Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45668
Рецензій: 89356

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Психологічна драма

Шлях до Валгали (з роману "Сатаністи")

© Максим "Січеславець" Беспалов, 01-03-2008
1.
Сашкові неймовірно щастило. У його сімнадцять років він жодного разу не мав проблем із міліцією. І це при абсолютно антисоціальному стилі життя. Його друзі один за одним пропадали у нутрощах державної системи покарань або у м'ясорубці внутрішніх районних сутичок. Його же всі ці негаразди якимсь неймовірним чином обходили десятою дорогою. За це друзі прозвали його «Щасливцем».
Сашко, як і більшість його одноліток, жив у неповній родині. Переламна епоха відняла у нього батька – той зник десь на теренах одної з сусідніх держав. Жив Сашко із мамою та старшою сестрою. Проте справжньою його родиною були друзі. А домом – двір. Рідним було мало діла до нього.
Сашку неймовірно щастило не тільки в тому, що його жодного разу не били менти. Він і в усіх інших сферах діяльності був улюбленцем Фортуни. От тільки гральні автомати обходив стороною. Якесь погане передчуття не дозволяло йому товаришувати з ними.
У «погану компанію» Сашко потрапив рано. У тринадцять років. Старший брат тодішнього його найкращого друга Паши був відомим на всю Перемогу напівкримінальним авторитетом. І він запросив до лав місцевих сил самооборони Пашу, Сашка та ще кількох їхніх товаришів. Ті з радістю зголосилися на пропозицію. От тільки потрібно було пройти випробування, як завжди у таких випадках, жорстоке та небезпечне.
У той час напруга у відношеннях між житловими масивами Перемога-3 та Перемога-6 досягло свого апогею. Тому найбільшою доблестю для новачків була піша мандрівка територією ворога. А для підтвердження власних звершень, вони повинні були принести фотографію осквернення чужого штабу.
Сашко із друзями пішли на справу зразу після закінчення шкільних занять. От тільки рюкзаки рознесли по власних квартирах і вирушили.
Четвертий та п'ятий масиви Перемоги були вже кілька років як розгромлені у нескінченій громадянській війні й вважалися нейтральною територією. Тому бійці пройшли цією місцевою Швейцарією без жодних пригод. А от далі з ними могло бути лихо.
Шостий масив починався з величезного ще радянської будови супермаркету. За ним були розташовані дві школи, потім двори багатоповерхівок, за ними дитячий садок, а в ньому й знаходився штаб місцевих – невеличка альтанка з білою цегли. Принаймні, так розповіли малим старші товариші, що свого часу бували там з тією ж місією.
Малюки без жодних ексесів проминули супермаркет. Гірше повинно було бути за ним. Судячи з розповідей, майже всі школярі шостого масиву були більше чи менше пов'язані з тамтешніми бандами. Це викликало повагу до організаційних здібностей їхніх лідерів та, водночас, страх перед ними.
Кілька невідомих хлопців вмить привернули до себе увагу місцевих мешканців допризовного віку. Але ті не помітили цього. Вони сміливо йшли дворами до своєї мети.
Альтанка з білої цегли, дійсно, стояла на своєму місці посеред території дитячого садка. Час був раннім, тому в ній нікого не було. Хлопці з третього масиву вмить вигадали, як саме осквернити саме серце ворожої субкультури. Вони вишикувались уздовж стінки зі вже згаданої білої цегли та приспустили штани. Сашко дзюрити не хотів, тому йому доручили знімати це дійство й дали два телефони з фотокамерами.
Але він встиг зробити лише один знімок. У час, коли він вже сховав у кишеню один камерофон і підготував для зйомки інший, з усіх боків на них полетіли люди. Хтось ударив Сашка по руці та вибив апарат. Тих, хто був зі спущеними штанами, вже лупцювали. Лупцювали жорстоко. Напевно, хотіли навіки відбити у абітурієнтів бажання продовжувати практику подібних походів за славою та визнанням. Але не на смерть. Голови не чіпали.
Сашко, кинувшись за чужим майном, яке довірили йому товариші, якось випав з поля зору місцевих бандитів і спостерігав за побиттям зі сторони. Він аж трусився від страху. Через це й втік.
Сашко біг, як ніколи до цього. Нажаль, його не бачив вчитель з фізкультури. У нього з'явився би привід гордитися власним учнем, а не цькувати з уроку в урок.
Хлопець прийшов до тями лише на четвертому масиві, коли відчув, що видохся. Погоні за ним не було, й він почав обмірковувати власне становище. А воно було не з кращих. Друзі його були добре побиті та ще й на чужій території. Сам він повернутися до своїх не міг – став би трусом і зрадником. Тому Сашко віддихався та пішов назад – до ворожого штабу. Краще він буде битим, ніж стане вигнанцем на своєму ж масиві.
На його здивування, в альтанці, де ще п'ятнадцять хвилин тому йшла бійка, зараз нікого не було. Тільки кілька калюж крові натякали на те, що тут відбувалося трохи раніше. Сашко розгубився та злякався. Хтозна, може його друзів вже повезли кудись закапувати. Тутешні звичаї були жорстокими.
Він дернув носом. Більше нічого зробити не встиг. Його вдарили ззаду під ноги й він впав. Сашка оточили. Серед облич, що зверхньо на нього дивились, Сашко впізнав тих, хто налетів на їхню групу півгодини тому.
– Ти що, теж з третього масиву? – Сказав один із них, певно, головний.
– Так!
– А ти чого приперся? Запізнився чи що?
– Ні, прийшов за своїми.
– За своїми?
– Так!
– Я його пам'ятаю! Він, здається, фотографував тих блядей. – Сказав інший хлопець.
– Ти фотографував?
– Так!
– Потім втік, але прийшов за своїми?
– Так!
– Сміливий хлопчик. Ну ладно, підведись та забирай друзів.
– Забирати?
– Забирай, тільки телефон свій залиши. Там, де ваші фото.
Сашко став на ноги, покопирсався в кишені та витяг телефон. Кремезний хлопець взяв його та з силою кинув у стінку. Апарат розлетівся на шматочки.
– Твої он там у підвалі приходять до тями.
Сашко, час від часу озираючись назад, пішов туди, куди йому вказали.
Пастки не було. Там, дійсно, знаходились його друзі.

– А ти обидва телефони їм віддав? Шкода, мій був зовсім новеньким. – Спитав у нього Пашка, коли їхня побита компанія полишила небезпечний масив.
Сашко, як і десять хвилин тому, поліз в кишеню та витяг звідти той телефон, що все ще лишався у нього. Хлопці зупинились та поглянули на Сашка. Той посмішки показав усім фотографію, де кожен із них міг впізнати свою власну дупу.
Вони пройшли випробування.

2.
Після цієї історії Сашкові й дали прозвище «Щасливець».
Старші хлопці були вражені вдалій вилазці молоді. Особливо, тому, що Сашко повернувся на поле бою за тілами товаришів. Цим вчинком він заробив повагу серед усієї спільноти захисників району. А здатність виходити неушкодженим із найжорстокіших м'ясорубок залишилась за ним і подалі. Хлопці цю особливість помітили та почали використовувати заради спільних потреб.
Взяти Сашка з собою на діло означало забезпечити цьому ділу успіх. Хлопець став талісманом у цій тусовці.
Не можна сказати, що це йому подобалось. Сашко, авжеж, любив небезпеку та безшабашність, які оточували його тепер майже не цілодобово. Але підлітка вельми гнітило те, чим займалося його оточення і він як співучасник. Хлопець десь глибоко всередині відчував, що кримінал не повинен ставати головною справою його життя. Його обтяжували всі ці постійні зламування, крадіжки, бійки, збут краденого. А саме це було основною сферою діяльності «захисників масиву». Йому не подобалась війна. Вона швидко втратила романтичний ореол після першого товариша, що потрапив до лікарні з ножовим пораненням.
Людські долі проходили повз нього, ніби це був прискорений кінопоказ. Хтось потрапляв у лікарню, хтось безслідно пропадав, хтось переховувався від міліції, а хтось сидів у в'язниці. На місце вибулих приходили нові люди. Такі, як і він колись – тринадцяти-чотирнадцятирічні хлопці. Йому було п'ятнадцять, він вже був ветераном. Дехто з цих новачків проходив відбір. Але все більше і більше відсотків молоді, на їхнє же щастя, провалювали перше випробування.
Останньою краплею у тій низці подій, що призвели до Сашкового розриву із цим світом, була жорстока розправа із молоддю з ворожого масиву.
У той час четвертий та п'ятий масиви відійшли після нищівної поразки. Там виросло нове покоління шибайголів, які готові були втрутитися у війну за владу та повагу на Перемозі. Ця територія потроху переставала бути нейтральною. І там вже трохи лячно було гуляти поодинці. Нова генерація бійців користувалася старими ритуалами ініціації. Малі хлопці час від часу приходили за славою то на третій, то на шостий масиви. Інколи їм вдавалося зробити те, що збирались. Але частіше вони потрапляли у руки місцевих банд.
Одного разу Сашко прийшов до їхнього штабу, коли там була екзекуція. Старші хлопці били беззахисних дітей, що були схоплені на гарячому. Сашко хотів було втрутитися, але його схопив за руку Паша: «Не треба».
Закони за останні роки змінилися. Дітлахів цих били вже не для острашки по м'яких місцях. Їх били по-дорослому, ламаючи ребра та носи.
Сашко пішов і більше не повернувся. Закінчилась історія бравого вояка під прізвиськом Щасливець. Добре, що ця історія була такою короткою.

3.
Паша часто телефонував йому. Розповідав про останні фронтові події. Сашко ввічливо слухав, хоч і не мав жодної зацікавленості до них.
У реальному житті вони майже не перетиналися. Паша майже полишив навчання. Сашко ж, навпаки, став отримувати виключно добрі оцінки. Чимось же потрібно було заповнювати той час, що з'явився у нього після відходу від, скажемо так, «громадської діяльності».
Якось сталося так, що Паша перестав йому телефонувати. Сашко зрадів: «Нарешті відчепився!» Але тепер його колишнього ліпшого друга не було не тільки на уроках, але й у дворі. Він ніби зник з поверхні планети Земля.
Сашко зустрів Толика (вони тоді разом проходили випробування) і той підтвердив найгірші підозри: Паша, дійсно, зник з поверхні Землі. Він вмер. Пішов з життя, як справжній воїн – на полі бою, зі зброєю в руках. Відправився у Валгалу.

4.
Сашко засмутився. Перший час після отримання цієї звістки він навіть не міг їсти. Так, вони з Пашею останнім часом мало спілкувалися. Але ж то був його кращій друг. Найдорожча у світі людина.
До цього Сашко міг спокійно жити, значи, що десь зовсім поруч, у його дворі, у його під’їзді існує несправедливість. Він сам певний час пробув частиною всесвітнього механізму несправедливості. Сашко знав це, йому це не подобалось, проте він не бачив сенсу щось змінювати у цій системі. Він розумів, що це неможливо, і тому намагався зосередитися на інших речах – навчанні та коханні.
Але тепер, коли Паша пішов з життя, Сашко усвідомив, що не можна от так залишатися осторонь подій. Якщо ти не звертаєш увагу на щось погане та не протистоїш йому, це погане рано чи пізно прийде до тебе та постукає в двері. Перший дзвоник потенційної великої біди прийшов до Сашка зі смертю Паши. І хтозна, яким буде наступний?
Тому Сашко вирішив боротися з глобальною несправедливістю. Для початку, хоча би на теренах окремо взятого житлового масиву.
Йому боліло серце за те, що відбувалося навкруги. І він знав, з чого почати свою діяльність. Він був ідеалістом і вірив у те, що все йому вдасться. Інакше бути не могло. Недарма ж він був Щасливцем.

5.
Для початку Сашко вирішив «повернути до життя» тих, хто пішов із нього разом з ним самим.
Паша, нажаль, вже був мертвим. З тієї компанії малолітніх злочинців, які, здається, вже дуже давно, в минулому житті, відправились здійснювати подвиги на шостий масив Перемоги, на свободі залишилось тільки троє: сам Сашко, Толик і Євген. Останні двоє все ще були членами місцевої банди. І потрібно було їх звідти витягти.
Почати можна було з Толика. Він був більш піддатливий і слабкий, ніж Євген.
Сашко зателефонував йому та запросив на пляшку пива.
Толик із радістю зголосився. Випити він любив, а Сашка все ще вважав кльовим хлопцем.
Зустріч було призначено в центрі міста. Сашко не хотів, аби їх бачили зайві очі.
Толик, як і було обумовлено, стояв під прапором України на Європейському бульварі. Він копирсався у носі та дивився на дівчат, що тинялися бульваром у цю вечірню годину. Сашко придивився до двох купок пацанів, що сиділи на лавках поруч. Жодного знайомого обличчя. Все було нормально.

За планом, Толика спочатку потрібно було напоїти. У цій справі хлопець Сашкової допомоги було майже не потрібно. Толик один за один випорожнив п’ять бокалів пива. Сашко, намагаючись залишатися тверезим, випив лише три.
Вони йшли вулицею Дніпропетровська та співали пісні. Потім сіли десь на бетонному парапеті та відкоркували пляшку кон’яку.
– За Пашу! – Сказав Сашко.
– За Пашу! – Сказав Толик.
Вони випили і деякий час просиділи мовчки.
– А знаєш, він часто розмовляв про тебе. – Згадав Толик. – Сумував.
– Знаю! Він майже щодня телефонував мені.
– Він вважав тебе найкращім другом.
– Так і було. Принаймні, поки я не пішов.
– До речі, а чого це ти?
Сашко помовчав кілька десятків секунд.
– Толик, а ти в Бога віриш?
Той почав гикати. Він явно не очікував на такий поворот у розмові.
– Вірю…
– В якого?
Цього Толик точно не очікував.
– В Ісуса Христа? – Він сам не був впевнений у своїй відповіді, тому й перепрошував у Сашка.
– Знаєш, а я от тільки що зрозумів… – Він знову зробив паузу на кілька десятків секунд.
– Що?
– Я теж вірю в Бога. Тільки що повірив.
– А до цього?
– До цього ні. А от тільки що почув голос Бога.
– Голос Бога? – Толик почав боятися свого співрозмовника.
– Так!
– І що цей голос казав? – Толик бачив по телевізори програми, в яких розповідалося про цей різновид божевілля.
– А Бог сказав, щоб я… – Сашко взяв недопиту пляшку кон’яку та вдарив нею по голові товариша. Це було єдиним, що спадало йому на думку в цьому стані. Розмова по душам, напевно, провалилася. Проте Толик від удару не втратив свідомість, як то показують в кіно. Він струсив з себе великі уламки скла, витер кров з чола та кинувся на Сашка.
Сашко сам від себе не очікував подібного вчинку, проте очікував на зворотну реакцію закривавленого Толика, і був готовим до неї. Той не встиг згрупуватися у своєму стрибку і після нескладного прийому, опинився лежачим на землі.
Сашко сів йому на груди та кілька разів міцно вдарив по обличчю.
– Не рипайся!
Толик намагався викрутитися, за що отримав ще один удар.
– Не рипайся, я тобі сказав!
Хлопець змирився зі своєю поразкою та завмер.
Переможець же сам не знав, що йому робити із цим.
– Толик, я серйозно! Я тільки що чув голос Бога! І він сказав, щоб ти пішов з банди!
– Ти здурів, чи що?
Сашко знов вдарив Толика.
– Вважай, що так! От тільки, якщо я тебе ще раз побачу в банді, то вб’ю!
Сашко не переставав дивувати Толика.
– Ти мене зрозумів? – Спитав Сашко.
– Т-так!
– Точно?
– Точно!
– Дивись мені! Я не жартую! – Сказав Сашко та зліз з грудей товариша.
Толик віддихався, підвівся та почав тікати.
– Я спостерігаю за тобою! – Крикнув Сашко йому навздогін.

Добре, що були весняні канікули. Сашкові не потрібно було ходити до школі, і він почав нести варту під під’їздом Толика. Він ішов туди рано-вранці та сидів, поки Толик не виходив з дому. З цього моменту він починав ходити за ним слідом, куди би той не подався. Толик страшенно нервував через це, але жодного разу не сказав нічого своєму хвосту. Тільки презирливо дивився час від часу на свого переслідувача через плече та зразу відвертався, боячись зустрітися з Сашком поглядами.
За тиждень Толик жодного разу не пішов у логово місцевої банди. Сашка він боявся більше, ніж них. Бандити були хоча би нормальними та прогнозованими. Одного разу він пройшов зовсім поруч із дитячим садочком, де ті сиділи. Так, щоб потрапити у поле зору своїх товаришів. Ті привітливо помахали Толику та Сашку, щось крикнули та повернулися до своїх нагальних справ.
За день до закінчення канікул Сашко не пішов вартувати під під’їзд Толика. Він відправив йому SMS із текстом «Я пильную за тобою» та спостерігав за подвір’ям з вікна. Толик в цей день, взагалі, не виходив із дому.
Сашко зрозумів, що переміг. І таки приніс у життя свого друга добро, хоч і з кулаками.

6.
З Євгеном було складніше. Він був набагато дужчим за Сашка. І загрози фізичного насильства на нього навряд чи могли подіяти. Потрібен був інший підхід. Може, його просто прибити, щоб він більше не робив зла?
Після розмови з Толиком Сашко почав читати Біблію. Щось його зачепило в тих словах, що необережно вирвались із нього сп’яну. В оригіналі Святе Писання він осилити не зміг – дуже складно та незрозуміло як для шістнадцятирічного хлопця. Але він знайшов на книжковій полиці екземпляр «Біблії для дітей», яку читало все його покоління років у десять-дванадцять. От там все було написано нормальною російською мовою.
Сашкові подобалося те, що він читав. Йому подобалися персонажі, йому подобалися історії, а фрази з цієї книжки він навіть занотовував у окремий зошит. Він часто перечитував ці афоризми та розмірковував над ними, намагаючись зробити їх алгоритмами власного життя. Ось так, під час перегляду цього зошита, він звернув увагу на слова «Якщо тебе вдарять по лівій щоці, підстав праву». Раніше Сашко вже думав над цією сентенцією. Вона здавалася йому якоюсь дивною. Боксери би її висміяли. Якби прочитали. І цього разу Сашко кілька разів задумливо перечитав її та спробував зрозуміти. Саме так йому прийшло у голову, як поступити із Євгеном.

Сашко знав, де живе його нинішній опонент. Тому сів під його під’їздом і став чекати. У цей час повз нього випадково проходив Толик. Сашко помахав йому вказівним пальцем. «Я слідкую за тобою!» – означав цей жест. Хлопець швидко втік з поля зору воїна світла. Хвилин за п'ятнадцять Євген вийшов із парадного. Він побачив Сашка, підійшов та привітався.
– На мене чекаєш, чи що? – Спитав Євген.
– Так.
– І чого тобі?
– Євгене, скажи, ти не думав піти з бригади?
– То це правда?
– Що правда?
– Те, що про тебе кажуть останнім часом. Немов ти став якимось сектантом.
– Ну, можна і так сказати.
– Тоді слухай мене, дурню! Відчепись від мене! І від Толика відчепись! Зовсім його залякав! Зрозуміло?
– Ні!
Тоді Євген вдарив Сашка у живіт.
– А так?
– І так ні! – Відповів, корчачись від болю Сашко.
Євген, не знаючи, що робити далі, намагався піти геть. Проте Сашко схопив його за кофту.
– Кинь бригаду!
– Тю! Навіжений! – Кинув той і вдарив переслідувача з розвороту ліктем по голові.
Сашко не відчепився. Він уперто йшов за Євгеном і благав того кинути бандитизм.
«Жертва» не витримала та кілька разів міцно вдарила «мисливця». Проте й тоді він не відстав.
Закінчилась погоня тим, що Євген сильно відлупцював тепер уже колишнього друга.

Через день, коли рани затягнулись кіркою, Сашко знову чекав Євгена попід його під’їздом.

Два тижні Євген змушений був бити «сектанта». Але той не здавався. Євген навіть намагався втікати від нього. Проте Сашко такі дії опонента вважав власною перемогою (раз тікає, значить боїться) та все більше і більше переконувався у вірності обраного шляху.

Наприкінці квітня Євген прийшов до школи. Разом із підручниками та зошитами. Хлопці в школі подейкували, ніби Євген кинув бригаду. Сашко посміхнувся. Це було його здобутком.

7.
Сашко остаточно впевнився в тому, що в Біблії, хоч і дитячій, зібрані кращі в світі правила життя. Нехай вони на перший погляд здаються дивними та дурними. Це для невігласів вони такі. Насправді ж, якби всі користувалися ними, у світі не було би зла та несправедливості.
Усвідомивши це, Сашко вирішив допомогти зробити те ж саме й іншим людям. Євген на спроби серйозних розмов не відкликався. Він сказав, що Сашко і так своїм релігійним божевіллям зламав йому життя. Що він просто не захотів вбивати малого фанатика, що сам напрошувався на це. І, якщо Сашко далі буде лізти до нього зі своїми дурницями, тоді він точно його кокне. Толик, взагалі, відмовлявся про що-небудь розмовляти з ним.
Сашко зрозумів, що більшого, ніж відхід від злодійського образу життя, від цих двох людей очікувати не треба. Він і так зробив для них забагато. А Бога вони рано чи пізно знайдуть самі. Він і так є в їхніх душах, хоч і не в такий великій кількості, як в душі Сашка.
Але ж були люди, які негайно потребували повернення божої іскри в своє гріховне тіло. Це були сатаністи.
Сашко чув від хлопців з паралельного класу, ніби вечорами на цвинтарі, що знаходився неподалік від їхньої школи, збираються слуги Диявола. Дехто із цих виродків навіть вчиться в молодшому на рік класі. Ось цим людям він і вирішив нести слово Господа.
Читаючи свої нотатки, він звернув увагу на фразу, що досі здавалася йому неважливою. Проте зараз вона добре підходила для того, щоби користуватися нею у своїй боротьбі з темрявою у людських душах.
«Якщо голодний ворог твій, накорми його хлібом; якщо він страждає від спраги, напої його водою».
Завдяки цим мудрим словам, Сашко знав, як йому поступити.

Ввечері він перехрестився та відправився на цвинтар. По дорозі туди він зайшов у невеличкий магазин на межі житлового масиву та приватного сектору. Сашко придбав там дві пляшки портвейну та півкіло сиру. Це повинно було допомогти йому у налагоджуванні стосунків із тими нехристами.
Ці скромні подарунки спрацювали. Сатаністи без проблем прийняли Сашка до своїх лав. Пережити обряд ініціації було значно легше, ніж стати членом банди. Принаймні, не потрібно було йти аж на шостий масив. Все відбулося прямо там на цвинтарі. Його навіть не били.
Після ініціації вони всі разом обмили появу нового члена своєї небезпечної секти. Ці йолопи раділи, що серед них з’явилася ще одна людина без Бога в серці та душі.

Для початку Сашко вирішив зрозуміти, що до чого в цьому не божому колі. Зразу лізти до цих хлопців і дівчат із проповідями на тему Бога та Диявола, Добра та Зла було би зовсім не розумно. Вони вже стільки часу винищували в собі все світле. І Сашку було край необхідно зрозуміти, у кого з них скільки божого проміння залишилось. А потім вже працювати по старій схемі з кожним із них окремо. А поки Сашко повинен був не виділятися серед них, бути таким, як і інші.
Він пив разом з усіма. Гуляв разом з усіма. Займався сексом із Сонею, як робили всі інші хлопці. На неї він вирішив звернути особливу увагу. Дівчина мало того, що жила, зневажаючи всі можливі божі закони, так ще й була єврейкою. Можливо, хтось із її далеких предків розіп’яв Ісуса. Потрібно, ой як потрібно було попрацювати з нею окремо. І Сашко працював. Десь два-три рази на тиждень.
Під час таких занять від дізнався, що Соня не тільки не має собі рівних серед усіх дівчат Перемоги (в Сашка був досвід у цьому), але й дуже розумна та добра дівчина. Не зрозуміло, звідки в ній стільки темряви?
Ще у групі було двоє дівчат: Оленка та Тетянка. Оленка була якоюсь причинною, і тому до неї навіть хлопці не чіплялися. А от Тетянка була досить апетитною, хоча й, якоюсь недоторкою. Сашко, перебуваючи в ролі, якось спробував добитися від неї взаємності силою. А та йому ледь щоку не відкусила. Ніколи йому дівчата не відмовляли. Тим більше, таким чином. Але на це образилась тільки сатаністська частка його душі. Божа же безмірно раділа, що навіть у цій загубленій дівчинці було щось праведне.
Чоловічу половину сатаністів складали Вася та Павук. Вася був якимось незрозумілим. Напевно, наркоман. Принаймні, все не це вказувало. Соня, що зустрічалася з Васею, відмовлялась казати щось погане про свого хлопця. Але його поведінка та вічно розширені зіниці відверто говорили Сашкові, що Вася не обходиться в житті без препаратів, які розширюють свідомість. І це було зрозуміло, враховуючи обмеженість останньої.
А Павук був самим дияволом. Тільки молодим. Але таким же жорстоким і невгамовним. Сашко вирішив, що, як тільки освоїться у новому середовищі, так розпочне свою місіонерську діяльність зразу з Павука. Він розсудив, що, якщо нейтралізувати вожака зграї, вовчата самі розбіжаться в різні боки.

8.
Сатанізм затягував Сашка в себе. На перших порах він чітко відокремлював у собі дві складові душі: справжню християнську та показову диявольську. Проте згодом все настільки перемішалося, що він, читаючи Біблію, інколи сміявся. Речі, описані в ній, здавалися йому блюзнірством та ідіотизмом, казками для малят. Але Сашкові вдавалося в такі моменти взяти себе в руки. Він хрестився та читав «Отче Наш».
В один із таких моментів Сашко зрозумів, що потрібно починати діяти. Бо перша частина його плану по перевихованню сатаністів була вдало реалізована. Він вже не міг розділити в собі добро і зло, він став одним із них. Сашко скотився до самого низу душевної ями, як Марія Магдалена. І тепер йому судилося повторити шлях цієї грішниці. Він повинен був стати одним із найближчих учнів Христа.
– Діяти! – Твердо вирішив Сашко та зателефонував старому знайомому – голованю сил самооборони третього масиву Перемоги, брату загиблого Паши та попросив допомоги.
Сашко розповів йому про те, що один не місцевий хлопець збирає по вечорах на цвинтарі наших школярів та розтліває їх.
– Знаєш Соню зі школи? – Спитав Сашко його.
– Авжеж, знаю!
– Він з нею спить!
Певно, це було найголовнішим доказом згубності дій Павука, тому що Сірий (так звали голованя) пообіцяв «розібратися з цим хмирем».

9.
Якось Павук прийшов радісний. І розповів, ніби щойно прочитав у інеті про так званий «Обряд з пивом», який практикують італійські брати по Сатані. За що на них сильно тисне тамтешня поліція. Павук так зрозумів, що це – дуже могутній обряд, який можна спробувати відтворити в наших умовах. Для цього він навіть пляшку пива приніс.
Цей факт дуже вразив спільноту. Зазвичай Павук ніколи не витрачав власні гроші на спільні цілі – за все платили вояки, а не Головнокомандувач. А тут таке.
Пляшка пива змусила сатаністів зрозуміти, наскільки все серйозно цього разу. І це було ... незвично. Мало хто, дійсно, вірив у реальність досягнення результатів, які ставилися за мету під час місцевих темних обрядів. Тільки новаки вірили в те, що ці обряди мають щось спільне зі справжніми чорними месами. Всі сприймали цю метушню як тренування, пошук ідеальної, справжньої форми славлення Сатани. Хоча, треба зізнатися, дехто не вірив і в нього.
Тому, коли Павук приніс із собою пляшку пива та вичитані в Інтернеті знання, всі зразу зрозуміли: сьогодні буде щось серйозне. І це вже не іграшки.
Головний діяв, як завжди, керуючись лише власним розумінням того, яким чином повинні відбуватися сатаністські обряди. А розуміння це ґрунтувалось на швидко прочитаних неповних і перебреханих джерелах та інтуїції.
Павук постановив, що для меси, окрім пива, потрібна кров півня, жменя землі зі цвинтаря, листя папороті та Біблія.
Із землею проблем не було – дія відбувалась саме на цвинтарі. Із листям також – папороть густо росла попід огорожею зі сторони залізничної колії. А от з Біблією та кров'ю були деякі складнощі.
За святим письмом спочатку було відправили Соню, але вона звернула увагу на своє справжнє ім'я та, через нього, на власну національність. Тому додому за книгою побігла Оленка. Васю та Сашка Павук послав до найближчих будинків приватного сектору за живим півнем: «Кров потрібна тепла, навіть, гаряча. Тому дивіться, не вбийте його».
Сашко, маючи неабиякий польовий досвід бойових операцій, зразу взяв командування на себе. Він обрав будиночок якомога подалі від цвинтаря. Вікна у ньому вже були темними – господарі спали. Кури також. Сашко одним стрибком перемахнув через паркан, перед тим наказавши Васі стояти на місці та кукурікати у разі небезпеки. Він обережно підкрався до курятника та зняв з сідала найбільшого півня. Сашко прикрив йому рота, аби той, прокинувшись, не подумав, що вже настав ранок. Він пообіцяв Богові, що поверне хазяїну іншого, ще кращого, ніж цей, птаха. У цей час із-за паркану роздалося гучний півнячий спів.
У будинку спалахнуло світло, хтось вибіг на подвір’я. Сашко оцінив свої шанси та вирішив бігти. Він двома великими стрибками дістався паркану. Ще стрибок, і він вже з іншої його сторони. А там стояв Вася та реготав.
Сашко зрозумів, що до чого, та з силою вдарив співучасника в живіт, після чого схопив його на футболку та потягнув за собою – потрібно було бігти.
Коли вони повернулися, всі в пташиному пометі, але з півнем руках, Павук закричав:
– Якого хуя було стільки галасу? Вас же могли схопити!
– Вони й намагалися, – почав задиханий, Сашко, – але ми встигли втекти: перестрибнули через паркан і побігли не зразу на кладовище, а в інший бік, щоб господарі не шукали нас тут.
Він аж сяяв від власної винахідливості та швидкості.
– Сам додумався до такого? – Спитав презирливо Павук.
– Нууу. Ми з Васею ще коли йшли на діло... – Вася, хоч і був дурнем, який ледь не зіпсував діло, проте був ще й товаришем.
– Ладно. Молодці! Тепер у нас є все необхідне.
Павук відламав від найближчого куща папороті гілочку, зачерпнув з найближчої могили жменю землі та положив усе це на стіл, де вже були Біблія та пиво. Півня Сашко міцно тримав за горло та ноги, аби не втік. Птах не упирався.
Починався обряд.
Усі, як завше, вишикувались півколом навколо однієї з могил.
Павук обережно розрівняв жменьку землі так, щоб вона утворила невеличке коло на столі.
Усі почали молитву:
Иківан авалс і алис і
Овтсрац є єовт об

Сашкові було моторошно від такого знущання над святим текстом.
– Нічого! Нічого! Ще зовсім трохи залишилось це терпіти! – Втішав він себе.
Головнокомандувач взяв листя папороті, розтер його у руках і вичавив сік на створене трохи раніше коло. Рештки зелені він спробував підпалити за допомогою запальнички, але ті тільки диміли. Тому він, взагалі, викинув їх. А підпалив натомість кілька сторінок із Біблії, й змішав попіл із землею.
Оговакул то сан ивабзі а
Усукопс у сан идевв ен і
Мишан макинжвод омєащорп им і кя
Ішан игвод ман итсорп і

Павук відкрив об кам'яну плиту могили (залізний хрест явно не підходив для цієї справи) пляшку пива, пустив її по колу, наказавши випити кожному по маленькому ковточку. Сам він випив останнім – решту рідини вилив на стіл.
Сенд ман йад йинщусан шан білх
Ілмез ан і кат ібен ан кя
Яолт ялов едуб йахен

Павук попросив піднести йому півня. Він власноруч скрутив йому шию та надрізав її кишеньковим ножем.
Єовт ям'і ясьтитявс йахен
Хасебен ан исє ощ шан ечто.

На останніх словах молитви він залив пташиною кров'ю стіл.

У цей нас на небі спалахнула блискавка. Розпочався невеличкий дощик.
Павук переможно хапав ротом рідкі, але великі краплі, а в цей час цвинтарем все ще бігав, заливаючи все власною кров’ю, безголовий півень. Добре, що не кудахкав.
Всі були в ступорі. Це вперше, коли їм бодай щось вдалося.
Дощ сильнішав, тому всі перелякано розбіглися по домах. Окрім Павука. Він залишився мокнути на цвинтарі – хотів максимально насолодитися власним тріумфом.

10.
Наступного дня йому зателефонувала Соня та розповіла про те, що Павук опинився в лікарні. Його нібито відлупцювали господарі півня, що загинув вчора смертю героя. Сашко знав, ким насправді були ті міфічні «недолугі мешканці приватного сектору».
Як він і очікував, без Павука зібрання на цвинтарі були відмінені. Тепер можна було працювати окремо з кожним із сатаністів, що залишилися без керівника. Проте спочатку потрібно було дещо зробити.
Сашко сходив у супермаркет, купив кілька пляшок горілки, закуску та пішов у логово бригади, дякувати за допомогу.
– Яка допомога? – Спитав у нього Сірий. – Що відбулося?
– То це не ви вчора змішали з землею того сатаніста? – Здивувався Сашко?
– Ні, ми як раз збиралися це зробити.
Сашко залишив хлопцям алкоголь. Нехай розслабляться.
Дивні речі відбуваються на масиві останнім часом.

Плани його руйнувались. Хоч Павука і не було тепер на вулицях масиву, проте всі інші сатаністи ніби з’їхали з глузду. До цього всі вони були інфантильними підлітками без жодних інтересів поза клубом шанувальників Диявола. Але зараз всі раптово стали такими заклопотаними. Соня не відходила від хворого Павука. Тетянка бігала якимись звалищами, щось шукала. Оленка також потрапила до якоїсь лікарні. Казали, в неї якісь проблеми із животом. Залишався Вася. Він, як і Сашко, опинився зовсім без діла.
Сашко запросив одинокого товариша на пиво.
– Васю! – Сказав Сашко, коли вони відкоркували пляшки.
– Що?
– Не думай, що я здурів. Але ти в Бога віриш?
– Авжеж!
– А до церкви чому не ходиш?
– Нікому не скажеш?
– Ні!
– Поклянися!
– Клянусь!
– Щонеділі туди ходжу. З батьком. Він, завдяки Ісусу, пити кинув.
– Чого ж ти тоді до сатаністів подався?
– Розумієш… Соня...
Вони трохи помовчали.
– Васю!
– Що?
– Ти мене вибач за те, що я тебе вдарив.
– Та ладно…
Вася підвівся та пішов, ковтаючи пиво з пляшки на ходу.
Повітря було насичено відчуттям близького Кінця Світу.

11.
Сашко здався. Ніяк йому не вдавалося нести світло у темні душі заблукалих овець.

Несподівано йому зателефонувала Соня.
– Швидше на цвинтар! – Кинула вона в слухавку та перервала зв'язок.
Сашко зрозумів, що відбулося щось недобре та кинувся туди.
По дорозі йому зустрівся Вася, що також біг у ту сторону. На їхній старій сатаністські галявині нікого не було. Сашко зателефонував Соня, і та, тремтячим голосом розповіла, де її шукати. Проте проблеми були не у неї. Проблеми були у Павука та Тетянки. Вони лежали всі в крові в розкопаній могилі якогось Олега Світлого. Тетянка була голою. Вони обіймалися, хоча були непритомні.
Вася з Сашком обережно витягли їх обох з ями та, за порадою Соні, віднесли їх на вулицю. Тим часом вона викликала швидку допомогу.
Машина приїхала хвилин за двадцять та відвезла їхніх товаришів кудись, де їм би зараз допомогли. Соня поїхала з ними.
А хлопці знов залишилися вдвох.
– Йди додому! – Сказав Сашко, потиснув Васі руку та пішов з місця подій. Він знав, що відбулося на цвинтарі цим вечором. Він знав, хто в цьому винен. Він знав, що йому тепер слід зробити.

Далі Сашко керувався виключно інстинктами. Його очі спостерігали за всім цим, рот нервово хапав повітря, а руки та ноги діяли. Він наче вийшов на полювання. Він наче вступив у бій з силами супротивника, що значно перевищували його власні сили.
Сашко об’явив особисту війну, вендету. Він усвідомив, що останні місяці воював з вітряками, а не з реальними драконами. А дракони, реальні дракони з багатьма головами сиділи у нього під носом. Сашко навіть звертався до них по допомогу. Сашко боровся з наслідками, з щупальцями спруту зла. А сам спрут – справжня причина зла на його житловому масиві – був зовсім поруч.
Сашко знав, де Вони знаходяться. І справді, задоволені собою хлопці із місцевої банди, як завжди, сиділи в літній альтанці дитячого садочку. Вони пили горілку, обмиваючи власну звитягу, та голосно реготали, згадуючи дурну голу дівчину на цвинтарі та ідіота, що намагався за неї вступитися.
Сашко наскочив на них несподівано. Хлопці були вже досить п’яні, тому спочатку перевага була на його боці, хоч їх і було п’ятеро. Сашко вирубав одного ударом цеглини по голові. Поки інші приходили до тями, концентруючи увагу на нападнику, він встиг тією ж цеглиною проламати череп ще одному колишньому комбатанту. Цього, наскільки він пам’ятав, звали Олегом. Другий мертвий Олег за сьогодні.
Троє, що залишились, вмить протверезіли й вишикувались у бойовий лад. Сашко був на адреналіні, та без жодних довгих розмірковувань над власною тактикою та стратегією, зробив новий випад. Прямо на Сірого – той стояв у центрі. Сашко, хоч і рухався, наче хижак із сімейства кошачих, але не зміг у стрибку досягти цілі. Лідер бригади вистрелив у нього із пістолету.

Троє бандитів поклали всі три мертвих тіла поруч. Вони перевірили – в жодному із них не було й натяку на життя. Зліва лежав Денис «Паперовий», по центру Олег «Пригода», а справа Сашко «Щасливець». Обличчя останнього навіки застигло із виразом ярості та ненависті. А в закостенілій руці колишній Сашко стискав почервонілу від крові та мізків цеглину. Хто знав, де зараз була його душа?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оля Фабіровська, 13-03-2008

Напрочуд все цікавіше й цікавіше.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олег Derim, 03-03-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Жан, 02-03-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.5330810546875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …