Новий Рік прийшов, як і повинно було статися. Мої батьки одгуляли біля ялинки, дочекалися, доки якийсь дядько із чаркою у телевізорі поздоровить їх із Новим Роком, а тоді ще трішки посиділи, вклали мене спати й полягали самі.
А перед тим , як вимкнути у мене світло, вони спитали:
- Синочку, який би ти хотів подарунок од Діда Мороза?
А я сказав:
- Приставку “Денді”. Ви ж знаєте.
А вони сказали:
- А якщо він принесе щось інше, ти ж на нього не образишся?
А я хотів сказати:
- Ображуся ,- проте змовчав, щоб вони ні про що не здогадалися.
І вони пішли спати.
Дочекавшись, доки вони поснуть, я навшпиньки прокрався зі своєї кімнати до зали, де стояла ялинка, під яку Дід Мороз зазвичай клав подарунки, і зробив усе як треба.
А я вже знаю, що таке електрика. Адже мені вже майже десять років. Одного разу батько ремонтував розетку у залі, а я його про щось запитав. Він повернувся, щоб мені відповісти, і залишив викрутку у розетці. Звідти одразу ж сипонув яскравий жмут іскор і батька, як потім сказала мати: ”Перемкнуло.”
Тепер я знаю, що це – електрика, і її завжди потрібно вимикати.
Цієї ночі я таки збираюся дочекатися Діда Мороза. Минулого Нового Року я також просив у нього”Денді”, а він приніс мені набір інструментів із плоскогубцями, викрутками, молотками та іншим мотлохом. Якщо він і цього року спробує принести мені якийсь непотріб, я його просто вб’ю. Точно. Я ж знаю, що таке електрика.
А поки що залізу у закуток за канапою, накриюся ковдрою, щоб не помітили, і триматиму штепсель у руці. Аби лише не заснути.
Та я таки дочекаюся.
Аж ось і він...Дід Мороз...Не залітає через кватирку, як я думав, а заходить через двері. У світлі спалахів од салютів та феєрверків, що пробиваються знадвору через щільно завішені вікна, я бачу його червоний кожух, шапку, бороду і таке інше: словом усе як треба.
У руках Дід Мороз несе якийсь невеличкий пакунок, який аж ніяк не нагадує бажану “Денді”.
- Ну ,- думаю ,– попався ,- і коли Дід Мороз кладе пакунок під ялинку, вмикаю штепсель у розетку.
Блакитна дуга запалюється у темряві кімнати. Діда Мороза разом із пакунком відкидає од ялинки до протилежної стіни. Борода і кожух на ньому спалахують, і він починає волати, качатися по підлозі і кликати якусь Валю.
Я обережно вибираюся зі своєї схованки, кілька секунд мовчки спостерігаю за ним, і лише потім згадую, що Валею звуть мою матір.
