Зазвичай у шафах має місце шкелет. Навіть після Атлантів, Магометів, Костенків, Шевченків лишаються скелетики – жовтокості, голубої крові. У шафах більш прозаїчних на реберних кістках вішалок (ше радянського виробництва) висять різні манатки, і, якщо вдома є панія, то на шкелети віддомі-вагомі просто не лишається місця. Тому там, у більш прозаїчних шафах, лежать, пилом припадають, тарганячі останки, а також (символ 2008-го року!) мишачі кістки. Ось так.
Але, все-таки, тепер поговоримо про ті Шкелети Шафові, що у всіх на устах. То є легенда мого безглуздого кінця: як я - у власному домі! – без вогнепальої чи холодної зброї трагічно загинула.
Давненько почали говорити, ніби ховаю я здоровацький давній (майже динозаврський) шкелет у моїй дерев’яній горіховій шафі на чотирьох ніжках. А саме таємничий роман з лицем… ні, не кавказької нацональності, а досить відомим у деяких колах… ага, чоловіком.
О Господи-Боженько! Людоньки добрії і злії! Шо то є і як цей світ існує? Як то ще кулька-земля вертицця? Як її ще дядько-Арістотель не зсунув? Оту Аністратенко тягне то на дітей малолітніх, то на чоловіків нормальних-праведних! Це ж треба, як приворотами замучує! Куди вже лиш не тікали, в які країни заморські від Ганни-проріцательниці, яка знімає кома порчу. Казали люде, що такі діла добре не закінчаться. Так і сталося. Покарав Великий Маніту.
А як усе файно починалося… Правда, читачі мої любі, тут ділиться історія на дві такі собі сюжетні лінійочки, чи то пак, лінеалі, бо розвиваються вони вкупі та паралельно.
1. Про Пекін, кіно і копійки.
КОПІЙКУ підкинуто. І випав орел. Їду. Куди їду – не скажу, лише туманно натякну – на спортивні змагання (у якості «наш кор»). Не ображайтесь, бо ж мерці зазвичай мають звичку мовчати. Хоча моя подруга з прізвищем великого класика каже, що я й у могилі розмовлятиму.
Так от: поїхала, втомилась, повернулась, матеріальчики до газет та на радіво написала, і … роздобула собі… ні, не Роздобудько, на неї гонорарів не стало (враховуючи, що гонорарів у мене – самий гонор). Роздобула собі справжній Роман. Не скажу, що романтичну зустріч, і не зовсім жанр епічної прози, але не гірше – живого і здорового Ромцю. Хоч і він має ваду – за віком – ясельна група дитсадка: 17 років.
КІНО цього разу без відео. Тому справжній театр по телефону. Один молодий чоловік вирішив змінити кар’єру спортсмена на долю актора. Розумієте, у його випадку «експорт мізків» - просто нежить. Грипа зараз процвітає. Ну, приревнував він мою незначну (у вигляді інтерв’ю) увагу до переможця Ромка. Вихід – прикинутись Романом. Розумно, так?
А я – така біла і пухнаста (блондинка з довгим волоссям) нічого не розпетрала. Потім, як дізналась, як дізналась (!)… вирішила знайти «справжнього». Що далі? Далі ніжна переписка (обмін фотокарткам з події, з мене – матеріали, з нього ще інформація). Навіть закинула інтернет-розмови з улюбленим письменником. Та ось мій милий (чи малий?) Ромцьо змотав вудки і намилився у ПЕКІН - тарганячі шкелети споживати. Мабуть, ті – з моєї шафи – не годяться…
2. Про бозю , братерство, борців за гендерну рівність та братів наших менших.
Колись один професор у розлогому висловлюванні назвав мене істоткою з розряду «БРАТІВ НАШИХ МЕНШИХ». До сьогодні божиться, що мав на увазі студенство і викладачів. Менше з тим, я не про те. Я ось про що: «О Боже Всевидющий, які жахливі речі творяться в світі! Так-так. Де це виданно ( з двома «н» поки-що) , щоб дівча на здибанки не бігало, валентинок банальних не писало і «тикало» широковідомим у вузьких колах особам… ще й по телефону, ще й по півгодини на іноземний номер (оператор). А потім по півроку сльози лити, що лиш по телефону». Та ні, люди, «я не буду плакати, бо не вартий того ти (рядок з пісні)». А мені: «Ні, БУДЕШ! Сказали будеш, отже - плакатимеш». Ага. Ще й півроку штудіюватимеш академічні видання для дослідження актуальних питань мовознавства. Ручку - в руки, книгу – в зуби, листок А6 - перед себе і – вперед: пиши і плач.
Тепер незле роз’яснити про БРАТЕРСТВО. Це те саме «братерство нашого зразка» братів менших (українців) з дружніми західними сусідами-слов’янами. Так, воно стосується не лише контрабандної та наукової галузі… А ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ – це той закон, що дає мені право «тикання» старшому колезі у неформальній обстановці, яке так злостиво-заздрісно кваліфіковане язикатою «більшістю».
Не буду втомлювати люб’язного читача (це дуже люб’язно дочитати аж до сюди). Відразу переходжу до трагічного завершення.
От лежу десь о дев’ятій годині на диванчику у себе в кімнаті. Світла, як завше, нема, телефон майже розрядився. Поговорити зі своїм яничарчиком не вдасться (хай спокійно пише собі). Отже, малюю месаґ (треба-таки понабридати – голос з України ) про те, як кепсько працює ЖРЕП, а ми ж кревні все життя платимо, і те ж усе життя сидимо без світла чи води, чи газу. Міфічна триєдиність рідко (навіть на свята) збирається докупи. Потім нагадалась – поставила мобілку між подушками й «навпомацки до неї», себто палиці для шторки, лізу між сервантом і табуреткою. Майже непокадічена зашторила вікно від сторонніх поглядів щасливих (зі світлом) сусідів будинку навпроти. Кинула палицю біля дверей, а вона стояти не захотіла і гепнулась між шафою і дверями. Я на те не зважала, думаю: «Фіолетово, хай лежить». Вмостилася – далі калякаю есемесу. А тут мої – не знати чого – ломляться до мене. Палиця за шафу зачепилась – не пускає. А вони – ломляться. А я собі: «Зараз-зараз».
Шафа у мене давня, ще прабабусина, на чотирьох ніжках. На неї того року поставили антрисолі. Вона, чесно кажучи, на те не розрахована: все хилиться, хилиться. А тут ій ще палиця надала поштовху – от шафа і гепнулась, разом з антрисолями та манатками, на свою власницю. Шкелети динозавра та тарганів загриміли кістками, заклацали щелепами. А шафа, як букашку, розділила «молодого критика і письменницю» на дві частини. А зверху антрисолі позбавили патологоанатомів кропіткої праці – розпізнання особливостей мозку творчої людини. Дуже складно збирати ті мізки засобом конденсації. Не настільки ще відома у літпроцесі…
Неприємний, пренеприємний кінець симпатичної дівчини, кажу вам. Та що поробиш. Земля мені пухом. А люди кажуть - БОЗЯ покарав. А рениві дружини чи матері зітхнули з полегкістю.
11.02.08
