"Хай шлях до раю, пекла чи полону - усе пройти і винести зумій" (В.Стус)
================================================================================
Йому чотири роки, його залишили вдома самого. Він сидить посеред кімнати, й спостерігає за грою тіней на стінах. Раптом в кімнаті темніє, тіні оточують його, набувають фантастичних рис, поступово витісняючи світло. Він боїться, боїться того, що починається в Темряві, боїться цієї Тиші, він плаче і кличе маму.
***
Кажуть, якщо на похоронах йде дощ-то плач за людиною
- Не надо было духовой, она угнетает
- Хазяїн він був хороший…
- Вон его сыновья
- На обід не підемо-по корову треба йти
- Сергію, підійди, попрощайся з дядьком
- Я боюся
- Людей багато прийшло
- Копачі не тутешні, з району привезли
- Тебе еще сколько учиться?
- Велике кладовище, бачиш, люди своїх провідати пішли..
Дощ був густий і холодний, краплини падали на обличчя, ніби намагаючись витерти сльози.
Водій автобуса, що мав забрати людей на обід вже вкотре глянув на годинник, зітхнув,
згадавши щось своє і поліз до кабіни.
***
- Чому ти мовчиш?
- Мені іноді здається, що все це існує лише в моїй уяві, все це-лише сон.
- Я теж?
- Не знаю…
- Коли ти приїдеш?
- Не знаю, розумієш, мені не легко це казати, дивна річ, я… мабуть, я просто заплутався, ти, ти хороша дівчина й…
- Я кохаю тебе!
- Що? Ні, пробач, не треба, я, я насправді не такий, я надто звик до самотності, розумієш, а ти, не хочу завдати тобі страждань. Я більше не приїду…
- …
- Не плач, будь ласка, не треба, чуєш? Пробач, забудь мене, пробач, я… я, пробач, якби я міг…прощавай.
Він заскочив у тролейбус, пройшов до вільного місця й раптом відчув, як колись в дитинстві, той, вже майже забутий Страх, затулив очі рукою й тихо заплакав.
Тролейбус м’яко рушив, набираючи швидкість. Скоро одинока постать на порожній зупинці зовсім зникла в темряві. Починався дощ.
***
- Здравствуй, Богдан.
- Привет, Сергей. Брат, я тебя не узнал, столько лет прошло, давай сумку я понесу, как доехал?
- Нормально.
- Сейчас поедем к нам, а завтра утром в село, отец там.
- Почему мне раньше не позвонили?
- Никто ж не думал… если б мы знали, что так оно…
- А я проснулся, день еще такой солнечный, в институт собрался идти, а тут звонок…
Він відчув, як підкосилися ноги, ледь встиг вхопитися за огорожу та все ж впав на коліна. Богдан допоміг йому підвестися й, підтримуючи, довів до крісла.
- Ничего, ничего, немного посидим. Как ты себя чувствуешь? Сейчас возьмем такси. Держись брат, держись…
Щось торкнулося його щоки, він підвів голову й побачив, як у світлі ліхтарів виблискують краплини першого, літнього дощу…
