- Як це?
- Не тільки любов.
- Хіба є щось крім неї?
- Є.
- А я можу?
- Можеш, потрібно просто впасти.
- А як це «падати»?
- Падати завжди боляче.
- А як це «боляче»?...
Сходинки були холодними й непривітним. Кожна з них намагалась пристосувати її тіло до своєї форми, боляче вдавлюючись в праву щоку, ребро, коліно. Старе склепіння нависало всією своєю предковічною могутністю і несхитністю. Відчуття самотності й дрібності міцно засіло у неї всередині. Хотілось скрутитися в клубочок і зникнути. Просто не бути. В ній бився відчай, вдаряючи що раз болючіше по внутрішніх стінках черепної коробки – «Сама, сама, сама…». Потрібен хтось, кому потрібен ти.
- Ти красива. – м’який теплий голос – Ти будеш моєю. Занадто красиве створіння, щоб я зміг від тебе відмовитися. Ти потрібна мені.
«Потрібна мені, потрібно мені, потрібна мені…». Подала йому руку. Її маленькі холодні пальчики торкнулися його теплої широкої долоні. Його пальці обвилися навколо її зап’ястя, стрімко смикнули уверх. Її маківка ледь сягала його підборіддя. Звела голову. Очі у нього голубі, такі як небо.
- Хто ти, як тебе звати?
- Я…- опустила очі долу, затримала подих, різко видихнула – Я – Анна. Так, мене звати Анна.
- Анна – наче пробував цей звук на смак. – Ти підеш зі мною, Анно?
- Я тут сама.
- Ми всі тут самотні. Я пропоную тобі стати моєю.
- Хто ти, як тебе звати?
- Я – Едуард, принаймні зараз. Я поет.
- А як це – «поет»?
- Поет, той, хто знає більше.
- Напевно, мені потрібен саме ти.
Кімната холодна й засмічена. Повітря душило, наче мстилося господарям за свою важкість. Попільничка на столі порозгублювала сигаретний попіл, запах пустих пляшок твердив, що вони ще пам’ятають про свій вміст. Неприбрана брудна постіль, на долівці розсипані списані аркуші паперу. Пропустив її першою. Ключ загарчав в заіржавленому замку.
- Ти така красива? Йди до мене.
- Як то красива?
- Ти красива для мене. Дивитися на тебе, відчувати твою присутність, пестити твоє обличчя кінчиками пальців, торкатися своїми вустами твого волосся. Я просто хочу любити тебе.
- Любити?... Я знаю, що таке любов. Я знаю любов. Я вмію любити. Любити – це робити щасливим.
- Зроби щасливим мене і я зроблю щасливою тебе.
- Любити когось… Хіба потрібно просити щось навзамін? Ти відчуваєш щастя, коли той, кого ти любиш, щасливий. От і все. Любити дуже просто.
- Хм…
Простягнув руку, пальці його боляче вп’ялися в ніжну шкіру вище ліктя, залишаючи червоні відбитки. Рвучко притягну її до себе. Відшукав своїми губами її, тоненькі та тремтячі. Натиснув правою рукою на підборіддя, щоб привідкрити рот. Ліва міцно обхопила тендітний стан. Притискав її тіло все ближче й ближче до себе, наче хотів, щоб між ними не зосталося жодної щілинки, щоб їх не розділяв жоден міліграм повітря.
- Анно, ти така солодка.
- Мені боляче. Я падаю?
- Я тримаю тебе, ми летимо в любов.
- Летіти… це зовсім не так.
- Ти ж казала, що вмієш любити?
- Любити… це зовсім не так.
- Я знаю набагато більше, ніж інші. Я довго йшов до істини, її мені розказали книжки, життя, люди, я відчитував її у небесах. І одного ранку я прокинувся, зрозумівши, що все саме так. Тоді я перестав шукати, бо вже знав усе. Тепер я розказую про правду світу людям. Ми тут самі. І щоб бути щасливими, ми повинні використовувати інших.
- Ти не правильно прочитав небо.
- Я все роблю правильно, я не помиляюся.
Старе ліжко глухо заскрипіло під подвійною вагою тіл. Вимнуті простинні обвилися навколо них мов змії, не випускаючи зі своїх обіймів. Її долоні, заведені за голову, міцно стискалися в кулачки. Очі знайшли на стелі буру пляму і не бажали дивитися ні на що інше. Зуби прикусили нижню губу, по підборіддю стікала цівка крові.
- Ти став щасливим?
- З тобою? Ти лежала як колода. По-твоєму, ти здатна когось зробити щасливим. Ти не вмієш.
- Я… я хотіла любити тебе.
- Ти просто дурепа. Смішна провінційна дурепа. Ти хоч розумієш, про що говориш? Агов, хто тобі це вбив у голову. Спустися на землю.
- Я спустилася.
- З мене досить. Вимітайся.
Старе склепіння нависало над нею всією своєю предковічною могутністю і несхитністю. Відчуття беззахисності перед світом міцно засіло всередині. Холод кам’яних сходинок пробирався у неї. Повз по хребті, боляче натискаючи на шию, так що голова хилилася на складені на колінах руки. Хиталася взад – вперед з механічною точністю. Великі краплини дощу, кинуті сильними поривами вітру, без жалю билися об її тіло. Потім, затихнувши, мирно скапували тонкими цівками з довгого білявого волосся. Мокра біла сукня щільно обліпила тендітну постать, чітко окреслюючи вузенькі плечі, ледь помітні округлості грудей, натягувалась на виступаючих колінах.
- Не вміють любити, не вміють любити, не вміють любити… Немає нічого, немає нічого, немає любові. Забери мене додому, забери мене додому…
- Ось вона. Не підходь, я сам з нею поговорю.
- Анно, ти чуєш мене. Подивися на мене. Анно… - Широкі долоні міцно стиснули її плечі, зупинивши монотонне розхитування. Підняв на руки, закриваючи собою від зливи тремтяче холодне тіло. Його білий одяг за мить став абсолютно мокрим.
- Не потрібна сорочка, відійди. Вона спокійна. Відкрий дверцята.
- Де ж ти була, Анно? Навіщо пішла? Твоє місце не тут. Мій беззахисний ангел. Що з тобою сталося? – Заспокоював ледь чутним шепотом тремтяче створіння, яке й досі сиділо у нього на колінах, грів своїм тілом.
Він – це вже так близько від дому. Машина неслася з шаленою швидкістю, повертаючи її туди.
