Він відкрив свої очі…Подивився навкруги і перед ним була все теж сама картина…хата, рушники , ікона на покуті…Він якось дивно посміхнувся і подумав про те, що мабуть ніколи не забуде цей день. День, коли він піде захищати Вітчизну…Йому було лише 17 і він навіть може до кінця і не розумів від чого має захищати, але знав, що повинен.
Фронт…Це слово, ніби без ножа різало серце його матері . Вона. Жінка, яка все життя так любила свою рідну землю, була готова проклясти її. Навіщо та земля, коли вона може поглинути мого сина. Годинник швидко біг кудись вперед, ніби прискорюючи лихо….Син зібрався в дорогу, на його обличчі було таке неймовірне щастя. Якесь піднесення…Ось декілька хвилин і він зник за горизонтом….
Мати не любила ночі, бо тепер їй постійно снився син у полоні битви…І тільки від одного раділа мати, що завжди її сни закінчувалися добре- син повертався…І це трохи давало їй надію, ту надію, яка вже здається давно зникла разом з сином.
Тижні, місяці тягнулися безкінечно….Вже і не порахувати скільки безсонних ночей і скільки сліз…І знову темна ніч, яка знову представить образ сина в материнській уяві….Дійсно! Вона знову його бачила….знову вогонь і вибухи, але цього разу перед очима встала страшна картина….син лежав, не дихаючи. Уві сні мати кликала його, тремтячими руками трясла його за плечі, але ні….він не рухався….смак життя зникав з його тонких вуст…
Прокинувшись мати кинулася до ікон, просила Бога, щоб її сон не справдився, але Бог здається втомився допомагати…Повістка….Ваш син…..Бойко Іван…..все розпливалося перед очима….здається не вистачало повітря…..героїчно загинув….ні ні ні..чому??? За що??
За землю? За владу? ЗА ЩО??
Вона більше не любила землю…..Вона більше не бачила сни….
