Вчитель праці Пал Захарич – страх мого безхребетного дитинства. Він викладав працю у чужій школі і вчив зовсім незнайомих мені дітей майструвати табуретки. Але боявся, нервово втискався у зелену стінку під’їзду Я. Учень шостого класу Б.
Я міг би боятися свою бабусю Єліканіду Федорівну. Вона в принципі була нелагідна та боляче хльоскала мене кропивою по руках, коли я без дозволу ліз у малинник. Але вона чомусь мені подобалась. І руки зморшкуваті, як у старого мореплавця, і запах її, якщо вже чесно, то нікуди не годних цигарок.
Батька міг би боятися. Але у мене не було батька.
Поруч жила вівчарка Тунець. Напівсліпа та страшно лишайна. Вигляд у неї був самий, що не є погрозливий. Всі обходили Тунця десятою дорогою, а Єрмолаєв, наш сантехнік, раз просидів у підсобці всю ніч, тому що собака ліг прямо на порозі та його не випускав. Я особисто вважаю, що Тунець прийняв Петровича за сейф і відважно охороняв.
Тьотя Клава Єрмолаєва була зовсім іншої думки. Вона сказала, що сам я сейф і що мене в колонію треба. І що моя мама - повія. І ганьбить наш двір.
Але тітку Клаву я чомусь теж не боявся. Просто двері їй підпалив і все.
А Пал Захарич – він снився мені.
В потертому картузі, штанях, залатаних на мотні. Він грозив скрюченим артритним пальцем і говорив: Володю, а я то знаааю!!!
Ось тут я прокидався. Скрикував. І заривався носом у подушку.
У нас вся білизна була біла і тільки один комплект у квіточку – для гостей.
Річ у тім, що в бляшанці з-під монпансьє я ховав золотий зуб. Я знав, якщо хто знайде його, то відберуть і не подумають. Або того гірше, спитають, де взяв. І коли я скажу, що виміняв у Папуші, мені влетить. У Папуші батьки в тюрмі і молодший брат повісився. А потім мене запитають, на що я виміняв. І, можливо, скрутять вухо. Якщо це буде дід, то він ще цикне та скаже Паскудник ( Дід любив мене. І хотів зробити з онука людину.)
А я на атлас виміняв. На атлас зоряного неба. Там Терези. І Кассіопея. І незрозумілий Заєць, ніби Боженька ручку розписував. Це чудова книга! Цінна. Але мені аж занадто потрібні були гроші.
У вітрині магазину на Греківській стояла порцелянова балерина. У профіль вона дуже була схожа на Майку, мою сусідку по парті, тільки ще гарніша. А якщо її завести ( а стояла вона на такому чудовому ящичку). Так ось. Якщо прокрутити ключ, то балерина починала обертатися, і звідкись з глибини з’являлася чиста переливчаста мелодія. Повільна та трошки хрипла. Але гарна неймовірно.
Ну скажіть, як я міг пояснити, що ця музика була мені потрібніша, ніж сто тищ атласів?!! І тим більш, як я міг сказати, що вона коштує більше, аніж пів бабусиної пенсії.
Отже, я бач, так добре заховав ту потаємну коробочку, що потім не зміг знайти. Перевернув увесь дім – і нічого. Плакав сильно. Мені не соромно, я дійсно дуже засмутився! А коли балерина раптом зникла із прилавку, так взагалі ридав! Але не сльозами, а так, знаєте, одними очима. І диханням. Глибоким та частим.
.
Правда, пройшов час, і я забув. Я взагалі багато чого стер з пам’яті.
А сьогодні ось знову згадав.
Згадав, що не куплю її ніде, мою балерину! Не знайду на барахолці, не відшукаю на горищі. Тому що мені не потрібна будь-яка – мені потрібна та сама. І щоб музика лилася і падала прямо на долоні…
