Якщо хтось коли-небудь запитає мене, скільки коштує моя посмішка, я напевне розучусь посміхатись. Я втомилась завжди ходити по калюжах і гладити голубів мокрими долонями. Мені обридли сірі ранки з запахом дьогтю і облупленого неба, мені більше не подобаються чорні ангели на верхівках хмарочосів і божевільні самогубці, які закінчують зі своїм життям уже впродовж довгих місяців... Мені не подобається, що ти дивишся на мою посмішку і думаєш, наскільки я нещасна. Мені обридло посміхатись твоїй тіні і носити в руках невипиту чашу з отрутою. Колись я її все-таки вип’ю.
Колись я стану іншою. Не такою, як зараз, але собою. Я не вмітиму літати наяву і не розумітиму, чому дощ, що паде в моєму місті вже третій рік, припікає мою душу до холодної землі. Я не буду зважати на чужі крики, сварки, образи, відсутність спокою, залишки ранкової кави на твоїх потрісканих губах. Я забуду все, що колись любила, чому вірила і вірила у що. Я закрию свого ангела і демона в тісній комірчині і покину їх без їжі на 99 днів. Я повернусь тоді, коли хтось із них буде мертвим. Тоді нарешті помру і я.
Ти говориш, що тобі потрібна інша я. Та, яка зможе обійняти, поцілувати, нашептати у вухо ранкову молитву і ніколи не буде ставити своє власне життя над твоїм. Та, яка віритиме, чекатиме, обожнюватиме, кричатиме, битиме посуд і тихо мовчатиме, коли ти повернешся додому через 10 років забуття. Яка готуватиме тобі сніданки з власних мрій і сподівань, а ти, лише покуштувавши, викидатимеш їх на смітник разом з її єством. Яка ніколи не спитає тебе про твою хворобу і не лікуватиме солоними слізьми і збитими вершками снів. Яка ходитиме навшпиньки, щоб не розбудити в тобі звіра самоти. Яка втікатиме від тебе кожного першого осіннього ранку і повертатиметься за два дні, щоб напоїти тебе твоїми примарами. Яка слідкуватиме за пульсом твого серця і щоночі прикладатиме сухий листок клену до твого потрісканого чола. Яка не збиратиме тебе в дорогу, не кластиме теплих слів у важку дорожну валізу і ніколи не зможе вимовити вголос твоє ім’я. Тобі потрібна та, якою я не буду ніколи...
Ти знову і знову дивишся на мою посмішку. Здається, ти хочеш випити з неї всі клітинки життя і вдихнути холодний запах порожнечі. Ти хочеш купити її у мене за жмуток білих айстр, що росли колись у твоїх долонях, і замурувати в стіну небуття. Ти хочеш, щоб я більше ніколи не посміхалась. Щоб ніколи не дивилась на тебе скляними очима і щоб та зрадлива, підступна, нажахана і вдоволена собою істота – посмішка – більше ніколи не кликала тебе до мене. Не робила тебе залежним від свого сяйва. Щоб ти вже нарешті зміг забути про свої розбиті мрії, втрату ранкової роси і зникнення благословення. Щоб ти нарешті зміг забутись у далеких світах і не знайти дорогу назад. Щоб ти нарешті зміг піти і вже ніколи не повертатись.
Ти думаєш, що ти її купив... Ти залишаєш бездиханні квіти на моєму підвіконні і швидко біжиш геть – від мене, далеко, в небо, в пекло, в нікуди. Ти втікаєш з міцно стиснутими долонями, щоб моя посмішка, яка палить твої пальці, не вирвалась, не втекла, не повернулась назад. Ти думаєш, що нарешті звільнився від мене, від неї, від того, що тримало тебе на землі. Ти думаєш, що я вже ніколи не зможу посміхатись...
Втікай, біжи, лети. Ти повернешся. Я чекаю. Я знаю. Ти забув забрати з собою найцінніше... Твоя любов залишилась у мене...
