-До побачення!
-Кохана…Вибач…Я не…
-До побачення! - я вказую пальцем на двері. – Геть з мого дому! Ти негідник! Я більше не хочу тебе бачити!
Він хотів ще щось сказати, але просто знизав плечима і вийшов з квартири, серця і мого життя назавжди. Так я розлучилась зі своїм 5, ні 6-им хлопцем. І що він там зробив? Не пам’ятаю. Але чітко пам’ятаю, що якусь дрібницю, яка мене дуже образила. Ще один видалений номер телефону.
А взагалі в мене дуже цікаве життя. Живу я в маленькій квартирці з низькою стелею, але великими вікнами. Моя кімната нагадує печеру вампіра – маленька в чорно-червоних кольорах з безліччю фотокарток в рамках на стінах. Разом зі мною, звичайно без прописки, проживає кицька Машка. Обожнюю котів і це ім’я. Чому мене в дитинстві так не назвали?
В моєму житті є все. Звичайно не все, чого хоче людина, але все необхідне. Ненависна робота диспетчером, навчання в універі (всього 2курс, а вже його ненавиджу) друзі, яким завжди щось потрібно, набридливі сусіди, незліченні родичі і час від часу кохана людина, яка набридає після 10 (слава Господові, що не менше) побачень і двох разів(жаль, що не більше) у ліжку. Але на даний час якраз посада «коханої людини»- вакантна, що мене неймовірно засмучує - немає навіть тих двох нещасних разів. Ось така вона картина мого життя.
Їду на пару. Ну навіщо вони поставили її на п’яту? Знову мінус 100 гривень за три години! Ненавиджу право! Ненавиджу закони! Особливо о п’ятій вечора у п’ятницю!
Сідаю в маршрутку – як завжди забита. Протискуюсь. Наступаю комусь на ногу. Вибачаюсь. Проходжу в середину салону. Хтось протискується до виходу. Наступає мені на ногу. Штовхає. Вибачається (не вибачився б – влаштувала б скандал). Виходить. Правду кажуть – все повертається на круги свої. Дивлюся у вікно, бачу своє відображення: Господи і навіщо я вчора з подругами в клуб поїхала? Знала ж: на навчання, на роботу, знову на навчання, додому (можливо – п’ятниця, як-не-як).
-Дівчино, дозвольте пройти, - я відхиляюсь, дозволяючи комусь пропхнутись далі в салон. Але добра тільки я – далі йому пройти не дають. І він стає поруч зі мною.
-З вами все гаразд?
-???
-Так з вами. Все гаразд?
-Так. А що? Вас щось в моєму вигляді не влаштовує?
-Ні. Ви дуже гарно виглядаєте (Боже, як же гарно і приємно бреше), просто втомлено.
-Дякую за комплімент. Я справді трохи втомлена, тому вибач, але я зараз не в настрої спілкуватись. (Справді, вибач. Ти доволі симпатичний і я навіть з тобою познайомилась би, але не сьогодні, бо я таки втомлена)
-Нічого страшного – познайомимося наступного разу.
-Що вибач?(Я це що вголос сказала? Так, я справді занадто втомилась – потрібно виспатись).
-І я також кажу, що ви втомились. Напевно, ви праві – сон найкращі ліки від втоми.
-???
-До наступного разу. – і він вийшов на зупинці, якої раніше на маршруті не було.
Я вирішила зробити вигляд, що це все мені здалося і я зовсім ні з ким не розмовляла.
Вдома. Нарешті вдома!
-Привіт, моя лялечко! Дивись, що я тобі принесла, - я висипаю корм в миску.
Вона лащиться біля моїх ніг, потім швидко підбігає до миски й починає їсти – зголодніла, я сьогодні на дві години пізніше.
Роздягаюсь, кидаю речі на диван – немає настрою їх складати, включаю комп (звичайно, мої улюблені «Звірі») і йду у ванну. Нічогісінько не хочу! Гарячу ванну і «Звірі» - все, що мені потрібно. Дівчата пропонували їхати в клуб – нізащо. В мене сьогодні відпочинок. Занурююсь в гарячу воду. Боже, як добре!
Дзвінок. Як удар по моїй хворій голівці. Пошлю. Чесно пошлю. Якнайдалі і якнайскоріше.
-Алльо.
-Привіт кохана…- мій сокурсник - познайомились на якійсь вечірці.
-Привіт, любий! ( а щоб тебе!!!) Рада чути тебе. Як справи? Що хотів?(і як тільки в мене виходить так ласкаво розпитувати, коли я реально хочу людину послати).
-Дякую, добре. Що робиш? Може сходимо на зустріч. Всі наші збираються.
-Всі наші?( справді кого ж це він «нашими» назвав?). Та ні, мабуть. Я втомилась. Тільки з роботи. (я встигла туди ще раз заїхати після того клятого права). Хочу відіспатись. Вибач.
-Так не цікаво. Я так хотів тебе побачити. ( а точніше переспати зі мною сьогодні, так, любий?). Ти давно не з’являлася ніде.
-Вибач, любий. Я теж за тобою скучила (як же мені не соромно брехати?!). але (як же тебе красивіше послати?) сьогодні не побачимось. Давай на наступних вихідних. Я подзвоню. Бувай.
Я кинула трубку. Головне – не дати себе вмовити, тобто не дати продовжити розмову. Він, напевне, образився. Якось вибачусь, коли буде настрій.
Добрих дві години балдію, потім нарешті вилажу з ванни – треба ж колись і поспати.
Дзвінок. Знову!!! Але цей зоригінальнічав – дзвонить одразу в двері. Навіщо дзвонити, попереджати про свій візит? Правильно – не треба – вона ж (тобто я) зрозуміє. Хто це у нас такий не вихований? Відкриваю двері – на порозі моє щастя. Найкращий друг першого курсу( бувший хлопець по сумісництву, але кому це цікаво?). Напевне його єдиного я можу простити за візит опів на дванадцяту ночі без попередження.
-Заходь. Будь як удома. –я цілую його в губи(ми постійно так вітаємося!)
-Що знову сталося? Знову працювала допізна? – кращі друзі єдині, хто знають про нас більше, ніж батьки.
-Угу. Невже настільки паршиво виглядаю?
-Не настільки, - він корчить гримасу, - але підлікувати тебе треба. – і Саня дістає з пакунка, який приніс з собою (він завжди щось приносить), пляшку мого улюбленого шампанського (вино я не пю). – Неси стакани, тарілки, будемо тебе лікувати.
Я йду на кухню, повертаюся з повним набором посуду. Він вже чекає на мене в кімнаті.
- Знаєш…
- Що, Кохана?(він ніяк не хоче називати мене на ім’я)
- Я тобі така вдячна за те, що ти є. За те, що приїхав до мене вночі. З усим оцим. (боже, що я несу? Я ж ще не пила.)
- Подякуєш вранці, а зараз на - пий, зігрівайся і приходь до тями, - він подав мені келих з шампусіком. Я навіть смаку не встигла почути – проковтнула все залпом.
- Так ти станеш переможницею з літерболінгу, кохана.
- Годі. Не смішно! Людині погано, а він…(я симулюю сльози).
Він мене жаліє. Цілує, обіймає, знову цілує. В губи, потім шию, потім…(не дивуйтесь: ми просто хороші друзі, які іноді сплять одне з одним – треба ж якось задовольняти потребу в сексі коли 5-ий чи 6-ий вийшов у двері цієї квартири назавжди два тижні тому).
Прокидаюсь я вже вранці. За що ще обожнюю Саню - в нього обалдєнний рівень тестостерону(він не підскакує вранці до неба, тому «коханий» спить міцним сном і дає виспатися мені). Як і треба було чекати – на годиннику майже 12-та і моє коханнячко спить, обнявши мене і утнувшись носом в моє волосся. Як же він так дихати може? Починаю ворушитись.
-Ти куди? Рано, давай поспимо ще трохи.
-І тобі доброго ранку, а точніше дня. Вже майже 12. Мені пора збиратись. Я з Манюньою прогулятись по магазинам домовлялась. (Манюня, тобто Маріанна, - моя, мабуть, єдина подруга – всі інші дівчата мене ненавидять за те, що вкрала в них хлопця, або заздрять за те, що спала з хлопцем їхньої мрії, до якого вони не те щоб заговорити, підійти бояться.)
-А як же я? Знову виженеш? Добре. Встаю. Ну й неблагодарне ти стерво, - це він так жартує, за що отримує ляпаса - це я так відповідаю на жарти, які мені не подобаються. Він занадто добре мене знає, тому не ображається. Просто цілує.
Ми вдягаємось, снідаємо залишками вчорашньої вечері, п’ємо каву, про щось
розмовляємо – справжнісінькі друзі, наче й не було дикої ночі заняття сексом.
-Привіт, мала. Як справи? Давно не бачились. (Справді давно - два тижні для нас це рекорд, просто я зайнята була).
-А це все ти - робота, навчання - геть про мене забула. Ну як там справи на особистій лінії? (Востаннє вона мене бачила з 6-им).
-Короче, я його послала, - я корчу обличчя мучениці, хоча зовсім про те не жалкую.
-Бідненька. Нещасна. - знущається мала (а я ж її кожного разу жалію).- Залишилась одна. Поплакатись нема кому. Іди до мене - я тебе пожалію.
-Годі випендрьожнічати. Ми одяг купувати прийшли, а не мене сповідувати, - зовсім несерйозно кажу образливим тоном.
Доки я вибираю собі чергову міні-спідницю, яку вдягну лише раз на якусь тусовку, де й порву її, або обіллю якимсь занадто дорогим коктейлем, Манюня розповідає про універ, про чергового хлопця, якого вона послала, як тільки він запропонував їй зустрічатись( на відміну від мене вона так часто робить - не приводить їх додому, не спить з ними і не намагається зустрічатись, знаючи, що через два, максимум три, тижні пошле їх через якусь дрібницю). Пацан на касі намагається зі мною познайомитись – коректно відшиваю (я не знайомлюсь з пацанами, що працюють на касі в жіночому бутіку - це ж збочення, невже нема нормальних чоловічих професій?). Ми з малою ще довго ходимо по магазинах. Потім, як завжди, в «Арену» - обмити покупки. Там вона знову бідкається, що в неї нема хлопця, а я нагадую, що вона не сама – в мене віднедавна хлопця вже нема. Ну і так далі і тому подібне. Пізно ввечері я відвожу її на таксі додому, а потім ще довго катаюсь містом (таксист – мій знайомий, і як ви вже здогадалися мій колишній). Потім він завозить мене додому і навіщось ( навіщо?) я запрошую його до себе. А далі…далі все як завжди – добре хоч на ніч не залишився.
Дзвінок. Так рано. Очі розплющувати зовсім не хочеться. Хто б це міг бути? На сьогодні спеціально нічого не планувала. Вдягаю халат. Йду до дверей.
-Хто там?
-Доню, це я. Ключі не можу знайти.
Мама? Що вона тут робить? Вона ж мала на наступних вихідних повернутись, чи я щось знову переплутала у своєму бісовому ритмі життя? Відкриваю двері – мама на порозі з двома сумками.
-Чому ж ти не подзвонила? Я б тебе зустріла. - Допомагаю їй затягнути це добро в квартиру.
-Вони не важкі.( вона завжди так каже). Мене дядя Коля підвіз. Ти ж його мусиш знати.(Грець його знає хто він такий – байдуже)
-А-а-а. Дядя Коля. І далеко він тебе підвіз?
-Майже додому, не хвилюйся.
Мама – найдорожча людина в моєму триклятому, дурнуватому житті. Коли вона поруч, у мене все як у нормальних людей – є що їсти, дома прибрано і я все встигаю ( загалом тому, що не куховарю і не прибираю). Єдине, що не зовсім добре – особисте життя не складається – мама хлопцям не довіряє, а мені тим паче. Пам’ятаючи моє перше кохання, з яким ми чотири роки були разом, а потім розбіглися за досі незрозумілих обставин, вона жодного з них всерйоз не сприймає. Отож мама приїхала з дачі, де вона проводить майже половину року і привезла багато чого, щоб її дурнувата донечка не померла голодною смертю. Вона швидко роздяглася і, полаявши мене за те, що я така неохайна, поспішила на кухню, прибираючи по дорозі обгортки з шоколадок, коробку з-під піцци та інше сміття, яке я не встигла прибрати ( ну не чекала я гостей сьогодні, а тим паче маму).
Вона щось готує на швидку руку, а я сиджу і балдію, гризучи таке смачне домашнє яблучко( сама я їх не купую, бо не маю часу на базари, а в супермаркетах вони «штучні» - на такі в мене алергія). Нарешті мама вдома! Даремно я про це подумала.
-Я завтра знову їду, тож не радій даремно. Ми ще не все зробили.( Ми - це мама і моя хрещена мати, мамина рідна сестра по-сумісництву).
-А що не встигли? І обов’язково завтра їхати? Побула б з дитиною хоч декілька днів.
-Не хвилюйся - на декілька днів я наготую, з голоду не помреш.( як вона тільки здогадується). Що піцци набридли? - усміхається вона.
-Не те слово - осточортіли, я б сказала. А з понеділка – важкий тиждень, знову нічого встигати не буду. Я так скучила за нормальними сніданками. (тільки я можу використовувати рідну матір як куховарку, ви не подумайте маму я люблю, але мій шлунок любить її більше за мене).
-Ти вже велика дівчинка – проживеш як-небудь до наступного тижня. Нам залишилось тільки шпалери поклеїти, меблі пересунути, ну і так по верхах поприбирати.( моє сімейство таки вирішило збудувати зі старого хліва нову дачу – моя кімната на другому поверсі буде).
Ми поснідали, потім поприбирали у моїй берлозі, потім наготували всього, що можна було придумати – забили повністю мій холодильник. А ввечері сиділи за чаєм і мама розповідала, що вони вже встигли зробити на тій клятій дачі, згадували минуле, чомусь сьогодні згадали тата, придумували, щоб було, якби він був з нами. Вже за північ ми полягали спати.
-Доброго ранку. Вставай – тобі на пари треба. А я поїхала – в неділю повернусь. Сніданок на плиті. (Ще один неприємний аспект маминої присутності – вона завжди будить мене раніше, ніж треба).
-Бувай. Будь хорошою мамою і повернись у неділю, ні днем пізніше.
Я заплющую очі – ще хоча б хвилину сну. Зачиняється замок. На пари таки треба. Встаю – на годиннику восьма тридцять. Душ. Сніданок(нормальний вперше за два тижні). Вдягаюсь – все як завжди – джинси, футболка-напівмайка (моє власне оригінальне звання таких кофтинок), жакет. Перекладаю зошити(я ще й конспекти пишу!!), гаманець, студак, телефон( ненавиджу його) - начебто все. Закриваю свою барлогу. Спускаюсь по сходах і (тільки не це!!) зустрічаю свою сусідку знизу.
- доброго ранку. Як у тебе справи?( відв’язатись не вдасться).
- Доброго.( якого в чорта доброго).Все супер. Поспішаю на пару. (має подіяти)
- А як там мама, а хлопець твій – Льоша здається?( ну яке ваше діло? сунете свого носа…)
- Мама на дачі. Льоша - супер. (Льоша - це мій 3-ій, ні, 4-ий хлопець, здається). На пару спішу. До побачення. – і я швидко спускаюсь сходами (можливо грубо, але осточортіло розповідати сусідям про своє життя – їм же має бути байдуже, ні?).
Добігаю до універу – до пари десять хвилин – ще можна покурити.
Запалюю цигарку. Підходять мої хлопці, дівчата. А далі все як завжди – пари, цигарки між ними, поцілунки роздані половині групи, «до побачення, я вас всіх люблю», біг до зупинки, маршрутка, «почекайте», втискання в цю консервну банку і поїздочка на роботу. А там знову – «привіт, народ! Що у нас сьогодні? Шеф буде чи можна жити спокійно?», а потім «бля, йому тут медом намазано? Ми ж звичайні працівники, він нас перевіряти повинен раз в місяць! А він …(багато матів) вже вдруге за тиждень». Іноді люди підтримують мій бойовий дух, але сьогодні не той день. Скоріше за все тому що наш шеф( як кажуть дівчата – сама я не впевнена) запав на мене і тому мені не влітає за спізнення, не буває доган і дозволено курити будь-коли(неофіційно). Шеф це – перспектива - молодий, гарний, нежонатий, але…не мій тип( хоча після слів «а давай махнем у ресторан за мій рахунок?» позавчора я трохи передумала, а потім передумала ще раз і «була цілий вечір зайнята», хоча досі не знаю чим). Казав мені мій коханий «не думай про вечерю і про секс одночасно, іноді чоловікам достатньо чогось одного», але…ну шо вдієш – така я вумна, що думаю. І те про що я думаю мені не подобається…з шефом. От бля, знову міняти роботу! Отак «перспектива» перетворюється на тиждень біганини по співбесідам.
З такими сумними думками я просиділа майже годину без роботи – не цікавить людей нова інформація, всі все знають. А потім…(мати)…(ще раз мати) він з’явився у всій красі із порогу почав мене вкотре клеїти. Ненавиджу клей! До рук липне, а потім довго скачується – в дитинстві я ненавиділа уроки аплікації, будь вона неладна. Спочатку компліменти, потім запрошення…потім відмова, заява про звільнення і…я знову безробітна, будь воно, знову ж таки, неладне!
З таким результатом робочого дня я їхала додому. А ще гірше він же не відпустить – зобов’яже ще два тижні працювати, і приїде «провідати» мене разів три не менше. А отже – цю неділю допрацюю, а потім захворію і не з’явлюсь – перевірений метод.
- Привіт, незнайомко.
- Що вибач?( невже знову? скільки можна? ну хто знайомиться у міському транспорті, тим паче в маршрутці?).
- Якщо хочеш ми можемо вийти і познайомитись на вулиці.
- Слухай, а якщо я взагалі не хочу знайомитись з тобою? – я різко повернула голову. – це знову ти? – я впізнала цього нахабу – той дивний хлопець з тієї ж(точніше цієї) маршрутки.
- Я. А кого ти сподівалась побачити? Ще одного нахабу? На цьому маршруті я один такий приставучий. Хоча я не вважаю злочином те, що поздоровався зі старою знайомою.
- З ким? Зі знайомою? Ми з тобою здається не знайомились. І я не маю наміру це робити.( Господи! Допоможи його здихатись!)
- Сьогодні у нього вихідний, тому здихатись мене не вийде. Невже так важко приділити мені хвилину уваги. Можливо ти мені ще дозволиш пригостити тебе кавою.
(Яка кава? В кого вихідний? І чому мені здається що я не можу втримати свої думки і вони зриваються з язика?)
-Вони не зриваються. Я й так все чую - якщо можна це так назвати.
-Ти що робиш? Неважливо. Мовчи.(господи, здуріти можна!) випробовуй це на комусь іншому і залиш мене у спокої. – люди почали на мене озиратися – надто вже голосно я намагалась говорити спокійно.
-Я чую про що ти думаєш. Може вип’єш зі мною кави – і я тобі все поясню. Тим паче минулого разу ти назвала мене симпатичним і обіцяла познайомитись.
Подробиці подальшої розмови історія замовчує, а от наслідки були звичайними. Звали хлопця Євгенієм. Вчився він в КПІ на якомусь чудернацькому факультеті(не запам’ятовую складні назви з першого разу, а вдруге не перепитую - нащо забивати мізки дурницею?) на четвертому курсі. Вміння читати думки, а точніше задатки цього вміння отримав у спадок від дідуся-генія, а довгі медитації розвинули його до даного рівня. Це все я випитала в нього за тією ж чашкою кави. А потім(вже коли проводжав додому)- чому саме я стала предметом дослідження(як він це назвав), а потім ще й знайомою чудернацького генія. Все дуже просто – виявляється я занадто практична і йому захотілось внести в моє життя трохи романтики. Банально, але чому б і ні? Додому я його не запрошувала – він же романтики хотів - нехай спочатку квіти, кафе, кіно, театр, а потім – усе інше. Можливо такий мені й треба, щоб проіснував поруч зі мною хоча б місяць?
Місяць він таки проіснував, а потім окрім Сані в мене з’явився ще один друг. Відмінність полягала саме в слові «друг». Він не приходив до мене вночі з піццою і шампанським, не залишався на ніч, просто водив мене в кафе, кіно і був гарним психологом. Мені це здавалось дивним, тому що раніше я сама була психологом собі і своїм(майже всім) знайомим(до цього кола входили і друзі і родичі і т.д.). А ще вчив медитувати, хоча читати думки мені не вдавалось(ну не було у мене дідуся-генія, і все тут).
