- Чи ж можна, якщо ваша ласка, трішки поритися у книжках.
Жінка невиразно показує рукою кудись углиб приміщення і заходжується далі обслуговувати величезну чергу навантажених пакунками невиразних і брудних «клієнтів».
Вузькі двері ведуть до тісної напівтемної кімнати вщент наповненої лантухами та в’язками. Вони височенними купами накидані одна на одну по кутках та попід стінами, майже підпираючи стелю. Біля однієї з куп порпається вже сивий чоловік, одягнутий у старомодного затертого до дірок костюма. Він стягує лантухи униз, розв’язує і висипає їх вміст просто на підлогу, а потім починає ритися там, уважно гортаючи і перекладаючи запилені книжки з місця на місце.
- Приєднуйтеся. Тут можна багато чого цікавого знайти. ,- запрошує він і, помітивши, що я роздивляюся його одяг, додає ,- Колись іще моя мати отримала цього костюма, в обмін на макулатуру.
- Хтось домалював Котляревському роги.
- Той стосик краще не чіпай: він підтримує шафу замість ніжки, котра одпала.
- У мене формули з матюками на полях.
Декілька жінок сидять довкола величезного столу засипаного кучугурами книжок. Вони ріжуть старі пожовклі сторінки на смужки і склеюють цими латками інші книги. Де-не-де вже поклеєні й висохлі книжки стають гнітом для інших.
- Ви бачили ту стару. Принесла оддати у бібліотеку власні книжки.
- Тут свої нікому не потрібні. Може хоч купить хтось?
- Хіба що за безцінь.
На дорогу він купляє собі насіння. Сидячи на ослінчику, бабуся навпомацки розгрібає сміття у себе під ногами, знаходить там книжку, видирає з неї декілька сторінок і миттєво скручує невеличкого паперового ріжка. Вона пересипає туди насіння зі склянки, віддає ріжок йому, ховає гроші у кишеню й одвертається, очима вже вишукуючи наступного покупця.
Їхати довго, навіть власною машиною. Приблизно на середині шляху доводиться спинятися у лісосмузі. Удома можна було би відкрити якусь непотрібну книжку і неквапливо її читати, викидаючи у сміття прочитані сторінки. На природі ж паперу катма.
Він розгортає залишки ріжка від насіння, читає у тему: «Книжка - один із чотирьох відділів шлунка жуйних тварин, слизова оболонка якого утворює багато складок» і користується прочитаним.
- Оцю можна. А цю залиш.
- Не сьогодні, так завтра.
Надворі лютий. У хаті холодно. Опалення вимкнули майже місяць тому. Баба, закутана в усі кофти та спідниці, котрі змогла знайти, сидить на ліжку, а з її рота вилітають маленькі хмарки пари. Розтираючи свої замерзлі руки, дід шматає книжки, вкидає їх одна за одною у грубку й сумно дивиться на вогонь, у котрому повільно скручуються і горять пожовтілі сторінки.
Прокинувшись, він ніяк не міг зрозуміти, що ж йому снилося. Нечіткі картини туманної реальності, котра, можливо, існувала десь і колись, а можливо й ні. Він навіть уявити не міг, що це все могло означати і яким боком його стосувалося. Не мав очей, а отже не міг прочитати, що на цій 451-ій сторінці написано: «Бачити уві сні багато книг означає багато справ. Псувати книги уві сні – знак забуття минулого, колишнього життя.»
Звичайнісінький книгогриз або книжковий черв’як продовжив гризти 451-452 листок. Поки що неторканими залишалися третій і четвертий томи.
