Був –не був, та кажуть люди, що був, чоловік один. Звали його Вусокрут. Дуже він був веселим, запальним та дуже любив всяку роботу. А ще були в нього довгі покручені вуса, які він кожного дня обережно розчісував чималим дерев’яним гребінцем. Ця приємна справа допомагала йому під різних життєвих негараздів. Отак, якщо, станеться лихо, і врожай увесь загине від непогоди, сяде тоді Вусокрут і почне гребінцем вуса вичісувати. Спочатку правий, потім лівий. І одразу щось придумує: « а що ж, можна ж і рибалчити!»
Одного разу Вусокрут йшов по селу. Дивиться –біжить на зустріч чоловік один, вуса маленькі, тендітні.
Думає Вусокрут:
«Як то йому живеться з такими вусами, це ж і зробити нічого не можна!»
А чоловік біжить собі, та ще й кричить:
- Рятуйте, люди добрі!
-Стій! – каже Вусокрут. – Чого репетуєш?
Зупинився чоловік. Каже:
- Женуться за мною люди негарні, жадібні!
- Не люблю жадібних людей, – промовив Вусокрут.
- Отож і я кажу.
Дивиться Вусокрут, а у чоловіка за спиною мішок чималий, добра там напевно багацько.
- А ти чоловіче, напевно ж не жадібний?
Вусокрут навкруги роззирнувся і бачить, що в далечині гурт людей з’явився. Біжать-поспішають. Кричать.
Захвилювався чоловік з мішком. Продовжує Вусокрут:
- То ж не жадібний?
-Ні, - каже чоловік. – не жадібний.
- Так може поділишся добром своїм, що за спиною?
- А чого ж не поділитися, - сказав чоловік. І витягує з мішка ... курку.
- Гарна курка, – каже Вусокрут, - і справді, не жадібний.
- Ой, не жадібний. –відповідає чоловік.
Хвилюється чоловік, озирається.
Продовжує розмову Вусокрут:
- Може, чоловіче добрий, ти мені ще щось подаруєш, бо ти ж наче не жадібний...
- Ні, - підтверджує чоловік, - не жадібний.
Сказав і витягнув з мішка... гуску.
- Гарна гуска, – каже Вусокрут, - вдвічі не жадібний.
- Кажу ж не жадібний!
Тільки хотів чоловік той йти далі, як Вусокрут знову каже:
- Слухай чоловіче, як ти такий добрий, то може віддаси мені увесь мішок? Ти ж ніби не жадібний?
Бачить чоловік – нікуди діватись. З одного боку люди біжать жадібні, які не люблять зі своїм добром розлучатись, а з іншого – Вусокрут із довгими та покрученими вусами. Що робити?
Віддав мішка Вусокрутові, а сам давай тікати!
Тут і люди прибігли, вгледівся Вусокрут, аж це його знайомі хлопці, що проживають далеко в кінці села. Вуса у всіх довгі. Гарні. Кажуть вони Вусокрутові:
- Що ж ти, чоловіче, злодія не зупинив, не спіймав?
Відповідає Вусокрут:
- А чого ж його ловити, він усе віддав сам. Бо чоловік він виявляється – не жадібний!
Віддав Вусокрут награбоване, а люди зраділи, і щиро йому подякували...
Як Вусокрут зустрів свого друга Крутивуса.
Якось вранці зустрів Вусокрут свого друга Крутивуса і говорить:
- Друже, Крутивус! Добре, що я тебе побачив. Мені тут сон наснився незвичайний.
- Сон? – питає Крутивус.
- Єгеж. Уявляєш, бачу я у сні тебе і твої довгі та покручені вуса. І знаєш, все як зараз: ранок, сонечко світить, пташки співають.
- А чого ж гарний сон.
- Отож і я кажу.
- А далі що?
- А далі ти мені кажеш:
«Друже Вусокрут, давно тебе не бачив, хочу тобі подарунок зробити!»
- Та ти що! – закричав Крутивус. – Не може бути!
- Так і я кажу: не може бути!
- А я?
- А ти кажеш: «Геть давно не бачив, от, якщо не приймеш від мене подарунок, зле стане одразу мені».
- А ти що?
- А я - що.... Пожалів тебе, страждальця. Тут ти витягуєш чудові чоботи.
- Чоботи?
- Єгеж. Я звичайно відмовлявся, та прийшлось забрати. А потім ти і кажеш....
- Що, ще не все?!
- Кажеш мені: «Друже Вусокрут, як проснешся, то при зустрічі зі мною нагадай, що я тобі хотів ще віддати свого кожуха.» Так от я тобі і нагадую, щоб ти віддав мені свого кожуха!
- Оце так, – взявся руками за голову Крутивус, – треба таке пообіцяти! Що ж робити?
- Ох і не знаю, мені звичайно незручно, але ж ти обіцяв...
- Ну, добре, - раптом вирішив Крутивус, - давай завтра зустрінемось, на цьому самому місці. Принесу те що обіцяв.
Так і домовились.
Наступного ранку прибіг Вусокрут на місце зустрічі. Хвилюється, думає, як кожуха буде міряти.
Аж дивиться – йде Крутивус. Усміхається, в гарному настрої. Фізія аж світиться. Підійшов до нього і каже:
- Вітаю тебе, друже Вусокрут.
- А де кожух? – питає той.
Відповідає Крутивус:
- Знаєш, сталась зі мною така історія. Приготував я ввечері кожуха. Ліг спати. І бачу сон. Ніби зустрічаємось ми з тобою на цьому самому місці, ти такий радісний, оце як зараз. Я тобі кожуха даю.
- А чого ж гарний сон.
- Отож і я кажу.
- А далі що?
-А ти мені кажеш: « Друже Крутивус, не треба мені кожуха!»
- Та ти що! – закричав Вусокрут. – Не може бути!
- Ото і я кажу. А ти мені:
«Я походив у твоїх чоботах, хочу повернути».
- Гарні були чоботи!
- Гарні. І ще кажеш: «А за те, що ти не відмовився дати мені чоботи, я хочу тобі дарунок зробити...
- Та невже?!
- Єгеж. «Хочу, - кажеш, -подарувати тобі коня...».
- Ко-ня?
- Коня. Отого свого найкращого, чорного. І попросив мене, як тільки ніч із собою сон забере, і ми зустрінемось, нагадати про обіцянку. Так я от нагадую. Про коня.
Взявся за голову Вусокрут. Треба ж, таке наобіцяти!
Нарешті він каже:
- Знаєш, Крутивусе, а може не варто довіряти отим снам, бо таке один одному можна пообіцяти – за все життя не віддаси!
- А що, - каже Крутивус, - що вірно, то вірно!
Так і домовились.
Як Вусокрут і Крутивус урятували гарну людину
Немає краще від людей, що вміють зробити у своєму житті щось по-справжньому вартісне. А особливо, якщо у цих людей довгі і густі, та ще й покручені вуса. Ось саме таким хлопцем і був Вусокрут. Жив він у одному гарному селі, в якому проживало багацько вусатих чоловіків, теж непоганих хлопців. Якось йшов Вусокрут по берегу річки і бачить, що йде по протилежному березі чоловік один, Крутивус. Як ви зрозуміли, він теж був здатен у своєму житті зробити щось по-справжньому вартісне.
- Агов! Крутивусе! – закричав Вусовкрут.
- Агов! Вусокруте! – закричав Крутивус.
Зраділи один одному вусаті хлопці.
- Як життя? – репетує Вусокрут.
- Нічого! – відповідає Крутивус.
А розмовляти ж незручно. Весь час кричати ось так не будеш. Дивиться Вусокрут, а місток через річку далеко, якщо поміряти вусами, то вусів чоловіків всього села не вистачить. «Ні, - думає Вусокрут, - то далеко» . Пригледівся – човен стоїть біля берега. А хлопець він розумний, в човен заскочив, весла вхопив і давай гребти. Тільки вуса за вітром і гуляють! Але і Крутивус - хлопець з вусами не короткими. Теж десь знайшов човен і теж давай гребти. Так сердешні працювали, що за мить опинились біля протилежного берега. Дивляться один на одного. Місцями, значить, бідолахи помінялись. І знову розмови немає.
«Овва!» - подумав Вусокрут, знову вхопився за весла, і за мить знову опинився біля протилежного берега. А Крутивус - ні, щоб зачекати друга, теж байдиків не бив, веслами молотив по воді. Знову помінялись місцями хлопці.
Плюнули хлопці, біда одна з цими човнами. Стрибнули у воду – спочатку Вусокрут, а потім і Крутивус. Пливуть один до одного. Зустрілись. Усміхаються.
-Ой! – раптом закричав Вусокрут. Вода холодною виявилась, усі м’язи у вузол стягнуло, руки –ноги не слухаються. Що ж робити? І Крутивус розгубився, тільки зуби й цокають. Вода від їхнього тремтіння з берегів почала виходити. Почало хлопців на дно річки тягнути. Біда – та й годі!
Вусокрут очі заплющив, силами збирається. Про себе забув, а про Крутивуса думає, хвилюється за нього. Хлопець же молодий, життя ще бачив мало. Ні, робити щось треба! І Крутивус туди ж – думає, що Вусокрут в скрутну ситуацію потрапив. Без нього не виплутається.
І раптом, не домовляючись між собою, ( холодно ж!) обхопили хлопці один одного своїми довгими вусами ..і давай із води витягувати... так і врятували один одного. Вусами.
Ось так Вусокрут врятував гарну людину. І Крутивус теж. Раділи потім дуже.
Більше у холодну воду домовились не лізти.
