Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2244
Творів: 38648
Рецензій: 74644

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новела

Намальована

© Антоніна Аністратенко, 27-02-2008

Зрозумівши який ти, стань таким.
Піндар

Її намалювали майстерні руки. Спочатку олівцем на звичайному папері. Колючий погляд сірих очей, блискуче темне волосся, примхливі уста...
Тихий задумливий майстер. Аптекар. Як він мріяв стати художником. Малювати все навкруги, створювати декорації для театру, в якому грала його сестра. Але батько вирішив інакше. Він сказав, що досить в сім’ї однієї зрадниці традицій старовинного роду Костецьких. Акторка. Жалюгідне створіння. Ганьба! Шановний прадід шляхетного роду в труні би перевертався. Досить! Іще маляра в родині не буде. Ось фармацевт – інша справа: людина поважна, навіть, краще за лікаря. Робота не така важка...
І він не розчарував батька. Мелет (так його звали) працював все життя, рятуючи людські тіла, а хотів лікувати душі.
Тепер йому біля шістдесяти. Майже посивіле волосся нерівними кучерями спадає на відзначене складною долею чоло. Темно-сірі очі задумливі, молодий вогонь мрій у них майже згас. Та зморшки біля кутиків губ звернені до сонця й неба. Значить усмішок було більше.
Так ось, в його п’ятдесят з гаком, Мелетій відважився взятись за „олівці та акварелі”. Це було важко. Він і досі пам’ятав, як десь в п’ятнадцять років батько помітив Мелета за любим серцю заняттям. І як  летіли у вогонь комину його найдорожчі в світі речі: ескізи, пензлі, палітри... Однак, більш за все його вразив біль в очах батька. Саме тому стільки років пролежало у шафі художнє приладдя.
Але батька вже давно нема на світі.
По допомогу до Костецького прийшов молодий режисер. Він просив привести героїв феєрії до ладу. Бо словом не створиш того, що мають побачити глядачі. І лише справжній митець – художник зможе втілити і ОЖИВИТИ задуманих сценаристом героїв. Мелетію дуже сподобалась феєрія. Його уява малювала різні образи й обличчя, характери й долі, продовження й передісторії. Він не міг заснути, не міг відволіктись ні на хвильку, а коли сідав за роботу, не міг провести і найменшого штриха. Він сидів, бездумно дивлячись на чистий листок, наче й не знав навіщо. Знову перечитував твір, знов не міг заснути, не міг їсти, не помічав, як на зміну осені приходить зима. Знову сідав за роботу... Невже? Невже він втратив хист до малювання?
Темного брудного вечора до нього прийшов Микола Гась – режисер. Вони довго сперечались, і врешті Мелетій відмовився від участі в постановці. Він сказав, що час іде, а підганяти себе він не вміє. Та й старий вже.
Наступного дня, розбитий і хворий, сидів Костецький у кріслі біля вогню. Розчервонівся від тепла і міцного чаю. Невже? Невже він НЕ МОЖЕ малювати? Він підійшов до столу і вирішив намалювати будь-що. Хоч он ту дівчину, що стоїть під деревом у дворі будинку. Той скверик добре видно з вікна. І обличчя дівчини теж...
За звичайними обрисами тіла людини почав з’являтись характер, а потім... потім особливі риси, які ми називаємо вдачею. Темне, блискуче, мов у пантери, волосся, трохи хвилясте, спадає з плечей у симпатичному безладі; неслухняна чілочка стирчить трохи набік. З-під неї виглядали темні гарні брови. Сірі блискучі очі горіли в обрамленні довгих прямих вій. Прямий носик і по-дитячому вперті губки... Якийсь неможливий контраст робив картину живою. Але В НЕЇ ще не було душі. Дівчина застигла, наче в кадрі зупиненого фільму. Застигла на півслові в незрозумілому чеканні. Вона ще не народилась. Та ба! І не могла б. Фантазії потрібно трохи більше вражень. Адже дівчина зовсім не схожа на ту за вікном. Остання – лише натяк.
На сьогодні досить. Більше Мелет не міг. В нього знов почалась творча агонія. Художник пішов відпочивати. Але не всидів і п’яти хвилин у іншій кімнаті. Прибіг, наче за цей мізерний проміжок часу могло щось змінитись. Насмішкуваті очі спокійно дивились зі столу: „Ти маєш домалювати мене... зараз, татусю” – пролунала думка – я мушу робити СВОЮ СПРАВУ.” „Яку? Адже в тебе навіть імені нема... І тебе нема” – додав вголос Мелетій, здивовано здвигнувши плечима. Втім, продовжував малювати. Тепер з’явились ніжні дівочі плечі, кокетний виріз сарафанчика, принадний тонкий стан. Мелетій доклеював третій листок для повного макету в олівці. Такі симпатичні ніжки. Може все ж коротше? Мелет задумався, а рука креслила тонкі пунктирні лінії довгої спідниці.
Хотів залити полотно для олійних фарб, але заснув за столом.

*******************************************************************************************************
Крістіна прокинулась в просторій кімнаті (кімната була невелика, але ж дівчина ніколи не бачила кімнат). Її здивувала обстановка приміщення. Цікавим виявилось  дещо посередині кімнати. Це було велике дзеркало, вбудоване у шафу. Звичайно Крістіна ніколи не бачила дзеркал, тому вирішила познайомитись із вмістом шафи. У ній вона знайшла безліч дивних речей. На нижній полиці лежали якісь твердуваті пластини, вкриті матерією, із порожньою кишенькою всередині та гострими патичками внизу (речі померлої дружини, що Мелет досі не пороздавав). Крім того, (на шафовому карнизі) на дивних дрючках висіли зовсім незрозумілі шматки тканини – круглі, зібрані в складки, чи прямі, що висіли двома жмутами. Усіх кольорів і форм: і світлі, і темні, і смугасті, і кольорові. Крістіна вирішила, що „начиння” шафи жодним чином не краще за „порожнє вікно, що нікуди не веде”.
Читачеві, мабуть, зрозуміло про що йшлося. Але певній деталі не завадить розшифрування: дівчина не побачила власного відображення у дзеркалі, тому воно й здалося їй непотрібною примхою. Крім того, незвичним підтвердженням її нелюдського походження був особливий колір: тіло, одежа – все було різних відтінків сірого, чорного і білого кольору. Черевичків на ній не було, сарафанчик, білий з чорним абстрактним малюнком, темне кучеряве волосся, жодних прикрас, чудові темно-сірі, із майже примарним блиском , очі, маленький ротик і носик. Просто чудова юна дівчинка.
Вона вже хотіла піти з кімнати, але раптом двері відчинились і хтось просунув голову у „дірку між дошками”! Крістіна чкурнула в куток і сховалась за купою коробок..
Микола здивовано поглянув на порожню кімнату.
*******************************************************************************************************
- Цікаво. Мелетій Михайлович спить. Двері відчинені. Знову перед ним новенький білий аркуш. Може він іще не покинув думки допомогти нашій роботі над виставою.
Він вже хотів піти з кімнати, але раптом пролунав телефонний дзвінок. „Мелет все одно не прокинеться...” – Микола зняв слухавку.
- Так. Ні. Він спить. Звичайно... все майже готове. Я зараз буду. Оксана Степанівна? Відмовилась?! Гаразд. Що-небудь вигадаю.
„Принаймні в нього буде більше часу” – вголос виголосив пан Гась. Він швидко натискав кнопки на телефонній базі.
- Прошу будь-ласка машину на Грушевського 6, так. Дякую. П’ять хвилин? Їхати на Хвилицьку 10.
***************************************************************************************************
Крістіна ледь дихала. Вона вперше побачила людину. Отже, тепер сидіти в чотирьох стінах не могла. Вона вийшла на вулицю. Боязко роздивилась навкруги. Шеренги автомобілів, якісь великі, двохповерхові або менші, але рогаті... ЛЮДИ бігають в усіх напрямках. Звідки вони знають куди треба йти?  Якийсь чоловік спитав її „котра година”. Крістіна поглянула на нього здивовано, вивчаючи „дивний” одяг перехожого. „Наркоманка” – вирішив чоловік, поглянувши на дівчину, що стояла боса посеред вулиці. „Несповна розуму – здогадалась Кріс – яка йому різниця котра година? Часу багато, все решта – дурниці. Але його вираз обличчя її засмутив. Дівчина більше не хотіла спілкуватись з ЛЮДЬМИ. Вона хотіла ще раз побачити „знайомого”. ;Крістіна вже охрестила Миколу „знайомим” (дарма, що він її не знав).
*******************************************************************************************************
Крістіна пригадала всі подробиці його чудної появи. Пригадала і телефонну розмову. Тоді ще раз похвалила себе за вдале рішення сховатися. Тепер її вирок – пригоди.
Роздуми дівчини перервала майже театральна дія (хоча для нас вона вже стала сумною дійсністю): молода дівчина з плачем і прокльонами вискочила із машини. А інша, що стояла вже давненько біля дороги, спокійно „замінила” першу. Здивована Крістіна запитала в заплаканої дівчини в чому річ. Замість відповіді та перейшла на схлипування і крик:
- Ти що? Знущаєшся? Сама спробуй – побачиш!
Крістіна вирішила спробувати. Тим паче, що лиш зараз пригадала потрібну адресу.
Біля автобусної зупинки загальмувало таксі. З нього випливла пристаріла пані. Одягнута стильно, хоча це її мало рятувало. До речі, пізніше з цією пані ми познайомимось. Але поки скажу, що звати її Аріна Мартинівна Зайцева, родом вона з Пінська, але у місті N з об’єктивних причин, про які поки говорити не будемо.    
Крістіна так само розгублено стояла на узбіччі. І стояти б їй так ще довго, але Аріна Мартинівна помітила симпатичну дівчинку. А до таких собі молоденьких дівчат вона була не байдужа. Тому сердито заявила таксисту, що „он там вже зачекалась молода панночка”, а сама майже спровадила Кріс у дверцята автомобіля.
- Вам куди? – поцікавився чоловік за кермом.
- Мені? – здивувалась дівчина, зручно всідаючись на диванчику позаду.
- Їхати будемо? – таксист відрізнявся почуттям гумору.
- Так. На Хвилицьку 10 звичайно. А це далеко?
- В центрі. А ви там ніколи не були? Туристка? Розважаєтесь.
- Ні, я там працюю.
Молодий чоловік вирішив більше не розпитувати незнайомку і мовчки виконувати замовлення. Коли ж авто завернув на широку вулицю, що вливалась у Театральну площу, Кріс просто завмерла. Навіть у мріях вона не малювала такої величної споруди і такої таємничої будівлі. Таксист зупинив автомобіль біля парадного входу і запропонував розрахуватись. Він спитав, чи не буде в неї без здачі та для наочності продемонстрував цілу купюру.
Крістіна зрозуміла, що почались неприємності. Їй вперше стало соромно. Більше за все їй зараз хотілося тепер зникнути. Провалитись крізь землю, або, - її погляд зупинився на старовинній будівлі, - опинитися зараз за цими стінами, які здавались дівчині рятувальною фортецею. І вона зникла. Водій поводився наче й дуже виважено, але в гаражі кропив салон свяченою водою.
***************************************************************************************************
Крістіна здивовано розглядала сходи вкриті пурпурними килимами і портрети на стінах. Дивні люстри, зроблені під старовину.
Фелікс повільно крокував від гардеробу до буфету. Він був цілком впевнений, щось одинадцятій годині в театрі можна знайти лише директора та трохи божевільного Миколу Гася, що досі не покинув свою маячну думку. Тому, коли Фелікс почув кроки на „головних” сходах, він просто злякався. Головним поясненням цього все ж є те, що Фелікс власноруч зачинив браму і навіть службовий вхід. Проте, коли він побачив розгублену босу дівчину, забобонний острах і упередження поступилися змилуванню та доброзичливості.
- Вам допомогти, пані?
Крістіна промовчала. Вона стояла спиною до Фелікса. Але їй здавалось, що вона очима роздивляється цього „дивного” чоловіка (Поки для дівчини всі були дивними).
- Ви когось шукаєте? В театрі є лише директор та Микола Гась – режисер.
- В театрі? Отже я справді в театрі? Он він який.
- Так. А ви тут за справами чи...
- Я тут працюю.
„Ні, цей Гась і справді божевільний” – подумав Фелікс, а вголос сказав: „Я проведу Вас до Миколи Лавріновича. Одну хвилинку, перепрошую.”
Фелікс запхав у свою маленьку кімнату двох товстих рудих котів, які з цього не надто зраділи, повідомляючи про це сердитими довгими руладами. Щось рудувате виглядало у щілину між дверцятами. Та ще й довгі розчепірені вуса нагадували про незадоволеного мешканця.
*****************************************************************************************************************
Фелікс швидкими кроками піднімався дерев’яними запасними сходами нагору. Скромно постукав у треті по коридору двері.
Відчинив ВІН. Крістіна, що йшла трохи позаду, уважно роздивляючись навкруги, ледь стрималась. У ній прокинулось нове почуття – радість. Вона щойно поховала свою самотність. Але щось набагато більше й дивовижне відбулось цієї миті: у Крістіни з’явилась душа.
Дівчина пройшла непомітно повз розгубленого Фелікса. А розгубленість цього древнього мешканця театру пояснювалась тим, що Микола Лаврінович був не самий. Із ним саме сперечалась Аріна Мартинівна, що мала деяку причетність до спектаклю (була співсценаристом). Микола Лаврінович стримано не здавав позиції, доводячи  свою правоту абсолютно героїчно – не маючи жодних на це підстав. Здавалось вибору не було. Проте ВИБІР стояв перед ними. Першою зреагувала пані Зайцева.
- Дівчинко моя! А ось і ти. Мишку! Я ж казала, коли виходу нема, це означає, що він не влаштовує.
- Добрий день. Як Вас звати?
Крістіна мовчки дивилась на режисера.
- Тут більше сонця, ніж там... – вимовила по хвилі.
Микола здивовано поглянув на Аріну Мартинівну. Втім, він звик до дивакуватих людей.
- Здається ти - Крістіна – розпочала улюбленим прийомом Зайцева, не уявляючи хто насправді дівчина. Їй здавалось, вона бачила десь цю красуню.
- Добре, мені подобається злиття звуків.
- Візьми, доню, - Аріна протягнула Кріс феєрію, -  читати вмієш? – іронічно завершила вона.
- Звичайно, адже я народжена із читання ...
- Візьми, завтра прийдеш. До речі, де ти живеш?
- Не знаю. Я лише з учора живу. Адресу не пам’ятаю.
- Добре. Фелікс влаштує Вас.(Путнього з неї нічого. Але краще за порожню множину акторок).

***************************************************************************************************
Горобина. Коли повз неї проходиш, вона спалахує червонястими іскорками. Ховається в листі. І далекий гул будівництва тихіший за шурхіт бджіл. Шкода не помічати цього, особливо якщо, йдучи по алеях парку, думаєш про зовсім сторонні речі. Наприклад, уявно читаєш Message ледь знайомого хлопця. Навіть зовсім незнайомого і зовсім не хлопця.
Набираючи номер не сподіватись відповіді. Але все одно телефонувати. Краще жити у вигаданому світі, аніж просто ніде. Олеся йде вулицею. Олеся пише конспект чи пилососить килими. Це по суті все одно. Бо дівчина уявляє зовсім інше; слухає пісню і живе по її тексту. Мріє про того незнайомого і далекого, зовсім іншого, ніж уявляє вона. Здається ще місяць і вона перестане жити справжнім життям..
- Сюжет для молодого психолога, чи не так? – спитала Крістіна після прочитання вголос діалогів, що мали викладений вище зміст.
- Вам не подобається? – здивувався якось злякано Микола.
- Треба, щоб на сцені відбувались дії  - дія перша, а не філософія перша. Пошуки набридли. Треба жити.
- То як Вас все ж звати?
- Крістіна. Ви ж чули...
********************************************************************************************************************
Крістіна сиділа за маленьким столиком на балконі. Дикий виноград манив стиглими ягодами птахів, тому постійний шурхіт крил, зливаючись із дзвоном прозорого сонячного повітря, створював дивний оркестр. Дівчина писала. В якомусь дикому, майже істеричному захопленні...
Горобина. Коли повз неї проходиш, вона спалахує червонястими іскорками. Ховається в листі. І далекий гул будівництва тихіший за шурхіт бджіл. Шкода не помічати цього, особливо якщо, йдучи по алеях парку, думаєш про зовсім сторонні речі. Наприклад, уявно читаєш Message ледь знайомого хлопця. В машині з незнайомими, чи, мабуть, чужими (так краще)людьми. Олеся їде „на природу і шашлики”. Може таке жваве проведення часу її розважить. Всі друзі десь роз’їхались. Насправді вона вже їде додому, і у спогадах лишились тільки найяскравіші моменти. Вони пропливають із плескотом, змінюючись наче в калейдоскопі, за бажанням самої Олесі. Ось вона тремтить від жаху закрита в сараї. Боїться навіть носа звідти висунути, бо у двері та віконце б’ються крильми кажани. А ось вона намагається перестрибуючи по камінчиках опинитись на іншому березі річечки. Розбуватись так не хочеться. А ось руденька миша клопітно вовтузиться навколо нірки. Спогади все менше слухаються дівчини. Раптом постало біле вітрило срібної „Акули”. І широкі води Дністра. Весь час вона набирає номер, ніхто не відповідає, але вона знов телефонує, боячись втратити хвилинку, наче то її каторжна робота – чекати.
Олеся з жахом прокинулась, і втілила свій кошмар в життя – зателефонувала за вивченим на пам’ять номером.
- Зайченя? Ти де? Вже вдома! Безсовісне створіння. Я з тобою не розмовлятиму три роки. І що ж ти там твориш?
- Розкладаю речі і розмовляю з тобою. А ще хочу повернути в бібліотеку книги, якщо не помру, звісно. Мені так сумно. Шкода, що ми не побачились.
- Дивно. Мені також. Хоча всі друзі тут – телефонують з ранку до ночі. Вимкнув телефон. Ні... я тебе терпіти не можу. Чому ти мене не розбудила. Я буду скучити. А ти?
- А я – ні! Я телефонуватиму, навіть коли твій неможливий господар буде вимикати тебе, мій любий телефончику-samsung-чику.
Олеся вийшла на вулицю. Сонце припікало. Вона підставила лице його сяйву. „А горобина вже горить! – подумала дівчина. – Невже знову осінь?                   Осанна осені... О, сум... Осанна.  
********************************************************************************************************************
Крістіна тихо підвелась, відкрила записник Миколи Гася, що дрімав у кріслі в кімнаті. Вона вперше була впевнена, що робить саме те, що треба.
- Спи тихо. Тобі насниться ВСЕ і найкраще. Кріс торкнулась пальцями Миколиного чола.
Через хвилину таксі везло дівчину додому до Мелетія Костецького. Дівчина нечутно пройшла передпокій. У вітальні на столі лежав розгорнутий великий, складений з декількох аркушів порожній лист.
Крістіна роздивилась навкруги. Взяла телефон і знищила останні дзвінки.
Тоді зітхнула і зійшла в свою тонку білу оселю...


Що було далі? Все досить просто. Микола з радістю побачив вранці на столі кінцівку, що йому не вдавалось дописати вже кілька днів. Він здивувався, що не пам’ятає коли писав її, але вирішив, що потрібно взяти відпустку. Мелетій Михайлович того ж дня приніс довершений ескіз до твору. Нікого це не здивувало. Лише тільки Фелікс хрестився, наче на Великдень, та й на це уваги ніхто не звернув. Дивакуваті ці старі.

Зрозумівши який ти, стань таким. Але чи так легко зрозуміти? На противагу Піндару, інший філософ – Еліас Канетті – сказав: „Людський рід увібрав у себе мудрість віків. Подивіться – приклад бовдура”. У безплідних пошуках самого себе і свого призначення, люди серйозно вірять у потойбічну допомогу або навмисні завади. Нехай. Якщо від того легше. Знайди і собі чарівну помічницю, чи то Музу, чи Натхнення, чи Природу. Хоча краще не цілком чарівну, лише чарівну(-ого). :)
21.08.06.    

                                    
                                
    


                


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.296706199646 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

ТОП-15 українських книжок про Євромайдан
Зазвичай, коли говорять гармати, музи мовчать. В Україні ж події Майдану стали революцією духу, тому …
Козацький бойовик
Дмитро Білий. Козацький оберіг: роман. – К. : Наш формат, 2013. – 224 с. В українській історії одною …
Що почитати з дітьми цієї осені?
Завтра розпочне свою роботу Форум видавцiв у Львовi. Протягом 4-х днів українськi видавцi презентуватимуть …
«Ferrum» і «Argentum» кримських елегій
В’ячеслав Гук. Кримські елегії: Поезія. – К. : Гамазин, 2013. – 312 с.  Від другої половини ХХ століття …