Ганька погано їздить на вєліку. Гірше за мене разів так в п’ять, а за Гриню разів так тоже в п’ять!
Ми сидим на березі, там, де муляка підступає, і каламутим ногами воду.
- Я тебе додому не повезу. І не проси.
- А я і не прошу!
- І не проси. Сидітимеш тута до ночі.
- Не сидітиму.
- А шо, пішки підеш?
- І піду!
- Ха. Дурна! А вовки?
- Я не боюсь.
- Вовків?
- Вовків.
- А шо боїся?
- Висоти і мишок.
- Тобто якщо на краю прірви на тебе нападе стадо волохатих мишей…
- Ти дурний, да?! Замовкни.
Я не зважаю. Кидаю великою пласкою ракушкою по воді. Вона тоне, лишивши один манюній блинчик. От халепа! Тіряю кваліфікацію!
Дуже хочу, щоб Вербицька мене попросила, ну так, просто: « Міша, я зламала вєлік. Отвези мене додому.». І додала: «На твоїй шикарній «Українє» ».
І всьо! Я б відвіз її і не пикнув. Як справжній джентльмен! Я б навіть дав їй дзвонити у дзвінок. І їхати гордо на рамі – дозволив би! Але вона сидить мовчки. Товчеться. Гризе нігті.
- Не гризи!
- Буду!
- Не гризи.
- Ти мені не мама!
- А хто?
Вербицька довго вдивляється в очерети.
- Друг.
Мені в горлі стає приємно і лоскотно. Я щурюся на низьке серпневе сонечко, і ластовиння зграйкою злітає з щік.
Сміюся.
І Ганька сміється. Тягне свою розвалюху-вєлік по гарячому пильному шляху.
