- Щось цікаве?
- Андрію, я не знаю, ЩО ти там наробив з репортажем про День Києва, але, здається ти попав у якусь халепу. Головний - /знову належна повага у голосі/ - згадував саме про цей матеріал. Якби чого поганого не вийшло...
- Феліксе Петровичу, ну чому одразу погане? Не треба так хвилюватись. Може Валерію Миколайовичу просто сподобався мій матеріал і він вирішив запропонувати підвищення? – Андрій ледве стримувався аби самому не розсміятись, бо жарт був, що називається, на межі фолу – підвищити його могли хіба що до посади самого Фелікса Петровича, який і без таких підколок, постійно боявся бути відправленим у самостійне від тижневика плавання.
- Мені б твій оптимізм... – важко позіхнув Фелікс Петрович, не помітивши іронії – Будемо сподіватись, що все минеться. Але Валерій Миколайович завтра о 12.00 чекає тебе у себе в кабінеті. Візьми усі матеріали, що стосуються того репортажу. Особливо було наголошено на інтерв’ю з переможцем “Пробігу під каштанами”. Так що готуйся. І зайди вранці до мене – разом продумаємо стратегію захисту. Будь впевнений, в разі чого – я тебе не здам. Зрештою я сам перевіряв той матеріал. Якщо щось пропустив, то значить то і моя провина. Я не дозволю зробити з тебе винного в усьому. – І мабуть злякавшись такої нехарактерної для себе сміливості, Фелікс Петрович поспішив завершити розмову.
Андрій поклав слухавку.
Взагалі-то Фелікс Петрович Небийвморду був майже ідеальним начальником. Принаймні по відношенню до самого Андрія. Керуючи відділом молодіжної культури і спорту і маючи дуже мало спільного як з молодіжною культурою так і зі спортом, Фелікс Петрович з багатьох питань, як до істини в останній інстанції, часто ненав’язливо звертався саме до Андрія. У свою чергу Андрій не давав приводу поставити під сумнів свій авторитет. Хоч і мав кілька в’їдливих зауважень щодо доцільності існування у тижневику цього химерного відділу. Ідея відірвати молодіжну культуру від культури “дорослої” і влаштувати їй мезальянс зі спортом, здавалась Андрію не найкращою. З іншого боку, висловлювати ці свої зауваження й плювати у руку яка тебе годує, він не поспішав. Письменницька кар’єра – то справа майбутнього. “Трах-Тобі-Дог” – лише перша, і будемо відверті – далеко не в усьому вдала, спроба. Тож, до того часу поки його романи почнуть видаватись багатомільйонними накладами як в Україні так і поза її межами, якійсь прожитковий мінімум робота журналіста гарантувала. Тим більше, якщо безпосереднє керівництво в обличчі Фелікса Петровича Небийвморду тебе поважає і постійно на практиці підтверджує стару сентенцію про те що - “молодим вєздє у нас дорога”. Та й з цим перманентним станом переляку Фелікса Петровича можна спокійно миритись.
Казали, що колись давно, років 10-15 тому – ще на самому початку 21 сторіччя, Фелікс Петрович був зовсім іншим. Справді – “Залізним” Феліксом. Мав кафедру в якомусь інституті. Писав наукові роботи з теорії журналістики. Які, слід зауважити, мали дуже мало спільного з практикою. Інститут на диво добре, з огляду на тодішній стан науки, фінансувався з бюджету, тому Фелікс Петрович міг дозволити собі мати дачу, машину і молоду дружину з числа своїх студенток.
Але щось там “на горі” змінилось. Інститут розформували. Немолоді вже викладачі опинились на узбіччі життя – маргінальна Теорія журналістики виявилась не конкуренткою мейнстріму Практики.
Спочатку було продано дачу. Потім – машину. А невдовзі і молода ще дружина зникла з обрію, залишивши Фелікса Петровича сам на сам із донькою підлітком та з думками про сенс життя.
Це зламало впевнену колись у собі людину.
На своє щастя по року поневірянь старий викладач випадково зустрів Валерія Миколайовича Вишиваного, як стверджувало інформагентство “О.Б.С.” – одного зі своїх колишніх студентів. Який на той час вже встиг окрім всього іншого стати ще й засновником та головним редактором тижневика “Z-Інформ”. Вишиваний і пригрів старого у себе. Під Фелікса ж і створили спеціальний відділ. Молодіжної культури і спорту.
Маючи певні (Обґрунтовані! Ще й як обґрунтовані!) підозри щодо власної профнепридатності, Фелікс Петрович постійно відчував себе людиною залежною від доброї волі Валерія Миколайовича Вишиваного і Господа Бога. (Саме у такій послідовності!) Звідси і цей постійний переляк у голосі та діях.
Зрештою – не так вже й фатально. Просто мила особливість характеру. Мила з огляду на те, що всі якось звиклись з думкою – кого кого, а Фелікса Петровича якщо і звільнятимуть, то тільки в останню чергу. Одразу після самого головного редактора.
...Якби ж ці його постійні острахи не вривались так недоречно в моє особисте життя, як ото сьогодні, позіхнув Андрій, ціни б не було нашому “Залізному” Феліксу – як того за очі жартома називали геть усі співробітники тижневика.
Поступово думки від Залізного Фелікса повернулись до творчого процесу. На одному диханні, майже без правок, Андрій настукав на клавіатурі ще дві мініатюрки:
***
Я Люблю Тебе
Вони познайомились на концерті. У перерві Він підійшов до Неї і сказав:
- Я Люблю Тебе
“Я теж Тебе Люблю” – подумала Вона.
- Можна я Тебе поцілую? – спитав Він.
“Цілуй! Цілуй, не питай!” – подумала Вона і сказала:
- Ні. Не можна.
- Я Люблю Тебе – сказав Він її Подрузі.
Подруга не стала чекати на запитання про поцілунок, а сама гаряче впилась в Його губи.
...Доля усіх трьох не склалась.
***
Маршрутка
Година пік. Водій маршрутки з успіхом заперечував припущення ніби машина не гумова. Коли все було забито під зав’язку і не можна було навіть поворухнутись, водій зупинився і прийняв на борт ще чотирьох пасажирів.
Радіо “Шансон” продуковане приймачем водія змагалось з Рамштайном, який линув з чиїхось навушників. Два джерела музики створювали ідеальну какофонію. Ідеальну аби вивести з себе будь-кого й за менш нервових обставин .
Усі пасажири випромінювали фізично відчутну неприязнь одне до одного.
Він застиг у незручному положенні затиснутий між спітнілим дядькою з неймовірно здоровим пузом і знервованою старою дівою, яку Він одразу ж охрестив “Бабою Ягою” – якби знімав казки для дітей, цю б взяв – однозначно. Можна було б заощадити на гримі. Найменший рух в той чи інший бік викликав роздратований погляд одного з сусідів, і лише дивом можна пояснити те, що допоки жоден з них не відкрив свого чорного рота.
Раптом.
Шосте чуття.
Третє око.
Чи щось ще з цього ряду – Він знав, що зараз відбувається. За його спиною відбувалось щось. Щось, що поки не зрозумів ніхто крім нього. Тепло надії затопило тіло. Спиною він відчував усе. Людина, яка сиділа біля вікна встала і й почала протискатись до виходу.
Перш ніж хтось ще зрозумів, що зараз трапилось – Він вже сидів біля вікна!
Легко здолавши спротив суспільної думки, на обличчі з’явилась зрадницька посмішка – тепер усі знали, що Він щасливий.
Не такий як решта.
Заздрість об’єднала колишніх супротивників – погляди усіх було мертво приковано до нахаби у вікна. Аби не бачити цієї ненависті він закрив очі. Так він міг спокійно насолоджуватись своїм щастям. Щастям, що так несподівано увірвалось в Його життя. Щастя, яке з його життя так і не зникло до самого кінця.
Не встигло зникнути. Вже за хвилину маршрутка, влетівши на всій швидкості у бензовоз, перетворилась на невеличкий крематорій на колесах.
***
Андрій в чергове задоволено посміхнувся – любив він так “підколювати” потенційних читачів. Створити певний настрій, а потім – одне-два речення, які б дисонували з цим настроєм. У результаті читач відчував себе – принаймні повинен був за авторським задумом відчувати – обманутим. Обманутим, а отже – хоч на якусь мить вибитим із зручного комплексу стереотипних і комфортних уявлень про світ.
Поспішаючи якнайшвидше отримати якусь реакцію на новий цикл, Андрій знову повернувся до комп’ютера і, зайшовши в Інтернеті на сторінку свого “альтер-его” – Андріяна Іня, повісив усі три щойно створені мініатюри.
Після чого, не втримавшись, завітав на форум.
Нічого нового.
Майже все – знайомі обличчя: Чорний Дємбєль, добрий хохол, По Жизні Долбойоб, нАстєнькА та інші. Переважно – підлітки які займаються сублімацією в інтернеті. Час від часу заглядає хтось новенький аби висловити своє захоплення авторові скандального роману.
Конструктивних думок бракувало. Практично усі емоції читачів вкладались у стандартний набір: “Аффтар жжот!” “класно-супер-струйово” і “ахуєть”. Чи не кожного дня Андрій змушений був читати освідчення чергового неофіта своєї секти поціновувачів. Фантазія середньостатистичного читача, збуджена після прочитання роману ударом сперми у голову, надихала на хвалебну оду авторові за те що той - “класний чувак” бо написав таку “ахуітєльную штуку”.
Пробігаючи очима чергові “одкровення” які з’явились на форумі за останню добу, Андрій раптом побачив дещо новеньке. Здається до його “літературного бомонду”, що майже на сто відсотків складався із сексуально стурбованих підлітків, випадково потрапив хтось не з числа “цільової аудиторії”.
Гнівний коментар починався з уїдливого “Вельмишановний пане “письменнику”!
Саме так – слово “письменник” було взяте у лапки. Далі йшло повне патетики звернення до совісті автора. Ставились під сумнів як розумові здібності Андрія так і його моральні якості.
“...Як вам не соромно!
Стільки бруду й несмаку в одній книжці – якщо це хоч якоюсь мірою відповідає вашому внутрішньому світові, мені щиро шкода тих людей, яким доводиться з вами спілкуватись. Я розумію чому ви сховались за псевдонімом – у вас елементарно не вистачає сміливості подивитись в очі своїм читачам. Що ж, це свідчить про те, що ви принаймні не безнадійні – хоч якісь залишки совісті у вас наявні. До цих залишків я й хочу звернутись. Ви хоч на мить замислювались над тим, що винесуть з вашого “роману” діти, які його прочитають? Які моральні стандарти вони візьмуть на озброєння! Якими знаннями збагатяться після вашої “книжки”? Ви не боїтесь, що коли-небудь ця гидота потрапить до рук ваших власних дітей? Чи не лякає вас перспектива колись подивитись в очі людині яка в підлітковому віці “духовно” зростала на вашій “творчості”?...”
І ще на півдесятка абзаців подібного моралізаторства, підписаного “London Julia”.
Посміхнувшись про себе, Андрій написав у відповіді “Я теж Вас люблю :)” і повернувся на головну сторінку. В коментарях до своїх мініатюр він побачив перший запис: “Добрий ти, Андріян...”. І вже знайомий підпис - London Julia.
А ось з цим сперечатись Андрій не збирався. Більше того, навіть у власному паспорті було вказано чітко і недвозначно: “Добрий Андрій Михайлович”.
Оскільки від дня першого галасу, яким Андрій сповістив світ про свою появу, пройшло то й усього якихось 20 рочків, то Андрієм Михайловичем його поки що називали не так вже й часто.
А ось “Добрим” – постійно.
На випадки, коли так його називала людина ще непосвячена у таємницю прізвища, був навіть розроблений спеціальний ритуал витягування паспорту “із широкіх штанін”. Ритуал цей мав неабиякий успіх у молоденьких дівчат, які понад усе цінували почуття гумору, а в паспорті більшу увагу поки що звертали на фото, а не на інформацію про сімейний стан.
З огляду на віртуальність спілкування, відтворити цей ритуал із невідомою Лондонською Джулією було проблематично.
Що ж, подумав Андрій, спробуймо познайомитись ближче...
Не довго думаючи, Андрій просто ввів у пошукову службу підпис Юлі з Лондону. Якщо цей підпис не було вигадано спеціально для відвідання його форуму, можна було сподіватись віднайти місця в інтернеті, де буває ця людина. Шансів не дуже багато, але з іншого боку – зовсім безнадійною справа не була.
Допитливість Андрія була винагороджена списком з посилань на різні інтернет ресурси. Багато просто співпадінь, коли якась Julia писала про London. Але вже у першому ж десятку лінків Андрій побачив: “London Julia. Официальная страничка литературного Декадента.”
Цікаво...
Майже одразу Андрій зрозумів, що знайшов саме те, що шукав. Вже на головній сторінці розпочинались авторські роздуми про майбутнє. Про майбутнє літератури, нового покоління, країни, світу. І все це у контексті появи “письменників” на кшталт Андріяна Іня.
/О! То ти, кицю, мене вже у фундатори нової літературної течії записала!/
З подібною риторикою Андрію вже доводилось зустрічатись.
Пуритани…
Єдине що відрізняло саме цей “розбір” польотів, то здається, автор був на порядок більш щирий, ніж усі ті хто вже встиг “проїхатись” по “Трах-Тобі-Догу”. А під деякими твердженнями за інших умов Андрій і сам би підписався. Зрештою, створюючи перший роман, Андрій усвідомлював, що займається не стільки літературою, скільки літературним хуліганством. Він нікому нічого не хотів доводити – просто розважався. Це вже потім, після того як невеличкий тираж миттєво розмели з розкладок, відповідаючи на питання під час віртуального інтерв’ю, довелось вигадати якусь маячню про “український панк-реалізм”…
Закінчивши ознайомлення з критикою власного дітища, Андрій зайшов у розділ “Вибране з вибраного”.
Цим вибраним виявилась підбірка віршів. Переважно російськомовних.
- Отакої… – Здивовано промовив Андрій, прочитавши першого віршика.
Тоненькая –
Тоненькая
И едва заметная
Затянулась леска –
Шагу не ступи –
Перережет горлышко
Нежно, осторожненько.
Я уже на шее
Вижу след крови.
- І ця людина буде казати, що я погано впливаю на молоде покоління! – не втримавшись вигукнув Андрій. І швидко побіг очима далі.
Осиротела.
Липко.
Серо.
Посеребрила.
Боль.
Тоскливо.
Забыть
пыталась –
не удалось.
Открыла
окна –
смерч.
Усталость.
Вдали –
пути
связались
в узел.
Перрон.
Вокзал.
И поезд
в небе.
Накал
всех чувств.
Проезд
оплачен
в один
конец.
Чомусь защемило серце. Слова незнайомої дівчини на диво сильно вчепились у душу, роздряпуючи короткими поетичними рядками серце. На якусь мить здалось, що за вікном спекотне літо раптом набуло зимово-могильного холоду. Ніби карнавальний танок сонячних зайчиків зупинився, утворивши миттєвий чорно-білий знімок, застиглий у часі і просторі. А ще виникло відчуття причетності до якоїсь таємниці з розряду тих, від яких затишок квартири перестає усвідомлюватись як щось вічне й об’єктивне. Коли звичні реалії навколишнього життя сприймаються не як щось істинне, а лише як маска, що приховує суть від випадкових спостерігачів.
Згадався День Києва. Саме те інтерв’ю з приводу якого він завтра мав спілкуватись з головними редактором. Під час розмови з Кроном кілька разів виникали дуже схожі відчуття – причетності до якоїсь таємниці. І ще – почуття тривоги і невпевненості...
Зрештою Андрій опанував себе і машина навколишнього мерехтіння, яке усі звикли називати “реальністю”, що була зупинилась, знову почала набирати швидкість. Звична посмішка повернулась на обличчя і перш ніж виключити комп’ютер, Андрій залишив у коментарях:
“Цікаво, а що діти винесуть з в а ш и х віршів? Не боїтесь, що наслідуючи вас, заходяться затягувати леску на горлі та сплачувати проїзд в один кінець? ;)
З повагою,
відтепер – ваш палкий шанувальник,
Андріян Інь.”
Після чого здолавши невеличкий спротив організму, таки змусив себе відірватись від комп’ютера і вирішив від потреб духовного характеру перейти до задоволення потреб фізичних. Гуркотіння на кухні свідчило, що тітка Віка вже прокинулась, а отже має сенс і йому зробити розвідку боєм на цій прилеглій до його кімнати території.
Передчуття Андрія не обманули. Тітка Віка таки дійсно чудодіяла на кухні. Це сповнювало оптимізму – чашку кави, випиту рано вранці, назвати сніданком язик не повертався. Щоправда на вході до кухні його зустріло це волохате й наглюче створіння, яке тітка Віка називала “Мурка”, “Муська”, а відтак і “Маська”, “Мася”, “Муся”, “Маруся”, “Маріуся”, “Мурія”, та іншими подібними словозбоченнями. Натомість Андрій, вже на другий тиждень після свого переїзду до тітки Віки, охрестив цю мяукаючу істоту по-своєму - “С.Х.”. На щастя таємницю абревіатури тітка Віка ще не пізнала. Інакше її надзвичайно приязне ставлення до Андрія могло б фатально погіршитись. Цього ранку поведінка С.Х. здалась Андрію підозрілою, але зараз був не час для з’ясування особистих стосунків і обидві сторони обережно розминулись не зводячи очей одне з одного.
Тітка Віка нарешті побачила Андрія і як завжди страшенно зраділа.
Взагалі-то “тіткою” вона йому була чисто умовно. Родинні зв’язки були з розряду сьомої води на киселі. Навіть те, що тітка взагалі згадала Андрія, коли той півтора року тому приїхав до Києва підкорювати столицю, само по собі вже було дивом. Та коли Андрій обережно обмовився, що йому тимчасово немає де мешкати і чи не взяла б тітка Віка його до себе допоки він не знайде собі роботу і не винайме житло – тітка від такої перспективи прийшла у страшенний захват. Жила вона сама - дітей не мала, чоловік давно помер. Так що поява Андрія виявилась дуже доречною – нарешті вона знайшла куди зможе подіти увесь нереалізований материнський інстинкт!
І навіть коли Андрій спочатку владнав усі деталі з переведенням на другий курс заочного відділення Слов’янського Університету, а згодом знайшов теперішню роботу у тижневику та вже мав гроші аби зняти собі принаймні кімнату, питання про переїзд не поставало. І не тільки через те що Андрій не поспішав погіршити умови проживання. Одразу, як він влаштувався на роботу, тітка розставила усі крапки над “і” – ти мені став як онук і нікуди я тебе не відпущу, місця вистачає, то ж і живи в мене й надалі.
Андрій не заперечував.
- Доброго ранку, Андрійку! Знову каву на голодний шлунок пив? – з докором у голосі запитала тітка. Андрій, демонструючи усвідомлення глибини свого гастрономічного падіння, розвів руками і опустив очі.
- Іди умивайся, зараз буде нормальний сніданок – пробачила тітка Андрієву легковажність
Андрій пішов до ванної в чергове переконуючись, що рішення залишитись жити у тітки Віки було єдино вірним. Навіть С.Х., яка проводжувала його до ванної підозрілим поглядом, не могла змусити змінити думку. Навіть те, що сьогодні неділя і тітка Віка дуже наполегливо просила цього разу посидіти ввечері разом з кількома її “бойовими” подружками, які приходили до неї щонеділі, теж не здавалось надмірною платою за усе решту.
Хоча, якщо чесно, вечірнє засідалово “страйккому” (як Андрій називав ці щонедільні зустрічі), особливого оптимізму не додавало. Спочатку, коли Андрій дізнався, що більше десяти років тому тітка Віка приймала активну (принаймні це випливало з її слів) участь у “Помаранчевій Революції”, це його зацікавило надзвичайно. Безпосередній учасник тих подій стане у нагоді, якщо він розпочне роботу над якимось глобальним стьоб-історичним романом з елементами революційної героїки. Щоправда захоплення революційними оповідками невдовзі минуло. Дуже швидко з’ясувалось, що тітка Віка міри не знає. Зрештою усе зрозуміло – “Помаранчева Революція” стала найбільш яскравою подією у життя Вікторії Шевченко-Розумовської. Чергування на Майдані. Візити до наметового містечка із сумками повними теплих речей. Походи до Адміністрації тодішнього президента, Кабміну і Верховної Ради – навічно закарбувались у пам’яті. Невдовзі після переїзду до тітки, Андрій емпірично з’ясував, що проблем з пам’яттю у тітки немає. І не планується. А отже йому досить регулярно доведеться безпосередньо занурюватись у героїку і поетику тих подій. Поступово ідея стьоб-історичного роману відійшла у небуття. Залишились лише регулярні оповідки тітки Віки і так само регулярні щонедільні візити її подружок - таких самих Вічних Революціонерок, які здається так і залишись жити у далекому 2004 році.
“Людей треба приймати такими якими вони є” – вкотре нагадав собі Андрій, направляючись до кухні.
* * *
В глазах –
Дым,
В руках –
Пустота,
В словах –
Туман,
Обман –
В душе.
В сердце –
Боль,
В сердце –
Холод,
В сердце –
Лёд,
В сердце –
Голод
По счастью.
(з віртуального архіву літературного Декадента London Julia)
(1)
* * *
Ранок понеділка виявився препаскудним.
Очі розліплювались через силу. Деякий час Андрій лежав у ліжку обмірковуючи чи не подзвонити Залізному Феліксу і не сказати, що його викрали терористи, тож найближчим часом Андрія не слід шукати. На жаль усвідомлення, що такий сюжетний хід може скоротити Залізному Феліксу роки земного життя, не дозволяло скористатись плідною ідеєю.
Спати хотілось страшенно.
Тим більше, під ранок вгамувалась і С.Х., розвалившись у кріслі біля ліжка, так що тепер нічого не заважало зануритись у сновидіння. Андрій аж здригнувся згадуючи сьогоднішню ніч. Недарма напередодні поведінка С.Х. здалась Андрію підозрілою.
Точно.
Вночі вона “давала концерт”. Котяра вила страшенним голосом, наївно сподіваючись, що на цей її “звабливий” заклик прибіжить хоч якийсь кошак чоловічої статі.
Дива не сталось – через зачинені вікна й двері жодне чотирилапе створіння не пробралось. У такій ситуації С.Х. усю свою увагу спрямувала на того, хто найбільше підходив під означення “кіт” – на самого Андрія.
Фізіологічні перепони зупинити С.Х. не могли.
Заснути під ці завивання було абсолютно неможливо.
Що тільки Андрій не робив. І розмовляв з нею, і вмовляв, і кричав, і свистів... Тапочком кидався. Матюкався.
Без результату. С.Х. бувало замовкала хвилин на 5-10, але тільки Андрій починав засинати – одразу ж подавала ознаки життя.
Врешті-решт Андрій не витримав - піймав С.Х., відніс до ванної і влаштував їй водні процедури. Це кардинально зменшило активність С.Х.: завивання адської тварюки стали перемежатись довгими перервами на вилизування мокрої шерсти...
Андрій ще раз подивився на кішку і крізь зуби промовив: “Сучка Хтива...”
Розганяючи уривки нічних снів, які, наче колода карт, перемішались із спогадами про вчорашню зустріч “Помаранчевих Пенсіонерок”, Андрій виповз з ліжка. Комп’ютер, що трапився на дорозі, надихнув на коротеньку подорож у країну Віртуалію.
На форумі Андріяна Іня – нічого цікавого не було.
“Літературний Декадент” London Julia на своїй сторінці теж залишила вчорашній коментар без відповіді. Принаймні – без прямої відповіді. Натомість в розділі “Вибране з вибраного” з’явилась передмова, якої ще вчора не було. Андрій задоволено посміхався читаючи цю своєрідну реакцію на своє зауваження:
“ПРЕДУПРЕЖДЕНИЕ
(Вместо предисловия, введения, от автора и т.д.)
После прочтения (или даже с самого начала) нижеприведённых произведений у вас может сложиться изначально неверное мнение об авторе. Так вот, автор вовсе не страдает маниакальной депрессией, манией величия и т.п. Напротив, это весьма жизнерадостный человек, ежедневно с оптимизмом смотрящий в настоящее.
Необходимым условием для правильного восприятия сего поэтического творчества являются наличие у читателя таких качеств, как ирония и способность хоть к каким-нибудь переживаниям.
Все знаки препинания и слова в текстах – авторские.
Желаем удачного прочтения.”
Не довго думаючи, Андрій записав у коментарях:
“Дякую за побажання! Удача ніколи не завадить.
...А взагалі, коли писав свого “Трах-Тобі-Дога” – теж мав неабиякі сподівання на наявність у читачів такої якості як іронія :) Так що ми з тобов одної крові – Ти і Я! :)
З повагою,
Твій палкий шанувальник
Андріян Інь.”
Задоволений собою, Андрій розплився у посмішці. Відірвавшись від комп’ютера, перевів погляд на С.Х., яка все ще спала у кріслі. В принципі, коли та не вила, то справляла не таке погане враження. А коли спала – то їй взагалі ціни не було! Ось тільки весняний синдром траплявся надто вже часто...
С.Х. відчула погляд, відкрила очі й, елегантно потягнувшись, оголосила потенційних кавалерів про своє пробудження.
З дому треба було терміново тікати.
***
(1) - Віртуальний архів літературного Декадента безсоромно поповнювався автором за рахунок творчості Юлії Веремко-Бережної
