Актори:
Ендрю – хлопець років 25
Марі – дівчина Ендрю
Анет – спільна подруга Марі та Ендрю
Художник – чоловік років 35
Мати Марі – старша жінка 45 років
Душа хлопця Ендрю і душа дівчини Марі
Волоцюга – кривляка, бомж
Продавець
5 хлопців у чорному
Дія 1.
Сцена. На сцені божевільний художник. Навколо сотні пофарбованих листків, фарб, пензлів…Дія відбувається на вулиці. Художник змальовує публіку…
– О, як це важко змальовувати людей. Сотні, тисячі облич, тисячі емоцій, які кожної миті змінюються. Як це важко вловити потрібну мить і зобразити хоча б частинку правди. Що насправді відчувають ці всі люди? Хм…, важко сказати, вони щосекунди думають про щось інше. От, навіть я, малюю оце і так часто думаю про вечерю… Так, працювати голодним надзвичайно важко. Оце поїсти б собі смачно.
В цей час на сцені з’являється волоцюга з багатьма наїдками. Розкладається посеред сцени і починає напихатися. Художник його не бачить, тільки смачно облизується. Це триває кілька секунд, в наступну хвилину до художника підходить друг (бажано молодший за нього) і волоцюга відходить на другий план.
– Здоров, Антоніо! Далі малюєш? І як ти витримуєш цілими днями отак малювати на вулиці посеред натовпу. І що тебе на це надихає?
Художник пильно вдивляється йому в обличчя, дістає новий аркуш і починає змальовувати хлопця.
– Знаєш, ти дуже гарно сьогодні виглядаєш. Давай-но, я тебе намалюю.
– Перестань, старий. Мені сьогодні не до цього. Марі знову пішла від мене. Вона сказала, що мені потрібно змінюватися, тому що я занадто постійний і сірий.
– Буває... (говорить художник і в той час змальовує хлопця).
– Чому дівчата завжди хочуть чогось іншого, коли отримують, те що вони хотіли? Вона ж любила мене колись таким як я є. Чому їй зараз так важко догодити? Чому вона стала така перебірлива і вередлива як усі дівчата?
– На те вони й дівчата (перебив його старий Антоніо). Їх треба любити такими, якими вони є.
– Але це так важко, от якби вони завжди були такими самими і завжди так само нас любили...
Хлопець задумується, заплющує очі і в той час на сцені з’являється його двійник, тобто його душа з букетом троянд (стає під годинником, що висить вгорі) і чекає. На годиннику бемкає шоста година і в ту ж саму мить з’являється симпатична дівчина, вона підходить до хлопця, обіймає його і цілує. По ній чітко видно, що вона закохана у хлопця по самі вуха і їй хочеться усім це показати. Потім вони зникають за кулісами і виходять уже без верхнього одягу, наприклад з книжками, сідають за стіл або на диван і хочуть щось почати читати, але дівчина ініціює поцілунки і вони продовжують довго цілуватися на задньому плані.
– На те, ми і хлопці, щоб постійно доказувати свою любов. Я думаю, так вже побудований цей світ, що хтось пропонує, а хтось погоджується.
Хлопець ще на певний час задумується і мріє. Потім різко обертається до художника і каже:
– Слухай, я ж приніс тобі їсти. Мало не забув! Тримай! Це моя мама передала. Знаєш, вона так за тебе переживає, відтоді як твій брат помер, вона стала ще добрішою. Знаєш, вона справді любила мого батька, хоча він за ціле життя напевно їй і квітки не подарував. І, хіба ж це не дивно.
– Дякую, Ендрю. Передавай мамі вітання. Скажи, що я на днях обов’язково зайду.
– Ну, бувай.
Хлопець іде, старий знімає з полотна його портрет не дуже подібний на нього і ставить на продаж.
Художник розгортає нове полотно і ставить його на мольберт, але він робить це так захоплено, що не помічає, як волоцюга викрадає в нього щойно намальований портрет. Художник говорить вголос:
– І скільки треба людині в цьому житті. Поїсти, поспати, помалювати, можна й навпаки... І більше нічого. І так завжди хтось малює (дивиться на своє полотно), хтось їсть (обертається на волоцюгу, що далі щось жує), а хтось спить (обертається на закоханих, що вдають, що вони сплять). І так завжди, хоча буває й навпаки... (Тут художник дістає свою канапку і починає наминати. В той час волоцюга засинає, а дівчина з хлопцем нарешті приступають до своїх домашніх завдань і щось таки малюють.)
Через хвилинку на сцені з’являється поважна пані і оглядає картини художника.
– Скільки таке? – тицяє пальцем в якесь полотно.
– 50 грн., мадмуазель! Хочете я Вас теж намалюю...
– А потім продасьте за 50 грн.?
– Можна й дорожче!
– Бачу у вас сьогодні добрий апетит! Не цямкайте багато, а то ще вдавитесь... (йде собі)
– (пошепки) І чому ці люди такі злі, невже вони не мають що поїсти, чи де поспати, чи де помалювати? Я їх інколи не розумію.
Тут волоцюга прокидається і розкладає якісь кубики, грається ними. Спочатку будує вежу, потім вона йому не подобається і він її руйнує. Художник говорить:
– Отакий наш світ, багато чого залежить від нас самих. Не сподобалося нам те, що ми набудували і ми його руйнуємо. Деколи на наступний проект буває уже замало часу або бажання і ми все залишаємо і втікаємо з цього світу. Згодом прийдуть наші наступники і можливо збудують краще за нас, а можливо і в них не буде часу на зміни. Останнім часом люди не люблять змін, хоча вони і приходять. (Тут хлопець з дівчиною вдягаються в оранжеве і звучить музика „Разом нас багато”. Вони ходять і чіпляють усюди оранжеві хустинки, на художника включно. Потім йдуть зі сцени.)
– Та вже через певний час так ніби нічого й не було усе повертається до свого звичного стану. (Через певний час волоцюга йде зривати оранжеві хустинки. В останню починає витирати ніс, художник це помічає і говорить):
– А декому взагалі байдуже, чи зміниться щось в цьому світі чи завжди буде так як сьогодні. (Тут волоцюзі та ж сама жіночка, що питалася про картини, кидає в’язку бананів, а волоцюга віддає їй картину Ендрю, яку вкрав. Волоцюга радіє і показує банани художнику).
– Деколи навіть краще, щоб завжди було так як сьогодні, бо хто зна що буде завтра.
Закривається завіса.
Дія 2.
Кімната Марі, дівчини Ендрю. Дівчина лежить на ліжку і говорить сама з собою. Інколи встає, ходить по кімнаті, сідає на крісло, також може писати щоденник. Її слова:
– Я напевно щось знову зробила не так. Я знову занадто настоювала на своєму, але ж мені здавалося, що я права. Чому, коли він говорить, я не маю права заперечувати, а коли говорю я, то... Ай, набридло усе це, скільки ми ще будемо сперечатися за дурниці. Зрештою не всі ж думають однаково. Хоча деколи... Я просто хочу більше подорожувати, мене сковують ці стіни. І що б я на них не начіпляла, вони всеодно сірі, тому що вони самі не змінюються. Ендрю теж якийсь надто сірий останнім часом. І чому йому так важко змінитися, купити собі новий костюм, змінити зачіску, що-небуть змінити в собі. Нехай навіть спосіб мислення. Кажуть, думки, які не змінюються, подібні на стару, зношену одежу. Можливо, якщо змінити одяг, то й думки зміняться, чи спочатку треба змінити думки, а одяг вже якось так сам по собі підбереться.
Скільки можна повторювати мені, що я колись його і таким любила. Я взагалі колись багато-чого любила. Леонардо ді Капріо, наприклад, або свого шкільного вчителя. А ще я колись любила колекціонувати наклейки і марки, любила сушити листя в радянських книжках, а потім спалювати його разом з ними, а ще я любила вдавати, що я втопилася, затримуючи повітря під водою на довгий час. Але яке це має значення, змінюється час, і дещо з того, що ти любив кудись зникає.
Тепер я вже не така наївна як колись і у мене є своя думка. Нехай собі, як йому так дуже кортить заперечує мої слова, але я всеодно буду настоювати на своєму, що не можна весь час бути одним і таким самим. Тому що це нудно. Треба хоч якось, але змінюватися. Знаходити нові хоббі, відвідувати нові місця, знайомитись з новими людьми, інакше для чого жити?
(Тут заходить її мама. Це та сама жіночка, що кинула волоцюзі банани. В руках у неї портрет Ендрю).
– Глянь, що я тобі принесла. Портрет справжнього мужчини. Це, мабуть, якийсь герой нашого часу. Шкода, що тут не підписано.
– Ану, ану покажи. Що там за модний чувак? Гм, нічогенький такий. Щось у ньому є. Невже сірий знову в моді? Він мені..., ай... мені знову ввижається Ендрю. Тільки три дні як ми не бачимось. Це жахливо! (кладе портрет на ліжко). Мам, краще спали його, я не хочу його бачити! Треба піти кудись, розвіятись. Подзвоню-но я до Анет... так... Анет, привіт! Що ти зараз робиш? Може давай кудись підемо. На 5-ту, добре, там де завжди! Па! Мам, я піду трохи пройдусь. Ввечері буду!
Закривається завіса.
Дія 3.
Знову вулиця, той самий художник. Він сидить разом з волоцюгою і їсть банани.
– Знаєш, є ще добрі люди на світі. Хоч вони і не цінують мистецтво, але зате їхнє серце ще не зовсім черстве. Вони діляться з ближніми тим, що мають, навіть якщо цього дуже мало.
– Угу!
На задньому фоні Марі зустрічається з Анет. Вони вітаються, розмовляють, а потім помічають художника і підходять до нього. Він пропонує їм банани, але вони відмовляються. Художник говорить:
– Знаєш, Ендрю приходив сьогодні зранку, приніс мені поїсти. Він був такий схвильований. Що у Вас там?
– Не питайте! Порадьте краще як йому виглядати сучасніше. А то ви ж самі бачите. Час іде, а Ендрю залишається десь поза ним.
– Можливо, це його стиль. Знаєш, він не такий уже поганий хлопець. Йому просто треба знайти якусь роботу. Можливо тоді він зміниться.
– Йому просто треба купити новий одяг, що ми зараз з Анет і зробимо. А потім нехай іде шукати роботу.
Дівчата ідуть вглиб, де з’являється продавець з різним одягом і вибирають щось модне. Витягують яскраву сорочку, приміряють її. Художник мачає пензля у фарбу і говорить:
– Яскраві кольори деколи піднімають людям настрій, усі люблять дивитися на них, але не довго. Потім вони починають разити очі і мимоволі відвертаєшся від них.
Балонова куртка не важливо якого кольору. Художник:
– Якщо взагалі чогось забагато, то це виглядає смішно.
Джинси. Художник:
– Я надаю перевагу простому одягу. Хм-м-м... Цікаво, чому мої картини ніхто ніхто не купує. Може вони займають забагато місця? (посміхається). Ні напевно не тому... Просто всі надто заняті дрібницями… великими дрібницями. Як ось ті двоє (показує на дівчат).
Тим часом дівчата розмовляють:
Марі:
– Ця сорочка ні до чого! У нього така сама у шафі висить! А ця йому не личитиме!
Анет:
– Може купимо цю…
Марі:
– Що за порізи на рукавах? А тут що за дірки на колінах? Давайте нам краще оті чорні штани, чорну сорочку, шкіряну куртку і оці мешти. Це вже точно в моді, правда Анет!
Поки дівчата розраховуються художник говорить:
– Чорний підкреслює особистість, але якщо особа не надто впевнена в собі, то вона тільки виставить себе на сміх. Чорного має бути достатньо, але не забагато.
Марі говорить до Анет:
– Все, зараз піду до Ендю і спробую переконати його в тому, що час змін настав. Нехай поміряє це все, а тоді поговоримо з ним про філософію і про його вічні теми.
Художник:
– Кажуть, якщо хочеш чогось вічного, то не треба шукати його на ярмарку, там таке не купиш. Це не музей і не церква! Та й вічне сьогодні не в моді. Про нього зазвичай не запитують. Нікому воно не потрібне як і мої картини.
Закривається завіса.
Дія 4.
Кімната Ендрю. Хлопець говорить сам із собою:
– Залишився тепер я сам, зовсім сам. Думав, що хоч Марі мене любить, проте вона кохає, певно, якогось іншого вигаданого Ендрю. А я лише оболонка для її невгамовних фантазій. Постійно змінюється. Вчора – блондинка, завтра – брюнетка. Сьогодні мріє про Париж, через пару днів розповідає про Африку. І ніякі мухи цеце їй не страшні. Усе життя для неї експеримент, а я лише її піддослідний кролик...
Тут дзвінок у двері.
– Мене немає вдома!
Голос Марі:
– Ендрю відчини, я тобі дещо принесла.
Ендрю:
– Напевно свідоцтво про розлучення... (до себе). Іду, моя кохана, вже йду (радісно).
Марі:
– Ось, поглянь! Я купила тобі новий настрій. Не дивися, що все таке чорне, не в тому суть. Це стиль. Це твій новий стиль. Ось побачиш, тобі сподобається.
Ендрю:
– Та, я не планував... Ти так думаєш... Ти... Марі...
Марі:
– Будь-ласка, спробуй. Це ж неважко...
На сцені з’являються хлопці одягнені в чорне, роблять стінку перед Ендрю, він передягається. Вони знімають з себе піджаки і міняються ними один з одним, різниці ніякої (можуть зробити це кілька разів). Таку ж саму операцію проробляють з окулярами.
Переодягнений Ендрю з’являється поряд з одним із хлопців, теж міняється окулярами, але різниці ніякої. Потім хлопці міняються місцями.
Марі проходить усіх хлопців, і ніяк не бачить Ендрю. Шукає його і в той час говорить:
– Ну як ти себе почуваєш. Правда стильно? Я дуже рада за тебе, що ти змінився.
Тут хлопці завмирають у різних позах. Вона підходить до хлопця, що стоїть руки по швах:
– Я бачу цей костюм якраз на тебе. Який ти красень. Обіймає його, але він стоїть непорушно (тоді вона кладе собі його руки на талію). Тепер усі будуть сприймати тебе за свого.
Далі вона підходить до хлопця, що одним коліном стоїть на підлозі, і сідає йому на інше коліно. Далі говорить:
– Як приємно бачити свого хлопця стильним. (Цілує його). Тепер я буду любити тебе ще більше. Який ти слухняний, гладить його по щоці.
Потім розмова з хлопцем, що тримає квіти на протягнутій руці:
– Я завжди любила коли ти дарував мені квіти. Тепер ти будеш робити це ще частіше, тому що будеш почуватися більш впевнено. Цей одяг зробить тебе собою.
Далі хлопець, який начебто на дискотеці. Марі говорить:
– Тепер ми будемо ходити на дискотеки. І танцювати кожного дня. З таким хлопцем не стидно вийти на люди.
Ще один хлопець лежить як на біг-борді, наче рекламує щось.
– Ендрю, та ти просто фото-модель. Ти скоро станеш популярним. Головне вміти вчасно змінитися.
Ще одного хлопця, власне Ендрю вона не помічає, тому що він лежить аж вглибині сцени. Потім вона виходить на край сцени і говорить у простір, повернена до хлопців:
– Слухай Ендрю, а давай підемо до Антоніо. Нехай він тебе намалює.
Ендрю піднімається і каже:
– Добре, давай підемо.
Закривається завіса.
Дія 5.
Художник змальовує волоцюгу:
– Знаєш, інколи старе більш дороге серцю, ніж новинки. Ану, посміхнися. Ось так, прекрасно. Взагалі, мені здається, що не одяг треба змінювати, а себе. Одяг – це лише прикриття. Зрештою він майже нічого не міняє (в той час волоцюга вдягає на себе якийсь жакет; можливо той, що скинув Ендрю). Людина всеодно залишається собою. (Волоцюга щось знову піднімає і їсть).
Тут приходить Марі та Ендрю. Марі:
– Привіт, Антоніо! Далі малюєш. І коли ти відпочиваєш?
Художник:
– Відпочинок – це ознака слабких. Життя не таке вже й довге. Щоб все встигнути потрібен час. А це хто?
Марі:
– Та це ж Ендрю. Невже ти його не впізнав. (Анет крутить ним як маріонеткою). Поглянь який він стильний. Намалюй йому портрет, будь-ласка.
Художник:
– Зараз, зараз. (Бере новий аркуш). Напевно я все ж таки помилявся і люди люблять зміни. От вже й Ендрю змінився. То як ви тепер будете разом?
Марі:
– Звичайно, ми ж кохаємо один одного. Тепер уже все буде добре, правда Ендрю.
В той час на сцені з’являються душі Ендрю і Марі. Вони починають торочити їхній одяг або різати на кусочки.
Художник говорить:
– А що як прийде нова мода, ви знову будете змінюватися, вдягати маски які вам пропонує суспільство. Тоді ви знову будете приходити до мене, щоб я намалював вам нове обличчя. Невже ви так ніколи не зупинитесь і не заглянете в свою душу. Хоча б на хвилинку постараєтесь зрозуміти ким ви є. Кожна істота – особистість і не можна всіх одинаково міряти. (В той час на сцені з’являються хлопці в чорному і скидають свої піджаки. Під ними видніється різний одяг. Ідуть зі сцени.) Не треба дивитися на одяг як на визначальне в людині. Треба вміти побачити людську душу. Навіть те, що я малюю не зможе повністю відобразити людину. Тому я й малюю зазвичай лише емоції або карикатури. (ставить картину Ендрю біля Марі). Насправді змінюватися вміє той, хто робить це непомітно і доречно. Будь-яка зміна просто так може лише нашкодити. (душі Ендрю та Марі ідуть, хлопець і дівчина залишаються напівголі).
Ендрю:
– Чому ти нічого не намалював?
Художник:
– Не можна намалювати того, хто не знає ким він є. От навіть волоцюга і то не приховує своєї особи. Поглянь як я гарно його намалював. А твій портрет кудись зник так як і ти, Ендрю. Найголовніше в цьому житті не загубити себе!
Марі:
– Твій портрет у мене вдома! Моя мама звідкись його принесла! Ходімо, я тобі покажу!
Закривається завіса.
Дія 6.
Кімната Марі. Мама підмітає. Ендрю з Марі вбігають у кімнату.
Марі:
– Мам, а де портрет?
Мама:
– Я віднесла його надвір. Я подумала, що він тобі не потрібен. Ти ж казала...
Марі:
– А-а-а, нам треба бігти.
Закривається завіса.
Дія 7.
Вулиця. Марі і Ендрю розмовляють з волоцюгою. Марі:
– Привіт!
Волоцюга:
– Угу!
Марі:
– А в тебе часом немає портрету Ендрю? Ну того, що намалював художник?!
Волоцюга:
– Нє-а!
Марі:
– А ти не знаєш, де його можна знайти?
Волоцюга:
– Там! (показує на купу з одягом)
Марі:
– Там його нема, я вже шукала.
Волоцюга:
– А, там (показує на глядачів)?
Марі:
– Там їх занадто багато.
Волоцюга:
– О! (волоцюга показує на хлопців, які виходять з однаковими портретами Ендрю в руках.)
Марі з Ендрю шоковані. Марі:
– Ендрю, ти став популярним.
Ендрю:
– Тепер я вже себе ніколи не знайду. (Марі відходить на другий план)
Хлопці обходять два кола і скидають всі портрети на одну купу. Ендрю сідає біля них і щось будує. Скраю сцени підходить художник, обдивляється портрети і говорить:
– В наш час технологій люди вже звикли штампувати собі обличчя. Загубити себе тепер дуже легко. А от знайти... На ось тримай (дає йому чистий аркуш), намалюй себе сам, але нікому розповідай, що я тобі це дозволив знову.
Ендрю:
– Дякую, старий! Ти справжній друг!
Речі, необхідні для вистави:
Картини, які б стояли, мольберт, фарби, пензлі, листки А4, кнопки, дві канапки, загорнені в папір, годинник, банани, оранжеві хустинки, книжки, в яких є засушені листки, щоденник, ручка, одіяло, настольна лампа, яскрава сорочка, балонова куртка, джинси, сорочки, одна з порізами на рукавах, 5 однакових портретів.
